ТЕРНОПІЛЬ

“НАВЧАЛЬНА КНИГА — БОГДАН”

Книга друга

Переклад із англійської

Наталії Дьомової

САРА РІЗ

БРЕННАН

ББК 84(4Вел)

Б87

ISBN 978-966-10-2533-1

Îõîðîíÿºòüñÿ çàêîíîì ïðî àâòîðñüêå ïðàâî.

Æîäíà ÷àñòèíà öüîãî âèäàííÿ íå ìîæå áóòè âіäòâîðåíà

â áóäü-ÿêîìó âèãëÿäі áåç äîçâîëó àâòîðà ïåðåêëàäó ÷è âèäàâöÿ.

 БреннанСараРіз

Б87 Угода демона. Книга друга: Повість. Для старш. шк.

віку/Пер. з англ. — Тернопіль: Нав чальна книга — Богдан,

2013. — 328 c.

ISBN978-966-10-2533-1

  

Мей Кровфорд завжди вважала, що тримає усе під контролем. Але за

останні кілька тижнів її життя докорінно змінилося. Обсидіанове Коло

намагається переконати її молодшого брата Джеймі, котрий володіє ма-

гічною силою, перейти на бік зла. Долучитися до магів, отих самих магів,

які свого часу намагалися їх убити. Мей просить братів Ніка та Алана

урятувати Джеймі, та вони й самі — у страшній небезпеці. Від Ніка, як

завжди, невідомо, чого чекати, Алан потайки змовляється з демоном, отож

Мей вирішує сама побороти магів. Та виявляється, що все і всі — зовсім

не такі, якими видаються.

ББК 84(4Вел)

майнові права, 2013

З англійської переклала Наталія Дьомова

За редакцією Ганни Осадко

Ілюстрації Ганни Осадко

Палітурка Ростислава Крамара

246

Організація битви:

навчальний посібник

для дівчат

еб глипнув на неї нажахано, а тоді виштовхнув Мей із

машини. Мей впала на землю, а коли скочила на ноги,

Себа вже було не впіймати — тільки гравій полетів їй

в обличчя з-під коліс його автівки.

Вона розвернулася і кинулася в дім, вгору по сходах,

просто в музичну кімнату.

— Джеймі! — крикнула вона, і він скривився, глянув винувато

з канапи. — Ти знав, що Себ — маг?

— Ага.

— І не сказав мені. Чому?

Мей чула, який у неї суворий голос, який невблаганний тон, і

бачила, як Джеймі розхвилювався, але їй так набридло бути дуре-

пою. А брат їй майже збрехав..

Знову.

— З тої ж причини, що і про свою магію не розказував.

247

— Ну, тієї причини я теж не розумію! — вибухнула Мей.

— Ти мені відразу сказав, коли зрозумів, що тобі подобаються

хлопці. Я думала, ми одне одному все розказуємо.

— Це не те ж саме! — майже прокричав Джеймі. — Мої вподо-

бання нікому не шкодять. А це шкодить! — Він важко зітхнув під її

поглядом, тоді ковтнув слину і продовжив з тремтінням у голосі: —

Я пам’ятаю, як боявся, що ти про мене дізнаєшся. Варто мені було

щось таке зробити, і я заклякав. Так мені було страшно. Я думав,

я один такий маг у цілому світі, і знав, що — якщо захочу — можу

комусь щось заподіяти. Я ніколи, нікому не хотів шкодити. Тоді мені

було чотирнадцять, у нашу школу перевівся Себ, і я просто знав.

Ми відчуваємо магію одне одного, бо магія для нас — як повітря, це

як зустріти людину, що дихає із тобою повітрям, коли навколо всі

дишуть водою. Я так зрадів. А він просто жахливо до мене ставився,

з першого дня. Я його зненавидів. Він був такий придурок. Тоді

з’явилися всі ті інші маги — і всі вони прагнули мене вбити, і це

було ще гірше, ніж із Себом. А потім з’явився Джеральд і показав

мені, що я здатен на дивовижні штуки, і говорив, як гарно у мене

виходить — перший раз у житті мені щось гарно вдавалося, і навіть

Себ до них приєднався, почав діставати мене, щоби… щоби я за-

ймався магією, став магом, перестав вдавати беззахисного. Джеральд

сказав — якщо звичайні люди дізнаються, вони нас зненавидять.

— Я тебе не ненавиджу, — заперечила Мей. — Я люблю тебе.

— Я знаю, що любиш, — благально дивився їй у вічі Джеймі. —

Але Себ ризикує більше — його ж ти не любиш. І я пам’ятаю, як

я боявся, щоби ти не дізналася. Я не міг тобі про нього сказати.

В мене не було права.

Мей коротко, різко видихнула і пішла до канапи, на якій сидів

Джеймі. Вона вважала себе такою розумною, слідкувала за Себом,

щоби він не дізнався зайвого. А він знав усе з самого початку.

От і маєш тобі нормального хлопця.

* * *

— Ти знав, що Себ — маг? — запитала Мей у Ніка в понеділок,

під час обідньої перерви.

Нік підняв голову.

— Ні, — рівним тоном відповів він. — Навряд чи сильний,

інакше би я відчув.

— Де там, — пробурмотів Джеймі. — Я значно сильніший.

248

Мей по голосу чула: він не хвалиться. Навпаки — власна сила

його тривожить.

Себ не прийшов до школи. Це дещо тривожило Мей.

Він їй брехав і, може, навіть сміявся в неї за спиною, але Мей

чула його телефонну розмову з «опікунами» — вочевидь, Обсиді-

ановим Колом. Він благав не виганяти його. Вона все згадувала

нещасне бліде обличчя Джеймі, коли той говорив про те, як йому —

бути магом.

В Джеймі була вона. У Себа нікого не було.

Та телефонна розмова… Може, він думав, у нього немає вибору.

Тільки це дурість. Вибір завжди є.

Якщо він розповів Обсидіановому Колу, що мимоволі себе ви-

казав, його могли покарати.

У вівторок Себа також не було.

Він уже давно входив до Обсидіанового Кола, але щодня рані-

ше з’являвся у школі. Мей була переконана: він хотів і далі вести

звичайне життя, гуляти з друзями.

Він підтримав її тоді, за велосипедним сараєм.

Нік тільки зрадіє, якщо із Себом станеться щось жахливе. Джей-

мі його ненавидить. Всім, хто знав правду про Себове життя, було

до нього байдуже — всім, окрім Мей.

Себ говорив, його теперішні опікуни живуть на Леннокс-стріт.

Мей тільки пройде повз будинок, більше нічого.

* * *

Увесь цей час маги жили за кілька вулиць від їхнього з Джеймі

дому.

Себова машина стояла перед приватною клінікою. Гладенький,

немов глазурований, газон пишався яскравою, доглянутою клум-

бою. На зеленій розкоші червоніли тюльпани, похитуючи важкими,

вощеними голівками. Сам триповерховий будинок був білий, із

випуклим еркерним вікном посеред верхнього поверху. У вікні для

краси стояли квіти — як кольорові цукати у марципані. Іграшковий

будиночок, підкреслено світлий і досконалий — втілена мрія когось,

у кого ніколи не було дому.

Ніхто не визирав у вікно, не ходив по кімнатах — наскільки

Мей могла бачити.

От і все, сказала собі Мей. Вона прийшла. Себа не видно. Мей

не буде ризикувати, розслідування завершено.

249

Саме тоді на дорозі з’явився чорний лімузин, і Мей вчасно

присіла, сховавшись за огорожею — лімузин зупинився саме перед

будинком. З машини вийшли дві жінки.

У вісниці Джессіки похитувалися у вухах сережки-ножі. Другою

була Селеста Дрейк.

Вони зайшли у дім, і Мей кинулася до садових воріт. Відразу за

воротами стояла металева решітка, по якій вилися троянди — Мей у

неї влетіла і тут же подряпалася, на плече впала біла пелюстка. Мей

її скинула, радіючи, що її не спиняють жодні закляття ані сторожові

собаки чи радше — сторожові зомбі — все-таки, це дім магів.

Задні двері навіть були відчинені, пускаючи в кухню тепле

літнє повітря. Кухня також була гарна: стільниці й усі поверхні —

дерев’яні, а на підлозі — червона плитка. Мей увійшла обережно,

кожної миті готова рвонути геть.

Звідкись долинав підвищений голос Джеральда.

— У нас все чудово й без вашої допомоги!

— Та ну? — не повірила Селеста. — Живете тут на виду у демона.

Бачу, навіть юнака не змогли завербувати, а цей маг вартий уваги.

— Я чув, ти і сама зустрічалася з демоном та перспективним

юним магом, — зауважив Джеральд, повертаючись до звичайного

м’якого тону. — Джеймі не дуже хочеться в Авантюринове Коло.

І мені також.

— Думаю, вам обом доведеться змінити думку, — сказала Селес-

та. — І Джеймі приймуть із відкритими обіймами. Але тебе із твоїми

магами, Джеральде? Коли ти приповзеш благати про допомогу, мої

умови будуть зовсім не такі привабливі, як тепер.

— Я ризикну.

— Я заберу в тебе все, — пошепки пообіцяла Селеста.

— А я проведу тебе до дверей, — почувся ще інший жіночий

голос.

Мей була майже певна — це Лора, Джеральдова права рука.

Вона завмерла, дослухаючись до кроків, готова зірватися з місця

і утекти.

Себ, мабуть, стояв коло самих дверей. Мей навіть не почула

нічого — побачила його, вже коли він зайшов у коридор і різко

спинився навпроти неї. Вони завмерли, дивлячись одне на одного.

Тоді Себ кинувся уперед, і Мей позадкувала до дверей, а коли

він продовжив наступати, збігла сходами у підвал.

Звісно, Себ пішов слідом, а Мей опинилася у підвалі будинку

магів. Назад не можна — там Себ, а попереду мерехтіло холодним

сяйвом величезне коло, складене з каменів.

250

* * *

— Мей! — гукнув Себ. — Що ти тут робиш? Утікай негайно!

Він був живий-здоровий. Схоже, ніхто його не карав. І не сва-

рив навіть.

З іншого боку, Себ не покликав Джеральда.

— Що це за місце?

— Це — справжнє коло з обсидіанів, — пояснив Себ. — Усі

кола, які ми малюємо для демонів — його відображення. Звідси

походить вся наша магічна сила. Отже, повір мені на слово — тобі

не можна тут бути. Іди звідси, Мей.

— Уся ваша магічна сила, — замислилася Мей. — А якщо хтось

візьме собі більшу частку?

— Не вийде, — заперечив Себ. — Коло не так працює. Отримати

можна тільки свою частину, однакову для всіх, а решта — це вже

природні здібності кожного.

— Природні здібності? — повторила Мей. — Чула, в тебе їх не-

багато. Не надто могутній із тебе маг — так, Себе? Але маг.

Навіть у тьмяному підвалі, куди світло проникало лише з при-

відкритих дверей угорі, видно було, як у Себа почервоніли щоки.

— Ага, — сказав він. — Так. Мені шкода. Але я не хочу, щоби

з тобою щось трапилося. Мей, будь ласка. Вони уб’ють тебе, якщо

знайдуть тут.

Він підходив усе ближче, і Мей закрилася рукою, але Себ ухопив

її за зап’ястя і потягнув за собою нагору, назад у коридор.

— Себе? — різко гукнув Джеральд із кімнати. — Що ти робиш?

Мей із Себом переглянулися. На обличчі Себа відобразилася

така ж паніка, яку відчувала Мей.

Тоді він із силою штовхнув її в якесь приміщення.

— Не виходь, — наказав він їй тихо.

Себ вийшов, нечутно причинивши за собою двері, а Мей ли-

шилася сама у кімнаті — вочевидь, його власній.

Кімната була велика, але поза тим — нічого особливого.

Дерев’яний настил на підлозі, маленький кремовий килим. На

столі лежав блокнот, який Себ завжди носив із собою, краї зеленої

обкладинки вже дещо потріпалися, позагиналися.

«Мені там добре», — сказав колись Себ.

Він жив у гарному домі, а ренту платив убивствами.

Мей підійшла до столу, взяла його альбом. Раптом, там зна-

йдуться малюнки Джеральдової мітки, якісь деталі, що підкажуть,

як із нею впоратися.

251

Альбом відкрився на портреті Джеймі — брат на малюнку смі-

явся. У Мей навіть пальці на мить перестали дрижати. Акуратними

дотиками олівця Себ зобразив, яке м’яке у Джеймі волосся — тон-

кими, ледь помітними лініями, і яке чітке підборіддя — лінією

темнішою, грубшою. Руки Джеймі навіть на картинці, здавалося,

зараз продовжать рух, а губи от-от розтягнуться в усмішку.

Мей знову розсердилася. Такий гарний малюнок. Якщо Себ

уміє створювати таку красу, навіщо йому вплутуватися у ось таке?

Все, що він їй казав — суцільна брехня.

Руки знову почали дрижати. Мей перегорнула сторінку.

На цьому малюнку Джеймі сидів за партою, сперши олівець

на підручник. Серйозний і цілеспрямований, він відвертав лице

від художника, тільки сережка виднілася над комірцем футболки.

Мей перегорнула наступну сторінку. Цього разу Джеймі від-

кинувся на кріслі, з кимось розмовляючи. У співрозмовника було

чорне волосся і гострі риси, і Мей вирішила — то, мабуть, Нік.

На наступній сторінці Джеймі йшов поряд із кимось нижчим, з

округлими вигинами — мабуть, із нею, але всі люди навколо нього

були, як привиди. Тільки Джеймі виділявся, сяючий, усміхнений

та живий — на кожній сторінці.

Двері відкрилися із повільним скрипом, навіть завіси стогоном

зраджували Себову неохоту. Мей підвела на нього погляд — висо-

кий, чорнявий і присоромлений, він стояв посеред кімнати, і Мей

так сильно хотілося його вдарити.

Вона і вдарила. Підійшла до нього і заліпила в груди альбомом.

— Навіть якби ти не був брехуном і вбивцею, — сказала вона, —

цей альбом означає — між нами все скінчено.

— Ні, — якось машинально видихнув Себ, ніби то Мей цим

ударом вибила слово йому з грудей. — Ні, слухай, Мей, ти непра-

вильно зрозуміла.

Він схопив її під лікоть і смикнув до себе, кинувся з поцілун-

ками, немов з кулаками. Стиснув у обіймах незграбно, немовби

ляльку, маріонетку, з якою не вмів собі дати раду, але розпачливо

намагався. Мей міцно стиснула губи, тільки його поцілунок і так

вийшов гіркий, уже безнадійний.

Очі вона так само міцно заплющила і відкрила їх, лише як він

відступив.

— Ніби це має значення, — скривилася вона. — Коли ти…

— Я не вбивця! — рикнув Себ.

— Ні? — запитала Мей. — А куди, по-твоєму, приведе тебе це

тавро? Чи мені через тиждень перепитати?

252

— Слухай, — сказав він. — Все не… все не так, як тобі здається.

Ти не розумієш. Той демон тобі брехав.

Мей розсміялася йому в обличчя.

— От ідіот! Ти нічого не знаєш, еге ж? Демони не можуть бре-

хати.

Себ відкрив рота, тоді передумав говорити, але навіть його

мовчання віддавало поразкою.

Мей задерла голову, підступила до нього ближче, подивилася

у світлі зелені очі.

— У квітні вони поставили мітку Джеймі.

— Джеймі? — повторив Себ, тільки в нього це ім’я прозвучало

зовсім інакшим тоном.

— Ага, — підтвердила Мей і передражнила. Жорстоко, ну і

що? — Дже-еймі. А демон зі зрадником його врятували. І я також.

Я вбила мага. Тобі тут про це розповідали?

Себ витріщався, навіть не кліпаючи.

Мей усміхнулася.

— Я би сказала тобі, як його звали. Але сама не знаю.

— Мей, ти мені подобаєшся, — кинувся переконувати Себ, за-

хлинаючись словами. — Я тому і думав… думав, може…

Мей презирливо скривилася.

— Думаю, ми обоє знаємо, чому ти вибрав мене. І знаємо, хто

тобі подобається насправді.

— Ні, — заперечив Себ. — Ні. Не кажи так, Мей. Ти не така.

— А може, ти мене просто не знаєш, — Мей відступила і жбур-

нула альбом йому під ноги. — Зрештою, ти багато чого не знаєш.

Думаєш, Коло магів — це вихід? Думаєш, це закінчиться чимось

хорошим?

— Мені більше нікуди було йти, — тихо озвався Себ.

Мей глибоко вдихнула.

— Ну, тепер є, — сказала вона. — Ходімо зі мною. Ми щось

вигадаємо.

Себ знову мовчки у неї втупився.

— Я знаю, ти увесь час брехав мені — про все, що можна, — мо-

вила Мей. — За всю історію ніхто ще не рвав стосунки так остаточно,

як я з тобою. Але це все байдуже. Головне витягнути тебе звідси.

Джеймі. Нік. Тепер Себ. У Мей з’явилася тривожна звичка —

бігти хлопцям на порятунок.

— Себе! — гукнула Лора. — Ходи сюди.

Себ кинув на Мей вимучений погляд.

253

— Будь тут, — повторив він і вийшов із кімнати.

Мей сіла на ліжко і спробувала щось вигадати. Нічого сподіва-

тися, що Себова перелякана біганина по всьому дому залишиться

непоміченою. За нею прийдуть, і дуже скоро. Треба придумати

план дій.

Двері повільно відчинилися, і в кімнату ступила Джессіка Вокер.

— Ну-ну, — сказала вона. — Хто у нас тут?

— Привіт, — сяйнула усмішкою Мей. — Я саме думала про те

стажування, яке ти пропонувала.

За п’ять хвилин вона вже виходила з дому Обсидіанового Кола

в супроводі магині ворожого їм Авантюрину. Себ зблід, коли її

побачив, Джеральд скривився від люті, але у вухах Мей висіли

кружальця з блискучими ножами всередині.

На талії Мей лежала рука Селести, і де футболка задиралася над

джинсами, оксамитова рукавичка дряпала Мей голу шкіру.

— Сподіваюся, ти не забудеш про нашу допомогу і передаси

братові вибачення за дрібне непорозуміння під час минулої зустрі-

чі, — прошепотіла вона у вухо Мей, перш ніж сісти в лімузин. —

Моя пропозиція залишається в силі. Будеш готова належати тільки

собі, знайди мене.

— Я не забуду, — сказала Мей і глянула на Джессіку. — Се-

режки віддати?

Джессіка блиснула усмішкою.

— Не треба. Вони тобі личать.

* * *

Мей не знала, куди ще податися, а отже, знову опинилася на

горищі. Через вікно заповзали довгі пальці тіней і лізли Мей під

ноги. Вона читала. Там же, під вікном, стояв демон, невидимий у

напливі пітьми, і не відводив від неї очей.

Мей підняла голос, щоби слова померлого звучали ясно і зро-

зуміло.

«Може, мені пора навчитися стріляти?» — сказав мені Алан

сьогодні.

Йому дев’ять. Під час останнього нападу мені мало око не виколо

ли, Алану довелося вгатити мага підставкою для парасоль.

Якби не це, вони би з Ніком та Олівією залишилися зовсім самі.

Беззахисні.

254

Йому і справді пора, але я бачити не можу, як він тримає піс

толет — так само серйозно і зосереджено, як олівець, коли розгадує

кросворди. У мене вся середина перевертається. Це я мав би їх за

хищати, я один.

Алан не дозволяє Ніку лізти до свого пістолета. «Це не іграшка», —

сказав він лагідно і схвильовано. «Я знаю, — відповів Нік, не зводячи

з пістолета очей. — Іграшки дурні».

Коли я спитав Ніка, що йому подарувати на день народження, Нік

сказав — ніж. Я заперечив, що ножі — недоречний подарунок на день

народження. Він тільки мовчки на мене дивився. Мабуть, він поки не

розуміє, що значить «недоречний», але я не знав, як пояснити.

«Коли підростеш», — сказав я.

«Наскільки підросту?» — запитав він.

«Коли тобі буде сім».

Я не помітив у нього якихось надприродних умінь. Іноді мені здаєть

ся, вони в нього є, просто він не хоче захищати нашу сім’ю. Частіше

я кажу собі: це через талісман, який Алан його примушує носити. Він

йому пече. Коли я побачив сліди на його шкірі, сказав — хай зніме,

тільки Алан — невблаганний і терплячий, неначе матір, що з ложки

годує заплакану дитину гіркими ліками — сказав «ні».

Нік, звісно, ніколи не плаче.

Він любить дивитися, як я щось лагоджу. Коли протікають труби

або машина не заводиться, я беруся до роботи, а тоді волосся на по

тилиці стає мені дибки, по спині повзе холодне тривожне передчуття,

і коли обертаюся — на мене завжди дивляться чорні очі.

Минулого разу, коли ми переїжджали, я попросив старий будинок,

де постійно щось треба ремонтувати. Думаю, йому підуть на користь

прості людські вміння.

Алан дивиться на нас так, ніби ми виконуємо таємничі ритуали,

і йде вчити арамейську.

«Лише ти і я, Нікі», — сказав я йому раз, і він осміхнувся кутиком

рота, заклавши малі рученята в кишені джинсів.

Він сказав: «Ага».

Коли ми без Алана ходимо в господарський магазин, він машинально

бере мене за руку — коли дорогу переходимо. Висмикує долоню, варто

дістатися другого боку вулиці. Лише мить малі його пальчики три

мають мою долоню. В магазині я інколи беру його на руки, показую

гайкові ключі та викрутки.

«Мій малий любить майструвати», — вирвалося в мене минулого разу.

Бувають такі хвилини.

255

А бувають такі, як на Гоблінському Ярмарку минулого місяця.

Ми увесь час боялися, що хтось зверне увагу на Нікові очі. Алан так

міцно стискав його руку, що в Ніка від його пальців синці лишилися.

Ніхто не помітив. Ніхто не сподівається побачити демона в ди

тячому тілі. Люди кажуть, він трохи дивний — як і Олівія, про яку

вони чули, але всі дивилися, як Алан тримає його за руку, і усміхалися.

«Гарно про братика піклуєшся?» — запитала Філліс.

Алан усміхнувся сором’язливо — так, що неможливо втриматися

від усмішки у відповідь: «Я стараюся».

Вона дала їм обом якісь цукерки, і коли Алан підштовхнув Ніка,

той навіть згадав, що треба подякувати.

Ми проминали танцівників, і Нік завмер, як заворожений.

В одному колі був демон у формі жінки. Вона стояла у вогні — губи

червоні, неначе кров, а полум’я, наче сукня, обвило білу шкіру, спадаючи

вниз жовтогарячими пасмами.

Вона також не відводила погляд від Ніка.

«Ходімо, Нікі». Я схопив його за другу руку та потягнув геть.

Малі ноженята не встигали за нашою з Аланом швидкою ходою, йому

доводилося трохи важко, він озирнувся через плече і мало не впав.

Нік рідко говорить, коли не питають, і ще рідше виказує своє

ставлення до чого б не було, а тут він сказав: «Вона гарна».

Я також озирнувся. Демониця дивилася йому вслід — услід нашому

Ніку. Язики полум’я кайданками вились довкруж її зап’ясть, а замість

пальців сяяли гострі бурульки, немов ножі.

Перед тим, як написати це все, я вкладав Ніка. Алан був на

стрільбищі разом із Мерріс Кромвель та її танцівниками, і Нік до самої

ночі стояв перед вікном. Я подумав, може, йому самотньо, і прочитав

йому дві казки, а не одну. Під кінець у нього злипалися оченята, і він

ховав лице у подушку. Майже дитина, майже моя.

Я не подумавши мовив: «Ти мене любиш?» — так само машинально

та інстинктивно, як говорив Алану, коли він був менший. Алан тоді

усміхався так широко і щасливо, ніби це нагорода — відповісти на це

питання. Він тягнув рученята вгору, говорив «Так!», а тоді Марі, або

я брали його на руки та цілували.

Нік відвернув від мене обличчя.

«Ні», — тихо сказав він холодним, сухим голосом.

І заснув.

256

* * *

Мей підняла голову, глянула на теперішнього Ніка — в голові

не вкладалося, що його колись можна було назвати «Нікі».

— Отак воно і буває, — озвався він безвиразно. — Ми ніколи

не приносимо людям щастя. А вони до останнього сподіваються.

Він відвернув лице і додав м’яко — не лагідно, а з плавністю

зростаючого полум’я в голосі:

— Я думаю, це для нас неможливо.

—Ти знав про Себа? — запитала Мей. — Не те, що він маг, про

інше. Про Джеймі. Ти тому розсміявся, коли я сказала, що з ним

зустрічаюся?

Нік кинув на неї швидкий погляд.

— Ага, — сказав він через хвилину.

— Чого ти мені не сказав?

— Алан якось застерігав: я не можу брехати, але не варто розказу-

вати чужі таємниці, — пояснив Нік. — Я думав, ти і сама зрозумієш.

Повинна була зрозуміти. Себ так легко погоджувався на всі її

умови, так сильно хотів цих стосунків, де його тільки випробову-

вали, але не торкалися. А якщо вже торкалися, він смикався від

страху, що їй не вгодить.

— Як ти здогадався?

— Я демон, — відповів Нік, ніби це все пояснювало. — Ми ро-

ками спостерігали за людьми, вивчали їх. Я знаю, чого хочуть люди.

«Ти до мене нестерпно ревнуєш», — сказав він Себу.

Бо Нік проводив час із Джеймі, бо Джеймі йому симпатизував.

Мей так вірила, що подобається Себу. Вона почувалася такою

дурепою.

— Чудово, — зітхнула Мей.

— Хочеш, я його вб’ю?

Так дивно чути таке і знати, що це не пусті слова.

— Не треба, — виплюнула Мей.

— Він лишався з вами із Джеймі наодинці, а на ньому стоїть

та мітка, — голос, наче оголений дріт, випромінював небезпеку. —

Магії в нього мало, інакше би я відчув, але з тією міткою це не-

важливо. Він будь-якої миті міг убити когось із вас.

— Але ж не вбив. Не думаю, що він збирався нам шкодити.

— Та ну, — сказав Нік. — Знаєш, хто ніколи не нашкодить?

Мертвяк.

257

— Не треба! — повторила Мей і відвернула обличчя.

Мей чула його кроки — Нік підійшов і зупинився перед нею.

— Але ти… тобі погано, — мовив він.

Його тінь падала просто на неї.

Мей закинула голову, щоби глянути йому в лице.

— Знаю. Я прийшла сюди, бо з тобою мені легше.

— Що? — огризнувся Нік. — Чого?

Він дивився раптом так сердито, ніби вона його розізлила. Мей

не взяла його за руку, хоч як би її не тягнула мітка.

— Мені подобається, що ти не брешеш, — сказала вона зре-

штою. — Подобається, що ти прагнеш нас захистити, хоча я і не

хочу, аби ти це робив. Ти дуже стараєшся і не здаєшся. Мені це

подобається, а отже подобається, коли ти поряд. З тобою мені стає

легше, крім тих випадків, коли від твоїх слів мені ще гірше — а це

також буває. Я не знаю, як зрозуміліше пояснити.

— Я тебе втішаю? — запитав Нік повільно.

Мей глибоко зітхнула.

— Так. Щось таке.

Все правильно. Вона погодилася вчити його людських почуттів,

а отже, нічого дивного, що доводиться витягувати власне серце за-

мість навчального посібника.

— Твій тато, — сказала вона. — Тобто, Деніел. Ти не повинен

каратися, що сказав йому це. Він любив ходити з тобою в госпо-

дарський магазин. З тобою йому було краще, навіть якщо інколи

через тебе йому бувало зле. Ось що головне.

— Звісно, що так — адже саме тому він і спитав, — сухо і сар-

кастично кинув Нік. — Я хочу спитати про… що те, що він питав.

Про ось це почуття.

— Я не можу пояснити любов, — Мей охопила раптова паніка,

яку вона навіть собі не знала, як пояснити. Захотілося утекти, збігти

сходами і не озиратися. — Не питай мене про це. Я не знаю, як.

Я не хочу…

Нік якусь мить дивився їй просто у вічі, надто близько і надто

бентежно. Очі його були, наче ніч, що лізла у вікна.

— Я мушу знати, — сказав він. — Але всюди говорять по-різному.

Хтось каже, вона вічна. Це правда?

— Любов, — озвучила Мей.

Нік повільно кивнув, не розриваючи зорового контакту.

Мей не хотіла йому брехати, але й забути не могла. Її батькові

далеко до Деніела Райвза. До Чорного Артура, правда, також. Це він

258

був лагідний, знаходив час на дітей, наполіг, щоби вони з Джеймі

займалися спортом — їм було нецікаво, зате вони були разом із

батьком. Це він хотів дітей. Він їх любив.

Одного дня він розчарувався, зрозумів, що вони — не така сім’я,

як йому би хотілося, але тут вже нічого не виправиш, і він махнув

рукою. Сказав Аннабель, що в них не вийшло, ніби вони експери-

мент провалили. Пробна сім’я. На якій він учився не припускатися

таких же помилок у майбутньому.

Мей досі боліло згадувати, як він пішов. Але більше він ніколи

не зробить їй боляче, більше не зможе.

— Ні, — через силу почала Мей, видушуючи слова. — Ні. Іноді

любов минає. Якщо ти залишаєшся собою, а не тим, ким тебе хоче

бачити інший, не тим, кого він хоче любити… Іноді тебе більше

не люблять. І якщо… якщо тобі не відповідають взаємністю, іноді

ти перестаєш любити. Решта все залишається — і біль, і сум’яття.

А любов зникає.

Нік прикрив очі, мовивши тільки:

— Ясно.

Мей розуміла — вона щойно намалювала картинку чітку, як із

Себового альбому: Нік не зуміє стати людиною, не здатен любити

брата, і Алан просто… І справдиться Ніковий страх.

Вона хотіла сказати йому, що цього не допустить, але спочатку

треба було відпрацювати план.

Тоді її осяяла згадка.

— Слухай, — сказала вона. — Я сьогодні була в домі магів. Ба-

чила їхнє головне коло із каменів.

— Де-де ти була?! — заревів Нік.

— Там ще була Селеста Дрейк, — продовжила Мей, ігноруючи

його крики. Уламки головоломки нарешті складалися правильно,

план вимальовувався чіткіше, і Мей задихалася, усе швидше роз-

повідаючи далі: — Вона хотіла завербувати все Обсидіанове Коло.

Отакі, на її думку, вони слабкі. Вона думала, тільки скаже — і вони

прибіжать. Джеральдове Коло, мабуть, у паніці, як йому тепер до-

віряти? А він щось не поспішає демонструвати величезну магічну

силу — він же і перед нами могутністю своєю хизувався, тільки

коли решти Кола поряд не було!

— О, — усміхнувся Нік.

Мей усміхнулась у відповідь.

— Розумієш, до чого я веду?

259

— Звісно, — сказав Нік. — Якщо він у відчаї, але не користається

зі своєї зброї, значить — у нього її немає.

— Коло вділяє усім магам однакову частку сили, але Джеральдова

нова мітка дозволяє тягнути магію у решти магів із Кола, якщо тобі

треба, — все впевненіше продовжувала Мей і все голосніше, і все

яскравіше блищали Нікові очі. — Це дуже зручно, якщо ти один,

але без користі, якщо присутнє все Коло.

— Тільки виступити проти цілого Кола дещо проблематично, —

замислено протягнув Нік. — Я ніби як думав по одному підстерігати.

Мабуть, цей план не підійде.

План Мей був уже повністю готовий. Нік із ярмарчанами разом

вистоять проти цілого Кола.

— Вигадаємо щось інше, — сказала вона і розцвіла усмішкою.

— Не ходи більше до того дому, — різко попередив Нік.

Присів перед нею навпочіпки — тепер їхні очі були майже на

одному рівні — і потягнувся до її мітки. Тоді опам’ятався і тор-

кнувся натомість її обличчя. Приклав пальці до її щоки та завмер,

невпевнений, що робити далі.

Кімната на горищі тепер здавалася меншою, тіні густішали

довкола, і Мей із Ніком опинилися у маленькій темній кімнатці,

наодинці.

Нік усміхнувся легко та грайливо, як колись — до того, як

Мей дізналася про нього правду і стала проводити дні на горищі,

годинами пояснюючи йому людські почуття, до того, як сиділа із

ним на ліжку, тримаючись за руки. Він, схоже, також відчув цю

супереч ливу невідповідність. Усмішка згасла і остаточно зникла,

ніби він сподівався на аварійний люк, а натомість потрапив у пастку.

Він спостерігав за нею, і Мей не могла втямити — хижо він

дивиться чи вивчаюче, як на цікавий екземпляр тубільця.

— А що? — запитала Мей. — Хвилюєшся за мене?

Нік насупив брови.

— Тривожишся, — пояснила Мей тихо, а коли він продовжив

супитися, запитала: — Хочеш, щоби я була в безпеці?

Він повільно кивнув.

— Чому?

Мей пожаліла про це питання, щойно воно злетіло з вуст —

таке жалюгідне й відверте, лишилося тільки дивитися на Ніка й

вжахатися власній нестриманості.

— Ну, як ти там говорила, — спробував пояснити Нік. Голос у

нього був скрипучий, ніби від злості, але Мей знала — це означає,

він почувається незручно. — Іноді мені краще з тобою. Типу як

подобається твоє обличчя.

260

Мей розпачливо хапнула ротом повітря, ніби ковток чудодійних

ліків, і не дозволила собі сховати лице в долоні. Він торкався її ледь

чутно, проводячи по шкірі кінчиками мозолястих від меча пальців,

і Мей майже точно знала — варто їй ворухнутися, він відсахнеться.

— Не знаю, чого так, — продовжив Нік, ніби, на відміну від

звичайних хлопців, його мовчання навпаки підбадьорювало. —

Я знаю багато дівчат гарніших за тебе.

Мей відчула, як в неї очі на лоба полізли.

— А от я нікого люб’язнішого від тебе не знаю, — сказала вона,

і Нік усміхнувся.

— Не засмучуйся через Себа, — порадив він і опустив руку. —

Я з самого початку казав. Треба бути ненормальною, щоби вибрати

його замість мого брата.

Мей дивилася на нього. Щока мерзла там, де він більше її не

торкався, а мітка її горіла.

Нік звівся на ноги і відійшов.

— Будь-кого вибрати замість Алана, — продовжив він, — це

ненормальною треба бути.

* * *

Себ повернувся у школу наступного дня.

До Мей він не підходив, навіть не дивився у її бік. Мабуть, тепер

він її боявся, бо вона знала всі його секрети.

Більшість обідньої перерви він провів під велосипедним сараєм

разом із друзяками і зиркав сердито на Джеймі.

Сонце так палило, що в кафетерії було душно, і всі вийшли

надвір. Кілька дівчат вмостилися на землі — зав’язали футболки

на животі і ніби як засмагали. Братова сережка переливалася у

яскравих променях блискучим сяйвом.

— О, глянь, похмурі нищівні погляди з того боку майданчи-

ка, — помітив Джеймі. — Як мені їх не вистачало. Наче щоденний

укол ненависті.

— Джеймі, — почала Мей і спинилася. — Що ти знаєш про

Себа крім того, що він маг?

— Е, — нахмурився Джеймі. — Ти про що саме? Ми не зовсім

друзі. В нього з математикою великі проблеми.

— Я про інше.

— Він малює? — згадав Джеймі. — І, ем. — Він раптом змінився

на обличчі. — Є одна річ, яку я про нього знаю, а ти — ще ні.

261

— Що саме?

— Ну, здається… — почав він, не відводячи очей від чогось у

Мей за спиною.

Вона озирнулася: Себ із Ніком сходилися, кружляючи, на

майданчику. Гравій хрустів під їхніми ногами, а школярі кидалися

врізнобіч, аби подалі.

— Не лізь, — прогарчав Нік.

Себ ішов на Ніка, очі у нього гарячково горіли, голову він

уперто закинув назад. Здавалося, йому байдуже, що Нік може його

покалічити.

Оскільки Мей знала: Нікові також байдуже, що він може його

покалічити, ситуація видавалася небезпечною.

— Чого це? — наривався Себ. — Заважаю тобі побути наодинці

із твоїм хлопцем?

Нік розсміявся, його низький здивований сміх прокотився, наче

пантера на сонці.

— Ставиш під сумнів мою мужність, Макфарлейн? О ні, що ж

я робитиму?

Він зупинився і презирливо повернувся до Себа спиною.

Мей, що ішла до них — Джеймі наздоганяв — подякувала Богу.

— Я знаю, що ти зробив, — прошепотів Себ. — Знаю, що ти

зробив з тими людьми у Дургамі. З тими дітьми. Знаю, що те саме

ти зробив із Мей.

Нік розвернувся і так загатив Себові в обличчя, що того від-

кинуло на землю.

Джеймі заговорив Мей на вухо.

— Я збирався тобі сказати: здається Себ із Ніком от-от поб’ються.

Себ кинувся на Ніка, і Нік завмер — Мей бачила, що першим

поривом у нього було дістати зброю, і тільки зусиллям волі він

втримався — а отже, Себу вдалося збити його з ніг та навіть вдарити

один раз, перш ніж Нік скинув його, гепнув об землю, сів зверху

та почав гамселити.

Мей сказала:

— Вдало підмічено.

Темні хмари розліталися по враз потьмянілому небу, як гравій

по землі, де боролися хлопці, і Мей приготувалася до катастрофи

ще раніше, ніж помітила, як у руках одного з Себових друзяк щось

зблиснуло.

Джеймі вибіг уперед, і ніж вилетів із рук хлопця аж на другий

бік майданчика. Шокований хлопець глипнув на Джеймі. Себова

банда позадкувала.

262

— Ой, в тебе, напевно, руки з обіду жирні! — вигукнув Джей-

мі. — Ти цими штуками не розкидайся. Кажуть, вони небезпечні!

На голос Джеймі Нік озирнувся та гримнув:

— Я сам розберуся, — саме тоді Себ схопив його за комір фут-

болки і вдарив головою в обличчя.

— Ти знаєш, що він зробив твоїй сестрі? — хекав Себ, зверта-

ючись до Джеймі. — Він поставив їй мітку. Третього рівня. Може,

він контролює її думки… зробив її своєю рабинею…

Джеймі втупив у Мей нажаханий погляд.

— Це все не так, — прошепотіла Мей йому на вухо. — Я сама

його попросила. Маги мене весь час діставати, твій дорогоцінний

Джеральд нападав на мене щоночі. Він не хотів цього робити.

Нік загарчав, як звір, з кутика його розбитого рота стікала кров,

а тоді Себ кинувся на нього знову, і Нік гепнувся на спину та роз

сміявся. Тіні та хмари вирували на небі і скручувалися в початок

бурі. Кілька молодших школярів сильно злякалися. Сміх демона

холодом розкочувався по всьому майданчику, Джеймі дрижав, але

стояв, готовий чарувати іще, а Мей поняття не мала, скільки сили

Себові може дати Джеральдова мітка.

Хтось мусив це припинити.

Вона рвонула до школи, де збоку від головного входу кріпилася

пожежна сигналізація, і ліктем розбила скло. На всю школу завила

різка, голосна сирена.

Себ підняв голову, щойно почув цей звук, вирвався і вибіг через

ворота та геть дорогою, ніби за ним вже пустили погоню.

Мабуть, у школу він більше не повернеться.

* * *

— Не переймайся, Джеймі, — сказав Нік, із силою потираючи

лоба, ніби збирався пальцями стерти біль. — Мене не вперше зі

школи вигнали.

У Мей і так на сьогодні залишався тільки один урок, не шкода

було й прогуляти. Поза тим, Джеймі, вочевидь, нестримно тягнуло

ходити за Ніком і страждати, що того виключили.

Зрештою, вони вирушили у парк Ружмон-ґарденз: зайшли через

бічний вхід коло зруйнованої сторожки, а далі — повз меморіальну

табличку про трьох повішених відьом. Піщаник від часу порудів, і

тепер обвалені рештки будівлі здавалися під сірим небом поіржа-

вілою бляшанкою — іграшковим замком, що його велетенський

263

малюк покинув колись під дощем напризволяще. Дерева, насаджені

довкруж паркової території, здіймалися шипасто і зловісно.

— Але ти не винен! — палав обуренням Джеймі. — Це все — недо-

гляд правосуддя! Правосуддя взагалі не туди дивилося! Це Себ винен.

— Він не брехав, — сказав Нік. — Про демонську мітку.

Джеймі глянув на Мей, спантеличений, розтривожений, спо-

внений співчуття — і це все одночасно.

— Вона сказала мені, навіщо ти це зробив, — затинаючись на

кожному слові, мовив він. — Я не вірю, що Джеральд би… але

хтось із його магів або інше Коло… ти поставив їй мітку, щоби її

захистити. Я розумію.

Мей схопила його за руку, стиснула долоню — і Джеймі потис її

пальці у відповідь. Він смикнув губами, намагаючись їй усміхнутися,

але усмішка зникла, не встигнувши й виникнути докладно — так

валиться долі невдало поставлена палатка.

Ніковий голос звучав відсторонено. Навряд чи йому хотілося

повертатися додому з такими новинами.

Щоби в Алана з’явилася ще одна причина думати, що він ніколи

не стане людяним, ще одна причина його зрадити.

— Ти хіба не розумієш? — сказав Нік. — Через мітку демони

проникають у свідомість людей і підкорюють їх своїм бажанням.

Будь-яким бажанням.

На неї Нік не дивився. Мей торкнулася мітки під футболкою.

— Заради розваги, лише тому, що можемо, — продовжив Нік. —

Бо наші бажання важливіші за чиєсь життя.

— О, але ти не такий, — поспішив запевнити Джеймі і подарував

йому справжню усмішку.

Тільки Нік її не прийняв.

— Ні, я такий.

— Може, колись був такий, — заперечив Джеймі. — Але зараз…

зараз не так. То було як в іншому житті.

— Ні, — відрубав Нік.

Він різко спинився і попрямував у другий бік, до меморіалу

війни, що стояв посеред парку. Бухнувся на підніжжя постаменту,

витягнувши поверх двох нижчих сходинок довгі ноги. Джеймі сів

по-турецьки схрестивши ноги на одну з кам’яних плит.

Мей залишилася стояти. Верхівка меморіалу їй завжди подо-

балася найбільше: залізна жінка розпачливо тягнеться до небесного

склепіння.

— В Дургамі живе Аланова родина, — почав Нік, не підводячи

погляду від стиснутих кулаків. — Тітка, дядько і їхні діти, і я вже

264

якось туди ходив, і сильно налякав його тітку. Та Алан хотів повер-

нутися. Він думав, що зможе… що вони зможуть до мене звикнути.

Він думав, можна вже не брехати і жити з сім’єю. То ми переїхали у

Дургам і винайняли квартиру, і прийшли на поріг до Наташі Волш.

Вона сказала — більше ніколи не хоче нас бачити. Ні мене, ні його.

— Бідолашний Алан, — Джеймі дивився величезними, розши-

реними очима. — Мені так жаль.

Нік скривився.

— Ага, — погодився він. — Кожному буде жаль — хто не зовсім

чудовисько, правда? Знаєш, що я відчув, коли вона це сказала?

Коли я побачив вираз його обличчя?

Ніковий сміх зі свистом прорізав повітря. Джеймі смикнувся.

Нік слова майже випльовував:

— Дику радість. Я не хотів, щоби хтось, окрім мене, залишив на

ньому свій знак. Щоби хтось, окрім мене, мав на нього якісь права.

Він витягнув із кишені магічний ніж, провів пальцями по ви-

різьблених знаках, що дозволяли сталі різати все на світі, і відкрив.

Лезо розпороло повітря із ледь чутним виском, наче голодний звір.

— Але йому було зле, він так засмутився, — продовжив Нік. — І

я хотів… Хотів йому щось дати. І я вліз у дім до його тітки.

Джеймі тихо нажахано видихнув.

Нік незворушно продовжив:

— Я заліз посеред ночі у їхнє вікно і поставив їм свою мітку.

Всім. Навіть дітям. І примусив їх його полюбити. Я подумав — хтось

мусить його любити. Я примусив їх повернутися, просити вибачен-

ня. Алан, він… він так зрадів. Лише через кілька днів здогадався.

Нік замовк. Мей дивилася на землю, на шнурівки на взутті

Джеймі і намагалася не думати — як було Алану, коли він здогадався.

Він сотворив демона, могутнього, здатного… здатного прине-

сти йому під ноги впольовані людські серця, наче кіт, який носить

хазяїну мертвих мишей.

Легко уявити, що сталося далі — як здійнялася та вбивча буря,

як Алан із Ніком обоє зірвались на крик і кричали, аж поки в Алана

не задзвонив телефон і Мей не покликала його на допомогу. Тепер

вона знала, чому Нік боїться, чому Алан готовий його зрадити.

— Це несправедливо, — вагаючись, мовив Джеймі. — Що вони

не хотіли бачити Алана.

— Несправедливо, — погодилася Мей. — Але це не значить,

що ти правий.

Нік глянув на неї тоді, і Мей мало не сахнулася, таке порожнє

у нього було обличчя — ніби всі ті попередні рази, коли його лице

265

здавалося їй пустим, то була маска. А зараз — він її зняв, і під низом

нічого не виявилося.

Можливо, це відчай. А може, він зовсім нічого не відчував.

— Ти коли-небудь думав, — запитала Мей майже нечутно по-

серед шелесту пишної літньої зелені, дивлячись демону прямо

у вічі: — Якщо Алан тебе розлюбить, вистачить дрібку магії, щоби

«примусити» його знову тебе полюбити?

Нікове обличчя лишилося незворушним, начисто позбавленим

емоцій, наче череп, але позаду меморіалу пам’яті мертвих, над

пишним листям — кількома беззвучними, ярими розчерками спа-

лахнула розлога блискавка.

— Ні! — розкотисто гримнув Нік. — Ніколи.

— Я так і думала, — кивнула Мей. — Це вже початок. Продо-

вжуй у тому ж дусі.

У неї задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я Сін.

— Вибачте, я мушу… — кинула Мей вже по дорозі вбік, у при-

хисток дерев.

Перед очима простиралося ціле місто, зі слухавки чітко долинав

насичений голос Сін.

— Я зібрала тобі військо, — сказала вона. — Ти точно знаєш,

що робиш?

— Ага, — відізвалася Мей. — Так, точно. — Вона розсміялася,

стиснула пальці на потилиці. — Це добре… я рада. Хороші новини

мені сьогодні потрібні.

— Військо очолюють дві шістнадцятилітні юнки — що тут хо-

рошого? — запитала Сін.

— Глянь на це так, — заперечила Мей. — Жанні д’Арк було

чотирнадцять. Порівняно з нею, ми типу як відстаємо. Крім того,

мені сімнадцять.

— А, ну тоді варто спішити, поки ти ще не застара.

Сін розсміялася ошаліло і трохи безумно — Мей відчувала те

ж саме, щаслива нарешті діяти, замість безпомічно чогось чекати.

Вона озирнулася — Нік досі сидів на підніжжі статуї, похиливши

голову, а Джеймі підсунувся до нього трохи ближче.

— Демона ти вже переконала до нас приєднатися? — продо-

вжила Сін.

— Ще ні, — сказала Мей. — Але переконаю.

266

Зрада

ов, красунчику, провести тебе додому? — озвалася

Мей, щойно Алан показався з книжкового.

У крамниці вже не світилося, сонце ховалося за

горизонтом, але обличчя Алана осяяла золота усмішка,

яскрава, наче магічний ліхтарик-маяк.

— Привіт, — Мей схилила голову, ховаючи по-

гляд — вона не заслужила такої усмішки.

Бо прийшла зробити все можливе, щоби переконати Алана,

щоби — коли вона скаже Ніку про пастку, яку ярмарчани готують

магам — його брат підтримав цей план. Нік не дізнається, що Алан

збирався його зрадити.

Мей здавалося, цим вона зневажує те, що Алан пережив у Дур-

гамі. Наче Мей його зраджує, немов вибирає Ніка.

Може, так воно і було.

— Давно тебе не бачив, — зауважив Алан.

Мей дозволила собі взяти тиждень перерви: закінчила навчаль-

ний рік, відвідала Сін та декого з вибраних нею ярмарчан, а решту

часу — боялася підійти до Алана або Ніка. Та липень наближався,

і часу на страх уже не лишилося.

— Я знаю, — визнала Мей і завагалася.

Вони вийшли з бічної вулички, де ховався книжковий, на го-

ловну — дорогу внизу вкривали тіні, вечірнє небо відливало вгорі

267

чорнильно-фіолетовою пітьмою з бордовими пасмами, але обабіч

мерехтіли вітрини.

— Нік сказав мені, — продовжила вона тихо. — Нам із Джеймі,

щó він зробив у Дургамі. Алане, мені так жаль.

Мей лише зиркнула вбік: Алан похилив голову. Точнісінько, як

його брат — тоді, перш ніж підняв страхітливо-порожнє обличчя.

— Це я винен, — сказав Алан. — Не можна було туди їхати, не

можна було залишатися. Я думав, я їх переконаю, але я сам підста-

вив їх під удар, це було егоїстично з мого боку. Я хотів налагодити

стосунки з родиною, але я не заслужив на такий шанс. Я дав Нікові

магічну силу, а тоді — дав мотив, щоби їх скривдити. Це я винен.

Але більше я такого не допущу.

— Алане, — звернулася Мей. — Ти не можеш із ним так учинити.

— Мей. Я мушу.

Неонове світло розганяло навколишні сутінки. Мей повернулася

і глянула Алану в обличчя.

— Ти ризикуєш життям — своїм і Ніка, повіривши слову мага,

який уже намагався вас убити, і демониці, яка присяглася вам від-

платити, якщо ви не дасте їй тіло. Ти не можеш дати Ліаннан тіло,

а отже — не можеш їй довіряти. Не можна залишати Ніка безза-

хисним перед магами. Нік тебе зненавидить. Але це буде байдуже,

маги вб’ють вас обох.

— Я так не думаю, — заперечив Алан. — Але я готовий ри-

зикнути.

— Алане…

Вони навіть не вдавали, що просто гуляють вулицею, що не

влаштовують сцену посеред головної дороги. Вони стояли перед

«Обеліском загадок» — висока сталева споруда із загадками, ви-

різьбленими на кожній грані, дещо ховала їх від погляду цікавих

перехожих.

Втім, навряд чи хто стане прислухатися або придивлятися. На-

вколишні вирішать: парочка посварилася.

— Мей. Ти не бачила, ти не розумієш. Мій брат чарами змусив

чотирьох людей мене полюбити. Зробив із людей маріонеток, до

сердець ниточки поприв’язував. Ніхто у цілому світі не повинен

мати такої влади, — сказав Алан. — А тим паче Нік.

— Не роби цього, не варто.

Мей чула, як у неї голос дрижить. Алан, мабуть, подумав: вона

засмутилася, боїться за них і сахається того, що з ними зроблять

маги — безпорадна дівчинка, якій би сидіти вдома, заламувати руки

та уявляти жахіття.

268

Мей уявляла тільки одне жахіття — як вона скаже Ніку, що брат

збирається його зрадити.

Алан не знав — це вона благає не штовхати її на таке.

Цього разу Мей не залишилася стояти. Сіла на підніжжя обе-

ліска. Сталева конструкція була вчетверо від неї більша, всі гострі

грані сходилися у тонкий гострий вершечок. Скульптура здавалася

дуже сучасною, але на кожній сталевій грані було по загадці, взятій

з тисячолітньої книжки.

Мей заплющила очі й притулила щоку до прохолодного над-

вечір металу.

— Мей, — прошепотів Алан звідкись дуже зблизька.

Він і стояв близько, коли Мей розплющила очі. Одною рукою

сперся на пам’ятник в неї над головою. Дивився просто у вічі, і небо

за його спиною темніло, наче під колір його очей: червінь західного

сонця розчинялася, лишивши глибокі сині сутінки.

— Чув, у вас із Себом не все гаразд.

— Можна і так сказати.

Горло Мей пересохло, і відповідь прозвучала ледь чутно.

— Мені шкода, що тобі сумно, — мовив Алан. — Але я радий,

що він змарнував свій шанс. Я хочу тобі щось сказати.

Захотілося раптом, як у дитинстві, заплющити очі — ніби тоді

він зникне, та Мей не могла відвести від нього погляд.

— Алане, — голос Мей дрижав. — Не треба.

— Після смерті тата я всюди шукав когось, хто би мене полюбив.

Сидів у автобусі і спостерігав за людьми — чи добре у них обличчя,

чи усміхнуться вони мені у відповідь. Я вимріяв сотні мрій, про

сотні різних людей — що вони полюблять мене, — Алан говорив

дуже тихо, але не затинався. Торкнувся її волосся, лагідно-лагід-

но, заправив пасмо їй за вухо. — З усіх дівчат, яких я коли-небудь

бачив, — зізнався він, — про тебе я мріяв найбільше.

Він схилився ближче — коли вона саме боролася із дурним,

безпричинним бажанням розплакатися — і поцілував. У нього були

теплі губи, і Мей подалася вперед, інстинктивно.

Поцілунок вийшов легкий, неглибокий, але Мей опам’яталася,

що чіпляється за Аланові плечі, тягнеться за його теплом і тремтить.

— Мей, — сказав Алан, — будеш зі мною зустрічатися? Не

відповідай зараз, — продовжив він швидко, голос зривався від по-

спіху. — Скажеш мені в суботу?

На ніч п’ятниці припадав Гоблінський Ярмарок.

— Зрештою, — губи його вигнулися ласкаво, сумно і трохи

скрушно, — якщо ти права і в п’ятницю я умру… я все роблю пра-

269

вильно, я це знаю, але мені буде страшно. І мені буде легше від

думки, що в суботу ти, може, скажеш мені «так».

Така жахлива, небезпечна спокуса — бути бажаною. Мей не

знала, що вона скаже в суботу.

Знала тільки, що в п’ятницю жодному з них не дозволить по-

мерти.

* * *

— Я не думав, що Алан справді на це піде, — сказав Джеймі.

Був ранок, і вони з Мей сиділи на ґанку перед дверима. Мей

розповідала братові, як не вийшло переконати Алана вчора ввечері,

і що він запропонував їй зустрічатися. Вона сховала долоні поміж

колінами, стиснула в кулаки. Джеймі сидів на самому краєчку

сходів — от-от і гепнеться — і пхав носа до величезної червоної

троянди, що дерлася вгору по решітці.

У квітці сиділа бджола. Якщо Джеймі не стерегтиметься, вона

його вкусить.

— Я знаю, Нік жахливо вчинив, — продовжив Джеймі тихень-

ко. — Але… Алан повинен його підтримувати. Я думав, він завжди

його підтримає, що би не сталося.

Цікаво, коли саме відданість Джеймі так рішуче перейшла від

одного брата до іншого. Мей пам’ятала часи, коли Джеймі ставав

на бік Алана, хай би там що.

Нік відбирав у Алана людей навіть тоді, коли не хотів.

— Може, йому набридло завжди підтримувати Ніка, — озвалася

Мей. — Він усе життя так робив, і дивися, що з того вийшло.

Джеймі зазирав у глибини троянди.

— Я знаю, ти мені не віриш, але Джеральду можна довіряти, —

сказав він, затнувшись на імені. — Він розповів мені про свої плани.

Він не збирається кривдити Алана чи Ніка. Але… але я все одно

не хочу, щоби Алан таке робив. Нік буде… Нік дуже розсердиться.

Мей випустила з розповіді дрібну деталь про армію ярмарчан,

яку збиралася повести проти магів. Джеймі навряд чи сподобається

ідея знищити Джеральда.

А ще вона думала: якщо Мей так легко приховує від Джеймі

всю правду, Джеральд, можливо, робить так само.

Коли Джеймі дізнається, що Джеральд збирався їх всіх убити,

він зрозуміє: Мей учинила правильно. Зрозуміє.

270

— Я знаю, — погодилася Мей. — Але я думаю… якого чорта?

Вона скочила на ноги, побачивши постать, що бігла до них.

Хлопець затинався, ноги плуталися йому, як у п’яного, але він од-

наково нісся вперед, ніби його підганяв невимовний жах. Мей не

відразу його впізнала, не розібрала у першу хвилину навіть — мо-

лодий він чи, може, старий, знала тільки, що це безумство значить

біду. Спочатку вона подумала, на них напали.

Потім — що це Нік, і він знає правду.

То був Себ.

Він був уже близько, біг, спотикався, і очі у нього були широ-

кі, шалені і мокрі. Він плакав — оторопіла Мей, зрозумівши. Себ,

брутальний шкільний хуліган, який з нерозлучним альбомом по-

казатися соромився перед чужими очима, ховав завжди у кишеню.

Він став перед ними, кліпав, ошелешений — немовби він біг

наосліп, а тепер здивувався, опинившись перед їхнім порогом. Тоді

він зібрався, втупився в Джеймі.

— Я більше не хочу, — голос у Себа зірвався на слові «більше»,

і вперше за весь цей час, що Мей його знала, він здавався ще зо-

всім юним, підлітком.

— Щó ти більше не хочеш? — насторожилася Мей.

— Привіт, — сказав добрий Джеймі. — Ти… в тебе щось сталося?

Себ зробив крок, другий, похитуючись так, немов іде на ножах —

страшно було дивитися. А тоді повалився навколішки, тицьнувся

головою Джеймі в коліна.

— Е, — озвався Джеймі. — Мабуть, це «так».

Але це був Джеймі — турботливий до останньої волосини, і

вже за мить він відреагував саме так, як Мей би і передбачила,

якби уявляла, що хтось прийде до них на поріг і влаштує істерику.

Джеймі почав, трохи невпевнено, гладити Себове скуйовджене

каштанове волосся.

У Себа здригалися плечі.

— Я не… — видушив він. — Я не хотів.

— Ні, ні, звісно, що ні, — погоджувався Джеймі, кидаючи на

Мей погляди, сповнені паніки.

В очах його дуже розбірливо читалося: «Це він про що взагалі?»,

а ще: «Рятуйте!»

Мей звела плечима.

— Я мусив, — продовжив Себ. — Лора сказала, я мушу. Мені

довелося. Мені більше нíкуди було йти.

271

— Ні, є куди, — одразу втрутився Джеймі. — Ми декого зна-

ємо, Алан декого знає. Та дівчина, яку ти бачив, Сін, вона може

тобі допомогти. Алан тобі допоможе. Якщо ти не хочеш — і, Себе,

повір мені, ти не хочеш — я тобі допоможу. — Тепер він уже трохи

впевненіше гладив Себа по голові. — Все буде…

Себ підняв голову, як потопельник, що вже не думав колись вря-

туватися. Джеймі нахилився над ним, турботливо заглядаючи в очі.

Коли Себ охопив його шию руками і потягнув донизу, це також

здалося поривом до порятунку. Тоді він поцілував Джеймі в губи.

Мей почала сумніватися, чи варто їй тут сидіти.

Джеймі відскочив, немов його током ударило.

— Ем, — сказав він. — Га?

— Це було так жахливо, — зізнався Себ. — Огидно.

— Ну знаєш, ти заскочив мене зненацька!

Себ його, схоже, не слухав — тим краще, бо Джеймі знесло до

панічного белькотання.

— Спочатку я думав — дрібничка, — мовив Себ. — Всього лише

демон, всередині кола, і він мені не подобався. Як він сміявся. Анзу.

Він сказав… він сказав, що тебе знає.

— Було між нами дещо, — відсторонено зауважив Джеймі, за-

ледве сам свідомий, що говорить. — Такі стосунки, що погано за-

кінчуються, коли він тобі не дзвонить і ставить на тобі смертельну

мітку.

— Маленька мітка на якійсь жінці, я би її ніколи і не поба-

чив, — Себ знову схилив голову. Джеймі з пригніченим виразом

на обличчі машинально продовжив гладити його волосся. — Яка

різниця? А магія, магія така…

— Я знаю, — відгукнувся Джеймі. — Знаю. Але це нічого, ярмар-

чани, вони знають, як звести мітку першого рівня. Себе, все буде…

— І я випустив його знову, — раптом хрипло продовжив Себ. —

А потім знову. І нічого… нічого не сталося. Я навіть про це не

думав. Була тільки магія, і це було неймовірно, і щó би не зробив

демон — це ж не я, справді, я був ні при чому.

Рука Джеймі завмерла.

— Тоді я її побачив, — Себ говорив, не думаючи, слова летіли, як

людина з урвища — без жодної можливості зупинитися чи надії на

порятунок. — Звичайна жінка, низька, темноволоса, ніколи раніше

її не стрічав. Але в неї були ці чорні очі, і вона… дивилася, наче

ящур, і ця тиша, жахлива тиша. Вона виглядала людиною, але це

272

була не людина. Вже ні. І вона на мене глянула, і її язик, він… він

перетворився на чорну змію, виповз їй з рота, і Лора сказала, — Себ

задихався від жаху, — Лора сказала: «Він тобі дякує».

Запала густа, страхітлива тиша. Тоді Джеймі здригнувся всім

тілом. З силою відштовхнув Себа і здерся на ноги, кинувся до две-

рей, мало у них не влетівши, і лише на порозі озирнувся.

Смертельно блідий.

— Ніколи до мене і близько не підходь, — сказав він.

— Він кілька тижнів носив мітку третього рівня, — пояснила

Мей Себові, коли двері захряснулися, гримнувши, наче постріл. —

Щодня він чекав, що з ним станеться щось подібне. Ти мусиш

зрозуміти.

Себ підняв голову і подивився на неї — очі в нього робилися

усе ширші, а лице повільно заливало незугарним багрянцем, ніби

він щойно помітив її присутність.

— Вибач, — прохрипів він і звівся на ноги, непевно похитуючись.

На джинсах лишився порох від гравію. — Не варто мені було… вибач.

Нік поставив йому синець, але зараз у Себа на лиці і сліду не

було. Мей не достатньо зналася на синцях, щоби вгадати: час його

звів чи магія. Звичайний красивий хлопець, що усміхався їй і ли-

шався поряд, коли Мей було зле — зараз він ледве стояв.

Ось що буває із магами-новачками. Ось що Джеральд хоче

зробити з Джеймі.

— Ти казав, ти більше не хочеш, — нагадала Мей. — Джеймі

правду сказав. Ми можемо тобі допомогти. Заходь у дім.

Вона пішла до нього, і він сахнувся, як наляканий звір, виставив

перед собою руки — чи то захищався від неї, чи то визнавав поразку.

— Я зробив свій вибір, — сказав він. — Я маю дві їхні мітки.

Де би я не був, вони знайдуть мене. І я не хочу від них іти. В мене

більше нічого немає. Не варто було сюди приходити. Вибач. Пе-

редай йому: мені жаль.

Себ кинувся навтьоки. Мей була певна: він просто хотів утекти

від них, але дорога в інакший бік була лиш одна — до Джеральда.

Мей зайшла в дім — Джеймі скрутився в клубочок при сходах

у коридорі.

— Джеймі, — покликала вона лагідно і пішла до брата, сіла

трошки вище — на передостанню сходинку, щоби покласти руку

йому на маківку.

Джеймі притулився до її ноги.

— Джеральд і не таке робив, — тихо мовила Мей нарешті. —

Чого ти так розізлився на Себа?

273

Джеймі довго мовчав, а коли відповів, шепотів приглушено,

наче малий, що боїться отримати на горіхи.

— Бо Себ... Себ такий самий школяр, так само, як я — умів

кілька чуднšх фокусів. Тоді з’явилися маги і стільки… стільки зна-

ли, а магія така дивовижна, і він просто сказав «так» — і ще «так»,

і «так». А тепер він убивця. І я розумію, як це сталося. Я не хочу

бути таким.

— Ти не будеш. Ти би не зміг.

Вона обняла його за плечі, притиснула міцно, тілом відчуваючи

його дрож.

— А ще — бо Джеральд зі мною дуже люб’язний, а Себ — при-

дурок, — продовжив Джеймі, безуспішно намагаючись говорити

легко і безтурботно. — І це не повинно би мати значення, але

мені кілька років подобався Марк Скіннер, бо позичав мені свої

фломастери — що тільки доводить, які в мене дивні пріоритети.

І якщо вже про таке зайшла мова, це мені сонцем голову напекло,

чи Себ щойно…

— Ага, — підтвердила Мей.

Джеймі замовк, а тоді спитав замислено:

— Думаєш, це йому напекло?

— Так, звичайна ознака сонячного удару, — зауважила Мей. —

Головний біль, запаморочення і цілуватися хочеться до божевілля.

Джеймі заплющив очі і зітхнув.

— Ну, пощастило мені, як завжди.

— Багато хто мріє, щоби високий, чорнявий і вродливий

чоловік любив їх насуплено й пристрасно, — поділилася Мей. —

Я в книжці читала.

Джеймі позеленів.

— Не я. Я би волів, щоби зі мною дуже, дуже люб’язно об-

ходилися. І смішили мене. І я би також смішив. І… і щоби ніхто

нікого не убивав.

— О, Джеймі, — зітхнула Мей.

Вона притягнула його ближче — братова сережка дряпнула Мей

щоку — і він притиснувся до неї міцно, як у дитинстві.

— Джеральд каже, люди зненавидять нас, якщо дізнаються, —

прошепотів він. — Його рідні зненавиділи.

— Джеральд — ідіот, — яро відрубала Мей. — Я люблю тебе.

Люблю.

— Просто, — продовжив Джеймі тихо й нещасно, — як же нас

не ненавидіти, якщо ми таке робимо? Кожен, всі — і я також люблю

магію. Я не хочу бути таким. Але зовсім один бути також не хочу.

274

— Ти не один, — сказала Мей братові у волосся.

— Якби, — завагався Джеймі. — Якби я сказав мамі, думаєш,

вона мене зненавидить?

— Не кажи мамі! — злякалася Мей і сильніше стиснула його в

обіймах, ховаючи від усього світу.

Нажахана, ніби щойно витягнула його з-під коліс автобуса.

Джеймі завмер у неї в руках, тоді розслабився.

Вони якийсь час сиділи разом у тиші, ділячись теплом у хо-

лодному коридорі. Мей намагалася не думати про те, що її армія

націлиться і на Себа також. І він на це заслужив.

Можливо, Мей вдасться витягнути його живим. Може, Нікові

вдасться пробачити Алана. Може, Джеймі навіть вдасться сказати

Аннабель, коли-небудь.

— Не сьогодні, — додала Мей нарешті.

Джеймі коротко кивнув і відсторонився — пішов дзвонити Дже-

ральду, хто би сумнівався. Поговорити із кимось, хто розуміє усе

про магію, хто буде з ним дуже, дуже люб’язним. Мей лишилася

сидіти на сходах, обійнявши коліна.

Вона все повторювала собі: «Не сьогодні», коли думала, як роз-

казати Ніку про Аланові плани.

Але Гоблінський Ярмарок уже завтра.

Доведеться сьогодні.

* * *

Спочатку їй здалося, в домі порожньо. Двері відчинилися від

першого дотику, і Мей увійшла, гукаючи: «Ніку? Алане?» — і мо-

лилася, щоби Алана не було.

Ніхто їй не відповів. Вона зазирнула в кожну кімнату — ніде

нікого.

Навряд чи вони пішли, а двері залишили відчинені, тож Мей

зазирнула і в сад — раптом, Нік тренується там із мечем.

Надворі вона зауважила: хмари тонкими пасмами розповзлися

по всій небесній блакиті, але кожна тягнулася хоч би краєм до цього

будинку, ніби хтось — замість мотузки — грався ними в «ниточки»

і виплітав у чуднí візерунки.

Мей повернулася в дім і відразу пішла на горище. Там — підняла

з підлоги зелений зошит, перетягнула драбину в куток і вилізла на

похилий дах.

275

Нік сидів на гладкій черепиці, хмари обгорталися круг його

зап’ястя півпрозорими канатами. Він озирнувся через плече і не

здивувався її присутності.

Мей дивилася на сад унизу, куди скупчення хмар відкидало

чудернацькі тіні, аж доки Нік не спитав:

— Чого тобі?

Вона витягнула скручений зошит — своє виправдання — з

кишені:

— Прийшла тобі почитати.

Нік просто смикнув плечима, що вона розтлумачила як: «Так,

Мей, чудова ідея, вперед». Розгладила зім’яті сторінки і відкрила

щоденник, тільки зараз помітивши, як мало лишилося до кінця —

коли вона встигла майже весь дочитати? Мей прочистила горло,

подумки попросила Деніела Райвза: «Не підведи», — і почала.

Два дні тому я залишив Алана з Олівією, а сам поїхав у гори з

Ніком — відзначити восьмий його день народження.

Ми довго їхали і, здається, йому подобається сидіти спереду, поряд

із водієм. Зазвичай коло мене сидить Олівія. Він витягнув довгі ноги,

і я подумав — він буде високий. І на мить я згадав Артура. Артур —

міцний чолов’яга, а вважає себе незмірно могутнім: я би його ненавидів,

навіть якби не знав, що він маг.

«Швидко ростеш, малий», — сказав я.

Нік відвів погляд від машин за вікном і глянув на мене із — як мені

здалося — проблиском зацікавленості в тих чорних очах.

«Я виросту більший за Алана?»

«Можливо».

«А більший за тебе?»

«Якщо пощастить».

«Сумно буде, коли ми з Аланом обоє будемо вищі, — зауважив

Нік. — А в тебе буде артрит».

«О, такий малий хлопець, а вже знає такі дорослі слова».

«Ми будемо захищати тебе від демонів, коли ти будеш старий і

повільний, — сказав він. — Якщо перестанеш класти мені броколі на

тарілку».

Мені здається, Нікі став говорити в’їдливо, щоби Алан так не

радів кожному його слову. Нік не любить, щоби над ним тряслися.

«Гарна спроба, Нікі», — сказав я, і він визирнув у вікно, поверта

ючись до звичної тиші.

276

Алан хотів, щоби він гарно провів день народження. Без Олівії.

Знайшов альпіністську експедицію для батька з сином, і, схоже, Нікові

навіть сподобалося вибирати палатку та знаряддя. Ентузіазм його

сильно зменшився, щойно ми виїхали.

«З Аланом може щось статися», — озвався він через півгодини.

Я здивувався — Нік переважно чекає, поки хтось інший почне

розмову, а тоді знехотя відповідає.

«Гей, — мовив я. — Я ж обіцяв тобі, що з ним нічого не станеться,

правда? З ним буде все гаразд, і з ним, і з твоєю мамою. Не думай про

це — будемо й собі веселитися, добре?»

«Алан не любить лишатися сам», — буркнув Нік, не відводячи

погляду від вікна.

«Нікі, Аланове найбільше бажання, це щоби його самого замкнули

на ніч в бібліотеці».

Я пояснив терпляче, і він не наполягав. Я думав, він просто не в

гуморі — як завжди, коли треба піднятися на світанку або говорити

із незнайомцями.

У таборі треба було знайомитися з іншими батьками, що при

везли синів у гори. Нік випромінював холодну ворожість, і я на мить

поспівчував їм, став на їхній бік — на бік людей. Я знав, що вони від

чувають, зустрівшись із цим чудовиськом у тілі дитини. Я штурхнув

Ніка ліктем, і він сердито на мене зиркнув.

«Я Деніел Райвз, — назвався я під хор привітань зусібіч. — Це Нік».

Я знову штурхнув Ніка, і він буркнув «Привіт», а тоді ми по

ставили палатку.

На скелях на другий день було легше. Ніку легко вдаються фізичні

вправи. Я стояв поряд із чоловіком на ім’я Джейсон, спостерігав, як

діти спускаються із вершини. Ми трохи балакали про намети, і він

розповів, що його син минулої ночі злякався вівці на гірському схилі.

«З твоїм, мабуть, нічого не трапилося», — зауважив він.

«Нік не з лякливих».

«Ну, знаєш, — наїжачився трохи він, ніби то був натяк на його

сина. — Здається мені — без образ — краще би твій малий хоч чимось

переймався. Нормальніший був би».

Я глянув униз, на підніжжя гори. Решта дітей досі спускалися.

Нік уже стояв на землі і супився на інструктора, що хотів допомогти

йому відчепити ремені.

«Схоже, мій малий надер зад твоєму».

Не варто було так казати. В мене раніше добре виходило впису

ватися в компанію, але з часом все важче стає вдавати з себе «зви

277

чайного». На відміну від мого Алана, я не ріс переконаний, що мушу

жити брехнею. А коли ти батько — завжди, завжди мусиш думати

не тільки про себе.

Кажуть, дружина — це плоть від плоті твоєї і кров від крові,

що тільки з м’ясом і відірвати. Але Олівія покинула мене ніби зовсім

безболісно — вже не кажу, поживому різала. Але про дітей — це

правда. Якщо мої діти ростуть «не такі», я міняюся з ними. Про

нормальність і думати нічого.

Нік того вечора непомітно відійшов від багаття, коли я смажив

для нас зефір. Коли я знайшов його, він сидів на краю скелі та дивився

на тіні й западини внизу — при світлі дня там простягалася зелена

долина.

«Гов, Нікі! — я окликнув його і не ступив ближче. Він інстинктивно

сахається — він би впав. — Відійди від краю».

«Це дурня, — сказав він. — Усі ці люди дурні».

«Дай їм шанс, Ніку».

«Не хочу», — відрізав він.

Місячне світло вибілило йому лице до кістяноблідого, тільки очі

чорні блистіли.

Він був трохи подібний на малого дикого гобліна, а тоді світло

впало інакше, і він привидівся мені наполовину чудовиськом, наполови

ну — осоружним магом. Такий же чужинний людям, як усі створіння,

що постають із нічних жахіть.

«Алану це не подобається, — сказав Нік. — Він хоче, щоби ми

повернулися».

«Правда? — перепитав я і витягнув руку. Не торкнутися — просто

готовий упіймати, якщо він втратить рівновагу. — Ну, що ж. Мабуть,

варто збирати речі. Ми ж не хочемо, щоби твій брат сумував, так?»

Нік допоміг мені зібратися, і ми поїхали додому посеред ночі.

Я думав, Нік спатиме. Йому подобається в машині, і він завжди

спить, коли ми тікаємо від магів. Це Алан не може заснути, а потім

ще кілька днів ходить блідий та напружений. Я би заніс Ніка в ліжко.

Але він не спав. Дивився у вікно і рахував милі.

«Дурна машина, — озвався він зрештою. — Хай би їхала швидше».

«Це протизаконно, Нікі».

Мені дістався недобрий погляд.

«Дурість».

Алан кинувся до вікна, щойно побачив автівку надворі. Я помітив,

як зблиснув під лампою ніж, і не зміг — мусив спинитися та всі думки

зосередити на чомусь простому. Заглушити двигун, наприклад. У мене

278

серце краялося, бо мій син знає — спочатку треба схопити зброю, а

вже загрозу шукати потім.

«Що сталося? — запитав він, вибігши нам назустріч. — Щось

пішло не так? Ви як, усе гаразд? Вам не сподобалося? Чого ви вдома?»

«Той табір — сама дурня, — відказав Нік. — І ти також дурний.

Це ти вигадав».

Алан дивився на нього ошелешено, навіть ображено трохи. Вперше

за ці два дні Нік нарешті розслабив плечі. Я рідко розумію Ніка краще,

ніж Алан, але це при мені він тоді силувався знайти слова, які йому

ніколи не стануть рідними, щоби сказати про почуття, які не вміє

відчувати. Мені би за обома ними приглянути.

«Ми привезли тобі величезну торбу зефіру, Алане, — сказав я і

обійняв його по дорозі в дім. — Не бурчи, бо не поділимося».

Хлопці смажили зефір у нас над тостером — його тепер ніщо не

врятує, і Нік заснув за столом. Мабуть, він, всетаки, непогано про

вів день народження.

Я зазирнув, чи все гаразд у Олівії — вона вже спала, а тоді сів

писати. Навіть не знаю, чому я це записав. Не знаю, навіщо мені цей

щоденник, який я почав кілька років тому, і чого пишу досі.

Може, занотовую хлопців, як у фотоальбом — наче пам’ятку

перших дитячих кроків і збережене пасмо волосся. Неправильно, ма

буть, залишати запис про Нікове перше слово чи Алановий перший

пістолет, але записи мають бути правдивими. Не знаю, що для Алана

означатиме слово «правда» на той час, коли він це прочитає, і чи

Нік колись зможе це прочитати і зрозуміти, що я мав на увазі, але я

вкладав сюди справжні почуття. Так, щоби вони колись відкрили цей

зошит, якщо захочуть, і знали без жодного сумніву, навіть після моєї

смерті — як багато вони для мене значать.

Це не та історія, яку я збирався писати, не вибачення, яке я хотів

залишити, і не пояснення, що би додало всьому вагомості.

Але одне я знаю точно. Я це пишу для обох своїх синів.

Мей замовкла. Запис не був відкреслений, як усі попередні, але

решта сторінок лишилися порожні.

— Він більше не писав, — безвиразно пояснив Нік. — Він по-

мер тієї зими.

— Він справді тебе любив, — сказала Мей. — Наприкінці. Ось

що він мав на увазі. Ось що хотів тобі пояснити. Він справді тебе

любив.

279

— А тоді він помер.

Мей прикусила губу, непевна: злитися їй чи жаліти того не-

знайомого чоловіка — його дурний та упертий син не вмів колись

пояснити, що скучив за кимось. І не навчився досі.

— Він наробив чимало помилок, правда?

Нік підняв голову.

— Що?

— Наполовину чудовисько, наполовину маг, — нагадала Мей. —

Хіба можна так думати про того, кого ти любиш? Ти не хотів туди

їхати. Він не повинен був тебе везти. Він не впорався так, як треба.

— Мій тато все зробив якнайкраще — все, що міг! — рикнув

оскаженіло Нік. — Це не… те, що він…

Слова не слухалися його, і він глянув на неї з ненавистю, ви-

промінюючи холодну ворожість — вже зовсім доросле «чудовисько

в дитячому тілі».

— То було дуже складно, — м’яко продовжила Мей. — І досі

складно. І якби Алан зробив тобі щось… щось подібне до того,

як підійти до колиски з ножем у руці… ти маєш зрозуміти — це не

значить, що він тебе ненавидить. Він все одно…

— Ти про що? — запитав Нік ще холодніше, аніж до того, тільки

раптом опанувавши слова і жбурляючи, наче ножі. — До чого тут

Алан?

— Ніку, послухай мене.

Нік ураз зірвався на ноги, випрямився смертельно-швидким, аж

зміїним рухом та пішов просто на неї. Мей швидко позадкувала,

але на даху нíкуди було втікати.

— Що ти знаєш? — зажадав він.

Темне волосся здіймалося довкола його обличчя живим ореолом,

витканим зі зміїстих тіней. Мей помітила, який сильний зірвався

вітер, лише за мить до того, як її вдарило першим поривом — холод

легко проникав крізь тонку футболку. Вона здригнулася. Холод

вгризався у тіло, неначе крижаний ніж, який впивається у плоть,

а тоді відділяє м’ясо від кістки.

— Він тебе зрадить.

— Неправда!

— Ніку, — сказала Мей. — Правда. Він сам мені сказав.

Хмари звивалися, то накривали весь світ пітьмою, то відпускали

під бліде небо, і знову, й знов. Ніковий голос обвився круг слів і

вжалив, наче змія:

280

— Ти брешеш.

Довкола дому здіймалася буря, набирала обертів. Мей відчула,

як холодний вітер підкидає її волосся.

— Я не брешу! — прокричала вона. — Ніку, він сам мені сказав.

Я викликала для нього Ліаннан, щоби він запитав, чи довіряти

магам — заманити тебе у магічне коло і забрати всю твою магію.

Він сказав, коли ми поверталися з Гоблінського Ярмарку, що не

мав права тебе звільняти. Що жодна причина таке не виправдає!

Блискавки прорізали чорні, штормові хмари вогненним мечем,

здатним розіпнути небо надвоє, наче завісу, і залишити діру навічно.

— Неправда, — прогарчав Нік, ревучий відгомін люті та болю

заледве складався у зрозумілі слова. — Він би ніколи, він…

— Він сказав, що заманить тебе у пастку, — наполягала Мей.

Буря зривала слова їй із губ, але Мей не дозволить собі боятися —

поки він не повірить. — Він сказав, ризикне обома вашими життями.

Сказав, ніхто у цілому світі не повинен мати такої влади. Сказав:

а тим паче — ти.

Небеса здригнулися від грому. Блискавка обвила все небо сіткою

сліпучого, жахного світла. Вітер гатив із усіх боків, і Мей віджбурну-

ло від Ніка на самісінький краєчок даху. Очі пекли. Унизу перед нею

похмуро лежав бетон, опора під ногами загрозливо перехилялася.

Голова запаморочилася, живіт скрутило раптовою нудотою, і Мей,

ледь сунучи враз обважнілі ноги, трохи позадкувала. Вчасно — у

спину саме вдарив ще один порив вітру.

— Ніку! — закричала вона. — Припини! Все буде добре. У мене

є план.

Нік глянув на неї дивно, неприродно вигнувши голову, наче

хижий птах.

— Що ще він сказав?

Цей голос різав, як заточений меч, і свистів, як гостра стріла

у повітрі.

— Байдуже, — відказала Мей. — Це несуттєво, Ніку.

Він розсміявся і відвернувся від неї — від того дикого страхіт-

ливого сміху здригалося небо і осипався день. Хмари розчахнулися,

і ринула злива — не літній дощик, а суцільна стіна мерзлої води,

що відливала у спалахах блискавок то сріблом, то золотом, а тоді

оберталась на чорну темряву. Краплі врізалися в шкіру, неначе

камені. Мей ледве втрималася на ногах.

Замість упасти навколішки, вона кинулася до Ніка, схопила його

за руки — пальці ковзали по вологій шкірі, поки Мей не впилася

нігтями і не смикнула його на себе. Ніку все було байдуже — він

281

стояв непорушний, як скеля, аж раптом сам до неї повернувся.

— Може, і несуттєво, — сказав він їй. — А що тоді з тобою?

— Тепер ти знаєш, — мовила Мей. — У нас є військо із ярмар-

чан. Коли Алан поведе тебе на Гоблінський Ярмарок, то спробує

заманити в магічне коло…

— Коли він… — повторив Нік і знову захлинувся диким сміхом.

Тепер вітер горлав Мей у вуха. Якби не стояла так близько, вона

би Ніка і не почула. Мей його ледве бачила, так сліпили блискучі

голки дощу, але вона міцно вчепилася в його долоні.

— Не заходь у коло! — прокричала Мей у білу пляму його об-

личчя вгорі. — Не ступай усередину і бийся на нашому боці. І ми

вб’ємо магів, і… і Алан зрозуміє, що був неправий. І пожалкує,

Ніку. Послухай мене.

Нік нахилився, прошепотів їй на вухо.

— Навіщо?

— Бо я знаю, що роблю, — сказала Мей. — Бо все буде добре.

Я знаю, ти засмутився…

— Навіщо? — повторив Нік, і голос його впивався у вуха, як

блискавка — у небо вгорі. Він притулив мокре обличчя до лиця

Мей, вона відчувала щокою і його ніс, і жорстокий вигин губ, коли

він тихо продовжив:

— Навіщо мені перейматися? Якщо… якщо… якщо це правда,

то мені байдуже. Якщо ти говориш правду, навіщо мені зберігати

нікчемну видимість, ніби я коли-небудь стану таким, як люди?

Блискавки зараз гатили в землю. Понад Ніковим плечем, крізь

запону дощу, Мей бачила, як запалало дерево.

Він когось уб’є.

— Припини, — наказала вона крізь стиснуті зуби, схопила його

за плечі.

Мей хотіла його струсонути, але він кам’янів під її долонями,

ніби й справді — нема в ньому нічого людського.

Тихо і майже весело Нік відгукнувся:

— Ні.

— Тобі не здається, що ти трохи… — почала Мей, а тоді Нік

торкнувся її. Схопив за горло, стиснув на шиї пальці, потім вчепився

в потилицю, закинув її голову.

— Тобі не здається, що варто би злегка стривожитися, Мей? —

запитав він. — Тобі, з гарненькою демонською міткою на тілі.

Я награвся в людину. Уяви, що я можу з тобою зробити.

282

Дощ більше не заливав їй очі. Над нею схилився Нік, краплі

зривалися з його мокрого волосся, він дихав повільно, але нерівно,

рвано. В очах у нього завмерло щось страшне.

Так усе місто може згоріти.

Він стояв надто близько, хотів її залякати. Чекав, щоби вона

втекла або відступила.

Мей не збиралася робити ні те, ні інше.

Вона підступила вперед і схопила його за руку. Нік сахнувся,

відсмикнув руку назад, але Мей не пустила. Вона переплела їхні

мокрі холодні пальці, не дозволила йому перетворити їх на якогось

безіменного демона, що жахає якусь безіменну людину. Вона його

знала, чула його справжнє ім’я, читала щоденник його батька, вже

колись тримала його за руку. Вони знали одне одного.

Він перестав відбирати руку і просто на неї дивився.

Мей втягнула ротом вологе повітря.

Тоді вчепилася пальцями у Нікову мокру футболку.

— Добре, — прошепотіла вона. — Почала уявляти.

Нік задихнувся, видихнув зболено і схилився, щока ковзнула

по щоці, дряпнувши її, де він недбало поголився. І під ребрами

у Мей повільно розповзлося терпке колюче тепло. Тоді його губи

торкнулися, і її вуста відкрились йому назустріч. Вона пам’ятала,

добре так пам’ятала саме це відчуття — його поцілунок, коли кожне

нервове закінчення обпікає, мов блискавкою.

Хай усе місто палає, Мей зараз було байдуже.

Вона цілувала Ніка, а він цілував її, і нарешті — це знову Нік.

Мей упала спиною на змокрілу черепицю і потягнула його за со-

бою, руки заплуталися у його мокрому волоссі, його гарячі губи

пекли, вимагали більшого, вигиналися так, як вона пам’ятала. Вона

напам’ять знала його поцілунки.

— Шшш, — шепотіла вона безумно, задихаючись від цілунків. —

Ніку. Все гаразд.

Зараз було зовсім не так, як у той перший раз. Тоді вона також

за нього розхвилювалася, але не так — дико, незрозуміло, коли

серце тріпоче і б’ється, немов ошалілий птах у клітці грудей.

— Шшш, — повторила вона в кутик його рота, провела долонею

по грудях, де під промоклою бавовною відчувалися гладкі м’язи.

Пальці торкнулися талісмана та шраму під ним.

Нік майже усміхнувся, хоча усмішка й зникла, так і не роз-

квітнувши.

— Мевіс, — сказав він уже не так гостро, не так загрозливо, і

283

Мей довелося собі нагадати — їй не подобається це ім’я.

Він заспокоївся трохи, подумала вона, він може послухати. Треба

спинитися, спокійно з ним поговорити, вдало направити розмову.

Він поцілував її знову, поділився гарячим тремтінням подиху з

вуст у вуста. Його тіло притискало її до вмитої бурею черепиці, і Мей

цілувала його також. Вона горіла посеред бурі, дрижала від жару.

— Шшш, — говорила вона, носом вела наосліп по його щоці,

цілувала гостру лінію підборіддя, а тоді ковзнула губами по блідому,

мокрому від дощу горлу.

Він не зітхав, як інші хлопці, тож їй довелося стежити за кож-

ною дрібничкою у тісному, залитому блискавками просторі поміж

ними. Вона прикусила шкіру, де його шия переходила у ключицю,

спробувала на смак теплу дощову краплю, що лишилася в ямці

поміж ключицями, і прохолодну шкіру під нею. Він напружився

над нею вгорі.

— Ходи сюди, — наказав він, вона тільки припала губами до

його шиї і усміхнулася.

Нік відсунув мокру тканину її футболки, ковзнув пальцями під

комірець і провів раптово-холодним перснем по її мітці.

Мей вигнула спину, і він упіймав її губи, перехопив тихе зі-

тхання, прикусив її нижню губу.

— В мене… — прошепотіла Мей у повільний гарячий поцілунок,

п’яна від його близькості. Хотілося битися головою об черепицю —

залишалася розпачлива надія, що так в голові проясниться, але

натомість вона знову цілувала Ніка. — Я… о Боже… я маю план.

Задирати його футболку в план не входило, але Мей все одно

потягнула мокру бавовну догори, обвела пальцями шкіряний фут-

ляр, де він ховав ножа, погладила спину. Нік припіднявся, і вона

сперлася на лікті, щоби допомогти йому стягнути футболку, діс-

татися долонями до вологої гладкої шкіри.

— Це вже у тебе в звичку входить, Ніку, — холодно зауважив

Алан десь з боку люка, і Мей із Ніком обоє завмерли.

— Не звертайте на мене уваги, — кинув Алан і зник, спустив-

шись драбиною швидше, ніж Мей встигла роздивитися вираз його

обличчя.

Хоча, вже з тону можна було здогадатися: там нічого хорошого.

Мей вилаялася крізь стиснуті зуби, а Нік покинув її і рвонув до

люка, слідом за Аланом. Мей притиснула долоню до лоба і довго,

беззвучно себе кляла. Така дурепа, як можна було так вчинити, і

це після того, що Алан сказав їй на головній вулиці. Як же йому

тепер, мабуть.

284

Вона здерлася на ноги і пішла до драбини, спустилася на не-

певних, задерев’янілих ногах. Там, далі, Нік уже прогримів сходами

з горища.

— Алане! — крикнув він, але у відповідь не долинуло навіть

крику — взагалі ані звуку.

Мей спускалася сходами на перший поверх, коли Нік наздо-

гнав Алана на кухні. З відчинених дверей лилося світло. Алан стояв

коло щойно увімкнутого чайника. Блідий і підкреслено спокійний.

Нік вхопився за кухонний стіл. Промоклий до нитки, розтріпа-

ний — він чіплявся за стільницю, немов потопаючий.

— Алане, — сказав він, — я хочу поговорити.

Мей уже подолала сходи і повільно підходила до кухонних две-

рей. Не хотілося погіршити ситуацію своїм втручанням. Не можна

залишати пояснення на Ніка, але Мей зрозуміє, якщо Алан не хоче

зараз на неї дивитися.

Вочевидь, на брата Алан також дивитися не хотів. Він не від-

водив погляду від порожнього горняти.

— Правда? — сухо він запитав. — Ну, це щось новеньке і не-

звичайне. Що ти хотів сказати?

Нік дивився на нього, блистів очима з-під мокрого волосся.

Здавалося, кожен м’яз у його тілі напружений, і Мей згадала — щó

розказала Ніку, усвідомила, наскільки він зараз, можливо, ненави-

дить Алана, і з пересохлим ротом чекала, що скаже Нік.

Тихо і холодно Нік сказав:

— Зрадь мене.

Алан рвучко підніс голову.

— Що?

— Зрадь мене, — повторив Нік тим самим страшним, безвираз-

ним демонським голосом. Він так сильно вчепився у стільницю, Мей

злякалася, зараз дерево трісне. — Віддай мене магам, забери магію,

роби все, що, по-твоєму, мусиш, мені байдуже. Тільки не покидай.

«Я все наплутала», — усвідомила Мей, не відчуваючи тіла. Вона

знала, що Нік боїться чогось. Він сам зізнався, що знає це відчут-

тя, коли Мей описувала: страх — це коли не можеш встати, хоч і

знаєш, що треба діяти, але відчуваєш — варто тобі ворухнутися, і

неодмінно станеться найгірше, що тільки можна собі уявити.

Мей просто неправильно зрозуміла, чого саме він боїться най-

більше в світі.

Судячи з виразу Аланового обличчя, він також раніше не знав,

чого його брат боїться.

— О, Ніку, — видихнув він притишено й вражено. — Ні.

285

Він прошкутильгав кілька кроків до брата, тоді протягнув руку.

Нік здригнувся всім тілом, наче нажаханий звір, який поривається

кинутися навтьоки, але залишився на місці. Аланова долоня лягла

йому на потилицю, і Нік схилив голову, дозволив йому.

— Ні, ні, ні, — повторював Алан своїм прекрасним голосом,

наче колискову — лагідно, заспокійливо. — Ніку. Я тебе ніколи

не покину.

Зараз Мей там не місце, тож вона тихо причинила кухонні двері

й пішла додому.

Надворі все ще не проясніло, та рвані клапті чорних хмар ту-

лилися одна до одної майже ніжно, буря вщухла, небо повнилося

надіями.

Дощ закінчився.

Літературнохудожнє видання

БРЕННАНСараРіз

УГОДА ДЕМОНА

Книга 2

Повість

З англійської переклала

Наталія Дьомова

Головний редактор Богдан Будний

Літературний редактор Ганна Осадко

Художник Ганна Осадко

Дизайн Ростислава Крамара

Верстка Нелі Домарецької

Підписано до друку 05.02.2013. Формат 60×90/16. Папір офсетний.

Гарнітура Таймс. Умовн. друк. арк. 20,50. Умовн. фарб.-відб. 20,50.

Видавництво «Навчальна книга – Богдан»

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців

ДК №370 від 21.03.2001 р.

Навчальна книга – Богдан, просп. С.Бандери, 34а, м. Тернопіль, 46002

Навчальна книга – Богдан, а/с 529, м. Тернопіль, 46008

тел./факс (0352) 52-19-66; 52-06-07; 52-05-48

office@bohdanbooks.com www.bohdan-books.com

Зміст

Магія на Бернт-Гауз-лейн ..............................................................................7

Демон перед очима..........................................................................................19

Вісниця на порозі ............................................................................................29

Неправильні запитання ...................................................................................40

Неправильні відповіді .....................................................................................48

Дух і тіло ..........................................................................................................58

Лезо світла ........................................................................................................73

В обох світах ....................................................................................................85

Підходьте-купляйте .........................................................................................99

На Ярмарку ......................................................................................................106

Дивися, що купуєш .........................................................................................126

У ліжку з демонами .........................................................................................142

Угоди при шибеницях .....................................................................................164

Урок страху ......................................................................................................181

Мандрівна лицарка ..........................................................................................191

Жертва ..............................................................................................................207

Гра та поразка ..................................................................................................228

Організація битви: навчальний посібник для дівчат ....................................246

Зрада .................................................................................................................266

Ціна демона .....................................................................................................286

Гіркий плід .......................................................................................................305