Руввас та сорок розбійників

Редакційна колегія
серії «Скарби Сходу»:

Іван Бондаренко

Богдан Будний

Роман Гамада

Ірина Дрига

Юрій Кочубей

Вікторія Мусійчук

Степан Наливайко

Юлія Осадча

Валерій Рибалкін

Ярослава Шекера

Руввас
та
 сорок розбійників

Арабські казки

За редакцією Валерія Рибалкіна

ТЕРНОПІЛЬ

БОГДАН

Серія «Скарби Сходу» заснована 2008 року

Впорядкування, передмова та наукова редакція Валерія Рибалкіна

Літературна редакція Романа Гамади

Руввас та сорок розбійників : Арабські казки / впорядку-

Р 82 вання, передмова та наукова редакція В. Рибалкіна ;

літературна редакція Р. Гамади. — Тернопіль : Навчальна книга Богдан, 2013.  — 200 с. : іл. — (Серія «Скарби Сходу»).

ISBN 978-966-10-0388-9 (серія)

ISBN 978-966-10-2717-5

З появою на початку XVIII ст. французького перекладу А. Галлана славетної арабської збірки казок «1001 ніч» книга стає улюбленою для європейських читачів. У ній, з одного боку, химерно переплелися світ чарівний зі світом людським, а з іншого — пропонуються прецікаві оповідки з життя міщан та оточення халіфа, сповнені складних інтригуючих пригод.

Проте «арабських казок» на додаток до тих, які можна прочитати у збірці, існує так само чимало. Їхнє побутування значною мірою — винятково усне. Одні казки тримають у сімейній пам’яті бабусі, мами та няні, інші — складають усний репертуар професійних оповідачів на вулицях. Найкраще враження від цього народного спадку можна отримати із фольклорних записів кінця XIX — початку XX ст. Такі казки, прислів’я та приказки записував у ліванських селах та м. Бейруті Агатангел Кримський протягом відрядження до Сходу (1896–1898).

Пропонована читачеві збірка казок — це переклад та літературна оброб­ка українською мовою арабських текстів, зібраних А. Кримським. Казки орга­нічно доповнюють і продовжують жанровий репертуар легендарної «1001 ночі», подеколи вносячи варіації та модифікації до її оповідок («Казка про горбаня», «Руввас та сорок розбійників» тощо).

Для широкого кола читачів.

УДК 82.341

ББК 84(0)9

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворена
в будь-якому вигляді без дозволу автора чи видавництва.

ISBN 978-966-10-0388-9 (серія)

ISBN 978-966-10-2717-5

УДК 82.341

ББК 84(0)9

Р 82

© Навчальна книга Богдан, 2013

© Впорядкування, передмова та наукова
редакція Валерія Рибалкіна, 2013

Казковий Схід
Агатангела Кримського

Пропонована читачеві збірка арабських народних казок має непросту долю. Доля ця пов’язана з іменем славетного нашого земляка поета й академіка-сходо­знавця Агатангела Юхимовича Кримського (18711942). Кримський досконало знав десятки мов — східних і західних, — проте ніколи те знання не залишалося виключно книжковим. Ще мій дід розповідав, як улітку на базарі у Звенигородці він неодноразово зустрічав літнього інтелігентного чоловіка з борідкою та в окулярах з круглими скельцями, який уважно прислухався до народної розмовної мови. Подеколи він запитував у селян значення окремих побутових слів, щось ретельно записував до свого нотатника. Особливо цікавився влучними українськими прислів’ями, дотепними виразами, анекдотами, оповідками.

Після закінчення Колегії Ґалаґана жага до Сходу привела Кримського до Лазаревського інституту східних мов у Москві. З цим закладом пов’язано майже 30 років його активного науково-педагогічного життя (18891918). Там Кримський отримав ґрунтовний вишкіл орієнталіста, а пізніше став професором. Основними дисциплінами для нього були арабська філологія, іслам та арабська література. Крім того, він вивчив перську мову й літературу, а також турецьку мову та літературу (18891892). По закінченні курсів в інституті А. Кримський, не пориваючи з україністичними захопленнями, пройшов повний курс славістичних студій на історично-філологічному факультеті Московського університету (1892–1896).

Завершивши навчання в університеті, Кримський дістав від Лазаревського інституту дворічний грант, який використав для поїздки до Бейрута (18961898), що дало йому можливість безпосередньо познайомитися зі східним життям та культурою. Потрапивши ще молодим у 1896 році на наукове стажування до Леванту (сучасні Ліван, Сирія та прилеглі арабські держави Середземномор’я), Кримський активно почав вивчати народно-розмовне мовлення.

За час викладання в Лазаревському інституті східних мов Кримський написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників із філології та історії народів Близького Сходу. Серед них є праці про Коран, мусульманство, курси історії й літератури трьох головних близько­східних народів: арабів, персів і тюрків.

Загалом, життєвий, науковий і педагогічний шляхи А.Ю. Кримського можна розділити на два періоди: перший — московський, довший (29 років: 1889 — осінь 1918) і другий — київський, коротший (23 роки: після переїзду вченого восени 1918 р. до Києва). Перший період пов’язаний із Лазаревським інститутом східних мов, київська доба невіддільна від української Академії, у якій Кримський виконував керівні функції як неодмінний секретар (до 1928 р.) та як голова Першого (Істо­рично-філологічного) відділу (до 1929 р.).

Назва першого періоду «московський» до певної міри є умовною оскільки Кримський, перебуваючи в Москві, залишався тісно пов’язаним із діячами української культури і літератури, писав художні твори, займався перекладами на українську мову. Формування його світогляду, наукових принципів та художньої творчості не можна відривати від сприятливого впливу видатних діячів культури Івана Франка та Лесі Українки і неможливо зрозуміти поза інтелектуальним середо­вищем української інтелігенції наприкінці XIX ст. та в передреволюційні роки.

У Москві А.Ю. Кримський став найяскравішим представником нової школи російського сходознавства на межі двох сторіч. У 1892 р. він блискуче закінчив курс спеціальних класів Лазаревського інституту східних мов із правом на чин Х класу. Такий диплом видавався тільки тим студентам, хто відмінно завершував повний курс, а представлені ними дипломні праці по одній зі східних мов одержували схвалення вченої ради Інституту. Праця А.Ю. Кримського називалася «Переклад і тлумачення філософського трактату Аль-Фарабі: головні питання філософії». Закінчивши додатково у 1896 р. історико-філологічний факультет Московського університету, А.Ю. Кримський отримав широку історико-філологічну і спеціальну сходознавчу освіту, вирізнявся неосяжною науковою ерудицією і блискучим знанням східних та європейських мов. Природно, що саме йому як стипендіатові Лазаревського інституту було виділено кошти для стажування на Сході.

Звертає на себе увагу одна особливість наукового відрядження А. Крим­ського. Такі відомі сходознавці, як Болдирєв, Петров і навіть учитель Кримського — Міллєр, для завершення сходознавчої освіти зазвичай їхали до Франції, Німеччини, Англії. Кримський же поїхав до маловідомого тоді Лівану. Це свідчило, передусім, про те, що московська школа сходознавства стояла на рівні світової орієнталістики свого часу, а  наукова й педагогічна орієнтація Лазаревського інституту скеровувалася на вивчення мов, літератур, історії сучасного Сходу, політичного положення, життя народів Османської імперії, Ірану. Тому для вдосконалення сходознавців посилали вже не в Європу, а в турецькі й арабські провінції і міста Османської імперії та Ірану.

Архівні документи та епістолярна спадщина Кримського свідчать, що роки перебування за кордоном були часом інтенсивного вивчення особливостей літературної арабської і турецької мов, народних говірок, живого мовлення, збирання польових матеріалів. Отже, Кримський одержав не лише блискучу теоретичну підготовку, а й пройшов прекрасну практичну школу.

У 1899 р. на Східному факультеті Петербурзького університету А. Кримський одержав звання магістра арабської словесності. Однак його викладацька діяльність почалася ще в 1898 р., коли «рішенням Ради спеціальних класів Лазаревського інституту Кримському було доручено для набуття досвіду прочитати чотири лекції з арабської мови та словесності на IІІІ курсах спеціальних класів Лазаревського інституту з числа лекцій професора арабської словесності і викладача арабської практики». Перший досвід викладання, поза сумнівом, виявився вдалим, і вже в 1900/01 рр., заступаючи посаду екстраординарного професора арабської словесності, А. Кримський вів заняття на всіх трьох курсах спеціальних класів Лазаревського інституту. Він читав курс семітських мов, їхню класифікацію, історію семітських мов, з більш докладним викладом історії арабської мови (I курс). На II курсі він читав курс історії Корану, середньовічну арабську літературу, що включала «історію літератури граматичної, лексикографічної; літературу медичну і філософську». III курс приділявся арабській поезії, її історії, читанню зразків, з поясненням найважливіших поетичних розмірів.

Крім курсу арабської словесності, професор А. Кримський систематично упродовж двадцяти років вів курс історії Сходу, спочатку разом із професором В. Гер’є, а пізніше з професором В. Міллєром. У 1912 р. Інститут оголосив конкурс «для заняття вакантної екстраординарної кафедри історії Сходу (іслам і араби, Персія і Туреччина, східне питання)...», і, природно, що цю посаду обійняв професор Кримський, оскільки саме він упродовж тривалого часу, ведучи курс історії Сходу, читав історію країн Близького і Середнього Сходу.

У 1915 р., після смерті академіка Ф. Корша, було вирішено частину його курсу з перської літератури передати А. Кримському. Таким чином, протягом декількох років А. Кримський у стінах Лазаревського інституту фактично вів курси на трьох різних кафедрах: арабської словесності, перської словесності та історії Сходу.

Однак, педагогічна робота — це лише один бік діяльності Кримського. Викликає глибоку повагу і подив й інший аспект його діяльності. За дуже короткий термін ним були підготовлені навчальні посібники, які майже цілком забезпечили викладання арабської, перської, турецької словесності, історії мусульманства та низки дисциплін курсу історії народів Близького та Середнього Сходу. Досить сказати, що в 1910 р. до списку рекомендованої навчальної літератури не було включено жодного західноєвропейського видання, оскільки курс арабської мови й літератури майже цілком забезпечувався інститутськими публікаціями, передусім посібниками й дослідженнями А. Кримського. Тільки з арабістики та семітології до 1910 р. були видані такі його праці, як «Нарис розвитку суфізму» (1895), «Мусульманство і його будучність» (1899), «Лекції з Корану», «Лекції з історії семітських мов», «Семітські мови і народи Т. Ньольдеке» в обробці Кримського, вийшли кілька випусків «Джерел для історії Мохаммеда і література про нього», «Арабська поезія в нарисах і зразках», «Історія мусульманства». І це далеко не вичерпує список його публікацій. Потрібно відзначити ще одну важливу рису науково-педагогічної діяльності А. Кримського. Він забезпечив посібниками і матеріалами не лише ті курси, які вів систематично, й підготував і видав значну кількість праць із іраністики і тюркології. У 1900 р. вийшли «Лекції з історії Ірану». Через три роки було видано: «Історію Персії, її літератури і дервішської теософії», «Історію Туреччини і її літератур від розквіту до початку занепаду» та ін.

Такий діапазон наукових інтересів Кримського, його рідкісна працьовитість, цілеспрямованість, яскравий талант популяризатора спонукали академіка І. Крачковського написати в «Нарисах з історії російської арабістики»: «Кримський — славіст і сходознавець (арабіст, іраніст і тюрколог) — мав неабиякий літературний хист, був великим українським письменником і поетом, але знач­ну частину свого життя присвятив викладанню і популяризації. Більшість сходознавчих робіт і виникло в нього з прагнення задовольнити потреби своїх студентів; поступово і швидко ним була створена ціла бібліотека...».

У 1903 р. студент Лазаревського інституту Борис Міллєр видав цікаву оригінальну книгу «Турецькі народні пісні з нотами, текстом і перекладом пісень». Фактично, це була колективна праця, розпочата з ініціативи А. Кримського. Ним, зокрема, написано вступ і критико-бібліографічний огляд літератури дослідження. Цікавою є сама історія появи цих записів. Б. Міллєр відпочивав у 1901 р. у Сочі, де і познайомився з «мандрівним музикантом з Константинополя». З’ясувалося, що співак (його прізвище було Петросянц) записував пісні різних національностей, але найбільше — турецьких, і зібрав їх кілька товстих зошитів. За порадою Кримського, котрий теж відпочивав на кавказькому узбережжі, Міллєр попросив Петросянца відібрати «десятка два справді турецьких народних пісень...». Далі Міллєр пише, що «музикант цілком зрозумів моє бажання, переписав тексти пісень у вірменській транскрипції, що, на його думку (цілком справедливу), більш придатна для турецької мови, чим арабська абетка», і супроводив текст пісень нотними записами музики. «На закінчення вважаю потрібним, — писав Б. Міллєр, — висловити свою подяку проф. А. Кримському, котрому належить ініціатива в придбанні цих записів...».

Разом із Ф. Коршем і С. Саковим А. Кримський допоміг видати студентську працю випускника Лазаревського інституту І. Лаптєва з казахської мови. Професор Кримський редагував монографію «Нарис літературної діяльності казанських татар», написану тоді ще студентом спеціальних класів, згодом найбільшим фахівцем з чуваської мови М. Ашмаріним.

А. Кримського вважали своїм вчителем і з вдячністю згадували про нього все­світньо відомий іраніст Володимир Федорович Мінорський та видатний тюрколог академік Омелян Йосипович Пріцак. Серед учнів Кримського слід також назвати арабіста професора Харлампія Карповича Баранова, автора неперевершеного досі арабсько-російського словника.

У дореволюційні роки А. Кримський був найвидатнішим сходознавцем московської школи. Саме він визначав наукову й педагогічну спрямованість спеціальних класів Лазаревського інституту. Його праці того часу займають виняткове місце не лише у вітчизняній, а й у світовій орієнталістиці. Немає іншого такого вченого, який би створив стільки наукових посібників, підготував курси з історії країн Сходу, історії мусульманства, історії літератур народів цілого регіону — Близького і Середнього Сходу. З цього погляду науково-педагогічна спадщина Кримського у світовому сходознавстві – явище воістину унікальне.

Дореволюційна література подавала образ А. Кримського як вченого-пустель­ника, кабінетного вченого, що є цілком помилковим. Рацію мав дослідник творчості Кримського О. Бабишкін, коли писав, що «говорити про Агатангела Кримського як про кабінетного вченого – значить не сказати нічого». Більш того, це означає спотворити імідж видатного вченого, блискучого популяризатора науки, великого організатора, великого художника слова і педагога, що виховав цілу плеяду першокласних сходознавців.

Коли гетьманом Павлом Скоропадським була заснована Українська Академія Наук, А. Кримського запросили на її неодмінного секретаря. Він переїхав до Києва, де започаткував наукове сходознавство, керуючи водночас академічною україністикою. Тоді вийшли українською мовою — у переробленому вигляді — його історії Персії і Туреччини. На жаль, в Україні він міг керувати Академією та плідно працювати як вчений тільки у 19181928 рр. З 1929 р. почалися його переслідування, що завершилися арештом, ув’язненням та смертю у січні 1942 р.

Учений на практиці намагався втілювати свою орієнталістичну концепцію в життя, не залишаючи літературну творчість, пов’язану зі Сходом. А. Кримський, що був одним із активних натхненних класиків українського мистецтва слова в часи його найвищого розквіту на межі XIX–XX ст., був водночас витонченим всебічним знавцем класичної арабської та перської не лише літератур, а й цілісних культур. Цей рідкісний хист дав Кримському можливість відчувати та творити гармонічно і паралельно у двох площинах поетичного мислення. «Пальмове гілля» Кримського-поета — це своєрідний жанр. Поодинокі його поеми і цикли — це не тільки художні переклади. Це «орієнтально» інспіровані і, крім того, структурно «по-орієнтальному» відчуті перлини українського ліричного генія. «Пальмове гілля» — це також своєрідний жанр у світовій літературі. Професор Чікагського університету Ярослав Стеткевич, глибокий знавець арабської поезії, дійшов висновку, що тільки «Західно-Східний Диван» Йоганна-Вольфганга Ґете може конкурувати з цією ліричною перлиною А. Кримського.

Поза тим, щоб винести організаційний тягар в Академії наук, А. Кримський працював 18 годин на добу, адже творити фундаментальну науку у часи громадянської війни та після неї було справою нелегкою. Однак усі ці труднощі Агатангел Юхимович намагався подолати і часто мав успіхи.

Агатангел Юхимович був передусім філологом-арабістом та ісламознавцем, глибоко обізнаним з арабською духовною та світською літературою, а також із працями середньовічних арабських істориків. Крім того, його улюбленим предметом була середньовічна перська література та історіографія. Не мав такої ерудиції, як Агатангел Кримський, у названих літературах і жоден із нових істориків Османської імперії.

Головною типовою прикметою його наукових праць, що, зокрема, помітна у перевиданій Інститутом сходознавства НАН України праці «Історія Туреччини», є велика увага до джерел як східних, слов’янських, так і західних. Він постійно цитує або стародруки XVI ст., або видання даного джерела, подає дату його написання, а також часто коротку, але вдалу його характеристику. Далі він подає нову анотовану критичну бібліографію.

У XVXVI ст. західноєвропейські дипломати та мандрівники активно цікавилися розвитком Османської держави, яка почала загрожувати Європі. Знаючи досконало латину, італійську та французьку мови, А. Кримський кохався у письменах ХVХVІ ст. західноєвропейських авторів. Він мав дуже цінну колекцію таких стародруків, що, на жаль, загинула. На особливу увагу заслуговують звіти венеціанських резидентів у Царгороді, що їх Кримський дуже вдало використав у своїх розвідках.

На прикладі «Історії Туреччини» Кримський унікально поєднував у собі знання і досвід багатьох наукових дисциплін, зокрема арабістику, іраністику, тюркологію, славістику та оксиденталістику. За часів роботи вченого над своєю книжкою у самій Туреччині національна істо­ріографія лише зароджувалася. Крім того, Кримський відрізнявся від багатьох сучасних йому істориків Туреччини ще й тим, що наголошував на тих рисах османів та їхньої держави, які він вважав позитивними. Таким ставленням наповнені і всі інші його праці з орієнталістики.

Однак насувалися трагічні роки — 1928, 1929, а за ними — ще страшніші тридцяті. Почалася планова акція ліквідації фундаментальної української науки. Гірка чаша випала і на долю А. Кримського: його було усунено від праці свого покликання. Не зважаючи на те, що 3 травня 1928 р. члени Академії одноголосно переобрали Агатангела Юхимовича на посаді неодмінного секретаря, уряд не затвердив його на ній. Восени наступного року (1929) А. Кримський мусив залишити головування Історично-філологічним відділом Академії; секретар відділу академік Сергій Єфремов був тоді ж заарештований як голова неіснуючої, так званої, націоналістичної організації «Спілки Визволення України» (СВУ). Згодом Кримський стає свідком, як одна за одною ліквідовуються створені ним з такими зусиллями і любов’ю сходознавчі установи і, нарешті, його гордість — Історично-філологічний відділ Академії. Остання його наукова праця в УАН вийшла у 1930 р. Науковцю заборонили мати аспірантів. Паралельно тривав процес фізичного знищення діячів української літератури та науки.

У 19361937 рр. про існування А. Кримського згадали нарешті в Ін­ституті мовознавства. Викладати не дозволили, але дали змогу навчати аспірантів. А в 19391941 рр., коли була приєднана Західна Україна і Львів, А. Кримський знадобився для відряджень до визволених земель у ролі корифея української радянської науки та живого доказу її високого рівня.

Справді, кожна з його подорожей до Львова сприймалася там, як велике свято, а Агатангел Юхимович — як тріумфатор. Саме у Львові Кримський познайомився зі своїм останнім аспірантом, а з часом сходознавцем міжнародного рівня і гідним продовжувачем справи його життя — Омеляном Пріцаком (19192006). В наші дні завдяки зусиллям талановитого учня в системі НАН відроджено Інститут сходознавства, який носить ім’я А. Кримського.

Геній не підвладний часові. Справа Агатангела Юхимовича Кримського не загинула. Вона живе і плідно розвивається у самовідданій праці його послідовників. Ім’я видатного вченого увіковічено в назві Інституту сходознавства НАН України з відділенням у Сімферополі, щорічних міжнародних наукових читаннях імені А. Кримського, яких уже відбулося 16, Премії НАНУ, що носить його ім’я, лауреа­тами якої стали талановиті вчені-орієнталісти — нащадки великого вчителя.

* * *

Вивчення арабської мови в дореволюційній Росії, як і у всій Європі, як правило, зводилося до засвоєння класичної арабської мови та її сучасної форми — арабської літературної мови. Живе народне мовлення у навчальних та дослідницьких планах сходознавчих центрів того часу відображення не знаходило, передусім, через орієнтацію європейської і російської орієнталістики на національну арабську традицію, яка не лише ігнорувала вивчення живого мовлення, а й розглядала його як «псування» класичної арабської мови — мови Пророка. В свою чергу євро­пейське і російське сходознавство, виховане в дусі такого ставлення до живого мовлення, не мало відповідних внутрішніх резервів для виходу з цього зачарованого кола.

Уперше такий стан речей цілком усвідомив саме А.Ю. Кримський, який виступив піонером у вивченні живих арабських діалектів. Ця грань його наукового таланту та безумовний пріоритет у розробці низки питань арабської діалектології, які фактично раніше не порушувалися в дореволюційному російському сходознавстві, порівняно маловідомі.

Інтерес до арабської діалектології значною мірою стимулювався нау­ковим відрядженням А.Ю. Кримського до Лівану й Сирії в 18961898 рр. «З перших же днів я ревно прийнявся вивчати живу мову. Виявилося, що починати було необхідно з вимови, — писав А.Ю. Кримський до Москви професорові В.Ф. Міллєру, — і Ви не можете собі уявити, скільки часу й зусиль потратив я на опанування звуків «’айн» і «ха’» (...). Перший місяць я щоденно не менше як годину виділяв на вправи з вимови цих звуків, а в свята — навіть по кілька годин». Цю думку він розвиває у звіті з Бейрута в травні 1897 р. директорові Лазаревського інституту Г.І. Кананову: «Почасти з бажання скористатися нагодою для вивчення арабської діалектології, почасти навіть через практичну необхідність я насамперед приступив до вивчення живої арабської мови». «Я також багато записую, — продовжував учений в іншому листі. — Особливо багато вдається мені чути прислів’їв: тутешні жителі пересипають ними свою мову, через два роки набереться ціла книжечка». «Араб-сірієць (...) понад усе цінує афоризми, влучне слово і т. п. Прислів’я для нього є більшим доказом, ніж найправильніший силогізм».

Влітку 1897 р. А.Ю. Кримський пише тому ж Кананову: «Прислів’я я збираю дуже ретельно. Довідавшись про це моє заняття, до мене постійно приходять люди з прислів’ями». Через півтора роки перебування на Сході А.Ю. Кримський повідомляє, що зібрав їх уже понад дві тисячі.

Молодого вченого захоплює невичерпність арабських діалектів, зокрема сирійського, і наприкінці перебування на Близькому Сході він приступає до написання дисертаційного дослідження «Про народну словесність сирійських арабів», основу якого складає мовний матеріал, узятий не з інших рук, а зібраний самим ученим. На жаль, подальша доля цієї праці невідома; мабуть, задум її здійснення не був реалізований. Документи, що стосуються її, розпорошені в різних чернетках, окремих примітках, певною мірою використані в окремих працях ученого. Арабські прислів’я, приказки, анекдоти й казки в народній передачі з частковим перекладом російською мовою А.Ю. Кримського, Б.С. Блюма та Т.Г. Кезми зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки НАН України ім. В.І. Вернадського, ф. І під номерами 25135, 25097, 25110, 25161, 25140, 25222, 25113, 25083. «Матеріали для вивчення мови й етнографії Сирії» містять чорновий рукопис, ф. І 25167, опис Лівану — рукопис, ф. XXXVI 28, додаток до праці «Семітські мови й народи» — рукопис, ф. XXXIV 35 тощо.

Для записів прислів’їв, приказок, анекдотів та казок А.Ю. Кримський розробляє власну фонетичну транскрипцію на базі російського алфавіту з доданням графем із грецького, латинського та арабського алфавітів для точнішого відтворення звуків, відсутніх у російській мові. Тим самим учений виявляє воістину науковий підхід до вивчення одного з найскладніших розділів арабської граматики — фонетики, яка спиралася традиційно на книжкову письмову норму класичної арабської мови, але не на живі говірки. Щодо методики такий підхід не мав попередників і зберігає своє значення й сьогодні.

Система фонетичної транскрипції для сирійського діалекту, яку вчений поширює і на опис інших арабських діалектів, в єдиному уніфікованому вигляді в його працях детально ніде не пояснюється, але її можна легко реконструювати на підставі записів діалектних текстів, виконаних А.Ю. Кримським.

Якщо варіювання консонантів у сирійському діалекті з тією чи іншою мірою похибки відтворюється арабською графікою, то варіювання якості голос­них на письмі фактично не відтворюється зовсім. Тому з метою передачі особ­ливостей вимови діалектних голосних А.Ю. Кримський розробив розгалужену систему вокалізму, яка містить спеціальні знаки.

Крім того, напівредуковані «неповнокількісні» фонеми (призвуки) А.Ю. Кримський фіксує літерами меншого розміру, піднятими над рядком, [наприклад: «Шу бйылы’ ыл-кялб мын ыл-бахар? (літ. ма йалукку-л-кялб мін аль-бахр) «Чи багато вип’є собака з моря?» — Так кажуть про слабкого ворога, який нападає на багато сильнішого»].

Користуючись власною системою фонетичного запису, А.Ю. Кримський скрупульозно зазначає всі особливості розмовного мовлення. Здебільшого він намагається знаходити відповідники й паралелі в арабській літературній мові, які подає поряд в арабській графіці. Так досягається більша наочність прикладів, що демонструють діалектні мовні факти в порівняльно-зіставному контексті з літературними варіантами. Для діалектологічних студій, крім власних записів, А.Ю. Кримський активно залучає фольклорні та інші матеріали, опубліковані європейськими орієнталістами, апробуючи їх у власному мовному оточенні. При цьому вчений повсякчас уточнює і виправляє записи попередників. Так, в авторитетній на той час фундаментальній праці К. Ландберга «Прислів’я і приказки Сирії» А.Ю. Кримський фіксує чимало неточностей і навіть помилок, пов’язаних, зокрема, з постійним неправильним уживанням форми теперішньо-майбутнього часу, яку К. Ландберг ототожнює з літературною формою, а не з широковживаною, специфічно діалектною з преформантом б.

А.Ю. Кримський узагалі влучно відзначає занадто літературизовану фіксацію К. Ландбергом народнорозмовних виразів, особливо спосіб їхньої вокалізації: «Кюлл ылсан б’инсан» (а не: кулл лісан биинсан, як у К. Ландберга) — «Скільки людина знає мов, стільки людей у ній міститься»; ылсанак — хсанак: ын сунту — санак, ын хынту — ханак (а не: лісанак — хосанак: сунту — санак, хунту — ханак, як у К. Ландберга) — «Твій язик — твій кінь: якщо ти стерегтимеш його, — він стерегтиме тебе, якщо ж ти зрадиш його — він зрадить тебе». — Форму хунту слід вживати не з даммою, а з кясрою (чисте ы): хынту — так правильніше (чув від Аттаї старшого)» тощо.

Метод апробації на місцевому мовному ґрунті А.Ю. Кримський застосовує і до матеріалів, зібраних європейськими дослідниками в інших діалектних континуумах, наприклад, Джоном Буркхардтом у Єгипті. У цьому випадку увагу дослідника привертає поширеність тих чи інших ідіом в усьому арабському світі та порівняльні діалектологічні спостереження, для чого тексти Дж. Буркхардта, записані в літературному варіанті арабською графікою, А.Ю. Кримський подає в фонетичній транскрипції з вокалізацією для сирійського діалекту: «Жозі бйікзеб ’аліййі у ана быкзеб ’а ж-жіран» (літ. завджі йакзіб ’алеййа ва ’ана ’акзаб ’аля-л-джіран) — «Мій чоловік бреше мені, а я брешу сусідам» (тобто дію відповідно до того, як мене вчать); Зад бу т-тын балле у бу т-танбур нагми (літ. зада фі-т-тамбур нагма) — «Він додав у болото води, а барабанові — мелодії» (тобто справа стала ще гіршою); Бйі’алле’мытыл ыради (літ. ’а’лак мін курад) — «Чіпляється, мов кліщ».

Приклад оригінального комплексного підходу до дослідження живого народного мовлення демонструє А.Ю. Кримський у вже згадуваній праці «Матеріали для вивчення мови й етнографії Сірії», яка має підзаголовок «Населення й природа країни в її прислів’ях та приказках. Тексти, переклад і пояснення з вступом». Учений дає добірку крилатих народних висловів, які містять послідовно назви всіх місяців року з початку до кінця, численні реалії місцевого побуту з етнолінгвістичним коментарем.

«’Ыбын ’аммі, йа ’Адар! ’Арба’а мынні у тлат мыннак — та нхутт ш-шех бит-таннур ул-’ажуз би-л-канун — [Говорить лютий березню]: «Брате мій двою­рідний, березню. Чотири [дні] моїх та три твоїх — це такі, що (ними) ми загонимо [власне: покладемо] діда до кабиці, а бабу — до печі». — Кінець лютого й початок березня вважаються найхолоднішою порою внаслідок північного віт­ру с-самаві (літ. ас-самаві), букв. «небесний», який дме протягом кількох днів. Ці дні, тобто кінець лютого й початок березня називаються мыста’рдат (літ. Мустакрадат) — позичені, або «взяті в борг». Таннур — це вогнище, вирите в землі, кабиця. Канун — звичайна сирійська піч (найчастіше, в селах і гірських місцях, оскільки в прибережних містах повсюди в кухні немає нічого, крім пере­носної жаровні»; ман’ал); канун влаштовується посеред кімнати на підлозі, звичайно з каміння, тому що з дерева підлоги не стелять; складається канун з неглибокої, але досить широкої виїмки, або поду (харун), на який поставлено вогнище — мо’ди (літ. мавкида), яке складене з каміння у вигляді дуги або підкови; ніякої труби не прий­нято, тому що дим виходить з вікна або осідає на стелі. Іноді піч складається тільки з одного харуна, без мо’ди, але тоді вона вже не називається кануном, а просто харуном».

Коментарі А.Ю. Кримського до приказок нерідко супроводжуються посиланнями на осіб, від яких вони записані («від горянки, яка про те знає, що таке сузір’я Риб») з метою точнішої диференціації різних говірок, а іноді й ідіолектних курйозів, викликаних диглосією: «Бен Тишрін у Тишрін — сеф тані (варіант сейфан тані) = «Між жовтнем і листопадом — друге літо». — Пор. у росіян «бабине літо» і фр. L’été de la St. Martin (...). Вимова «сейфан» з танвіном є спробою похизуватися і переробити приказку на літературний кшталт. Але як майже завж­ди трапляється з малограмотними сирійцями, розмовна мова яких не має відмінків, відмінок тут вжито знахідний, а не називний».

Як свідчать наведені приклади, дослідження арабських діалектів А.Ю. Кримський поєднував із лінгвокраїнознавчим підходом, який учений почав застосовувати задовго до його поширення.

Наприкінці І ст. гіджри араби-завойовники встигли вже широко розселитися на величезній території новоутвореного халіфату. На думку А.Ю. Кримського, констатувати існування вульгарного просторіччя з численними відмінностями від класичної арабської мови досить легко знову-таки на підставі писемних пам’яток або свідчень істориків і філологів. Укладач анекдотів про напівлегендарного арабського філолога Абу аль-Асвада Хаджжадж, розмовляючи з ученим Ша’бі і бажаючи знати, яку той отримує платню, запитав його: Кям ’ата’ак? («Скільки становить твоя платня, жалування?»), поставивши останнє слово в знахідному відмінку замість необхідного тут називного: Кям ’ат’укя? — Алфейн («дві тисячі»), — відповів, порушуючи граматику, Ша’бі (замість ’альфані), тобто так, як прийнято в розмовному народному мовленні й зараз.

Важливі спостереження над діалектними явищами, що знайшли відображення в класичній арабській мові, А.Ю. Кримський збирав увесь час. Про це свідчать матеріали окремих рукописних документів, фрагменти чернеток і випадкові записи, на зразок розрізнених аркушів, каталогізованих під назвою «Нотатки з арабської мови». У них А.Ю. Кримський фіксує, наприклад, уживання у аль-Ісфагані (897–967) замість літературного питального займенника маза (ма)? «що?» розмовного еш (Кітаб аль-Агані, XX, 10:20), який, між іншим, наявний і в окремих рукописних редакціях «1001 ночі», а також добре відомий у сучасному єменському діалекті. Тут же зібрані цікаві приклади «плутання» л та н, яке вчений спостерігає в закінченнях розмовних форм: «класична мова — ваді «долина» (сирійський діалект — хам) аравійський діалект — «халь» («вовча долина»); лиззан/лиззаль («трава очеретяного типу») в сучасній мові». Таке варіювання н/л на початку слів А.Ю. Кримський вважає реліктом давньої семітської вимови: «порівняй Геродотове (вульгарно-вавілонське) Лабиніт і клинописне Набу-наід» (Набонід — останній цар Вавілонії, 556539 рр. до н. е. — В. Р.).

Преформант ’ам, широковживаний у сучасному сирійському діалекті для утворення форми теперішнього тривалого часу, А.Ю. Кримський також вважає явищем архаїчним, знаходячи докази в писемних пам’ятках класичної мови. Наприклад, за свідченням знаменитого автора макам аль-Харірі (1054–1122), в давньоєменській мові говорили «’ам нахно надрибу» замість «надрибу». Ще архаїчнішою вважає дослідник вимову означеного артикля -ал арабської літературної мови, як -ыл у сирійському діалекті, фіксуючи це явище вже у набатейців.

Виходячи з аналогічних прикладів, А.Ю. Кримський робить висновок, що арабські діалекти, безумовно, побутували задовго до класичної мови, яка пізніше внаслідок існування писемної форми стала перепоною на шляху до їхнього розвитку. «Адже добрий мусульманин під час щоденної молитви промовляє, дуже навіть часто, принаймні коротенькі цитати з Корану, з цією священною законодавчою книгою, крім того, йому й в усіх життєвих випадках доводиться мати справу (...), тому численні слова й вирази цієї класичної чи напівкласичної мови перейшли в народну мову з дотриманням більшою чи меншою мірою правильної форми, так що народна мова не могла не наслідувати класичний спосіб висловлювання; так само латинська мова — мова церкви, науки й державних справ — ще до Відродження справляла значний вплив на живі романські мови, а церковнослов’янська – на православні слов’янські».

У свою чергу і класичний варіант арабської мови не міг не зазнати змін «і мимо­вільним одхиленням в бік живої обихідної балачки, коли не в царині склонінь та спряжень, то в царині синтаксису та добору слів. Тим-то письменська (мертва) мова, прим., у сучасних нам арабів дуже не скидається на мову коранську (дарма, що коранську мову ставлять собі за зразок), ба навіть на мову класично-халіфатську. Більше-менше, настільки не скидалася письменська церковнослов’янська мова у староруських книжників епохи Петра Могили на справжню старослов’янську мову часів Кирила з Мефодієм, або латина середніх віків — на римську».

* * *

З-поміж діалектних народно-белетристичних творів, що скла­дають духовно-естетичну сутність арабських народів у XVIXVIII ст., продовжуючи живити її й досі, на першому місці стоїть збірка казок «1001 ніч». Ці, так звані, переважно, «арабські казки» дали світову славу всій арабській літературі більше, ніж будь-який інший класично-літературний чи високо науковий арабський твір.

Літературне походження збірки починається в доісламському Ірані, де існувала тодішньою літературною середньоперською (пехлевійською) мовою збірка індо-іранських фантастичних оповідок під назвою «Гезар ефсане» («1000 казок»), де це число водночас метафорично означало «багато». Через два століття після завоювання Ірану арабами-мусульманами цю збірку було перекладено в IX ст. у Багдаді арабською мовою під назвою «1000 ночей», а згодом задля більшою пишності перейменовано в нібито пишніший титул «1000 ночей і ще одна ніч» («Алф лайла ва-лайла»).

У халіфаті тим часом складалися власні місцеві казки й оповідки. У приморському торговельному місті Басрі на Перській затоці на південь від Багдаду в IXX ст. формувалися цікаві й інтригуючи оповідки про легендарні подорожі Сіндбада-мореплавця, у столиці — Багдаді — виникали побутові міські романтичні реальні повісті з заплутаними сюжетами про закулісні столичні пригоди. В тій же столиці халіфату циркулювали й казки-анекдоти про витівки хитрих багдадських шахраїв. Частина з них співпрацювала з місцевою поліцією, якій повідомляла про великі крадіжки й злочини. За це вони користувалися поблажками, а складні шахрайські махінації розкривалися не лише шляхом допитів і тортур, а й шляхом підступних хитрощів. Отож і ходило у Багдаді в устах фахових казкарів безліч анекдотів про дивовижну винахідливість спритних шахраїв. Їх не можна було слухати без реготу, зокрема популярну тодішню казку-фабліо про непереможну спритницю хитрунку Даллю (Далла ал-мухтала).

У Х ст., близько 940 р., багдадський філолог Джагшіярі почав укладати частково на взірець перекладеної книги «Гезар ефсане» особливу збірку казок під назвою «1000 ночей» (згодом — «1001 ніч»). До неї увійшли лише вибрані індо-іранські твори, а більше було включено власних халі­фатських, багдадських казок, оповідок та анекдотів.

Джагшіярі користувався як рукописами, так і запрошував до себе професіональних казкарів, беручи від них усе краще, що ті знали. Наступні філологи довершили його справу й у такий спосіб сформувався другий етап «1001 ночі» — багдадська редакція. У вигляді самостійної й окремої книги вона до нас не дійшла.

Однією з характерних рис тієї багдадської редакції є те, що учасником інтригуючих пригод часто виступає сам халіф, який, пере­одягнувшись, мандрує вночі столицею і намагається вивідати усе, що відбувається у місті. Такий аббасидський халіф відомий в історії під іменем Кадира (9911031), який дійсно в простонародному вбранні блукав вулицями Багдада і справді достеменно знав геть усе, що там відбувалося. Однак ту його славу народ приписав більш знаменитому його попереднику Гаруну ар-Рашиду (786809), прославленому придвор­ними поетами свого часу. Насправді відомо, що Гарун ар-Рашид не був здатен на демократичні перевдягання задля того, щоб лізти в небезпечну народну гущу. Навпаки, він її всіляко уникав і взагалі навіть не жив у Багдаді.

Далі, вже в часи хрестових походів, збірка потрапила до Єгипту, де значно розширилася й доповнилася. Найдавніша єгипетська згадка про «1001 ніч» датується, ймовірно, ХІІ ст., а зафіксована в цитаті історика ХІІІ ст. Ібн Са’іда (12081286). В Єгипті збірка припала до смаку, полюбилася й отримала свою загальновідому єгипетську редакцію в мамлюкські часи ХІІІXV ст. При цьому не лише казки багдадської редакції X ст. набули характерного місцевого забарвлення з подробицями місцевого суто єгипетського колориту, а й, більше того, до збірки рясно потрапили нові, окремі єгипетські казки, часто з дуже давнього казкового надбання, відомого нам ще із папірусів. Типовий питомо єгипетський характер — у казок про талісмани (чарівні персні, чарівні лампади), духи яких покірно служать будь-якому власникові тих талісманів, без мотивів особистої симпатії, яка в індо-іранських казках, навпаки, відіграє певну роль у відносинах духів із людьми. Класичні, здавна улюблені єгипетські казкові сюжети про вправних шахраїв набули в єгипетській редакції «1001 ночі» особливої яскравості. І хоча цей жанр уже був відомий і в аббасидському Багдаді, в єгипетській редакції він виступає як особливо важливий елемент збірки. Для доведення кількості казок та оповідок до числа «тисяча» в єгипетську редакцію вставлялися романи про боротьбу з християнами та повчальні притчі з моралізаторських збірок.

У 17041707 рр. з’явився французький переклад Галлана, й відтоді «1001 ніч» стала улюбленою книгою Європи. Усі європейці з дитинства читають цю збірку казок, у якій, з одного боку, химерно переплелися світ чарівний зі світом людським, а з іншого — пропонуються прецікаві оповідки з життя міщан та оточення халіфа, сповнені складних інтригуючих пригод.

У 2011 році у серії «Скарби Сходу» видавництво «Богдан» випустило український переклад казок «1001 ночі» з мови оригіналу, який був схвально зустрінутий читачем. Проте «арабських казок», на додаток до тих, які можна прочитати у цій славетній збірці, існує так само чимало. Їхній репертуар, якщо не весь, то значною мірою — винятково усний. Як зазначав Кримський, одні казки тримають у сімейній пам’яті бабусі, мами та няні, інші — складають усний репертуар професійних оповідачів на вулицях. Дещо з цього фольклорного фонду було в XVIXVIII ст. записано й видано, примноживши собою простонародну, некнижкову літературу на кшталт тих казок та анекдотів-фабліо, які увійшли до «1001» ночі.

Найкраще враження від цього народного спадку можна отримати вже із записів кінця XIX — початку XX ст., виконаних із залученням науково-фольклористичних методів. До них належать, наприклад, збірка єгипетських казок Спітти-бея (1883), тунісько-тріполійських Х. Штумме (1893, 1898 та ін.), дамаських Еструпа (1897), іракських Мейснера (1903), єрусалимських Літмана (1905). Аналогічну роботу проробив і сам Кримський, коли протягом відрядження до Сходу (1896–1898) зібрав казки з ліванських сіл та м. Бейрута, яких набралося чималий том. Впорядкувати його і видати вчений не встиг, а розпорошені рукописні нотатки цих матеріалів нині зберігаються в Національній бібліотеці України ім. В.І. Вернадського.

Пропонована читачеві збірка казок — це літературна обробка україн­ською мовою арабських текстів, зібраних А. Кримським наприкінці XIX ст. у Лівані з залученням їх фрагментарних підрядкових перекладів російською мовою його учнів та колег Б. Блюма та Т. Кезми. У тих перекладах трапляються правки українською мовою, зроблені рукою самого Кримського. Казки органічно доповнюють і продовжують жанровий репертуар легендарної «1001 ночі», подеколи вносячи варіації та модифікації до її оповідок («Казка про горбаня», «Руввас та сорок розбійників» тощо).

А. Кримський сприймав казковий світ Сходу цілісно, не обмежуючи його однією збіркою «1001 ночі» з дотичними до неї народними фольк­лорними оповідками, і не виходячи тільки з літературної парадигми. Для нього народна казка — це і живе соковите мовлення, і скарбниця місцевих звичаїв, і повсякденний побут арабів, і їхній віртуальний магічний світ та прадавня генеалогічна самоідентифікація. «Порівнюючий досвід над арабськими казками, — писав учений, — збагачує наш розум, а коли працювати пильно — розширює наші симпатії, дає нам пізнати (може краще, ніж що інше) загальне братерство цілого людського роду».

До того ж, у практичному вимірі, зібрані вченим у Лівані казки — це водночас і цінні навчальні тексти для студентської аудиторії. Читаючи їх живою мовою оригіналу з орієнталістами-початківцями, Кримський поступово приворожував їх Сходом — тим казковим Сходом, яким зачарувався сам ще змолоду і на все життя.

Професор Валерій Рибалкін

КАЗКА ПРО САДИКА

Був собі пастух на ймення Садик, тобто Правдивий. А звали його так тому, що він ніколи не брехав. І хоч би яку шкоду робив, завжди щиро зізнавався. Служив він в одного еміра1 і пас його череду. Якось поїхав той емір у гості до другого еміра, і засперечалися вони про те, чи є на світі вірна і чесна челядь. Емір, у якого Садик пас череду, почав вихваляти свого наймита. Другий не згоджувався з ним, запевняючи, що й Садик, напевне, тільки прикидається чесним, а коли випаде нагода, не упустить її, щоб обдурити свого пана. І побилися вони об заклад. Домовились, що коли отой другий емір спіймає Садика на гарячому, то неодмінно забере в першого половину всієї його череди, а як не зробить цього, то не пошкодує половини своєї череди.

Роз’їхалися вони. Тоді другий емір звелів своїй доньці, щоб перебралася простою дівкою та й підманула Садика, що пас череду.

А в тій череді був величезний бик із золотими рогами. І почала емірова дочка підлещуватися до Садика та вмовляти, щоб зарізав того бика. Мовляв, як вволить її волю, то вона його покохає.

Хлопець не став довго вагатися й зарізав бика, а золоті роги поклав на ніч собі в головах. Уклалися вони спати, а емірова донька викрала вночі ті коштовні роги та й утекла до батька. Батько зрадів і думає:

«Попався Садик — тепер буде одбріхуватися!»

А Садик як прокинувся та побачив, що нема золотих рогів, то дуже засумував. Були б золоті роги, оддав би емірові, а тепер рогів нема — емір не повірить, що їх украдено. Чи не доведеться одбріхуватись? Узяв він тоді дрючка і, встромивши в землю, надів на нього тюрбан1. Стоїть дрючок, наче жива людина. Підходить Садик до нього й вітається:

— Добридень, паночку!

І сам собі відповідає:

— Доброго здоров’я, Садику!

— Прийшов тобі сказати, пане, що золоторогий бик здох.

— Ну, як здох, то повинні зостатися золоті роги. Де ж вони?

— А я не знаю.

— То ти брешеш! Не здох бик!

— А таки твоя правда, пане, не здох!

І пішов він собі геть. Думав, думав та й надумався:

«Скажу, що вовки з’їли золоторога».

Знову підійшов до дрючка з настромленим тюрбаном:

— Здоров був, пане!

І сам собі відказує за пана:

— Доброго здоров’я, Садику! Що тобі треба?

— Вовки з’їли золоторога!

— Якби вовки з’їли, то золоті роги б зосталися!

— Твоя правда, пане, зосталися б.

І знову одійшов Садик, і знову сів. Думав, думав, а тоді підійшов до дрючка і знову вітається з ним та з тюрбаном:

— Здоров був, паночку! Оце наскочили на череду розбійники-бедуїни2, забрали золоторогого бика та й погнали з собою.

Сказав і сам собі одказує, наче емір:

— Якби бедуїни наскочили, то забрали б увесь товар. Брешеш, Садику!

— А таки брешу!

Одійшов Садик і знову сів. Думав, думав та й надумався: треба правду сказати. Підходить до дрючка:

— Добридень, паночку!

— Добридень, Садику! За яким ділом?

— Та прибилася до мене дівка, я пожартував з нею, а вона підлестилася до мене й умовила, щоб твого золоторогого бика зарізав. Я й піддався на ту дівочу спокусу: бика зарізав, золоті роги коло себе на ніч поклав, а вона ті роги вкрала та й утекла.

— Ну, що ж, Садику, хоч і завинив ти дуже, але за щиру правду прощаю тебе!

Тим часом другий емір на радощах покликав до себе еміра, якому служив Садик. Розказав йому, як вийшла справа, показав золоті роги та й каже:

— Ану, клич свого Садика, нехай одбріхується!

Перелякався Садик, як почув, що його кличуть до панів, але пішов. Прийшов, привітався до обох емірів, а ті його грізно запитують:

— Де бик-золоторіг?

— Де бик? — перепитав Садик. І розповів, як усе сталося: — Прибилася до мене дівка, спокусила своєю красою і почала вмовляти: заріж та заріж бика-золоті роги! Я й зарізав, роги коло себе на ніч поклав, а вона вкрала їх та й утекла. Ніхто не винен, окрім мене, карайте мене!

А емір йому й каже:

— За твою правду прощаю тебе! Іди знову до череди й пильнуй її, а наш сусід половину своєї череди віддає нам.

УЧЕНИЙ ШЕЙХ1

Був собі шейх, який чванився, що знає геть усі науки. Коли його питали про що-небудь, він одразу давав докладну відповідь, посилаючись на видатних учених. Люди як на дивовижу ходили до нього.

У місті, де жив той шейх, був гурток. Гуртківці часто приходили до нього з усілякими питаннями. І всі вони дивувалися його знанням та надзвичайній пам’яті. Але одного разу змовилися вони вчинити таке: кожен із них напише будь-яку літеру на клаптику паперу. А вже потім з цих літер треба скласти слово, що б нічого не означало. Розтлумачити це слово вони попросять шейха.

— Якщо він дасть відповідь, — умовилися гуртківці, — й цього разу, то ми знатимемо, що всі попередні відповіді й розмови були чистісінькою вигадкою і плодом його фантазії. Якщо ж не дасть відповіді, будемо вірити йому й надалі.

Після цієї домовленості кожен із них накреслив на папері першу-ліпшу літеру. Потім склали всі літери докупи. І вийшло слово: «хунфушару». Це слово, звісно, нічого не означало, так собі — безглузда дурниця. Прийшовши до шейха, вони запитали, що воно означає. Той, не задумуючись, бовкнув:

— Це рослина. Росте вона в горах щасливої Арабії. Стебло у неї гладеньке, листя дрібне: цвіте круглими квітками рожевого відтінку, який часом переходить у білий. Ібе-Бейтар каже, що хунфушару має температуру три градуси, а вологість — першого ступеня. Давид Аль-Басир каже, що ця рослина виліковує хвороби серця й очищає дихальні шляхи... А такий-то вчений каже те й те, а інший — зовсім інше. Араби іноді дають її коровам, щоб ті краще доїлися. Навіть один з наших поетів каже:

Усю мою душу любов притягує до тебе,

Як молоко притягує рослина оця хунфушару.

Про це зілля згадується і в збірці переказів нашого Пророка Магомеда.

Шейх намірився був навести ще якийсь текст, але слухачі перебили його:

— Ну, годі ж бо, шейху! Ти вже набрехав і на медиків, і на арабів, і на поетів. Не приписуй брехні хоч Пророкові!

Тут вони розкрили свою таємницю і присоромили його. Відтоді ніхто більше не ходив до цього шейха просити поради чи з якимись своїми клопотами.

ДБАЙ ПРО КІНЕЦЬ ДІЛА

Був собі дуже багатий купець, і була в нього дружина. Якось довелося йому відлучитися з дому на торги. А його дружина саме сподівалася дитини. От купець і каже:

— То я поїду, але коли буде на те воля неба, повернуся додому перше, ніж Господь пошле нам дитя.

Попрощався він з нею та й поїхав. Подорожував довго, аж поки заїхав до якогось царя. А той цар саме шукав когось такого, кому можна було б доручити керувати державними справами. Купець видався йому розумним і кмітливим чоловіком. От цар і присилував його залишитися в нього. По якомусь часі почав купець прохати у свого повелителя дозволу поїхати додому, але той не захотів віддати йому належної плати за службу. Тоді купець і каже:

— О, мій царю! Дозволь мені провідати свою рідню. Я неод­мінно повернуся.

Почувши таке запевнення, цар дозволив і наділив купця тисячею червінців.

Купець сів на корабель і поплив до свого рідного міста. А дружина його перед тим почула від людей, що чоловік її служить у царя. Тож вона зібралася в дорогу, взяла з собою обох дітей, бо в неї народилися хлопчики-близнята, і поїхала в ту сторону. Зупинилася вона на одному острові, а саме тієї ночі зупинився там і той корабель, яким прибув її чоловік. Мати й каже дітям:

— Цей корабель пливе з тієї сторони, де живе тепер наш тато. Пішли б ви до моря і, може, розпитали б у людей про нього.

Хлоп’ята побігли до моря, піднялися на корабель та й почали гратися. І так загулялися, що й незчулися, як посутеніло.

Купець тим часом спочивав на палубі. Дитячий галас розбудив його, і він підхопився, щоб нагримати на них. Та ненароком упустив капшук із золотом, який загубився серед мішків із крамом. Шукав його купець, шукав, але не знайшов. І почав він бити себе по голові, а тоді підійшов до хлопчиків та й каже:

— Це ви взяли мої гроші. Бо зумисне гралися тут, біля краму, аби щось поцупити. Крім вас, тут не було нікого.

Підвісив він хлопчиків до колодки1 і почав бити палицею по п’ятах та шмагати ременем. Діти зняли вереск на весь корабель. На той ґвалт збіглися матроси.

— Усі тутешні дітлахи, мабуть, злодюжки та крадії, — казали вони.

Бив дітей купець, бив, а опісля спересердя заприсягся: коли не повернуть йому капшук із грішми, викине їх у море. А що капшука знайти не могли, то купцеві довелося дотримати слова. Він узяв хлопчиків, прив’язав до в’язки очерету та й викинув у море.

Мати спохопилася, що діти забарилися, і кинулася шукати їх, аж поки зайшла на корабель. Тут почала розпитувати:

— Чи не бачив хто моїх діток? З обличчя вони такі й такі, а років їм стільки й стільки.

Співчуваючи матері, матроси сказали:

— Е, либонь, це ті самі хлопченята, яких щойно втоплено.

Як почула мати цю страшну звістку, заголосила, приказуючи:

— Горе ж мені! Бідна моя голівонько! Сини мої, соколи! Чому нема тут батька вашого, щоб поглянув на вашу й мою недолю?

— А хто твій чоловік? — поцікавились матроси.

Жінка назвала ім’я купця й сказала:

— Я його жінка. Їхала до нього, й ось, як на те, звалилася на мене оця біда.

Почувши ці слова, купець кинувся до неї, обійняв її, а тоді почав лементувати, шматувати на собі одяг і бити себе по голові.

— Боже ж мій милий! — каявся він перед дружиною. — Та це ж я згубив своїх діток власною рукою! Отак завше Бог карає того, хто не думає про кінець діла й не зважує своїх вчинків!

І купець оплакував своїх синів. Плакала й жінка. Нарешті він промовив:

— Не заспокоюсь доти, доки не знайду дітей.

Він почав плавати по морях, шукаючи дітей, але все марно.

А з синами його сталося ось що. Вітер погнав ту в’язку очерету, до якої їх прив’язав батько, спершу у відкрите море, а далі викинув на берег, кожного в іншім місці. Одного з них підібрали слуги правителя тамтешнього краю й приставили самому цареві. Той дуже сподобав собі хлопчика й прийняв за сина, а підданим оголосив, що це його дитина, яку навмисне виховували потай від усіх. Народ дуже радів, бо любив свого повелителя.

Потім цар призначив хлопця своїм намісником і наступником.

Минуло багато років. Той цар помер, і на його місце посадовили прий­мака. І почав молодик царювати. Усе йому йшло гаразд, державні справи були в добрім стані.

Тим часом його справжні батько з матір’ю й далі об’їжджали острови, сподіваючись, що море викинуло дітей на сушу. Але, не знайшовши ніде й сліду своїх синів, вони втратили останню надію й оселилися на одному з островів. Якось купець пішов на базар і побачив делляля1, який продавав хлопця. Купець і подумав:

«Куплю-но я собі цього парубчака, щоб був мені на втіху, замість рідної дитини».

Купив і привів його додому. Як тільки вгледіла його дружина, то й скрикнула:

— Господи! Це ж син мій!

Батьки вельми зраділи цій події й спиталися парубка про брата. Той відповів:

— Море нас роз’єднало, і я не пам’ятаю, що сталося з братом.

Збігло чимало років. Сім’я оселилася в тім краю, де царював син купця. А його брат теж уже виріс. Батько дав йому товару і вирядив у дорогу, саме в те місто, де царював його брат. Дійшла до нього чутка, що приї­хав якийсь купець, а в нього такі товари, що знадобилися б і володарю. Тоді цар прикликав того купця до себе. Купець з’явився і вклонився йому. Обидва й не здогадувалися, що вони брати, але кров у них заговорила. От цар і каже:

— Зостанься в мене. Я поправлю твоє становище і дам усе, чого тобі заманеться.

Той зостався й прожив там таки довгенько. Побачивши, що цар нізащо не хоче відпустити його від себе, він написав додому листа, в якому запросив батьків приїхати до нього. Батько й мати згодилися на переїзд, і цар відтоді почав дуже поважати їхнього сина. Але він усе ще не знав, що то його брат.

Одної ночі цар виїхав за місто, взявши їсти й пити, і напився до нестями. Купець, турбуючись про нього, сказав собі: «За всі ті щедроти, що цар виявив до мене, сам охоронятиму його цієї ночі».

Витяг він із піхов меча і став біля входу до шатра. Тут його вгледів один з-поміж пажів1, що заздрив юнакові за ту прихильність, яку виявив до нього цар. Побачивши його з мечем у руці, паж спитав, що це означає. Той відповів:

— Я сам стерегтиму царя за його милість до мене.

Паж промовчав, а вранці розповів про це своїм товаришам. Ті вирішили схитрувати:

— Це нам на руку! Ходімо до царя та обставимо справу так, щоб він розгнівався на купця і прогнав його.

Змовившись, вони пішли до володаря й заявили:

— Ми хочемо дати тобі важливу пораду.

— Яку? — спитав цар.

— Отой молодий купець, якого ти приблизив до себе і поставив вище всіх достойників, цієї ночі лагодився напасти на тебе і вбити.

Цар змінився на обличчі й запитав:

— І ви це доведете?

А пажі йому:

— Яких тобі ще треба доказів? Якщо хочеш знати щиру правду, то цієї ж ночі вдай, ніби спиш п’яний, а сам пильнуй: побачиш, що буде все так, як ми сповістили.

Після цього вони пішли до купця й сказали:

— Цар дуже вдячний тобі за вчорашнє вартування. За це він ще більше тебе любитиме.

Так заздрісні пажі хотіли приспати пильність купця.

Настала друга ніч. Цар уже був тверезий і занепокоєно чекав купця. Юнак і справді з’явився біля шатра, витяг із піхов меча і став при вході... Побачивши це, цар не на жарт перелякався, мерщій покликав своїх прибічників і звелів схопити купця. Відтак обурено мовив:

— Так оце така подяка мені за те, що я допустив тебе до себе ближче, ніж будь-кого? Ти задумав проти мене такий негідний вчинок?

Тут підскочили двоє пажів і закричали:

— Пане наш! Звели, і ми, як стій, одрубаємо йому голову!

Але цар сказав:

— Ні, вбити його — річ легка й не мудра, а от воскресити мертвого — то вже годі! Треба дбати про кінець діла, а стратити його ми ще встигнем.

І, наказавши закувати купця в кайдани, повернувся у свої палати. Вирішував державні справи, часом їздив на полювання, а про купця й забув.

Знову прийшли до нього змовники й почали переконувати:

— Володарю наш! Якщо ти потуратимеш купцеві, що робив замах на твоє життя, то збунтуються й інші пажі. Адже всі тепер про це тільки й гомонять.

Розгнівався цар і наказав привести юнака, щоб кат стратив його.

От йому вже й очі зав’язали, вже й кат, замахнувшись мечем, звернувся до царя:

— Звели тільки, царю мій, і я відітну йому голову!

Але цар знову розсудливо мовив:

— Стривай! Я ще раз розгляну його справу. Він таки заслуговує на смерть — і нікуди від неї не втече.

Відвели купця знову до тюрми. Тим часом звістка про це докотилася до його батьків. Батько мерщій написав листа і пішов до володаря.

Той прочитав листа, який закінчувався словами: «Нехай тебе помилує Всевишній! Не поспішай чинити кару. Я теж колись поквапився в однім ділі, та й загубив у морі його брата. Ще й досі нуджу світом. Убий краще мене замість сина».

Старий упав до царевих ніг і ревно заплакав.

— Ану лишень, розкажи, — зацікавився цар, — що за пригода сталася з тобою!

І старий почав розповідати:

— Володарю мій! Був у нього брат, і я їх обох викинув у море...

І він розповів усю пригоду від початку до кінця. Почувши це, цар несподівано закричав і кинувся з престолу до батька та брата. Обійняв їх і сказав:

— Ти мені батько, а це мій брат, а дружина твоя — моя рідна ненька.

І всі троє невимовно зраділи.

Скликав цар людей, розповів їм про все, що сталося, а тоді звернувся до батька:

— Коли б і ти дбав про кінець діла та зважував, що робиш, не каявся б і не побивався б тепер.

Прикликав цар ще й свою неньку, і вони раділи щасливій долі, що з’єднала їх. Відтоді до кінця днів своїх жили вони єдиною сім’єю в радості й достатках.

СЛІПЦІ

Жив у Багдаді один хитрий сліпець на ім’я Факік. Він нічого не робив, а тільки ходив та жебрав. Мав звичай мовчки стукати в двері, не вимовляючи ні слова, доки йому відчинять. Якось він почав отак настирливо стукати в одні двері.

— Хто там? — почувся голос господаря.

Факік на це нічичирк і постукав удруге.

— Та хто ж це такий? — знову сердито запитав господар.

Сліпець і цього разу не відповів. Господар зрештою сердито розчахнув двері.

— Ну чого тобі? — невдоволено спитав він, побачивши Факіка.

— Подайте милостиню ради Аллаха! — заскиглив Факік.

Господар хвилину помовчав.

— Ти сліпий? — спитав він.

— Еге, — відповів сліпець.

— Ну, в такім разі простягни свою руку.

Факік був певний, що цей чоловік хоче йому щось дати, і простяг руку. А господар узяв його за руку й повів до хати. Факік охоче пішов за ним, бо подумав, що той замість милостині хоче нагодувати його. Вони піднялися сходами аж на найвищий поверх. Тут поводир Факіка зупинився й знову перепитав:

— Ну, старче Божий, чого тобі треба?

— Прошу милостиню заради всемогутнього Аллаха.

— Аллах подасть! — одказав на це господар. — Проси, щоб він повернув тобі очі! Я дати нічого не можу.

— А щоб тебе! — вигукнув Факік. — Чому ж ти не сказав мені цього відразу, ще там, унизу?

— А ти, дурню, чому зразу не озвався? — глузував той.

— Подай милостиню ради Аллаха! — не вгавав Факік.

— Нема в мене нічогісінько для тебе!

— Ну то хоч поможи зійти вниз!

— Сходи перед тобою, йди сам, — реготав господар.

Сліпець почав навпомацки спускатися, але не втримався, покотився сходами вниз і гепнувся прямо в двері. А господар зареготав ще дужче.

Опинившись на вулиці, Факік жалісно охкав, бо добре-таки потовкся. В цю мить надійшли два інші сліпці-жебраки, які з ним товаришували, й почали розпитувати, що сталося. Факік розповів про свою пригоду, а наприкінці додав:

— Не залишається нічого іншого, як узяти дещо з наших припасів, бо сьогодні не дали мені нічого, а їсти хочеться.

Сліпці погодилися й пішли разом із ним додому.

А господар, який так неприязно зустрів Факіка, був досвідчений крутій та злодій. Почувши крізь вікно розмову жебраків, він миттю вибіг із дому й назирці подався за ними. Так непомітно й увійшов слідком до їхньої оселі.

Тут обачний Факік звернувся до товаришів:

— Ну, братове, зачинімо двері та обшукаймо спершу нашу хату, чи немає тут часом кого-небудь чужого.

Почувши це, крутій сторопів, але тут-таки вгледів, що зі стелі звисає шнур. Він ухопився за нього та й повис у повітрі. Сліпці, обходячи оселю, постукували палицями по кутках, нишпорили скрізь, але нічого не знаходили. Коли нарешті посідали, крутій опустився на долівку й сів поруч Факіка. Витягши із схованки гроші, сліпці перелічили їх і нарахували дванадцять тисяч срібних монет — драхм1. Тоді кожний узяв стільки, скільки йому треба було, а торбу з грішми вони заховали в тайник.

Факік хотів був піти купити чогось попоїсти, але в когось знайшовся якийсь харч, і всі троє почали їсти. Крутій теж простягає руку до їжі, та вибирає найсмачніші шматки. Чутким вухом Факік уловив поруч незнайоме чамкання і зчинив ґвалт:

— Пробі! Тут хтось чужий!

І цієї ж миті схопив злодія за руку й накинувся на нього разом із двома іншими сліпцями, періщачи його чим попало.

— Пробі! Ґвалт! Грабують! Рятуйте, люди добрі! — верещали сліпці.

І крутій теж горланив щосили й відбивався від трьох.

На ґвалт позбігалися сусіди та перехожі, вибили двері й увій­шли до хати, щоб розборонити розбишак. Крутій заплющив очі, кинувся до прибулих і вклонився до землі, благаючи:

— Рятуйте, люди добрі! Побратими мої не хочуть віддати належної мені частки грошей. Ми наскладали їх разом. Я сьогодні мав намір узяти те, що належить мені, а вони накинулись на мене і мало не вбили.

Сліпці закричали, що все це брехня. Тоді люди повели всіх чотирьох до оселі намісника, який був водночас і суддею.

Там крутій виступив наперед і сказав:

— Світлий наміснику! Мушу тобі признатися, що я й мої побратими — страшенні злочинці. Але ми заприсяглися, що не викажемо нічого, хіба що під муками. Що ж робити? Почни хоч би й з мене — треба ж спокутувати колись свої гріхи!

Факік роззявив був рота, щоб виправдатися, але намісник грізно звелів йому мовчати.

Крутія розпростерли й почали бити палицями. Він спершу уперто мовчав, згодом почав стогнати, далі розплющив одне око, а відтак друге.

— Що це ти виробляєш, проклятий!? — здивовано й воднораз сердито вигукнув суддя.

Пройдисвіт відповів:

— Ясний пане! Дай мені свій перстень, як запевнення в тому, що ти помилуєш мене, коли я розкажу тобі все!

Суддя пообіцяв. Тоді він почав:

— Усі четверо ми тільки вдаємо з себе сліпців, щоб обдурювати людей та виманювати в них гроші. Ми заходимо до осель довірливих людей і чинимо там усякі шкоди. Отаким чином ми зібрали чимало грошей: аж дванадцять тисяч драхм. От я й сказав товаришам: «Віддайте мені мою частку — три тисячі, бо я більше не хочу шахраювати та обдурювати людей!». А вони злякалися й почали мене бити. Це можуть засвідчити усі перехожі. Будь ласкавий, ясновельможний пане, звели їм оддати належні мені три тисячі драхм. А що я не брешу, сам переконаєшся, взявши цих сліпців на тортури, — вони вмить прозріють!

Факік та двоє інших сліпців зчинили галас, що він бреше. Суддя не повірив їм і звелів катувати їх, починаючи з Факіка. Били його, били, а він кричав тільки одне:

— Не бачу! Не бачу!

Пройдисвіт підійшов до нього й порадив:

— Та годі вже тобі! Чого ти такий упертий! Краще розплющ очі, невже ти хочеш, щоб тебе забили до смерті?

Звісно, сліпий Факік не міг послухати його поради. Суддя загадав катувати й інших двох старців. Крутій і до них підійшов із лицемірною порадою:

— Послухайте мене, братове! Розплющіть очі! Час покаятися за всі крутійства! Побійтеся Бога — він тяжко карає за брехню!

Коли катування не допомогло, дурисвіт сказав судді:

— Облиш уже їх! Вони не розплющують очей, бо людей боять­ся. Краще пошли по гроші!

І крутій пояснив, де та схованка.

Суддя звелів вигнати трьох сліпців із міста й принести йому гроші. Він одлічив три тисячі крутієві, а решту наказав роздати вбогим.

КАЗКА ПРО ГОРБАНЯ

За давніх часів жив собі в одному китайському місті кравець, чоловік веселої вдачі, що кохався в піснях та музиці. Якось він поїхав зі своєю дружиною на прогулянку за місто. Додому вони вертались уже присмерком. Коли це по дорозі зустрічається їм горбань, та такий кумедний з обличчя, що міг би розсмішити усякого, хоч би й як засмученого. Кравець із дружиною підійшли ближче, щоб придивитися до цієї прояви. А тоді запросили його до себе в господу, щоб трохи потішив їх тієї ночі. Горбань погодився. Тоді кравець, хоч і було дуже пізно, пішов на базар, накупив смаженої риби, хліба, помаранчів та всяких ласощів. Сіли вони вечеряти. А кравцева дружина вибрала добрячий шмат риби і дає гостеві:

— Пригощайся, небораче! Якщо завеликий, то я можу порізати!

Горбань схопив рибу і хотів був проковтнути її прожогом, але в ній була чимала кістка. Вона застряла йому в горлі, і він за хвилину помер.

Уздрівши це, кравець закричав:

— Господи, на все твоя воля! Але ж навіщо він помер на наших очах! Що ж нам тепер, жінко, робити?

Дружина подумала й сказала:

— От що, чоловіче, зараз надворі ніч. Бери його на плечі й неси. Я йтиму попереду, а ти за мною. Коли хто зустрінеться та почне цікавитись, скажеш, що заслаб наш син і ми несемо його до лікаря.

Так вони й зробили. Несуть мертвяка вулицею, а жінка голосить:

— Ой, сину ж мій, синочку! Що це з тобою приключилося? Що в тебе болить?

Коли хто й траплявся їм по дорозі, то думав: «Це в них, мабуть, дитина заслабла».

Отак кравець із дружиною безпечно дійшли до того будинку, де жив лікар-єврей. Постукали вони в двері — вийшла до них чорна невільниця. Бачить: прийшли якісь люди з хлопцем на руках.

— Чого вам треба? — питається вона.

Кравцева дружина й каже:

— Ми хочемо, щоб лікар оглянув нашого хлопчика. Ось тобі чотири червінці, віддай своєму панові, хай він мерщій спуститься сюди. Наша дитина тяжко хвора.

Служниця побігла нагору, а кравець з дружиною витягли мерщій горбуна нагору, притулили на сходах до стіни й щезли.

Невільниця вбігла до єврея й каже:

— Там, унизу, стоять двоє з хворою дитиною. Вони передали чотири червінці завдатку, щоб ви оглянули її.

Побачивши такі гроші, єврей зрадів, хутко підвівся й побіг темними сходами. По дорозі він зачепився за мертвяка і ненароком зіпхнув його вниз.

— Ой, лихо мені, лихо! — зарепетував він. — Я штовхнув цього хворого так, що він покотився сходами й, мабуть, убився. Ой Мойсею! Ой Ароне! Лихо мені, лихо! Давиде1 і всі дванадцять пророків! Що мені тепер робити?!

Узяв він горбаня, виніс нагору й побачив, що той і справді мертвий. Тут дружина напоумила його, що діяти.

— Чого ти сидиш? — репетувала вона. — Як так сидітимеш до ранку, то нас застукають, і тоді нам смерть! Давай-но краще винесемо його на дах та вкинемо в хату до нашого сусіда.

А той сусід був правовірним мусульманином і торгував олією та лоєм, постачаючи їх на кухню самого султана2. Не раз траплялося, що він при­несе олію додому, а коти та щури вип’ють її. Коли ж його не бувало вдома, то в хату залазили й собаки з покрівлі через комин. Ці вже геть чисто виїдали все, що попадалося3.

Єврей із жінкою винесли мертвяка на дах, підв’язали йому попід пахви віжки й спустили в хату до сусіда так, що він опустився на п’яти й прихилився до стіни. Потім висмикнули віжки та й утекли раді-радесенькі.

Невдовзі повернувся додому господар. Відчинив ту кімнату, увійшов зі світлом у руках і побачив, що хтось ховається в закутку коло комина.

— Ось воно що! — зарепетував мусульманин. — Не коти мене об’їдали досі, а люди! Це ти мене обкрадав! А я, дурень, лаяв безневинних котів та собак, а тим часом це ти крав у мене м’ясо та олію. Зараз я тобі всиплю!

Ухопив він дерев’яного молотка, підбіг до горбаня і вперіщив його в самісінькі груди. Горбань ані звуку. Дивиться господар — аж той уже мертвий. Сполошився він тоді, почав себе лаяти й каятись за свою нестриманість.

— Будь проклята вся олія на світі! — гукнув він спересердя. — І навіщо було забивати його на смерть?! — бідкався він.

Потім оглянув труп пильніше й побачив, що це якась горбата потвора. Ще дужче почав він сипати прокльони:

— Тьху, мерзенний верблюде! Мало того, що ти горбатий, так вирішив ще й злодієм стати! Зорі небесні, напоумте мене! Що ж мені діяти?!

Завдав він собі на плечі горбаня та й подався з хати. Донісши труп до найближчого майдану, поставив його на сходах невеличкої крамниці, а сам утік.

Невдовзі прийшов на майдан купець-християнин, теж султанський постачальник, п’яний-п’янісінький. Закортіло йому, бачте, в таку пору у лазні попаритись. А що перебрав усяку норму, то почав бурмотіти собі під ніс:

— Незабаром світатиме, мусульмани почнуть сходитись до мечеті на вранішню молитву. Гляди, ще й до поліції потягнуть мене за порушення порядку.

Відчувши небезпеку, купець наддав ходи неслухняними ногами. Щось наче на аркані потягло його до крамниці. Аби відхекатись, він сів на східцях, не помітивши мертвого горбаня, й задрімав. Щось, певно, приверзлося йому, бо він замахав руками, наче обороняючись від напасників. Так і намацав мертвяка. Спочатку подумав був, що й це якийсь злодій. Адже здерли ж бо цієї ночі у нього з голови чалму! З люті почав частувати горбаня стусанами в спину, та так сильно, що той звалився. Християнин зчинив ґвалт, гукаючи на допомогу нічного сторожа. Той відразу ж і з’явився. Уздрівши, що християнин лупцює мусульманина, він здивовано запитав:

— За віщо ти його б’єш?

— Він хотів пограбувати мене! — пояснив купець.

— Не смій його чіпати! — суворо звелів сторож.

Оглянувши горбаня, сторож зрозумів, що той мертвий.

— Он до чого ми дожилися! — лютував він. — То це вже християни вбивають правовірних?!

Схопивши купця за комір, він потяг його до судді. Покірно йдучи назустріч невідомості, купець міркував:

«Господи, Ісусе Христе! Пресвятая Діво! Як могло статися, що від кількох стусанів він віддав Богові душу!»

Сердегу замкнули. А вранці, аби відомстити кров’ю за кров, суддя вирішив стратити вбивцю, звелівши оповісникові оголосити про це на всю околицю. Тим часом спорудили шибеницю й привели винуватця. Як належить, кат накинув йому на шию зашморга і хотів уже виконати вирок, коли до шибениці наблизився купець-мусульманин і закричав:

— Облиш його! Убивця — я!

Надійшов суддя, і правовірний мусульманин розповів йому геть усе: як горбань занадився до нього красти і як його застукали на гарячому. Розповів детально, як уперіщив його молотком і як виніс мертвого на майдан.

— Він не винен! Якщо вже вішати, то тільки мене! — закінчив він свою розповідь.

Тоді суддя звелів відпустити купця-християнина, а натомість повісити купця-мусульманина. Кат негайно зняв зашморг із шиї невинного і накинув на шию тому, що зголосився. За хвилю крізь натовп почав пропихатися лікар-єврей, голосно благаючи:

— Не робіть цього! Убив горбаня я!

Він розповів, як усе було насправді, а закінчив такими словами:

— Убивши одного мусульманина цілком випадково, я не дозволю губити другого навмисне, зі злої волі.

Суддя взяв до уваги щире зізнання й звелів повісити лікаря. Вже й зашморг опинився у нього на шиї, коли знову ж таки хтось почав пропихатися крізь натовп, волаючи:

— Зупиніться! Зупиніться! Це я його вбив!

Цього разу у вбивстві розкаювався кравець, розповівши чис­то все, як було:

— Він нам співав, грав на бубні. За це моя дружина почастувала його великим шматком риби. Нею він і вдавився. Потім ми вчинили великий гріх.

Здивувався суддя, як і всі люди, такій чудній пригоді.

— Цей випадок неодмінно треба занести до літописної книги! — наказав він, але все-таки звелів повісити кравця.

Тут навіть сам кат розчулився.

— Чи не краще було б нікого не карати? — звернувся він до судді.

А слід пам’ятати, що горбань був блазнем самісінького султана і розважав його щодня. Напередодні, як відомо, горбань випив зайве і подався блукати містом. А сьогодні, коли султан почав допитуватися, де він, придворні сповістили йому:

— Милостивий володарю! Горбаня вбили. Саме зараз кат карає злочинця, але зробити це ніяк не вдається, бо щоразу з’являється новий убивця, що бере всю вину на себе.

Султанові захотілося власними вухами почути розповіді злочинців та востаннє оглянути труп горбаня. Прибувши на місце події, він усе уважно вислухав і звелів записати цей випадок як історичну подію.

Тим часом з натовпу до трупа підійшов один цирульник і почав пильно його оглядати. Оглянувши горбаня, він од реготу аж за боки вхопився. Натовп подумав, що він збожеволів. Нарешті цирульник спромігся вимовити:

— Адже ж горбань живісінький!

Відкривши скриньку з ліками, він вийняв якусь мазь і натер нею горбаневі горло. Після цього тоненьким скальпелем витяг шматок риби з кісткою. Горбань чхнув, випростався і сказав:

— Слава Аллахові і Магомедові, його Пророку!

ПИРІЖОК, НАЧИНЕНИЙ
ЧАРІВНИМ ЗІЛЛЯМ

Пішов якось один чоловік у ліс по зілля, яке може, коли його з’їсти, розкрити таємницю всіх цілющих трав. Після довгих пошуків він знайшов нарешті те, що шукав, і промовив до себе:

— Замість того щоб з’їсти це зілля сирим, я спечу з ним пиріг, а вже тоді з’їм.

Замісив він тісто, зліпив пиріг і, начинивши його чарівним зіл­лям, відніс до пекарні. Пекарю, якого звали Лукман, він сказав:

— Спечи мені цей пиріг. Коли буде готовий, я приїду й заберу.

Пекар засунув пиріг у піч і, заклопотаний усякими іншими справами, забув про нього. А коли згадав, пиріг згорів і став чорний, як вугілля. Покликав тоді він свого помічника та й каже:

— Принеси мені трохи тіста — я зліплю інший пиріг.

Хлопчик-помічник приніс Лукману тіста, й той, зліпивши новий пиріг, начинив його іншим зіллям і засунув у піч.

Невдовзі прийшов чоловік, що замовив йому пиріг, та й питає:

— Чи готовий мій пиріг?

— Готовий! — відповів Лукман і, вийнявши пиріг з печі, вручив його господареві.

Приніс той пиріг додому, з’їв його, але про таємниці лікарських трав так і не дізнався. Повернувся знову до пекаря та й питає.

— Що ти зробив із пирогом, який я тобі приніс? Тільки кажи правду!

Тут Лукман і признався:

— Не буду приховувати від тебе: згорів твій пиріг. Я його з’їв, а тобі спік новий. Хіба не смачний?

Розгнівався чоловік на нього й пішов собі геть.

А Лукман тим часом, з’ївши пиріг із чарівним зіллям, відкрив для себе таємниці всіх трав, що є на світі: які з них дають користь, а які — шкоду. І невдовзі прославився як лікар, що виліковує всі хвороби з допомогою зілля.

Якось прийшла до нього старенька бабуся з розпухлим носом.

— Лікарю Лукмане, люди кажуть, що ти виліковуєш усі болячки. Дай мені таких ліків, щоб я знову стала молодою!

А Лукман їй на те:

— Ні, матусенько, мені не дозволено цього робити. Негоже вбивати одного задля вигоди іншого.

Розгнівалася бабуся і пішла, плачучи, додому. Але по дорозі зустріла Лукманового сина й поскаржилася йому:

— Я так прохала твого батька, щоб зробив мене молодою, а він не захотів і прогнав мене геть. Каже, що робити це йому заборонено.

А хлопець їй у відповідь:

— Це неважко зробити. Знайди собі юнака, відгодуй його телятиною, курми та дичиною, щоб зміцнів та набрався сили, а тоді вийди за нього заміж — і станеш знову молодою.

Пішла стара та й зробила точнісінько так, як порадив хлопець. Побачила носильника з гір, що був зовсім молодий, років двадцяти, та й каже йому:

— Піднеси мені цього кошика!

Послухався юнак старої, приніс до неї додому кошик та й каже:

— Заплати мені, і я піду собі.

А бабуся йому й каже:

— Залишайся в мене! Будеш мені вірно служити за добру плату. Крім того, їстимеш і питимеш у мене. Я ще й зодягатиму тебе.

— Гаразд, — погодився юнак і залишився.

Почала вона відгодовувати його ситною їжею, аж поки він погладшав, зміцнів.

Нарешті настав день, коли стара запропонувала йому:

— Хочеш одружитися зі мною?

Подумав він та й погодився взяти її за жінку.

Не минуло й року, як молодик схуд, став наче тінь та й віддав Богові душу.

Усі в цих краях знали, що будь-яку хворобу може вилікувати Лукман. Але той нічого не знав про хворобу бідолахи, бо бабуся, яка відмолоділа, наче двадцятирічна дівка, не веліла лікувати свого чоловіка.

А в тому місті було заведено: коли покійника несли на цвинтар повз хату Лукмана, то зупинялися перед нею і Лукман востаннє оглядав його.

Бабусиного чоловіка теж понесли з усіма похоронними звичаями на цвинтар. Оглянувши його, Лукман звелів носіям:

— Приведіть сюди вдову!

Прийшла вона, а Лукман і каже їй:

— Що ж ти наробила? Хіба я не попереджав тебе, що це заборонено? Признавайся, хто напоумив тебе на це, інакше я випущу з тебе душу.

Нікуди було діватися відмолоділій бабі, і вона призналася:

— Це твій син дав мені таку пораду.

Лукман тільки зітхнув:

— Якби не страх перед Всевишнім, я б четвертував тебе!

РОЗУМНА ЦАРІВНА Й ВІДЬМА

Помираючи, один цар збудував трьом своїм дочкам замки. Для однієї — із ситцевої тканини, для другої — зі скла, а для третьої — із заліза. Від назви замків першу дочку прозвали Ситцевою, другу — Скляною, а третю — Залізною.

Одного разу прийшла до першої царівни відьма Ґуль позичити ситцю. Та відмовила їй. Тоді відьма, розгнівавшись, закричала, і від того крику тріснула ситцева тканина. Безперешкодно зайшла відьма в замок і з’їла Ситцеву.

Другого дня Ґуль прийшла до Скляної позичити скла. Коли дівчина відмовила їй, вона різко крутнулася, зачепила ліктем скло — і воно тріснуло. Відьма пробралася до замку і з’їла Скляну.

Третього дня Ґуль прийшла до царівни Залізної позичити молоток. Коли та відмовила їй, відьма почала гупати кулаками по стінах. Але палац залишився цілий. Тоді Ґуль промовила:

— Крім Залізної, не залишилося на полі бою вже нікого.

Відтоді цей вислів став прислів’ям.

Через день відьма підійшла до Залізної, почала переконувати її в своїх миролюбних намірах і запросила на прогулянку до фігового саду. Залізна відмовилась, але після того, як відьма пішла, вузенькою стежкою прокралася в сад, надрізала фіги на деревах, наплювала всередину плодів та й повернулася. Змучена відьма тим часом прийшла в сад, накинулася на фіги й поїла геть усі.

По якімсь часі зла сусідка знову приходить до Залізної та й хвалиться, що наїлася смачних плодів. Володарка замку й каже їй:

— Ти ж бо мої плювки поїла.

Розлютилася відьма ще більше. Однак, затамувавши злобу, улесливо запрошує Залізну наступного дня піти на баштан і покуштувати кавунів. Дівчина знову відмовила їй, але, як і першого разу, заздалегідь прийшла на баштан, нагидила в кожен кавун та й причаїлася в рову.

Прийшла відьма, наїлася досхочу загиджених кавунів, але біля замку Залізна знову ж таки, розкрила таємницю.

Третього дня відьма запросила Залізну піти по дрова. Але та чемно відмовилась. Однак раніш за відьму побігла до лісу і сховалася у в’язці дров. Відьма знайшла в’язку, завдала собі на плечі та й понесла додому. А Залізна заздалегідь прихопила з собою голку і, водячи нею по спині відьми, всю її подряпала.

Принесла відьма в’язку додому, скидає з плечей, коли це Залізна вилізає з в’язки та й сміється. Відьма скипіла люттю, але водночас і зраділа:

— Тепер ти від мене вже не втечеш!

Розтопивши піч, вона поставила туди казан із олією й наказала доньці пильнувати гостю, а сама подалася скликати довколишніх відьом на обід.

Тим часом Залізна сказала відьминій доньці, що в неї в кишені є ласощі. Коли та наблизилася, царівна схопила її та й вкинула у казан. А сама чимдуж утекла додому.

Зійшлися відьми, обідають, а про доньку й гадки не мають. Коли це, ласуючи м’ясом, відьма надибала в казані волосся доч­ки. Тут і розкрилася таємниця. Як ошпарена схопилася відьма з-за столу й побігла до неприступного палацу. Побачивши, що царівна спокійнісінько сидить собі в залізному замку, відьма від люті луснула.

ДІВЧИНКА Й ЧЕТВЕРО ДЖИНІВ

Жили собі чоловік та жінка, і була в них маленька донеч­ка. Одного разу в сім’ї варили кашу з сочевиці. І саме в цей час нагодилася тітка дівчинки. Почувши запах каші, вона попросила сестру:

— Нехай твоя донечка принесе мені трохи каші!

— Гаразд! — відповіла сестра, й надвечір, коли каша зварилася, звеліла донечці віднести тітці тарілку каші.

Ступивши на поріг, небога і каже:

— Мати прислала вам каші!

Тітка взяла тарілку зі стравою.

Тим часом надворі посутеніло, і дівчинка просить тітку:

— Дозвольте мені переночувати у вас!

— Сама бачиш, у мене нема місця!

— Благаю вас, тітонько, покладіть мене хоча б у ногах! — просила дівчинка.

— Але ж там тобі буде незручно, — заперечувала тітка.

— Ну, будь ласка, тітонько, тоді хоча б під ринвою! — благала дівчинка.

— Там тебе можуть з’їсти щури, — схитрувала тітка.

— А може, на даху дозволите? — трохи не плакала небога.

— Ні, бо туди може прийти злодій і вкрасти тебе, — затялася тітка.

Дівчинка, плачучи, пішла додому. Іде й раптом бачить: з-під дерева б’є струмок. Залізла вона на дерево та й примостилася на самісінькому вершечку.

А в цей час мимо проходили четверо джинів і запримітили вони під деревом її тінь. Підійшов перший до дерева й питає:

— Хто там на дереві заховався?

— Маленька дівчинка, мене вигнала вночі рідна тітка.

І гірко заплакала.

— Не бійся мене, — сказав джин, — бійся тих, що йдуть слідом за мною.

Тим часом підійшов другий джин і питає:

— А хто це там на дереві сидить?

— Маленька дівчинка, — почулося згори. — Мене прогнала серед ночі рідна тітка.

І дівчинка знову заплакала.

— Не бійся мене, — заспокоїв її джин, — бійся тих, що йдуть слідом за мною.

Тут підійшов третій джин і питає:

— А хто це там на дереві причаївся?

— Маленька дівчинка, — відповів йому голос згори. — Мене вигнала серед ночі рідна тітка.

— Не бійся мене, — заспокоїв її джин, — бійся того, що йде слідом за мною.

Коли це надійшов четвертий.

— А хто це там на дереві вмостився?

— Маленька дівчинка, — почув він у відповідь. — Мене серед ночі вигнала з хати рідна тітка.

— Злазь! — звелів джин. — Інакше я тебе з’їм.

Дівчинка злякалася й просить його:

— Дозволь мені три рази крикнути матінці і три рази батечкові, а після цього я злізу до тебе.

— Гаразд, — погодився джин.

Дівчинка крикнула:

— Матінко! Батечку!

Та ніхто не почув її за першим разом. Тоді вона крикнула вдруге:

— Матінко!! Батечку!!

Почула її голос мати та й каже чоловікові:

— Послухай-но, чоловіче, здається, хтось кричить.

Закричала дівчинка втретє:

— Матінко, принесіть-но сюди курку, а ви, батечку, візьміть сокиру та й приходьте!

Батько з матір’ю спіймали курку, прийшли до дерева і кинули на землю. Джин нахилився, щоб з’їсти курку, а батько, не гаючись, тут-таки відтяв йому голову сокирою.

Дівчинка злізла з дерева й пішла з батьками додому. Живуть вони щасливо й досі, а тітку прокляли люди.

1 Емір — в арабських країнах титул правителя, також сина монарха.

1 Тюрбан — головний убір у арабів.

2 Бедуїни — араби-кочівники.

1 Шейх — представник вищого мусульманського духівництва.

1 В Азії мало хто письменний. Через те замість того щоб вивішувати оголошення, посилають «делляля», цебто по-нашому крикуна, оповісника або перекупника, який стає на міських роздоріжжях і викрикує, що продається. При цьому, коли можна, він показує всім предмет продажу. Увечері «делляль» продає річ тому, хто дав найкращу ціну. Від довірителя він, ясна річ, дістає певний відсоток. Через «деллялів» теж оголошується час відходу і приходу кораблів і т. ін. — Прим. А. Кримського.

1 Паж — юнак знатного походження, який при дворі царя готувався до лицарського звання.

1 Драхма — давня грошова одиниця.

1 Мойсей, Арон, Давид — біблійні єврейські пророки.

2 Султаном в Азії зветься цар або король. Мусульманин усе одно що й мохамедянин. То є така віра. — Прим. А. Кримського.

3 На Сході будують хату не так, як у нас: покрівля там плоскувата. Таких печей, як у нас, на Сході не треба, бо там дуже гарячий клімат. Задля зими вистачить і коминка. А щоб варити обід улітку, є громадська піч, де все поварять і посмажать. Така піч зветься «форп». — Прим. А. Кримського.

Зміст

Казковий Схід Агатангела Кримського. В. Рибалкін 5

Казка про Садика 21

Учений шейх 23

Дбай про кінець діла 24

Сліпці 29

Казка про горбаня 33

Пиріжок, начинений чарівним зіллям 37

Розумна царівна й відьма 39

Дівчинка й четверо джинів 40

Про козу, сімох козенят та відьму 42

Гранатове зернятко на золотій тарілці 44

Царевич, його шуряки-джини, зачаровані троянди
і донька жовтого царя 48

Одруження царевича з кішкою 53

Три сестри 56

Заплаче красуня — дощ іде, засміється — сонце сяє, вмиється —
золото зі щік котиться 61

Про почорнілого царя та трьох царевичів 63

Царівна та отруйний гребінь 74

Гасан, зачарований між семи морів 76

Про Вранішню Зорю й підземний хід до царевича 79

Зарозумілий цар і вигнана донька 83

Про звіздаря Асфура-«горобця» та його дружину «сарану» 85

Руввас та сорок розбійників 91

Про купця Наамена та двох його синів 95

Столяр і нечесний золотар 98

Лев, змія і невдячний золотар 99

Вигнана мати 103

Поневіряння царевича 105

Про еміра, що вбив на полюванні свого сина 107

Як дружина втішала чоловіка 108

Улюблений хлопчик-мамлюк 109

Як жінка закохалася в дервіша Дандаша, що виявився еміром 112

Шейх і благочестивий злодій 114

Як мусульманський суд виправдав хлопчика-християнина 116

Піп і дурні приятелі 116

Недоумкувата дружина 123

Простакувате подружжя і доброзичлива ящірка 125

Манірниця з мушкою на обличчі 128

Риба в кавунах 129

Про сімох сплячих юнаків ефеських 131

Чоловік на дереві 139

Бідняк і десятеро сліпців 140

Хитрунка 142

Як шейх навчав ведмедя грамоти 147

Вагітний емір 149

Смерть кривоприсяжника 150

Затята бабуся на сповіді 152

Дроворуб та ящірка 153

Свекруха й три невістки 155

Прялі та султаненко Найсен 157

Похорон мусульманського собаки 160

Христос і троє братів 161

Злодій денний і злодій нічний 165

Семеро вигнаних дружин 170

Плаксій на кораблі 175

Як конюх стеріг коня 176

Побрехач 177

Як учень змагався з учителем 178

Яке коріння, таке й насіння 179

Чия картина краща? 182

Мішок волоцюги 182

Бедуїни та варені перли 185

Пригоди незвичайного дзбана 187

Сайданайська зцілителька 188

Краса у розумі 190

Осел чи корова 192

Осляча голова 193

Літературно-художнє видання

Серія «Скарби Сходу»

РУВВАС ТА СОРОК РОЗБІЙНИКІВ

Арабські казки

Впорядкування, передмова та наукова редакція Валерія Рибалкіна

Літературна редакція Романа Гамади

Головний редактор Богдан Будний

Редактор Тетяна Риженко

Обкладинка Ростислава Крамара

Верстка Ірини Демків

Підписано до друку 19.11.2012. Формат 70х100/16. Папір офсетний.

Гарнітура Baltica. Умовн. друк. арк. 16,25. Умовн. фарб.-відб. 16,25.

Видавництво «Навчальна книга – Богдан»

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців
ДК №370 від 21.03.2001 р.

Навчальна книга – Богдан, просп. С. Бандери, 34а, м. Тернопіль, 46002

Навчальна книга – Богдан, а/с 529, м. Тернопіль, 46008

тел./факс (0352) 52-19-66; 52-06-07; 52-05-48

office@bohdan-books.com; www.bohdan-books.com