978_966_10_0388_9_1000_1_nich

Чарівна сила слова:
переконливість дивовижного
і життєвість казкового

При згадці про казки “Тисячі і однієї ночі” в нашій уяві виникають або книжка, або кінофільм, з якими нам вдалося познайомитися у молоді роки. Але до того як стати книжкою, збірка арабських казок “Тисяча і одна ніч” жила кілька століть в устах оповідачів і в пам’яті слухачів. Зафіксовано у письмовій формі її текст було не відразу і не всю відразу, а “канонічний” текст арабською мовою з’явися порівняно (з історичної точки зору) недавно.

Приступаючи до читання книги, уявімо собі ту обстановку й атмосферу, в якій створювалися й побутували зібрані у ній казки й оповідки. Ще донедавна в містечках Близького Сходу та Північної Африки надвечір на базарному майдані або у великій кав’ярні з’являвся меддах — тобто професійний оповідач — і розпочинав свій вечір декламації. Він розповідав відомі так звані “народні романи” про вікопомні подвиги історичних і легендарних героїв та любовні й трагічні пригоди різного роду персонажів. Ці твори мали початок і кінець, оповідачі, як правило, спеціалізувалися на виконанні тих чи інших творів. Були і такі, що мали в репертуарі також казки й оповідки із “Тисячі і одної ночі”. Тепер таких майстрів практично залишилися одиниці.

Як писала алжирська газета “Алжері-актюаліте” в січні 1990 р.: “Меддаха вбило радіо”. Алжирський діяч культури А. Менаї, який прагне відродити стародавнє мистецтво меддахів, заявляв: “Ми, співаки, маємо свою публіку, що приходить до нас, заплативши за місце; у протилежність нам меддах виступає без супроводу, під гамір базару. Він має привернути увагу людей, утримати їх у захваті й довести до такого стану, щоб вони готові були й гаманці розв’язати”. Зрозуміло, що такий оповідач не міг виступати з будь-яким репертуаром, це має бути точно вивірений, пристосований кожного разу до наявної публіки, відшліфований матеріал. Таким матеріалом і стали твори із збірки “Тисячі і однієї ночі”.

Книга починається з того, що султан Шагзаман, перед від’їздом до свого брата, султана Шагріяра, раптом дізнається про невірність своєї дружини. Покаравши її на смерть, він іде до брата, де стає свідком зради дружини брата. Через день брати переконуються, що навіть жінка іфрита і та знаходить спосіб, як зрадити йому. Покаравши свою дружину, султан Шагріяр, сповнений гніву проти всього жіноцтва, став щоночі одружуватися з незайманою дівчиною, а на ранок її вбивати. Так тривало три роки. І тоді донька візира Шагразада попросила батька віддати її за султана з умовою, що разом з нею житиме і її сестра Дуньязада. І от під час зустрічі султана з Шагразадою сестра, як було умовлено, попросила її розповісти що-небудь. Султан дозволив... І потекла розповідь, яка тривала 1001 ніч, після чого Шагразада, народивши тим часом султанові трьох синів, була помилувана і продовжувала жити у щасті й достатку, як і має бути у казці.

Величезне значення для успіху “Тисячі і одної ночі” має її архітектоніка. В неї є початок — оповідь, що творить рамку, а кінця практично немає: до відомого тексту можна нанизувати нові й нові оповіді, казки та притчі і, таким чином, віддаляти тисяча першу ніч, яку тільки умовно можна вважати кінцем збірника, бо ж нічого не зміниться в характері, ритмі збірника, якщо до нього буде додано, скажімо, тисяча другу ніч. Не зміниться збірник, якщо з нього буде вилучено одну-дві казки, каркас рамки міцно утримуватиме всі елементи будівлі збірника, і нічого катастрофічного не станеться, якщо навіть зникне все те, що наповнює рамку, бо рамкова оповідь є самостійною і може існувати й окремо. Ось таку чудову, гнучку, характерну для семітського способу мислення форму організації прозового оповідного твору виробила народна творчість арабів.

А між початком і умовним кінцем збігає життя: в султанських палацах і хатинах ремісників, у Багдаді й Каїрі, на суші й на морі. Кожна казка, кожна оповідь чи просто притча є тими камінцями, що складають розмаїття мозаїки життя. І рух у цьому світі, де перемежовується реальне й фантастичне, не розвивається по прямій лінії, як це має місце в античній чи європейській літературі, а йде ніби по спіралі, бо в казках і оповідях повторюються мотиви, ситуації і весь час підтримується зв’язок з рамковою оповіддю як психологічно, так і формальними зверненнями, бо ж навіть якщо розгортається сюжет якоїсь іншої казки, ми відчуваємо присутність при цьому як Шагразади, так і Шагріяра. Багато казок у свою чергу служать рамкою для інших казок, що нібито відгалужуються, відходять убік, але, врешті, обмежені геніальною “рамкою”, знову повертаються в загальне річище збірника. Такі “вставні” оповідки не порушують загальної конструкції твору. Як приклад може служити цикл про Сіндбада-мореплавця, де оповідь починається з бажання героя побачити світ, далі відбуваються пригоди мандрівника, за ними повернення додому, і знову все починається спочатку. Всього сім подорожей, мабуть, по числу поясів (кліматів), на які розділили земну кулю середньовічні арабські географи.

Такого роду побудова твору відповідала потребам його відтворення, тобто довгої розповіді. Меддах міг продовжувати розказувати “Тисячу і одну ніч” протягом багатьох вечорів у якійсь кав’ярні, “рамка” і спіралеподібний рух дії дозволяли зупинитися тоді, коли буде зручно, і приступити знову до оповіді наступного дня. Ця особливість також давала змогу включитися в слухання казок у будь-який момент, і новоприбулі не почували себе дискомфортно, бо швидко вхоплювали “початок” чергового кола розповіді, і їм ставало цікаво, а в цьому й полягало завдання меддаха.

Не дивно, що султан Шагріяр так захопився розповідями Шагразади: вони були змістовні і несли в собі багато цікавої інформації. Шагразада була не лише кмітливою, а й добре освіченою дівчиною, тому її історії були не тільки захоплюючими, а й вірогідними. Про неї саму довідуємося з казок, що вона “багато знала, була розумною й освіченою, вона багато читала й багато навчилася” і що “вона прочитала багато книг і збірників, книг, у яких ідеться про мудрість і медичні справи, і вивчала напам’ять вірші, вглядалася в історичні хроніки і пізнала вислови простих людей і слова мудреців та царів”. Таким чином, Шагразада мала чим захопити увагу Шагріяра, а, одержавши дозвіл розповісти “свої історії”, вона, по суті, помінялась ролями з султаном: він став залежати від неї, а не навпаки, і вона скористалася такою трансформацією, як ми знаємо, вельми успішно. За допомогою чарівної сили слова їй вдалось опанувати час: не маючи можливості зупинити його, бо не оминула б смерті, вона спрямовує його рух не по прямій, а по спіралі, віддаляючи таким чином смерть, оскільки Шагріяр живе вже не в реальному часі (який існує за вікнами палацу), а в казковому, створеному фантазією, в який втягує його жага пізнання та майстерність оповіді.

Успіх перекладів арабських казок на Заході пояснюється і їх демократичністю. Так, відомий британський сходознавець Сер Гамільтон А. Р. Гібб (1895-1971) вважав, що на початку XVIII ст. англійська і французька літератури переживали кризу, тому що з’явився новий тип читача, більш демократичний, якого вже не задовольняли зразки літератури класицизму, тож він вимагав ближчої до народу літературної продукції. Він вважав, що “Тисяча і одна ніч” спричинилась до появи і “Робінзона Крузо”, і “Мандрів Гуллівера” з їх пригодницьким духом. Гібб пояснює переконливість слів Шагрезади: “При всій їх магії й таємничості вони стоять на твердому ґрунті реальності; хоча їхні дійові особи, можливо, й стереотипні й нерозроблені, їх пригоди були справжніми пригодами, розказаними з інстинктивним відчуттям драматизму. Крім фантазії і виявів екзотизму у них було й моральне осердя, без якого вони не змогли б увійти так глибоко в серце Європи й не зберегли б протягом двох сторіч місця в захопленнях як освічених, так і простих людей”.

Не один дослідник арабських казок намагався дати відповідь на питання “У чому ж секрет незгасаючої популярності казок серед людей різних суспільних прошарків, різного віку і з різних країн світу?” Поважний британський вчений наблизився до відповіді на питання: “В чому ж секрет Шагразади?”, але, на наш погляд, цього мало. Ми у своїх міркуваннях, крім того, спробуємо опертись на дані соціологічних досліджень щодо причин популярності голлівудських фільмів і серіалів у країнах Європи. Ключовими словами для опису причин такого захоплення виявились “suspense” і “action”, тобто “напруженість” і “динамізм дії”. Як на нашу думку, ці ж причини пояснюють і невмираючу популярність арабських казок із “Тисячі і одної ночі”. Реалізація цих компонентів успіху в тексті книги “Тисяча і одна ніч” є виявом вищої майстерності слова і знання психології, що їх зуміли досягти арабські автори казок, які складають збірник.

Впливають на загальну атмосферу розповіді й постійні звертання до казки-рамки, яка є висхідною точкою напруженості. Напруженість створюється з самого початку, в казці-рамці, бо ж ми знаємо, що над Шагразадою нависає цілком реальна загроза смерті і слухачам-читачам до самого кінця книги не відомо, чи вдасться їй уникнути сокири ката. І далі Шагразада віртуозно знаходить місце в тексті, на якому й припиняє свою розповідь вранці. Цей метод, як ми знаємо, застосовується часто при публікації детективних романів у періодичних виданнях. Це підсилює гостроту уваги тих, хто за нею стежить.

Сюжети самих казок теж були захоплюючими, часто загадковими, сповненими таємничості й авантюр, бо ж Шагразада своїм завданням вважає не вести канву сюжету до якогось розв’язання перипетій долі, як це має місце в грецькій трагедії, а постійно підтримувати напругу (щоб часом султан не передумав). Поєднання згаданих елементів тексту і приводять до створення своєрідного поля напруженості, яке міцно захоплює в свою сферу читача, тільки-но він починає читати цю книгу. Можна уявити, з якою увагою слухали ці казки-оповіді, що линули з уст меддаха, котрий міг підсилювати ефект тексту мімікою, жестами, модуляціями голосу та ін.

Не менш послідовно автори (а з ними Шагразада) підтримують динамізм дії в своїх казках і оповідках. Їхні герої не впадають у стан рефлексії, не копирсаються в закутках душі, а насамперед діють: приймають рішення й негайно здійснюють їх, конфлікти в цих творах мають життєву основу. В разі потреби на підмогу приходять надприродні сили, що дає змогу без зайвих ускладнень вирішувати хоча б проблему транспортування на велику відстань, як це було в оповіді про Мааруфа-шевця.

Рух подій і персонажів відбувається стрімко ще й тому, що автори застосовують у своїх творах характерний прийом: якщо якийсь персонаж виконав відведену йому роль і посунув таким чином уперед хід подій, то автор-розповідач просто про нього забуває, не вважаючи за потрібне витрачати на нього енергію уваги слухача (читача). Автор негайно переключається на нового героя, котрий, звичайно ж, чимось цікавий, і читач (слухач) знову в полоні розповіді. Зайві деталі, які могли б загальмувати розвиток сюжету, також скорочуються.

Часто спостерігаємо в арабських казках також характерні трансформації — життя-смерть, смерть-життя,— що теж допомагає прискорювати рух сюжету, оскільки автор такі події, як смерть героя, а потім його воскресіння, подає коротко, без зайвого ажіотажу і пов’язаних із цим описів, що уповільнюють розгортання подій.

Різного роду хитрощі та всілякі витівки, характерні для оповідей каїрського циклу, проносяться каскадом у швидкому, ніби цирковому темпі, і такий наративний прийом приковує до себе увагу слухача (читача).

Арабські казки — це художні твори, і їхні автори дуже часто нехтують історичною достовірністю деяких фактів чи персонажів, маючи насамперед на меті полонити людську увагу. Наприклад, халіф Гарун ар-Рашид, котрий у багатьох казках багдадського циклу виступає часто в ролі сили, що вершить долю інших героїв і вирішально впливає на перебіг подій, як правило, в позитивному плані, є справді історичною постаттю, але людиною він був зовсім іншого складу — жорстокою і владолюбною, якими, властиво, були майже всі володарі тієї епохи. Але слухач на базарі, чи у кав’ярні, ніяк не історик, і для нього така достовірність не має значення.

Ми знаємо, що збірник створювався протягом довгого часу і не одним автором — це видно із стилю творів, певних реалій і деяких хронологічних згадок у тексті, переписували його не для того, щоб друкувати, а для користування в роботі (щоб не забути, для пам’яті). І все ж він являє певну цілісність досить урівноваженим балансом різних елементів: авантюрно-детективних, розважальних, філософсько-дидактичних, гумористичних та ін., завдяки чому тут успішно поєднуються розвага з повчанням. Система вироблених прийомів у подачі тексту робить ці казки й оповіді захоплюючими навіть для сучасного, вибагливого дорослого читача, даючи йому можливість, як зазначає французький вчений М. Оже, мати насолоду “законного повернення в дитинство”.

Виходячи з теорії М. Бахтіна, можна припустити, що класична поезія, вишукана проза ерудованої словесності (адаб) становили літературу еліти — вищих шарів мусульманського суспільства, а казки з “Тисячі і одної ночі” — це адаб “середнього класу” і широких мас людності міст і містечок, з елементами пародії на “народні романи” (сірат) з їх бездоганними героями. Так вважає, зокрема, єгипетська дослідниця Феріаль Дж. Газуль.

Уважний читач, знайомий із світовим фольклором, знайде у цій книзі багато мотивів, сюжетів і структурних елементів, притаманних казкам багатьох народів світу, що своїми коренями сягають перших кроків творення людського суспільства на нашій планеті, відбивають його світогляд. Ми ж розглядаємо збірник “Тисяча і одна ніч” у такому вигляді, в якому він дійшов до нас, а саме як цілісний твір певної форми — продукт арабського Середньовіччя, бо власне в такому вигляді він реально існує ось уже кілька століть. Історія його досить складна, і ще не на всі питання, що виникають після знайомства з цим твором, наука готова дати точну відповідь. Але на сьогодні з певністю можна сказати, що книга ця не виникла з нічого і не є витвором одного автора, і що склад її формувався протягом досить довгого часу за участю представників різних народів регіону, хоча в цілому вона є пам’яткою арабської словесності.

Відомо, що з виникненням феодальної арабської держави — халіфату — народна словесна творчість стала різко віддалятись від ученої поезії і прози, яка в канонізованих формах створювалася при дворах вельмож, обслуговуючи панівні верстви суспільства. Народна творчість продовжувала розвиватися в шатрах бедуїнів та на міських базарах, де здебільшого проходило життя городян середнього та незначного достатку. Мабуть тому, до недавніх часів, офіційні критики та освічені цінителі досить зверхньо дивилися на казки з “Тисячі і одної ночі”, як на забаву для простолюду, не гідну уваги серйозних учених. До речі, майже таке ставлення було і до так званих народних романів про звитяжних героїв, історичних і легендарних, та про вікопомні події.

Так, відомий арабський бібліограф Ібн ан-Надім (X ст.), згадуючи про цю книгу, оцінює її невисоко. До такої думки високоосвіченої публіки спричинилося те, що в деяких казках зображаються сцени і вживаються вирази досить-таки непристойні. Те, що в салонах (по-східному — диванах) говорилось натяками, те в казках подається, кажучи по-сучасному, відкритим текстом. Зрозуміло, що представники релігії засуджували тих, хто слухав чи читав ці казки, і підтримували забобон: мовляв, можна навіть померти, прочитавши “Тисячу і одну ніч”, або ж що може статись якась напасть, а на дітей розповідача нападе короста.

Але слід мати на увазі, що під час вечірніх розповідей аудиторія в кав’ярні поспіль чоловіча. Згідно із звичаями, освяченими релігією, місце жінок — удома, їхні розваги іншого роду: в багатих — свої, у бідних — свої. Тому дуже часто в них жіноцтво показане в негативному світлі (це ж бачимо і в фольклорі європейців, як і те, що в ряді казок змальовані надто відверті еротичні сцени. Недавно (2010) у Франції спробу гендерного прочитання казок зробив вчений Малек Шебель. Пам’ятаймо, що у вигляді друкованої книги збірник з’явився трохи більше 150 років тому, та й рівень писемності в країнах регіону був ще досить низький. Тому не слід надто гостро засуджувати арабів за такі “вольності”: книга ця мала “обмежене поширення”.

Дослідники з багатьох країн приділили значну увагу вивченню історії виникнення і подальшого формування книги. На сьогодні відомо, що найдавніший фрагмент “Тисячі і одної ночі” міститься в документі IX ст. Про “Тисячу і одну ніч” пише 947 року в своїй книзі “Золоті луки” відомий арабський вчений аль-Масуді як про книгу казок, “подібних до перекладених перських, індійських та грецьких казок, що виникла, як і збірник “Тисяча оповідей”. Люди називають цю книгу “Тисяча ночей”. Про книгу з такою ж назвою “Тисяча оповідей” написав ан-Надім у своєму бібліографічному зводі “Аль-Фигрист” (987), зазначаючи, що Абу Абдаллах аль-Джахшіярі, автор “Книги візирів”, почав писати книгу, яка вміщує в собі 1000 відібраних ним арабських, перських та грецьких казок. Зібрати йому вдалось лише 480 оповідей, після чого він помер. До речі, цифра 1001 сприймалась на Сході не в конкретному значенні, а в значенні “велика, нескінченна кількість”. Відомий лише один рукопис (зберігається в Каїрі), де значиться 1007 ночей. Склад збірника було фіналізовано, як вважають вчені, десь у XVI ст. І від того часу існують рукописні збірники казок та оповідей, їх виготовляли переписувачі для окремих любителів, або ж самі оповідачі робили собі записи для пам’яті, на ходу змінюючи, поправляючи текст.

Мова казок значно відрізняється від літературної мови, вона більш розкута, жива, близька до розмовних діалектів, наповнена характерними для усної традиції стилістичними прийомами, такими як словесні арабески, рясні повтори, детальні описи і т.п. Це служить ще одним доказом їх фольклорного походження. Але разом з тим творці казок демонструють близьке знайомство з літературними зразками казок , що набули певної упорядкованості в літературах інших народів Сходу.

За своїм походженням, як показав аналіз текстів, збірник складається з кількох пластів. Перший і найдавніший — це переклад індійських казок через перську мову на арабську. До нього насамперед належить казка, що становить “рамку” всього збірника. Така рамкова організація тексту добре відома як характерна саме для індійської літератури, звідкіля вона потрапила до перської. (Зразком може бути “Туті-наме” (“Книга папуги”) Ібадулли, яку маємо в українському перекладі Я. Полотнюка). Індійські паралелі є і в ряді інших казок, зокрема в циклі про Сіндбада-мудреця.

З Іраном пов’язані оповіді про Хасана-басрійця, про Сейфа аль-Мулука, про Камара аз-Замана та принцесу Будур. Ці та інші казки індійського та перського походження могли потрапити до збірника саме з перекладу “Хезар ефсане” (“Тисяча розповідей”), про який згадували Масуді та ан-Надім.

Наступним пластом, напевно, були оповіді, що сформувалися в Багдаді. У багатьох із них фігурує історична постать — аббасидський халіф Гарун ар-Рашид, поданий в ідеалізованому, легендарному дусі. Він, переодягнений, в супроводі вірного візира з роду Бармак, шукаючи правду про стан речей у своїй країні, мандрує, невпізнаний, вулицями столиці, аби наступного дня відновлювати справедливість і карати кривдників. Серед героїв цих творів часто виступають всілякі спритники та шахраї, немало в них досить грубих еротичних сцен.

Третій, найпізніший пласт, становлять казки та розповіді, що могли народитись лише в Каїрі. В них відбито життя міського населення, в основному біднішого й середнього прошарків, у роки панування мамлюків та турецьких султанів, тобто в епоху пізнього Середньовіччя. Як приклад, можна навести казки про Мааруфа-шевця та про Ала ад-Діна з його чарівним світильником. Серед героїв знову зустрічаємо витівників та авантюристів, але вже більше, як кажуть, метикованих, здатних на неабиякі хитрощі.

Крім оцих трьох основних пластів є у збірнику і четвертий, що складається з кількох народних романів про хоробрих войовників; сюди входять розповіді про подорожі Сіндбада, повість про мідне місто та ін. Дослідники знаходять у збірнику і певні зв’язки з фольклором інших народів регіону: греків, євреїв, тюрків. Детально аналізуючи сюжети казок і оповідей, участь в їхньому розвитку чарівних сил — джинів, іфритів, демонів жіночого роду, вчені завважили, що вони діють по-різному в індоіранських казках і казках пізніших часів. Якщо в оповідях першого циклу ці творіння людської фантазії діють в основному за власною ініціативою, активно впливають на хід подій, то в казках єгипетського циклу вони виступають як могутні, але безініціативні виконавці волі людей — власників відповідних талісманів.

Як приклад першого типу поведінки чарівних сил наводять казку про рибалку та іфрита. Тут рибалка знаходить на дні моря глек, в якому перебуває іфрит-віровідступник, ув’язнений самим царем Соломоном. Опинившись на волі, коли його “відпечатав” необережний рибалка, іфрит негайно хоче знищити свого рятівника, і тому тільки хитрощами вдається упоратися із зловмисним демоном і навіть мати від нього певну користь.

Чи не найвідомішим прикладом казки другого типу є казка “Ала ад-Дін і чарівний світильник”. Тут джин досить суттєво впливає на долю головного героя та інших персонажів цього зразкового твору. Але він — “раб світильника”, свого роду талісмана, і сліпо служить власникові цього талісмана, виконуючи і благі, і негідні завдання, залежно від того, який персонаж володіє ним у той чи інший момент. У казці про Мааруфа-шевця діє “слуга персня”, талісмана, знайденого цим шевцем у підземеллі. Він так і заявляє: “Я причарований до цього персня і не можу не послухатись того, в чиїх руках він знаходиться”. Зрозуміло, що чарівний перстень із джином, що йому служить, стають важливим елементом розвитку сюжету в другій половині цієї казки, переходячи з рук у руки і виконуючи всі накази своїх господарів.

Слід пам’ятати, що як оповідачі, так і їхні слухачі вірили в існування всяких надприродних сил, у тому числі й різних джинів, і їхнє втручання в справи людей не здавалося їм неймовірним.

Виявивши різні характерні риси казок, учені змогли впевненіше класифікувати їх за походженням.

Успіхові збірника безперечно сприяла й різноманітність жанрів уміщених у ньому творів. Насамперед ми вирізняємо фантастичні казки, де і сюжет, і його розвиток цілком належать до сфери надприродного (наприклад, “Купець і духи”, казки про тварин). Крім того, велику частину книги становлять “оповіді”, твори, де чарівні сили виступають як рушії розгортання сюжету, повертаючи його в той чи інший бік, тоді як герої живуть у нормальному соціальному середовищі згідно з його законами, і розповідь про це має цілком реалістичний характер. В оповіді відтворено характерні реалії, причому їх багато і вони різноманітні. Прикладом може служити казка про того ж Мааруфа-шевця, Камара аз-Замана і Будур, Хасана-басрійця. Існують також і твори “перехідного типу”, як казка про Ала ад-Діна і чарівний світильник чи про Алі-Бабу й сорок розбійників.

Другою важливою групою є оповіді типу арабських народних романів. Серед них найдовший такий роман про Омара Ібн ан-Ну’мана та його синів, у якому знайшла відбиток боротьба арабів проти хрестоносців, таким же твором є оповідь про Аджіба й Гаріба. Інші подібні твори цілком реалістично відтворюють життя міських жителів, серед таких творів є оповіді про любовні пригоди, зокрема і фривольного плану.

Окрему групу, споріднену із щойно згаданою, становлять оповіді про моряків та море, цикл про славетного Сіндбада, що, ймовірно, народився в портових містах нинішнього Іраку. Наявність цілого циклу таких казок, як і інші дані, зокрема згадки у Священному Корані, переконливо розбивають закорінені, хоча й невірні, уявлення про те, що араби були суто сухопутним народом і торгівлю вели тільки караванну.

Знайшли місце у збірнику й деякі давньоарабські легенди, такі як розповідь про щедрого Хатема ат-Тайї, про Ірам — місто стовпів, про Мідне місто та ін.

Крім вищеназваних категорій, що їх досліджували німецький вчений Е. Літтманн та М. Герхардт з Нідерландів, є ціла низка казок і оповідок, що не підпадають під них. Це оповіді про правителів, розумних і дурних, починаючи від Александра Македонського, про тупих вчителів, хитрих суддів та ін.

Таке багатство жанрів і мотивів породжує ефект багатоголосої симфонічності збірника, як різноманітним і барвистим є саме життя. Поєднання коротких і довгих творів різних за жанром і темпом розгортання сюжету створює своєрідний ритм усього збірника, котрий, прийнявши одного разу вироблену за сторіччя форму, продовжує існувати в ній, не виявляючи ознак дезинтеграції. Навпаки, спостерігається її здатність до самозбагачення за рахунок додаткових елементів. Ми знаємо, що деякі зміни в композиції збірника робились укладачами в новіші часи, і це ніяк не зруйнувало ні його форми, ні ритму. Збірник зберігав при цьому свою цілісність і всі художні якості.

Текст казок щедро наповнений віршованими вставками, що відповідало літературній моді, яка панувала в часи, коли завершувалось формування збірника. Всього віршів та поетичних уривків, за підрахунками Горовіца, в другому калькуттському виданні “Тисячі і одної ночі” 1420, з яких 170 повторюються. Таке насичення прози поетичними вставками незвичне для європейців, але цілком відповідає смакам народів Близького та Середнього Сходу й урізноманітнює саму розповідь.

Тут слід зазначити, що масив арабських казок не вичерпується книгою “Тисяча і одна ніч”. Їх існує набагато більше, тож різні укладачі часто доповнювали свої збірники іншими казками, що не входять до канонічного тексту. Так сталося, що найпопулярніші казки “Алі-Баба і сорок розбійників” та “Ала ад-Дін і чарівний світильник” не ввійшли до основного тексту (їх називають “казками-сирітками”), але більшість укладачів збірників включають їх до своїх книг. Це ж стосується і українського видання.

Захоплення арабськими казками в Європі виявилось відразу ж після появи першого перекладу. То був переклад французькою мовою, здійснений Антуаном Галланом (1646–1715). Це був далеко не повний, відомий нам нині, до того ж досить перероблений текст. Розширивши пошук нових текстів, Галлан зумів підготувати 12 томів, що побачили світ у 1704–1717 рр. у Парижі. Наприкінці XVIII ст., знову ж у Парижі, вийшло “Продовження тисячі і одної ночі” — додаткові казки, перекладені Ж. Казоттом і Д. Шавісом. Успіх арабських казок, перекладених Галланом, був такий величезний, що негайно з’явились наслідування. Вже в 1710–1712 рр. французький орієнталіст Петі де ля Круа надрукував збірник під назвою “Тисяча і один день”, видаючи його за нібито знайдену ним книгу перських казок.

Тим часом на Сході книга ця продовжувала існувати тільки в рукописах та в пам’яті оповідачів. Уперше надруковано арабською мовою “Тисячу і одну ніч” (два томи, всього 200 ночей та оповідь Сіндбада-мореплавця) в Калькутті 1814–1818 рр., а повністю книга вийшла 1835 року в державній друкарні в Булаку біля Каїра. Повний текст було видрукувано потім у 1839–1842 рр. знову ж таки в Калькутті. З’явилось видання арабського тексту і в Європі — у Бреслау (тепер Вроцлав) на основі туніського рукопису.

Булакське видання, яке не раз повторювалось, як у самому Булаку, так і в інших місцях, вважається найавторитетнішим, воно послужило першоджерелом і для українського перекладу. Але чи не найбільшої слави зажив найповніший (в 16 томах) переклад “Тисячі і одної ночі”, що його опублікував у 1885–1888 рр. в Бенаресі відомий англійський сходознавець Річард Бертон (1821–1890). Якщо з попередніх перекладів, французьких і англійських, вилучалися всі надто “сміливі”, з погляду охоронців чистоти моралі, місця, то в бертонівському виданні вони були перекладені без купюр. А крім того, вчений долучив до текстів просторі наукові коментарі, подаючи роз’яснення до різного роду реалій, традицій та звичаїв на основі даних історії, етнографії, фольклору, антропології та ін., чим викликав зливу критичних атак і звинувачень в аморальності. Видання здійснило Товариство “Камасутри” “тільки для приватних передплатників”, і коштувало воно величезну суму грошей. Популярністю книги Бертона і її “рекламою” в пресі скористався якийсь спритний ділок і в 1896 р. у Парижі видав доповнення, як пише А. Ю. Кримський, “прямо в порнографічному дусі”. Продавалось воно любителям, звісно, за грубі гроші. Назву ця книженція мала і справді інтригуючу: “Секрети орієнтальної сексології. Доповнення до всесвітньовідомої “1001 ночі” Бертона, зроблене англійським циганом, з передмовою, примітками і кількома дуже цікавими додатками від перекладача”.

Трьома роками пізніше став друкуватись повний, з булакського видання, переклад французькою мовою Ж. Мардрюса (в 16 тт., закінчено видання в 1906 р.). Оскільки він теж був без купюр і згладжених переробок, то зустрів критику як учених, так і охоронців моралі. В Росію ввозити цю книгу було заборонено.

Останнім часом у Парижі почали з’являтись нові переклади (Р. Кавама, Дж. Беншейха, А. Герн, М. Шебеля, Ж. Кассабуа).

Німецькою мовою “Тисяча і одна ніч” перекладалася кілька разів у XIX ст. З найпопулярніших перекладів були: Й. Гаммера-Пургшталля (3 тт., 1823–1824), Г. Вайля (4 тт., 1837–1842), М. Геннінга (24 тт., 1895–1897) та ін. Найкращим вважається переклад Е. Літтманна (6 тт., 1921–1928). Можна сказати, що всі німецькі переклади вийшли із збереженням “пристойності”.

Розгляд історії перекладу цієї книги європейськими мовами можна продовжувати безконечно, бо сьогодні важко уявити країну, де б не виходили хоча б частково казки й оповіді з уславленого збірника. Так, побачили світ, крім згаданих вище, переклади “Тисячі і одної ночі” іспанською, італійською, чеською, норвезькою та іншими мовами світу. Відоме нідерландське видавництво орієнталістичної літератури Е. Я. Брілля (Лейден) здійснило повне наукове видання арабського тексту казок на основі найдавніших рукописів, насамперед А. Галлана, яке підготував Мухсін Магді. У 1990-і рр. Хусейн Хаддаві зробив з нього переклад англійською мовою. Новий переклад збірки випустило відоме видавництво Penguin Classics у 2008 р.

Свою історію мають і переклади російською мовою. Першим вийшов переклад з французького збірника А. Галлана, зроблений А. Філатовим (Москва, 1763–1771), потім переклад текстів Казотта і Шавіса (Москва, 1794–1797), а в 1796 р. у Смоленську побачив світ збірник “Нові арабські казки”. У XIX ст. вийшов тритомник казок у виданні Ю. Доппельмайєра (1889–1890). На початку XX ст. розпочато публікацію російською мовою з перекладу Ж. Мардрюса.

Як бачимо, всі ці згадані видання були перекладами з перекладів і тому вповні виявляли всі вади такого роду літературних робіт: спрощувалися психологічні колізії, вмирали оригінальні метафори, стирались характерні риси твору.

Перший повний переклад казок та оповідей із книги “Тисяча і одна ніч” безпосередньо з оригіналу було здійснено у 8 томах (1929–1939) арабістом М. О. Сальє (1899–1961), за редакцією визначного вченого академіка І. Ю. Крачковського (1883–1951). Після війни вийшло друге (1958–1959 рр.) видання цього восьмитомника. З казок, що не ввійшли до “Тисячі і одної ночі”, було упорядковано й видано книги “Халіф на годину” (М., 1961) та “Сорок невільниць” (М., 1962). Крім того, виходили окремі збірники казок, перекладених М. О. Сальє, упорядковані І. М. Фільштинським, як і безліч дитячих переробок.

До українського читача ці казки прийшли наприкінці минулого століття. Біля його початків стояв наш найвидатніший сходознавець, вчений із світовим ім’ям, академік А. Ю. Кримський (1871–1942). У 1891 році в газеті “Буковина” (Чернівці) з’явився його переклад пісеньки з “першої ночі”, який він потім регулярно вміщав у свої книги. У 1891–1892 рр. він публікує свої переробки деяких казок у львівському журналі для дітей “Дзвінок”: “Дбай про кінець діла”, “Казка про горбуна” та “Сліпці”.

Нашій науці робить честь те, що А. Ю. Кримський написав загальний історико-літературний нарис “Тисяча і одна ніч”, що був опублікований українською мовою у Львові в 1896 р. як передмова до перекладу з англійської книги В. А. Клоустона “Народні казки та вигадки, їх мандрівки та переміни”. Ця ж робота в поширеному вигляді вийшла російською мовою як вступ до перекладу книги датського вченого І. Еструпа “Дослідження про 1001 ніч, її склад, виникнення й розвиток”. Цей сповнений дивовижної ерудиції вступ за обсягом майже дорівнює текстові самого перекладу. Вчений-патріот вважав необхідним у названій книзі тричі підкреслити “перевод с малорусского”. Слід пам’ятати, що це було 1904 року, тобто до поліпшення становища української мови в Російській імперії, яке принесла революція 1904–1905 рр., і було не чим іншим як викликом царській політиці денаціоналізації. Змістовним було його доповнення до статті А. Горстера “До літературної історії “Тисячі і одної ночі” (1900).

Іван Франко також зробив свій внесок у популяризацію арабського письменства. Й досі користуються любов’ю читачів його віршовані казки “Абу-Касимові капці” та “Коваль Бассім”. Щоправда, вони не належать до канонічного тексту “Тисячі і одної ночі”, а були взяті ним із збірника “Тисяча і один день”, що з’явився й німецькою мовою. До “Коваля Бассіма” він дав цілком фахову передмову, де вірно змалював епоху Гаруна ар-Рашида, одного з головних героїв казки, та атмосферу, в якій жив тоді арабський народ. Франкові казки не просто переклади, а цілком самостійні твори. В рецензії на “Абу-Касимові капці” А. Ю. Кримський писав, що автор надав запозиченій з арабської народної творчості фабулі “прекрасну поетичну форму, надав їй великого драматичного і психологічного інтересу, закрасив іще й гумором і збудував на непретензіональній чужій фабулі самостійний твір, високоестетичний, високої художницької вартості...”.

Пробудження зацікавлення арабськими казками на Україні знайшло свій вияв у спробах видати їх українською мовою у Львові. Переклад здійснили М. Лозинський і С. Дольницький за німецьким текстом М. Геннінга, що з’явився в Лейпцігу в 1895–1900 рр. Цей текст був досить пригладжений, дещо скорочений за рахунок віршованих вставок. Український переклад повторив усі вади німецького, що, зрештою, неминуче, оскільки перекладачі не були орієнталістами. Перше видання побачило світ в 1905 році, друге — в 1912–1913 рр. Обидва вони доходять до двохсотої ночі, тобто далекі від повноти. Але, попри всі вади цих книг, вони ввели в читацький обіг пам’ятку літератури далекого східного народу, розширюючи таким чином обрії української літератури.

В реалізації другого видання взяв участь І. Франко. Він виступив як автор перекладів поетичних вставок, якими так рясніє збірник.

Що стосується самих казок, то нова публікація побачила світ лише в 1984 році, коли видавництво “Веселка” випустило збірник вибраних казок з “Тисячі і одної ночі”, адаптованих для дітей молодшого й середнього шкільного віку Є. Микитенком. Основою для цього видання послужив текст, виданий в Бейруті вченим-католиком о. Сальхані, котрий очистив його від “сумнівних” щодо їхнього впливу на моральність місць.

Особливо помітний вплив арабські казки мали на розвиток “орієнталізму” в європейських літературах. З’явились перші імітації (наприклад, “Татарські казки, або Тисяча і чверть години” Гьюллетта, 1759), “Нові арабські ночі” Стівенсона (1882). Арабські казки відбилися й на образотворчому мистецтві (в Багдаді стоять цілі скульптурні групи М. Гані “Алі-Баба й сорок розбійників” та “Шагразада й Шагріяр”), а в музиці шедевром вважається симфонічна сюїта М. Римського-Корсакова “Шахерезада”. На сюжети з “Тисячі і одної ночі” створено ряд фільмів: “Багдадський злодій”, “Сьома подорож Сіндбада” (США), “Чарівна лампа Аладдіна”, “Нові казки Шахерезади” (СРСР), “1001 ніч” (Франція, 1990 р., у якому Катеріна Зета-Джонс дебютувала в ролі Шагразади). Ряд фільмів було зроблено в Боллівуді (Індія). Сьогодні мотиви арабських казок використовуються при створенні не лише кінофільмів, а й телесеріалів, коміксів і телевізійних ігор.

У казках знаходять багато елементів, які в наші дні виявляються в детективах, фільмах жаху, трилерах і навіть у науковій фантастиці. Східний мотив переодягнення, що бере свій початок з пригод Гаруна ар-Рашида, закладений в лібретто “Запорожця за Дунаєм”.

Важливим кроком до ознайомлення нашого читача з одним із шедеврів світової літератури українською мовою стало видання у 1991 році завдяки зусиллям відомого арабіста доктора філологічних наук професора В.С. Рибалкіна збірки казок “Тисяча і одна ніч” у київському видавництві “Дніпро”.

Нинішнє видання, виправлене, уточнене й доповнене, безперечно, наблизить до українського читача чудовий світ арабських казок, створених чарівною силою слова Шагразади.

Юрій Кочубей

В ім’я Аллаха Всемилостивого Всемилосердного!
Хвала Аллахові, Володареві світів, благословенство і мир Панові посланців, Пророкові й опікунові нашому Мухаммадові та його родові.
Нехай же це благословенство і мир тривають аж до Судного дня!

Достоту життя предків стає повчанням для нащадків,
щоби людина, пізнавши пригоди, які сталися з іншими, взяла їх
до уваги, аби, розважаючи над діяннями пращурів наших і тим,
що з ними сталось, остерігалася гріха. Хвала тому, хто зробив
діла предків напучуванням для прийдешніх поколінь!
Ось такими повчаннями і є розповіді, які називаються
“Тисяча й одна ніч”.1

ЦАР ШАГРІЯР
І БРАТ ЙОГО ШАГЗЕМАН

Розповідають — та лишень Аллах добре те знає, — що в сиву давнину, за далеких часів, владарював на островах Індії та Китаю2 один із могутніх Сасанідів-царів3. Мав він велике військо, численну челядь і двох синів4. Обидва вони були відважні витязі, але старший був хоробріший. Він заволодів країною, де справедливо правив підлеглими. Звали його Шагріяром5, а меншого брата звали Шагземаном, був він царем перського Самарканда6. Отож обидва брати щасливо сиділи собі на престолах і праведно урядували над підданцями в своїх царствах. Та через двадцять років старший брат скучив за меншим і послав по нього свого візира. Той, прибувши в Самарканд, привітав царя Шагземана й повідомив, що брат скучив за ним і кличе його до себе в гості. Шагземан пошанував братового посланця увагою та ласкою. Запросини було прийнято, і Шагземан зібравсь у дорогу. Призначив свого візира правителем країни на час своєї відсутності й вирушив до брата. Та невдовзі згадав, що забув узяти з собою одну річ. Повернувся по неї додому вночі й застав свою жону на подружньому ложі в обіймах чорного раба.

Коли цар побачив це, йому потьмарилося в очах, і він подумав собі: “Якщо таке сталося, коли я не встиг іще навіть і за місто виїхати, то що ж витворятиме ця хвойда, як я відлучуся надовго!” І він вихопив із піхов меча й зарубав їх обох у ліжку7.

Потім, повернувшись до свого обозу, рушив далі й щасливо прибув до братового міста.

Той, вийшовши назустріч братові, радо привітав його. Задля високого гостя місто було пишно, по-святковому вбране. Шагріяр щедро приймав брата і бавив з ним час у розмовах та розвагах. Але молодший брат, згадавши про те, що сталось у нього вдома, так засмутився, що аж збліднув і підупав на силі. Спостерігши це, старший брат подумав, що причиною тому є розлука брата з домівкою та царством, і тому не став набридати розпитуванням. Та згодом Шагземан заговорив про це сам.

— Тяжко в мене, брате, на душі, — сказав він, але так і не признався про те, що в нього зайшло з жоною.

— Ось поїдеш зі мною на полювання та лови й розрадиш свою душу, — сказав Шагріяр братові.

Але той відмовився, і Шагріяр подався на полювання сам.

Вікна в палаці, де поселився Шагземан, виходили в сад. Глянувши у вікно, він побачив, що двері палацу відчинились і в сад вийшло двадцять невільниць та двадцятеро рабів, і серед них ішла його братова, виділяючись незвичайною вродою. Вони підійшли до фонтана, роздяглися всі й посідали. Тоді дружина царя Шагріяра гукнула: “Мас’уде!” І до неї підійшов чорний раб, обійняв її, а вона — його, та й почали вони перелюбствувати, інші раби робили те ж саме з невільницями. Ось так вони безперестанку обіймались, цілувались та тішилися, аж поки не повернуло з полудня. Побачивши це, Шагземан сказав собі в душі: “Клянусь Аллахом, моє нещастя менше, ніж отака ганьба!” Його смуток та переживання розвіялися, і він подумав: “Воістину це гірше від того, що скоїлося зі мною!” І йому, як і раніше, захотілося їсти й пити. Коли Шагріяр повернувся з полювання, то завважив, що брат поздоровішав на виду, лице йому розрум’янилося, і він став добре їсти, хоч раніше і їв мало, і він сказав йому:

— Я бачив, брате мій, що твоє обличчя було бліде, а зараз ти маєш кращий вигляд. Розкажи мені, що з тобою сталося.

— Чому я погано виглядав, розповім тобі, але, пробач, не скажу, чому мені зараз полегшало, — відповів Шагземан.

— Розкажи спершу, чому ти так змарнів? — попросив Шагріяр.

— Так от послухай, брате мій, — почав Шагземан. — Коли ото прибув до мене твій візир із запросинами, я, не гаючись, спорядився й виїхав з міста. Але потім пригадав, що забув у замку перлину, яку я мав подарувати тобі. Отож повернувся по неї і вдома заскочив свою жінку: вона спала на моєму ложі в обнімку з чорним рабом. Я зарубав їх і прибув до тебе, пригнічений тим, що сталося. Оце й є причиною моєї слабості та недужого вигляду. А от чому я зараз виглядаю вже ліпше — не змушуй мене говорити про це.

— Заклинаю тебе Аллахом, скажи ж мені, що принесло тобі полегшу! — вигукнув старший брат.

І Шагземан розповів йому про все, що він тут бачив.

— Я мушу побачити це на власні очі, — мовив Шагріяр.

— Тож зробімо так, — порадив йому брат: — Ти скажи, що виїжджаєш на лови, а сам тим часом заховайся в мене. І тоді сам побачиш усе на власні очі.

Цар Шагріяр відразу ж оповістив про від’їзд, і мисливський поїзд з наметами виступив за місто. Вирушив з ними й цар, але потім залишившись у наметі сам, сказав пажам8, щоб до нього нікого не впускали. Затим він переодягся і нишком повернувся в палац до брата.

Сівши при вікні, що виходило в сад, невдовзі побачив, як там з’явились невільниці зі своєю господинею, і далі все відбувалося так, як розповідав йому брат, — аж до післяполуденної молитви. Побачивши таке, цар Шагріяр мало не збожеволів і сказав:

— Уставай, брате, ходімо зараз же геть звідси. І не треба нам ніякого царювання, аж поки не побачимо, що когось спіткало те ж саме, що й нас! Інакше — смерть нам буде краща, ніж таке життя!

І брати вийшли з палацу через потаємні двері і мандрували довго, дні й ночі, аж поки не підійшли до дерева посеред галявини, де струмувала вода з джерела, а неподалік було солоне море. Втамували спрагу джерельною водою й сіли перепочити. Коли це нараз море розбурхалося, і з нього піднявсь аж до неба чорний стовп, наближаючись до галявини, де вони сиділи. Брати перелякалися й залізли на самісінький вершечок високого дерева. І звідти почали спостерігати, що ж буде далі. І незабаром побачили величезного, широкогрудого джина із скринею на здоровенній голові. Видобувшись на берег, він підійшов до дерева, на яке вибралися брати, сів під ним і, відімкнувши скриню, дістав з неї шкатулку, відкрив її, і з неї вийшла молода струнка дівчина, сяюча, мов сонце.

— О володарко, викрадена у весільну ніч, я хочу трохи поспати.

І, поклавши голову їй на коліна, він заснув. Дівчина ж глянула вгору й побачила на дереві царів. Тоді вона переклала голову джина із своїх колін на землю, стала під деревом і сказала, подаючи знаки, братам:

— Злазьте, не бійтеся цього іфрита!

— Ради Аллаха, не примушуй нас до цього, — відповіли вони.

— Клянусь Аллахом, якщо ви не злізете, — пригрозила дівчина, — я розбуджу іфрита, і він уб’є вас.

Отож вони мусили злізти до неї, а вона, роздягшись, лягла перед ними й каже:

— Ану потіште мене, та якнайкраще, бо інакше нашлю на вас іфрита. Та чого це ви переморгуєтесь, — додала вона, помітивши їхню нерішучість. — Якщо ви не зробите цього, я таки нацькую на вас іфрита.

І, злякавшись джина, брати вдовольнили її.

— Вставайте! — сказала вона їм, коли вони закінчили, дістала з кишені торбинку й витягла з неї величезне намисто з п’ятисот сімдесяти перснів.

— Знаєте, що це таке? — запитала вона в них.

— Не знаємо, — відповіли вони.

— Усі власники цих перснів, — сказала вона, — мали зі мною діло, так само, як і ви. Отож і ви давайте мені по персню.

І брати познімали свої персні й дали їй. А вона розповіла їм:

— Цей іфрит викрав мене в мою шлюбну ніч, потім поклав у шкатулку, а шкатулку — в скриню і, повісивши на неї сім замків, сховав її в морську безодню бурхливого моря, над якою хвилі бились одна об одну. Не знає він, що коли жінка чогось схоче, її не стримає вже ніщо.

Почувши таке, брати вкрай здивувалися і стали говорити проміж себе про те, що цьому іфритові ведеться ще гірше, ніж їм. І це їх заспокоїло. Вони відразу ж залишили дівчину й повернулись до міста царя Шагріяра. Ввійшовши до палацу, він повідрубував голови своїй жінці, невільницям та рабам.

І надалі цар Шагріяр приводив до себе на ніч незайману дівчину і, забравши в неї вінок, вранці велів убивати її. Так тривало три роки. В місті зчинився ґвалт. Батьки почали тікати зі своїми дочками, і тут не залишилося вже жодної дівчини, здатної до шлюбу. Аж ось настав той день, коли цар Шагріяр, своїм звичаєм, наказав візирові привести йому нову дівчину, і той шукав її, напитував, але так і не зміг знайти. Тож подався він, стурбований і зажурений, додому, боячися гніву царя.

А той візир мав дві молоденькі дочки, напрочуд стрункі, сповнені тонкої краси й чарівності. Старшу звали Шагразада, молодшу — Дуньязада. Старша прочитала багато книг — це були літописи, життя давніх царів, легенди й перекази про далеких предків. Кажуть, що вона зібрала тисячу книг про глибоку минувшину різних народів та багатьох поетів. Отож вона, Шагразада, спитала батька:

— Що з тобою, татку? Я бачу, ти чимось заклопотаний і зажурений. Про це хтось із поетів писав:

Скажи сумному: “Не журись! Не вік печаль триває, —

Минають радощі життя, і смуток теж минає”.

І тоді батько розповів дочці про той клопіт, якого завдав йому цар.

— Ради Аллаха, татку, — вигукнула Шагразада, — віддай мене заміж за царя, і тоді я або залишуся жити, або стану викупом за дочок мусульман і врятую їх від нього.

— Заклинаю тебе Аллахом, не наражайсь на цю смертельну небезпеку! — сказав батько.

— Але ж так має бути! — мовила Шагразада.

Тоді батько спорядив її і відвів до царя Шагріяра.

А перед тим Шагразада намовила свою сестру, що та має зробити:

— Я покличу тебе, і ти весь час будеш при мені в царській опочивальні і, коли побачиш, що цар уже набувся зі мною в постелі, скажи: “Сестро, поговори з нами, розкажи нам що-небудь, аби швидше минула ця ніч”. Тоді я розповім щось, завдяки чому, з ласки Аллаха, настане наше визволення.

І ось візир привів до царського палацу свою дочку Шагразаду. Побачивши його, цар зрадів.

— Маєш те, що мені потрібно? — спитався він у візира.

— Так, — відповів той.

І Шагріяр захотів відразу ж оволодіти Шагразадою, але вона почала плакати, і він спитав її:

— Що з тобою?

— О царю, в мене є менша сестра, і я хочу попрощатися.

Тоді цар послав по Дуньязаду. Прийшовши до сестри, вона привіталася, міцно обійняла її й сіла біля ложа в ногах. Коли Шагріяр взяв у Шагразади вінок і вони стали бесідувати, Дуньязада сказала:

— Ради Аллаха, прошу тебе, сестрице, розкажи нам що-небудь, аби швидше минула ніч.

— З великою охотою й радістю, якщо дозволить наш найясніший цар.

І Шагріяр, що страждав від безсоння, охоче погодився послухати якусь оповідку.

НІЧ ПЕРША

КУПЕЦЬ ТА ІФРИТ

— Дійшло до мене, щасливий царю-владарю, — почала свою розповідь Шагразада, — що жив колись один вельми заможний купець, який провадив велику торгівлю, об’їздивши багато країн із кінця в кінець. Якось він вирядився в одну з них по борги, і стало йому дуже жарко. Він сів під деревом, дістав із торби шматок хліба та фініки й почав полуднувати. З’ївши фінік, він викинув кісточку — і перед ним з’явився здоровенний іфрит з мечем у руці. Підступив він до купця й каже:

— Вставай, вражий сину, я зараз уб’ю тебе, як ти убив мою дитину!

— Та як же я убив твою дитину? — питає купець.

— Коли ти з’їв фінік і викинув кісточку, вона вдарила моїй дитині в груди і враз убила її, — відповів іфрит.

Купець заплакав і сказав: “Вручаю свою долю Аллахові!”

— Послухай, іфрите, — сказав далі купець, — я маю багато боргів, дружину, дітей, заставлені речі. Тому дозволь піти додому, щоб повіддавати людям позичене, а потім, під Новий рік, я повернуся сюди, і тоді роби зі мною, що хочеш.

Джин повірив купцевій клятві й відпустив його. Той повернувся до своєї країни, залагодив усі свої справи, повіддавав, що кому належало віддати, і розповів дружині й дітям про те, що з ним трапилося. І вони заплакали, а разом з ними і їхні родичі. Купець заповів сім’ї майно, пожив іще вдома до кінця року, а потім, узявши під пахву саван, попрощався з сім’єю, сусідами, усіма родичами й вирушив у дорогу.

Прийшовши під Новий рік на те саме місце, купець сів і заплакав. Коли це підходить до нього літній чоловік з газеллю. Шейх привітавсь до купця, побажав йому довгого життя і запитав:

— Чому ти сидиш сам у цьому місці — пристановищі джинів?

Купець розповів йому, що сталося в нього з джином. Шейх здивувався надзвичайній чесності цього чоловіка та його чудній пригоді.

— Клянусь Аллахом, брате мій, я не залишу тебе, поки не побачу, що буде в тебе далі з цим іфритом, — сказав наприпослідку шейх і присів поруч з купцем, який щораз більше впадав у відчай.

Тим часом до них підійшов другий шейх з двома чорними мисливими собаками, привітався й запитав, чому вони сидять у цьому пристановищі джинів. І вони розповіли йому вже відому нам пригоду. Не встиг цей присісти, як раптом до них наблизився третій шейх з мулом. Він привітав їх, і на його запитання вони розповіли, чому сидять тут (а в повторенні немає користі, друзі мої), і він підсів до них. Коли вони отак розмовляли, зненацька зчинилася курява, і серед пустелі здійнявся величезний вихор. Не встигла курява розвіятись, як із неї вийшов той самий страшний джин з вогненними очима й голим мечем у руці. Він підійшов до них, вихопив із гурту купця і крикнув:

— Уставай, я вб’ю тебе, як ти вбив мою дитину, найдорожчу для мене в світі!

І заридав купець, три шейхи теж заплакали, залементували, заголосили. Та раптом перший шейх підвівся, поцілував іфритові руку і сказав:

— О джине, окрасо всіх джинів! Якщо я розповім тобі історію, що трапилось у мене з цією газеллю, чи подаруєш ти мені третину крові9 цього купця?

— Так, — відповів іфрит.

РОЗПОВІДЬ ПЕРШОГО ШЕЙХА

— Так от, іфрите, — почав перший шейх, — оця газель — дочка мого дядька. Одружився я з нею, коли вона була ще зовсім юна, і прожили ми разом близько тридцяти років, але не мав я від неї дітей. Тому взяв наложницю, яка подарувала мені гарного, мов повен місяць, сина. Був він уже величенький — минав йому тоді якраз п’ятнадцятий рік — як довелось мені одного разу поїхати з товаром у далеке місто. А моя дружина — оця газель, котра ще змалечку навчилася чаклувати й ворожити, обернула мого хлопця на теля, а невільницю, його матір, — на корову й віддала їх пастухові.

Коли я по тривалім часі повернувся додому й запитав про сина та його матір, моя жінка сказала мені:

— Невільниця твоя померла, а син утік. Куди — я не знаю.

Погорював я рік у сльозах та журбі. І ось настало свято жертвоприносин. Я послав по пастуха і звелів йому привести для жертви вгодовану корову, і він доставив мені таку корову (а то ж була моя наложниця, яку зачарувала ця газель, коли мала ще людську подобу).

Я підтикав поли, взяв ножа й підійшов до корови, щоб зарізати її. Вона заревіла щосили й заридала. Я відступився від неї, віддав ножа пастухові, і той зарізав її, потім оббілував, але не було на ній ні жиру, ні м’яса, — тільки шкура та кістки. Я пошкодував, що забив цю корову, й віддав усе, що залишилося від неї, пастухові, а сам звелів йому привести вгодоване теля. І він привів мого зачарованого сина. Коли теля побачило мене, воно обірвало мотузки, підбігло до мене, стало лащитися й плакати. Я розчулився й сказав пастухові: “Приведи мені корову, а його залиш!..”

Але тут Шагразаду застав ранок, і вона перервала дозволену розповідь. А її сестра вигукнула:

— Що може бути краще, вишуканіше, приємніше й солодше за твою розповідь!

— Куди там цьому до того, що я могла б розповісти вам наступної ночі, якби найясніший цар помилував мене і я залишить би жива, — сказала Шагразада.

“Клянусь Аллахом, я не уб’ю її, поки не почую закінчення цієї розповіді”, — заприсягнувся в душі Шагріяр. Він іще пообнімався з Шагразадою. Потім пішов до дивану вершити державні справи. А коли візир прийшов до царя із саваном під пахвою і той нічого йому не сказав, то він дуже здивувався. Закінчивши своє урядування, Шагріяр відразу ж подавсь до своєї опочивальні.

НІЧ ДРУГА

— Докінч свою розповідь, — попросила Дуньязада сестру.

— З любов’ю й задоволенням, якщо дозволить найясніший наш цар, — відповіла Шагразада.

— Отож, щасливий царю, — повела далі свою розповідь Шагразада, — дійшло до мене, що коли шейх побачив, як заплакало теля, його серце змилостивилося, і він сказав пастухові: “Залиш теля в череді”.

— Все це діялось на очах у моєї дружини, — розповідав шейх джинові (а той уважно слухав і дуже дивувався), — то вона сказала мені:

— Заріж теля, воно ж вгодоване!

Але я не спромігся зробити цього й віддав теля пастухові. Той узяв його й пішов.

Другого дня сиджу я вдома, коли ж це приходить до мене пастух та й каже:

— Саїде мій, я зараз розповім щось на радість тобі, мені ж хай буде винагорода за приємну звістку!

— Добре ж! — погодився я.

— Так от слухай, добродію мій, — почав розказувати пастух, — є в мене дочка, котра ще змалечку знається на ворожбі. Отож учора, коли ти дав мені теля і я прийшов з ним додому, дочка, побачивши його, затулила руками обличчя й заплакала. Потім засміялася й каже: “Ой, ой, татку, що це ти вже водиш мені незнайомих хлопців?” — “Де ж вони, ті хлопці? — питаю я. — І чому це ти плачеш та смієшся?” А вона й каже мені: “Оце теля, що з тобою, — зачарований син нашого господаря купця, а зачарувала його разом з його матір’ю купцева жінка. Ось чому я й сміялася. Плакала ж тому, що його матір зарізав його ж таки батько”. Я не повірив і, ледве діждавшись ранку, прийшов ось із цим до тебе.

І тоді, без вина сп’янілий від великої радості, яка охопила мене, подавсь я разом з пастухом до його дому. Там мене привітала його дочка й поцілувала мені руку. Теля ж підійшло до мене й почало лащитися.

— То правда, що ти говориш про теля? — запитав я пастухову дочку.

— Авжеж, саїде, це твій син, частина душі твоєї.

— Якщо ти визволиш його, — сказав тоді я, — віддаю тобі всю худобу і все майно, які зараз у руках твого батька.

Вона посміхнулась, каже:

— Саїде мій, немає в мене жадоби до багатства, я зроблю це, якщо ти, по-перше, одружиш свого сина зі мною, а по-друге, дозволиш зачарувати ту, котра зачарувала його. Я мушу ув’язнити її, бо інакше вона помститься мені.

І сказав я, о джине, пастуховій дочці:

— А понад усе, що ти просиш, бери ще й усю худобу та майно, які зараз у руках твого батька. Що ж стосується дочки мого дядька, то її кров доступна зараз для всіх10.

А тоді дівчина взяла полумисок, наповнила його водою, почаклувала над нею і побризкала нею теля, примовляючи: “Якщо Аллах створив тебе телям, залишайся ним, якщо ж ти зачарований, то за велінням великого Аллаха набудь своєї передущої подоби!”

І раптом теля здригнулося й обернулось на людину. Я кинувся до сина й вигукнув:

— Заклинаю тебе Аллахом, розкажи мені, ради Аллаха, що зробила з тобою й твоєю матір’ю дочка мого дядька?

І він підтвердив те, що говорила пастухова дочка.

— Сину мій, — сказав я, — Аллах послав нам ту, котра врятувала тебе й повернула тобі людське життя.

Після цього, джине, я оженив сина на пастуховій дочці, а вона зачарувала дочку мого дядька, обернувши її на цю газель. Потім я прийшов сюди, побачив ось цих людей, і вони розповіли мені про те, що скоїлося з цим купцем. Тож я й сів, цікавий знати, що буде далі. Оце й усе, що я хотів розповісти тобі, о джине.

— Оповідка твоя дивовижна, — сказав іфрит, — дарую тобі третину купцевої крові.

РОЗПОВІДЬ ДРУГОГО ШЕЙХА

І тоді підвівся другий шейх, той, що був з двома мисливськими собаками, та й каже іфритові:

— Отож аби ти знав, володарю джинів, що ці два пси — мої брати. Наш батько залишив нам після своєї смерті по тисячі динарів на кожного. Тож я відкрив свою крамницю і став торгувати. Один з моїх братів поїхав кудись на торг, і не було його цілий рік. Потім він повернувся без нічого.

— Чи не казав я тобі, брате, що не треба нікуди їздити? — сказав я йому.

— Таку, брате, долю послав мені великий і всемогутній Аллах, — відповів він мені й заплакав. — Я знехтував твою пораду й залишився тепер без нічого.

Тоді я пішов із ним до крамниці, а потім у лазню, одягнув його в найкращу одіж і сказав йому:

— Брате мій, щоразу наприкінці року я, підрахувавши прибуток моєї крамниці, ділитиму його порівну між мною й тобою.

Тож коли при наступному підрахунку виявилося, що прибуток становить дві тисячі динарів, то я, похваливши великого Аллаха, дуже зрадів і поділив між нами ці гроші порівну. І так тривало довгенько, аж поки обом моїм братам не захотілось помандрувати. І мене вони кликали з собою, але я відмовлявся.

— Що ви деінде набули такого, чого б я не зміг придбати у своєму місті? — питавсь я їх.

Вони сердились, але я не піддавався. І ми ще рік залишалися вдома, торгуючи в своїх крамницях. Одначе вони весь час наполягали: поїдьмо та й поїдьмо. Але я не згоджувався.

Так збігло шість років, аж поки вони таки впрохали мене їхати з ними.

— Добре ж, браття мої, підрахуймо наші гроші, — сказав я. Підрахували, і виявилося, що маємо шість тисяч динарів.

— Зробімо, браття мої, так, — порадив я, — закопаймо половину цих грошей у землю, і коли трапиться з нами яке лихо, то кожен з нас, повернувшись додому, матиме по тисячі динарів.

— Добра думка! — погодилися брати.

Я закопав три тисячі динарів, а решту переділив між нами — по тисячі динарів кожному.

Ми спорядилися, найняли корабель, навантажили його та й відчалили. Пливли цілий місяць, аж поки прибули до одного міста. Продали там свої товари, діставши зиск по десять динарів на штуку. Лагодилися вже відпливати, як зустріли на узбережжі одну жінку-невільницю. Вона поцілувала мені руку й запитала:

— Чи маєш ти, саїде, милість і ласку?

— Так, — відповів я.

— О саїде, одружися зі мною й візьми мене до своєї країни. Дарую тобі себе, зласкався наді мною. Я — з тих, хто вміє добре віддячувати за милість та ласку. І хай не дивує тебе мій вигляд.

Її слова запали мені в душу, і з волі великого й всемогутнього Аллаха моє серце полинуло до неї. Я взяв дівчину, одягнув її, влаштував їй на кораблі гарне ложе, піклувався про неї і поважав її. Потім ми вирушили далі в подорож, і я палко покохав її. Не розлучався з нею ні вдень, ні вночі, через неї зовсім одрізнився від братів. А в них взялися ревнощі й заздрість до мого багатства та моїх розмаїтих товарів. Усі їхні думки були спрямовані лишень на гроші. Отож змовились вони убити мене й скористатися моїм добром, і шайтан потурав їм у цих зазіханнях. Підкралися, коли я спав з дружиною, і скинули мене в море. Прокинувшись, моя дружина здригнулась і, обернувшись на іфритку, винесла мене з моря на острів. Потім на деякий час вона зникла, а вранці повернулась до мене й сказала:

— Я — твоя дружина, яка волею великого Аллаха винесла тебе з моря і врятувала від смерті. Знай, що я, джинія, прийшла до тебе, і серце моє покохало тебе. Я вірю в Аллаха та його Посланця — мир душі його й Аллахове благословення! Я прийшла до тебе в тому вигляді, в якому ти мене побачив, і ти одружився зі мною. І от я врятувала тебе, потопаючого. Але я розгнівилась на твоїх братів — їх неодмінно треба убити.

Почувши таке, я здивувався, подякував їй і сказав:

— Що ж до вбивства моїх братів, то не треба цього! — і я розповів їй про те, що було в мене з ними.

— Цієї ночі я полечу до них, потоплю їхній корабель і знищу їх, — сказала вона.

— Ради Аллаха, не роби цього! Адже сказано: “Досить із лиходія й того, що він вчинив”. Хай там як, але ж вони мої брати.

— А я таки вб’ю їх, — наполягала джинія.

Нарешті я вмовив її. Потім вона полетіла й віднесла мене на дах мого будинку. Вдома я дістав те, що закопав у землю. Потім відкрив крамницю, побажавши людям миру, і накупив товарів.

Якось увечері, прийшовши з крамниці, я застав удома цих двох собак, прив’язаних біля дверей. Побачивши мене, вони посхоплювалися, заплакали і вчепилися за мене.

— Це твої брати, — сказала мені дружина.

— Хто ж це вчинив з ними таке? — запитав я.

— Я послала по свою сестру, — сказала дружина, — і вона зробила з ними таке. Визволяться вони не раніше, як через десять років.

Тож я оце й прийшов сюди, до сестри моєї дружини, щоб вона визволила їх після того, як вони пробули в такій подобі десять років. Тут я побачив ось цього купця, і він розповів мені про свою пригоду. Тож я оце й залишився тут, аби побачити, що буде з ним далі. Ось і вся моя розповідь.

— Дивовижна пригода, — сказав джин. — Я дарую тобі третину крові цього купця.

І тут підвівся третій шейх — власник мула — і сказав джинові:

— Я розповім тобі історію ще дивовижнішу за попередні, а ти подаруй мені решту купцевої крові та його провини.

— Добре ж, — відповів джин.

РОЗПОВІДЬ ТРЕТЬОГО ШЕЙХА

— О султане, проводирю всіх джинів, — почав шейх, — цей мул був моєю дружиною. Одного разу я подався в подорож і повернувся лише через рік уночі й застав удома свою жінку в ліжку з чорним рабом. Вони розмовляли, бавилися, сміялися, цілувались і тішились. Побачивши мене, вона кинулась до мене з глеком води, промовила щось над нею і, побризкавши мене цією водою, промовила: “Переміни свій вигляд і набудь собачої подоби!” Я одразу ж зробився собакою, і жінка витурила мене геть з дому. Я вийшов за ворота і побрів навмання, аж поки опинився біля м’ясникової крамниці. Почав гризти там кістки Побачивши це, м’ясник узяв мене й повів до своєї домівки. Коли його дочка угледіла мене, то відразу ж затулила своє обличчя й вигукнула:

— Навіщо ти, батьку, приводиш у дім мужчину і входиш із ним до нас?!

— Де ж тут мужчина? — запитав господар.

— Цей пес, — відповіла вона, — чоловік, якого заворожила його жінка, і я можу визволити його.

— Заклинаю тебе Аллахом, дочко моя, — став благати батько, — визволь його!

Дівчина взяла глека з водою, промовила щось над ним, побризкала з нього трохи на мене й сказала:

— Вийди з цієї личини й набудь колишньої подоби!

І я знову зробився людиною. Потім поцілував дівчині руку й попросив її:

— Зачаруй мою дружину так само, як вона зачарувала мене.

Дівчина дала мені трохи води й сказала:

— Коли вона спатиме, покропи її цією водою, і вона обернеться на те, що ти скажеш.

Я застав удома жінку коли вона спала, покропив її принесеною водою і сказав: “Перекинься зі своєї подоби на мула!” І ось вона тепер мул, якого ти, султане, перший серед царів джинів бачиш на власні очі.

Коли третій шейх докінчив свою розповідь, джин аж затремтів від захвату й подарував йому решту купцевої крові.

Але почало вже благословлятись на світ, і Шагразада перервала дозволену розповідь.

— О, яка солодка, гарна, вишукана і приємна твоя розповідь! — озвалась Дуньязада.

— Куди там цьому до того, про що я розповіла б вам наступної ночі, якби цар помилував мене і я залишилася б жива, — сказала Шагразада.

— Клянусь Аллахом, — вигукнув цар, — я не вб’ю тебе, поки не дослухаю твою розповідь до кінця, бо вона дивовижна!

Решту ночі цар і Шагразада провели в любощах.

(Далі переходи від однієї ночі до другої випущено, оскільки книга містить вибрані твори).

РИБАЛКА Й ІФРИТ

Жив у прадавні часи старий рибалка з жінкою та трьома дітьми. І хоч був він убогий, але мав звичай закидати свою сіть лише чотири рази на день. Подався він якось опівдні до моря, поставив на березі свій кошик і, підібравши поли, зайшов у воду й закинув сіть. Зачекав, поки вона встановиться, зібрав у руку шворки й незабаром відчув, що снасть обважніла, потягнув з усієї сили, але вона не піддавалася. Тоді він вийшов на берег, забив кілка і, прив’язавши до нього шворки й роздягнувшись, став пірнати довкола сіті на дно, аж поки не витягнув її. Зраділий, виліз на берег, убрався й налагодивсь уже було вибирати улов, та раптом побачив у порваній снасті здохлого осла. Засмутився рибалка й вигукнув: “Тільки Аллах високий, великий має спромогу і силу!” І подумав: “Воістину дивовижний дарунок послало мені Провидіння!” А потім проказав такого вірша:

Тобі все клопоти одні — набридливі, немилі...

Та ти ті клопоти облиш, бо житимеш не ними.

Ось — море, а до нього йде рибалка, певний цілі, —

Рибалити під світлами небесними нічними.

На нього хлюпають у морі раз за разом хвилі,

Але дарма: йому весь час лиш сіть перед очима.

Отак провівши ніч усю при цім нехитрім ділі,

Несе на шворках рибу він гірляндами живими.

Продасть цю рибу він отим, що спали в льолі білій,

І тим, що тішились теплом під ковдрами м’якими ...

Хвала Творцю! Одним він годить, інших же обходить —

Одними здобувається, а споживається другими.

Потім він сказав собі: “Нумо до роботи! Усміхнеться мені доля, якщо буде на те великого Аллаха воля”. А далі промовив:

В терпіння уберись, коли спітка тебе невдача,

Нічого ліпшого не зробиш ти тоді для себе.

Рабам не скаржся — доброго огудиш перед тими,

Котрі ніколи добрості не виявлять до тебе.

Звільнивши снасть від осла, рибалка забрів у море і, мовивши: “Во ім’я Аллаха”, знову закинув сіть. Вичекавши, поторсав і відчув, що вона ще важча, ніж перше, і ще дужче зав’язла в морі. Подумав, звичайно, що то риба; зачепивши повороззя за кілок, він роздягся, заліз у воду й мордувався там, аж поки вивільнив снасть і витягнув її на берег. Але цього разу видобув з неї великого глека, повного піску й мулу. Тоскно стало на душі в рибалки, і він промовив:

Я щастя подався шукати у світ.

Та де ж воно? Зникло, лишивсь тільки слід.

Я сіть витягаю порожню, невдаха,

Хоча й покладаюсь на волю Аллаха.

А скільки тих мудрих в багні опинилось!

А скільки в Плеядах дурних розплодилось!

Він викинув глека, почистив снасть і, закликаючи на поміч Аллаха, знову побрів у море і втретє закинув сіть. А коли невдовзі витягнув її, то побачив у ній лише якісь череп’яні уламки, кістки й черепашки. Тепер він уже по-справжньому занепав духом і промовив:

На хліб насущний ти не годен заробляти

Ані талантом, ні пером, — хоч і навчивсь писати.

Доля така: ти не вільний вершити ділами.

Чари? Знання? Ні, не те покеровує нами.

Щастя? Чи доля? Та все ж від Аллаха залежить.

Хтось лиш в халупі, а інші — в палацах і храмах!

Долі мінливість гнітить та схиляє порядних,

Підлі й негідні ж ідуть уперед з кулаками.

Смерте, до мене прийди! Бо життя — препаскудне:

Сокіл — в болоті, а гуси — вгорі косяками.

Гідний і в бідності — чесно по правді живе.

Підлий — у підлості все загрібає руками.

Птиця зі сходу на захід кружляє над світом,

Хтось на землі — все й без руху хапає зубами.

Потім він підвів голову до неба й почав благати: “О великий, ти знаєш, що я кидаю сіть лише чотири рази на день. Уже закидав тричі, і все даремно. Пошли ж мені, о Всевишній, поживок!”

І з іменем Аллаха на вустах ще раз закинув сіть. Перегодя поторгав її, але не здужав витягти: знову вона зачепилася за щось там на дні. “Тільки Аллах має спромогу і силу!” — вигукнув рибалка. І промовив:

Ах, тьху на життя, бо лихий в нього знак:

Лиш горе й нещастя зазнав я, бідак.

Як вранці безхмарне життя у людини —

Увечері смерть її вчепить на гак.

А люди колись і про мене питали:

“Він дуже щасливий?” — і чули: “А так!”

І знову довелось йому роздягатися, залазити в воду й морочитися із сіттю. Витягнувши її з моря, він знайшов у ній бронзовий жбан, чимось наповнений і запечатаний свинцем, на якому був відбиток персня пророка нашого Сулеймана ібн Дауда11 — мир душам їхнім! Побачивши жбан, рибалка зрадів. “Продам його на базарі мідників, — подумав він. — Така штука коштує не менше десяти динарів золотом!” Потім рибалка, зваживши посудину на руці, відчув, що вона важка. “Ану подивлюсь, що там”, — подумав він і, діставши ножа, заходився коло свинцевої пробки. Відіткнувши, рибалка перехилив жбан, але, на превеликий його подив, звідти нічого не полилося. Тоді він поклав посудину на землю й став розгойдувати її туди-сюди, й раптом з неї пішов дим, стелячись по землі та здіймаючись високо в небо, під самі хмари. Вийшовши весь, дим скупчився знову, стиснувся, струснувся й перетворився на іфрита з головою у хмарах і ногами на землі. Голову мав, як купол, руки мов вила, ноги — ніби корабельні щогли, рот — немовби печера, зуби наче каміння, ніздрі — немов труби, очі — два вогні, а волосся стирчало дротом, і весь він був похмурий, гидкий.

Коли рибалка побачив це страховисько, в нього затремтіли жижки й зацокотіли зуби, пересохло в роті, і він нічого вже не бачив перед собою. А іфрит, помітивши його, вигукнув:

— Немає бога, окрім Аллаха, а Сулейман — його пророк! О ти, пророче Аллаха, не вбивай мене! Я не буду більше перечити твоєму слову й сваволити проти тебе!

— О мариде, — промовив рибалка, — ти звертаєшся до Сулеймана. Але ж минуло вже тисяча вісімсот років відтоді, як помер Сулейман, а ми живемо напередодні кінця світу. Розкажи мені про себе, що з тобою сталось. Як ти опинився в цьому жбані?

— Немає бога окрім Аллаха! — прорік іфрит. — Тішся, о рибаче!

— Чим же ти мене потішиш? — запитав рибалка.

— А тим, що в цю ж мить уб’ю тебе в найлютіший спосіб, — відповів іфрит.

— За таку погрозу, о шейху іфритів, ти гідний позбавитися захисту Аллаха! — вигукнув рибалка. — О проклятий, за віщо ти маєш убивати мене, чого ти важиш на моє життя, коли я витягнув тебе з дна моря на сушу й визволив із жбана?

— Загадай, якою смертю ти б хотів померти, — наполягав на своєму іфрит.

— Чим же я завинив?! — крикнув у розпачі рибалка. — За віщо так віддячуєш мені?

— Ось послухай мою історію, рибаче, — мовив іфрит.

— Говори, та коротко, а то моя душа вже в п’яти пішла, — сказав рибалка.

— Так от знай же, рибаче, — почав іфрит, — що я — один із джинів-віровідступників, які не послухалися Сулеймана, сина Дауда — мир їхнім душам! І Сулейман послав по мене свого візира Асафа ібн Барахію, і той силоміць привів мене, впокореного, до нього. Коли я став перед Сулейманом, він прикликав собі на допомогу Аллаха і запропонував мені прийняти істинну віру й підкоритись його владі, але я відмовився. Тоді він звелів принести оцей жбан і, втеребивши мене у нього, запечатав його свинцем, на якому відбив одне з найвеличніших імен Аллаха, а потім, за його наказом, джини кинули цю посудину зі мною в море. Просидівши там сто років, я поклявся в душі зробити навіки багатим того, хто звільнить мене. Минула друга сотня років, під час яких я говорив: тому, хто визволить мене, я відкрию земні скарби. Але ніхто не рятував мене. Коли пройшло наді мною ще чотириста років, я сказав: “Тому, хто мене витягне звідси, я сповню три його бажання”. Але ніхто не прийшов мені на порятунок. І тоді я запалав лютим гнівом і заприсягся: того, хто мене вирятує, я вб’ю, давши йому змогу самому вибрати, в який спосіб позбавити його життя. Ось ти мене звільнив, і я питаю тебе, яку тобі смерть заподіяти?

На цю мову рибалка сказав у розпачі:

— О диво! І треба ж було мені оце витягти тебе на світ Божий. Звільни мене від смерті — і Аллах тебе звільнить, — сказав він іфритові. — Не губи мене, то й тобі Аллах дасть владу над тим, хто захоче тебе згубити.

— Твоя смерть неминуча, — відповів іфрит, — кажи, як тебе стратити.

— Пощади мене в нагороду за те, що я визволив тебе, — ще раз попросив рибалка, злякавшись видимої смерті.

— Але ж я і вбиваю тебе саме за те, що ти мене визволив.

— О шейху іфритів, — став благати рибалка, — я зробив тобі добро, а ти хочеш мені відплатити злом. Тож не бреше приповідка з оцього вірша:

Ми з добрим до них, в них же — зле для відплати, —

Поводяться, ніби лихі супостати.

Хто хоче до злого щось добре додати,

Той буде подяку гієнину мати.

— Не чіпляйся за життя, смерті не відвернути! — заволав іфрит.

А рибалка подумав: “Та це ж лише джин, а я ж таки людина, яку Аллах обдарував найдосконалішим розумом. Ось я вже придумаю, як згубити його хитрістю й розумом, поки він вигадує, як згубити мене підступністю й злобою”.

— Моя смерть таки неминуча? — спитав він іфрита.

— Так, — відповів той.

— Заклинаю тебе найвищим іменем, вибитим на персні Сулеймана ібн Дауда, — мир їхнім душам! — чи скажеш ти мені правду, коли я тебе запитаю про щось?

— Так, питайся, тільки коротко! — відповів іфрит, затремтівши при згадці найвищого імені.

— Ти кажеш, що був у цьому жбані, а в ньому ж навіть твоя рука чи нога не помістяться, — сказав рибалка. — То як же ти весь помістився там?

— То ти не віриш, що я був у жбані?! — вигукнув іфрит.

— Я ніколи тобі не повірю, аж поки не побачу тебе там на власні очі, — відповів рибалка.

Іфрит затремтів і обернувся на дим, який спершу повис над морем, а потім скупчився й поволі став заходити до жбана. Коли він опинився там, рибалка миттю вхопив свинцеву пробку з печаттю, заткнув нею жбан і загорлав до іфрита:

— Вибирай, якою ти смертю помреш! Клянусь Аллахом, я кину тебе в море, побудую собі тут будинок і нікому, хто прийде сюди, не дам ловити рибу, казатиму: “Тут сидить іфрит, котрий кожному, хто його витягне, пропонує вибирати собі смерть, якою він негайно має загинути”.

Відчувши себе ув’язненим, іфрит спробував вийти із жбана, але його міцно тримала там печатка Сулеймана. Він побачив, що рибалка перехитрив його, і сказав:

— То ж я тільки пожартував з тобою.

— Брешеш, ти найнікчемніший і наймерзенніший із-поміж іфритів! — закричав рибалка й поніс жбан до моря.

— Ні, ні! — лементував іфрит.

— Так, так! — казав рибалка.

Тепер уже іфрит присмирнів і спитав лагідно:

— Що ж ти хочеш удіяти зі мною, рибаче?

— Кину тебе в море, — твердо сказав той, — якщо ти вже просидів там тисячу вісімсот років, то я змушу тебе пробути там аж до Судного часу. Чи не казав я тобі: “Пощади мене, то Аллах пощадить і тебе, не вбивай мене, бо Аллах і тебе вб’є!” Але ти не послухався і хотів будь-що погубити мене, тож Аллах віддав тебе в руки мої, і я обманув тебе.

— Випусти мене, і я тебе щедро винагороджу, — сказав іфрит.

— Брешеш, клятущий! — вигукнув рибалка. — Ми з тобою подібні до візира царя Юнана і хакіма Рубана12.

— А хто вони такі, візир царя Юнана і хакім Рубан? — запитав іфрит.

РОЗПОВІДЬ ПРО ЦАРЯ ЮНАНА ТА ХАКІМА РУБАНА

— Так от слухай, іфрите, — почав рибалка. — За давніх-предавніх часів, у сиву давнину, жив у місті персів і в краю руманів цар на ймення Юнан. Був він багатий та можновладний, мав велике військо і всяких там охоронців. Але на тілі в нього була проказа, проти якої виявились безсилими знахарі й лікарі. Цар вживав усілякі мікстури й порошки, натирався мастю, але ніщо не допомагало йому, ніхто не міг його зцілити. Та одного разу до міста царя Юнана прибув знаменитий старий лікар, хакім Рубан. Він читав книги грецькі, перські, візантійські, арабські, сирійські, розумівся на медицині й звіздарстві, на рослинах, свіжих і сухих травах, знав, чим вони корисні, чим шкідливі, вивчав філософію і всі інші науки.

Незабаром по прибутті до міста хакім довідався про хворобу царя, якою випробовував його Аллах, і про те, що ніхто з лікарів і вчених не може допомогти йому. Дізнавшись про це, хакім негайно взявся до роботи, не спав цілу ніч, а коли настав ранок і засяяло, заблищало сонце, він убрався в свою найкращу одіж і подався до царського палацу. Допущений в царські покої, він обцілував перед Юнаном землю і в гарних, доладних виразах привітав царя, побажавши йому вічної слави і благоденства, а потім відрекомендувався і сказав:

— О царю, до мене дійшла звістка, що ти слабуєш, і ніхто не може дібрати помічного способу лікування. Але я зцілю тебе, царю, і при тому не буду ні поїти тебе ліками, ані намащувати мастями.

— Як же це ти вхитришся зробити?! — вигукнув здивований цар. — Клянуся Аллахом, якщо ти мене уздоровиш, я обдарую милостями тебе, твоїх дітей і внуків, дам тобі всього, чого ти забажаєш, будеш моїм приятелем і частуватимешся за моїм столом.

Потім цар подарував хакімові почесний одяг13 і ласкаво побесідував з ним.

— То ти справді вилікуєш мене, не вдаючись до мікстур і мазей? — перепитав цар хакіма.

— Так, я вилікую тебе в інший спосіб, — запевнив царя хакім.

— О лікарю, коли ж то буде? — мовив Юнан. — Поквап цю поміч, мій дорогий!

— Слухаю й корюся! — відповів хакім.

Потім він пішов у місто, найняв будинок і переніс туди книги і весь свій скарб. Далі заходивсь коло зілля та ще якихось ліків, поклав їх у пустотілу ручку, котру приладнав до кия-битки для гри у м’яча, і з цим києм подався до царя.

Обцілувавши навколо нього землю, сказав, щоб він пішов на майдан грати в м’яча. Не встиг іще цар зі своїм почтом прибути на майдан, як там уже чекав на нього Рубан. Він подав цареві кия і сказав:

— Тримай його за оцю ручку й ганяй ним м’яча та витягуйсь гарненько, аж поки не впрієш увесь; ліки через руку перейдуть на все тіло. Тоді завершуй гру і йди до лазні, викупайся й лягай спати. Після цього будеш здоровий. Ото й усе.

Цар Юнан узяв від хакіма кия, міцно стиснувши його руків’я, а потім сів на коня і, наздогнавши кинутого поперед нього м’яча, з усієї сили вдарив його. І так гасав по майдані й підбивав м’яча, що аж упрів, і ліки з руків’я кия почали входити в його тіло. Нарешті хакім сказав йому, що настав уже час вертатись до замку і йти в лазню. Цар відразу ж повернувся додому й наказав усім, хто був у лазні, повиходити звідти, щоб самому скупатися. Лазню негайно звільнили — і лазебники та постільники враз забігали один поперед одного, щоб якнайкраще прислужитися цареві. Цар добре вимився в лазні, а потім пішов до замку й ліг спати. Ось що було з царем Юнаном.

Що ж до хакіма Рубана, то він повернувся до свого помешкання і провів там ніч. А тільки-но настав ранок, він подавсь до царя і попросив дозволу побачитися з ним. Коли йому дозволили, він увійшов і, поцілувавши перед царем землю, прочитав заздоровне слово на його честь:

Шляхетності батьком назвуть — веселишся,

А скажуть про іншого так — засмутишся.

Промінний твій лик пітьму ночі розсіє,

Біду прожене і принадить надії.

Лице твоє радістю сяє в промінні,

Хоч час і похмурий і дні безгомінні,

Достачити милості й блага ти здатний,

Мов хмара, що дощ пролива благодатний,

Отож без вагання, геть-чисто, до решти

Так щедро добро своє всім роздаєш ти.

Коли хакім скінчив читати вірші, Юнан устав зі свого трону і, обійнявши Рубана, посадовив його біля себе і подарував йому розкішний почесний одяг.

Як цар вийшов з лазні й побачив, що тіло його стало чисте, мов біле срібло, й виразки зовсім зникли, його охопила така несказанна радість, що аж груди йому розпирало від щастя. А вранці Юнан прийшов до дивану й сів на троні, оточений придворними й вельможами, прибув тоді до нього й хакім Рубан. Тут же було накрито столи розкішними стравами, і цілий день тривала учта; цар увесь час бесідував з Рубаном. А коли настала ніч, дав йому дві тисячі динарів, крім почесного одягу та інших коштовних дарунків, посадив його на свого бойового коня й відпустив додому. А сам усе ще дивувався своєму одужанню: “Цей хакім лікував зверху мене і нічим не мастив. Клянусь Аллахом, це справжня мудрість. Я мушу обласкавити, осипати щедротами його, залишити при собі назавжди!”

Тішачись здоров’ям свого тіла, цар Юнан щасливо провів ніч; а коли вранці зійшов на трон і перед ним стали державні вельможі, а справа і зліва посідали візири й еміри, він знову забажав побачити Рубана. Той увійшов і поцілував перед троном землю, а цар підвівся й посадовив його поруч себе, і вони цілий день провели разом — говорили, частувались. А як настала ніч, Юнан звелів видати Рубанові п’ять почесних одежин, а також тисячу динарів, і хакім, сповнений вдячності до царя, подався додому.

Але був у царя один дуже паскудний візир — гидкий виглядом, скупий, злий, зітканий із самої заздрості. Так ось коли цей візир побачив, що цар наблизив до себе хакіма Рубана і так щедро обласкавив його, він тяжко позавидів йому й затаїв на нього злість. Адже мовиться: ніхто не вільний від заздрощів, або: несправедливість таїться в серці, сила ж її виявляє, а слабість приховує. Отож наступного ранку, коли цар знову ввійшов до дивану в оточенні свого почту, оцей самий візир підступив до нього й, обцілувавши перед ним землю, сказав:

— О царю наших часів! Ти — той, під чиєю милістю я виріс, і я маю для тебе дуже важливу пораду й осторогу. Якби я приховав їх від тебе, то був би сином перелюбства. Якщо ти мені звелиш, то я тобі скажу.

І цар, якого стурбували візирові слова, запитав його:

— Що ж то за поради?

— О благородний царю, — промовив візир, — ще древні казали: “Хто не думає про наслідки своїх діянь, тому доля не друг”. І я бачу, що ти, царю, ступив на хибний шлях, коли до свого ворога, що жадає кінця твого панування, виявляєш таку велику милість, безмежну повагу й так необачно наблизив його до себе. Я боюся за тебе, о царю!

Стривожившись і змінившись на виду, цар запитав візира:

— Про кого це ти говориш, на кого натякаєш?

— Якщо ти спиш, прокинься! — відказав візир. — Ідеться про хакіма Рубана.

— Схаменись, нещасний, що це ти верзеш?! — обурився цар. — Таж це мій ліпший друг, він мені найдорожчий з-поміж усіх людей, бо ж вилікував мене якоюсь штукою, давши її мені в руку, зцілив мене від недуги, що проти неї безсилими виявились лікарі. Та рівного йому не знайти в наш час ніде — ні на сході, ні на заході, а ти говориш про нього таке. Від сьогоднішнього дня я призначаю йому платню — тисячу динарів на місяць, але якби я навіть розділив з ним ціле царство своє, то й цього було б мало. І я гадаю, що все це ти наговорюєш лише із заздрощів до цього чоловіка. Домагаєшся його смерті, щоб я опісля розкаювався, як розкаювався цар Ас-Сіндбад, убивши свого сокола.

— Пробач мені, о владарю часу, а як то було? — запитав візир.

РОЗПОВІДЬ ПРО ЦАРЯ СІНДБАДА

— Розказують, Аллах же то ліпше знає, — почав Юнан, — що був один цар у Персії, котрий любив гулянки, мандри й полювання. Виховав він собі доброго сокола і не розлучався з ним ні вдень ні вночі, — весь час тримав його на руці і завжди брав із собою на полювання. Виготовив для нього золоту чашу, яку почепив йому на шию, і напував його з неї. Одного разу в покої до царя раптом увійшов головний сокільничий і сказав:

— О владарю часу, пора вирушати на влови.

І цар наказав готуватись до полювання. Зібралися. Цар узяв сокола на руку, й вони вирушили. Їхали, їхали, аж поки не досягли розлогої долини. Розкинули там сіть для ловитви звірів, і в неї незабаром потрапила газель. Цар тоді гукнув:

— Тільки-но хто пропустить газель — уб’ю.

Коли мисливці зовсім уже звузили сіть довкола тварини, вона раптом підійшла до царя і, стоячи на задніх ногах, передні склала на грудях, неначебто ладналась поцілувати землю перед царем. Він схилився до неї, а вона стрибнула через його голову й помчала в пустелю. Обернувшись до своїх дружинників, цар помітив, що вони ззираються між собою.

— Що це означає? — спитав він візира.

— Тож вони з причини твоєї погрози, що буде вбитий той, хто пропустить газель.

— Клянуся своєю головою, — вигукнув цар, — що я переслідуватиму її, доки не зловлю!

І погнався услід за газеллю. Вона кинулась у хащі, тоді цар випустив на неї сокола, і той бив крильми по її очах14 доти, поки не осліпла вона й не очманіла. Тоді над’їхав цар і приголомшив газель дубцем, а коли вона впала, зійшов з коня й дорізав її; потім, оббілувавши звірину, приторочив шкуру до луки сідла. А тим часом настала вже обідня година, і в палючих пустельних хащах не можна було знайти води. Цар відчув спрагу, і кінь захотів пити. І тоді цар, походивши довкола, побачив дерево, з котрого текла якась густа, неначе олія, рідина. Цар, що був у рукавицях, зняв із сокола чашу і, наповнивши її тією рідиною, поставив перед собою, але сокіл раптом ударив по ній крилом і перекинув її. Тоді цар узяв чашу і вдруге наповнив її тим, що стікало з дерева. Він подумав, що сокіл хоче пити, й поставив перед ним чашу, але сокіл знову вдарив по ній крилом і перекинув. Розгніваний цар утретє наповнив чашу й поставив її перед конем, але сокіл там само перекинув посудину.

— Нехай же покарає тебе Аллах, капосний птаху! Ти позбавив мене питва, коня і самого себе! — вигукнув розгніваний цар і, вдаривши сокола мечем, відрубав йому крила.

І тоді птах став підводити голову, показуючи цареві на верхівку дерева: поглянь, мовляв, туди. Цар звів очі й побачив на дереві змію, отрута якої стікала вниз по дереву. І цар дуже бідкався, що марно відрубав соколу крила. Сів на коня і, взявши газель, поїхав додому. Там віддав здобич кухареві, сказавши: “Візьми й засмаж”, а сам присів на трон із соколом на руці. Та раптом птах закричав і впав мертвий, а вбитий горем цар аж застогнав, каючись, що згубив сокола, тоді як той урятував його від загибелі. От і все, що було з царем Сіндбадом.

Вислухавши розповідь царя Юнана, візир сказав:

— Ясновельможний царю, що ж лихого зробив мені хакім? Я не зазнав від нього ніякого зла і кажу все це лише із жалю до тебе, щоб ти не загинув, як той , що кував лихо проти сина свого царя.

— І як це було? — спитав цар Юнан.

РОЗПОВІДЬ ПРО ПІДСТУПНОГО ВІЗИРА

— Так от послухай, ясний володарю, — почав візир. — Один цар мав сина, що дуже любив полювання й лови, і куди б той не відлучався з дому, його, за велінням батька, завжди супроводив візир. Він угледів великого звіра і сказав юнакові:

— Ось тобі і звір, іди на нього.

Царевич помчав і зник з очей, сховався від нього в пустелі і звір. І мисливець розгубився, не знаючи, в який бік податися, та раптом побачив дівчину, що сиділа при дорозі і плакала.

— Хто ти? — спитав її царевич.

— Я дочка одного індійського царя. Була в пустелі, упала з коня, задрімавши, відбилась від своїх і заблукала.

Царевич перейнявся співчуттям до дівчини і взяв її з собою, посадовивши на коня позад себе. Коли вони проїздили повз якийсь гай, дівчина сказала:

— Мій саїде, маю злізти за потребою.

Царевич допоміг їй зіскочити з коня, і вона пішла в гай. Дівчина затрималась, а царевич ждав-ждав та й пішов слідом за нею. І раптом побачив, що вона — лихий дух гуль! Царевич чув, як та говорила до своїх малят:

— Діти, я привела вам сьогодні тлустенького хлопця!

— Ах, матінко, — заячали вони. — Давай його хутчій сюди, ох і наїмося ж ми сьогодні!

Почувши таке, царевич збагнув, що загине, і так перелякався, аж коліна йому затремтіли. Він повернувсь до коня, вийшла й гуль і, постерігши, що він якийсь наче переляканий, труситься, спитала:

— Чого ти злякався?

— Я маю ворога і боюсь його, — відповів царевич.

— А хвалився мені, що ти син царя, — нагадала йому гуль.

— Так, — сказав царевич.

— То чого ж ти не задобриш свого ворога грішми? — спитала гуль.

— Він не вдовольниться грішми, а тільки моїм життям, — відказав царевич, — і тому боюся за себе, хоч я й невинний.

— Якщо ти справді невинний, — промовила гуль, — вдайся за поміччю до Аллаха, і він захистить тебе від ворога і від зла, якого ти жахаєшся.

Тоді царевич звів очі до неба й почав молитися:

— О, ти, що можеш зглянутися на прохання того, хто потрапив у біду, й усуваєш зло, о Боже, допоможи мені вберегтися від мого ворога й відверни його від мене. Воістину ти всемогутній!

Почувши цю молитву, гуль зникла, а царевич прибув до свого батька й розповів йому про вчинок візира; і цар покликав його і убив.

І якщо ти, царю, довіришся цьому хакімові, він уб’є тебе в найлютіший спосіб. Той, кого ти обдарував, приласкавив і наблизив до себе, діє тобі на погибель. Він лікував тебе зовні чимось таким, що ти взяв у руку, і ти зовсім не вбезпечений від того, що він уб’є тебе якоюсь штукою, яку ти так само візьмеш у руку.

— Твоя правда, о візире, — сказав цар Юнан. — Як ти кажеш, так і буде, о доброзичливий пораднику! Воістину, цей лікар проникнув сюди задля того, аби вкоротити мені віку. Якщо він вилікував мене з допомогою чогось такого, що я взяв у руку, то зможе й погубити, давши мені щось понюхати, — сказав цар і запитав у візира: — То що ж мені з ним удіяти?

— Пошли по нього зараз же і, коли він прийде, відрубай йому голову. Ти позбудешся його і врятуєшся від біди. Обмани його раніше, аніж він тебе встигне обманути.

— Твоя правда, візире! — вигукнув цар і послав по хакіма. Той прийшов радісний, не відаючи, що призначив йому Всевишній, як сказано у вірші:

Не бійтеся долі — вгамуйтесь, стривожені люди!

Вручіть свою долю Тому, хто навічно пребуде.

Бо в світі все діється так, як Аллах обумовить,

І буде інакше, якщо так Аллах не присудить!

Ввійшовши до царя, хакім промовив:

Якщо не мав ти за добро від мене воздаяння.

Кого ж віршами славив я, словами віншування?

Мені ти милості чинив — звичайно, без загайки,

Я й не висловлював одвік ніякого прохання.

Тож як не славити тебе одверто, щиросердо,

Як в думці й вголос не хвалить твого благодіяння?

Згадаю милості твої: від них моїм турботам

Так легко-легко, лиш спині — важеньке підіймання.

А потім іще продекламував:

Що — турботи? Геть їх! Не кричи!

Талану діла всі доручи.

Насолоджуйся негайним благом,

Гідно від минулого йдучи.

І дадуть тобі ці дні втомливі

Втіху і до успіху ключі.

Все Аллах сотворить, все, що хоче, —

Слухайся Аллаха і мовчи.

І ще:

Будь спокійний, веселий, забудь про печалі,

Бо печалі наводять на думи зухвалі.

Нащо думати зайве рабам безпорадним?

Кинь гризоти й думки, йди у радості далі.

— Знаєш ти, для чого я тебе покликав? — звернувся цар до хакіма Рубана.

— Потаємного не знає ніхто, окрім Аллаха! — відказав хакім.

— Я звелів тобі прийти, бо маю тебе вбити і погубити душу твою.

— За віщо ж ти мене маєш убити, царю, чим я провинився? — запитав вражений до краю хакім.

— Мені донесли, — мовив цар, — що ти, нишпорко, підступно проник до нас, аби вбити мене, і ось тепер я вб’ю тебе раніше, ніж ти мене.

Потім цар гукнув ката і сказав йому:

— Відрубай голову цьому ошуканцеві і позбав нас лиха!

— Помилуй мене, — і помилує тебе Аллах, уб’єш мене — уб’є тебе Аллах, — сказав тоді лікар цареві. Те ж саме, що я говорив тобі, іфрите, але ти не пощадив мене і жадав лише моєї смерті.

Тоді цар Юнан сказав хакіму Рубанові:

— Я не буду вбезпечений, якщо не вб’ю тебе: ти мене вилікував, давши мені щось у руку, і я не певний, чи ти не вб’єш мене, давши мені щось понюхати, або в якийсь інший спосіб.

— О царю, — мовив Рубан, — так ось яка нагорода мені від тебе! За хороше ти відплачуєш злом.

— Ти мусиш померти і то зараз же!

Упевнившись, що цар таки вб’є його, хакім заплакав, шкодуючи про те, що він добродійно повівся з недостойним того володарем, як сказано у вірші:

А розум, напевне, в Маймуни відсутній,

Хоч в неї був батько розумний та путній.

Хто йде без думок по сухому й слизькому, —

Той добре таки підсковзнеться в майбутнім.

Тим часом до хакіма підійшов кат, зав’язав йому очі і, вийнявши з піхов меча, звернувся до царя:

— Наказуй!

А хакім далі слізно просив державця:

— Даруй мені життя — і подарує його тобі Аллах, не вбивай мене, бо й тебе уб’є Аллах, бо ж сказав поет:

За щиру пораду я мав тільки лихо і кпини,

А слава і дяка прийшли до запроданця хтивого.

Моє благородство ганьбою мені обернулось,

Лишуся живим — то наслідувать буду брехливого.

Коли ж доведеться загинуть мені, то хай люди всі

Піднімуть на кпини й прокльони невдаху правдивого.

Далі він знову звернувсь до царя:

— То оце мені, царю, така нагорода від тебе? Воістину я дістаю крокодилячу відплату15.

— А що то таке? — запитав цар.

— Хіба можу я розповідати в такому стані? Заклинаю тебе Аллахом, пощади мене, і пощадить тебе Аллах! — І хакім гірко заридав.

Тоді підвівся один із царевого почту і сказав:

— О царю, подаруй мені життя цього хакіма, бо ми не бачили, щоб він учинив проти тебе якийсь злочин, але бачили тільки, як він вилікував тебе від недуги, якій не могли зарадити лікарі й знахарі.

— Хіба ви не знаєте, чому я вбиваю його? — спитав цар. — Якщо я залишу його живим, то сам загину. Я боюся, що він уб’є мене й дістане за це нагороду, бо ж він нишпорка, заради того й проник до нас. Його неодмінно треба стратити, інакше я не буду спокійний за себе.

— Пощади мене — пощадить тебе Аллах, не убивай мене, бо ж уб’є тебе Аллах, — благав царя хакім, але, впевнившись, іфрите, що цар таки вб’є його, він попросив:

— О царю, якщо вже смерть від тебе неминуча, дай мені відстрочку: я навідаюсь до моїх рідних і сусідів, щоб розпорядитися про мій похорон, очищу душу й роздарую свої лікарські книги. Є між ними особлива з книг, яку я подарую тобі, і ти зберігай її в своїй скарбниці.

— А що ж то за книга? — поцікавився цар.

— У тій книзі є стільки всього, що й не перелічити, а найменша з її таємниць така: після того, як ти відрубаєш мені голову, перегорнеш три аркуші й прочитаєш три рядки на тій сторінці, що зліва, і тоді моя голова озветься до тебе16 й відповість на все, про що ти її запитаєш.

— О мудрець, то коли я зітну тобі голову, вона заговорить зі мною? — запитав хакіма украй здивований цар Юнан.

— Так, о царю, — мовив хакім.

— Воістину це дивовижна проява! — вигукнув цар.

Потім він відпустив хакіма під вартою. Той пішов додому, залагодив усі свої справи того ж таки дня, а наступного з’явився в диван. Прийшли сюди всі еміри, візири, придворні, намісники — і царська палата стала такою пишною, мов квітучий сад. Хакім з’явився перед царем у супроводі двох вартовиків, тримаючи в руках стару книгу і горщик з порошком. Потім він сів і попросив принести йому блюдо, а коли принесли, висипав у нього порошок, розрівняв його і сказав:

— О царю, візьми цю книгу, але не розкривай її, поки мені не відрубають голову, а як відрубають, вели поставити її на блюдо і натерти порошком. Коли кров перестане йти, відкрий книгу.

І цар, узявши в хакіма книгу, наказав рубати тому голову. Кат рубонув, і голова впала на середину блюда. Цар натер її порошком, кров зупинилася, голова хакіма Рубана розплющила очі й промовила:

— О царю, розкрий книгу!

Цар розкрив її й побачив, що аркуші злиплися, тоді він послинив палець і ледве перегортав склеєні аркуші — перший, другий, третій... Так цар перегорнув, слинячи палець, шість аркушів, але не побачив там ніякого письма і сказав:

— Тут нічого не написано.

— Гортай далі, — сказала хакімова голова.

Цар перегорнув іще кілька аркушів, і отрута вмить розійшлась по всьому його тілу. Книга була просякнута трутизною. Цар затремтів і крикнув:

— Я отруєний!

А голова хакіма Рубана промовила:

Що ж, довго ти владарював і правував над нами,

І враз всесилля грізного немовби й не було!

Якби по-Божому чинив — тобі б щастило й далі,

Але ж неправедний ти був — отож і маєш зло!

І сталось саме так усе, як мовить Провидіння:

Те зло, що сіяв ти, — тобі ж на лихо ізійшло!

По цій мові голови хакіма цар одразу ж упав мертвий.

— Отож знай, іфрите, що якби цар Юнан не стратив хакіма Рубана, Аллах напевне пощадив би його, але він, бач, не захотів, зажадав смерті Рубана, і Аллах убив його самого. Коли б ти, іфрите, пощадив мене, то й Аллах пощадив би тебе, але тобі конче забаглось моєї смерті, і ось тепер я уб’ю тебе — запроторю в цей жбан і закину в море.

Іфрит скрикнув і став благати:

— О рибаче, заклинаю тебе Аллахом, не роби цього! Пощади мене, не мстися за мій нерозважний вчинок. Якщо я був вражою душею, то будь хоч ти доброчинцем. Адже мовиться: “Будь ласкавий із злим, досить з нього і діянь його”. Не роби так, як учинила Умам з Атикою.

— А що ж вона вчинила? — спитав рибалка.

— Не до балачки мені зараз, коли я сиджу в цій в’язниці! Якщо відпустиш мене, я розповім, — сказав іфрит.

— Годі про це, — твердо урвав його рибалка. — Ти неодмінно будеш укинутий в море, і немає ніякої надії на те, що тебе коли-небудь витягнуть звідти. Я ж тебе просив, благав, але ти хотів лише моєї безневинної смерті, без ніяковісінької вини з мого боку, я ж тобі вчинив не зло, а благо, звільнивши тебе з ув’язнення. А ти повівся зі мною негідно. Отож знай, що я вкину тебе в море, і кожному, хто виловить тебе, я розповім, що в мене було з тобою, і ти полетиш назад. Отже, залишишся ти в цьому морі навічно, поки й не загинеш.

— Відпусти мене, — благав іфрит. — Будь великодушний, я обіцяю завжди і в усьому слухатись тебе і зроблю тобі послугу, з якої ти розбагатієш.

І тоді рибалка узяв з іфрита обіцянку, що той, коли він його випустить, не шкодитиме, а вчинить йому добро, і, заручившись його обіцянкою та змусивши його поклястись іменем Аллаха, відкрив жбан. З нього вийшов дим, і тоді іфрит постав із нього у своїй звичайній подобі. Він штурхонув ногою жбан, і той полетів у море. Побачивши це, рибалка вирішив, що справа обертається на зле, і був певний, що йому вже настає кінець. Але подолав страх і, скріпивши дух, сказав:

— О іфрите, великий Аллах заповів: “Виконуйте обіцянку”. Воістину, відплатиться тому, хто ламає своє слово, а ти ж обіцяв і поклявся іменем Бога, що не обманеш мене. Інакше покарає тебе Господь, він-бо грізний і може дати лише відстрочку, але не помилує. Я ж говорив тобі те саме, що й хакім Рубан цареві Юнанові: “Пощади мене — пощадить тебе Аллах!”

Іфрит засміявся і сказав:

— Ходи-но слідом за мною, рибаче!

І рибалка пішов за іфритом, не вірячи у свій порятунок. Вибрались вони за містом на гору і далі, спустившись у розлогу долину, опинились перед озером. Іфрит заліз у воду й гукнув рибалку. Добрівши до середини озера, іфрит зупинився і звелів рибалці закинути сіть. Той спостеріг уже, що тут багато різнобарвної риби — білої, червоної, блакитної й жовтої — і був вельми здивований цим. Потім він закинув сіть, а коли витяг, знайшов у ній чотири рибини різної барви і дуже зрадів, а іфрит сказав йому:

— Піди до царя й піднеси їх йому, і він винагородить тебе так, що ти станеш багачем. І, ради Аллаха, ласкаво прошу вибачити мені: я справді став якимсь безпутним, провівши тисячу вісімсот років під водою. Лови тут рибу не більше одного разу на день, і нехай Бог помагає тобі.

Іфрит попрощався з рибалкою, потім тупнув ногою, і земля розверзлася й поглинула його. А рибалка подався в місто, дивуючись своїй пригоді з іфритом.

Прийшовши додому, він набрав у цебер води, вкинув у неї рибу, і вона ожила. Потім узяв цебер на голову й подався до царського палацу, як сказав йому іфрит. І коли він прийшов до царя й запропонував йому рибу, то дуже його здивував, бо той ще ніколи не бачив такої чудернацької риби.

— Віддайте її дівчині-куховарці, — розпорядився цар (а цю дівчину подарував йому кілька днів перед тим румейський цар, і її ще не випробовували тут у куховарстві).

Отож візир звелів їй засмажити рибу й додав:

— Дівчино, цар каже тобі: “О сльозинко, ми випробовуємо тебе лише в скрутному становищі”. Покажи нам сьогодні твою кухарську майстерність: до царя хтось прийшов з подарунком.

Давши настанову дівчині, візир повернувся до царя, який наказав видати рибалці чотириста динарів. Одержавши гроші, рибалка сховав їх під полу халата і притьмом помчав на базар, падаючи й спотикаючись. Йому здавалося, що все це сон. Потім зробив потрібні для сім’ї покупки й подався додому, веселий і радісний.

Отаке-то сталося з рибалкою. А з дівчиною — ось що. Взяла вона рибу, почистила її й поклала на підвішену над вогнем сковороду. І тільки-но перевернула вже підрум’янену з одного боку рибу, як раптом стіна кухні розсунулась і звідти вийшла молода, напрочуд гарна жінка — струнка, повновида, з підведеними сурмою очима, на плечах у неї була шовкова хустина з блакитною бахромою, у вухах — кільця, на зап’ястях — браслети, а на пальцях — персні, здоблені самоцвітами, в руці тримала бамбукову паличку. Підійшовши до вогнища, вона торконула паличкою сковороду і промовила:

— Рибини, рибини, чи дотримуєтесь ви присяги?

Потім повторила ці слова вдруге і втретє — і рибини попідводили голови із сковороди й відповіли:

— Так, так.

А потім усі разом проказали вірша:

Ми завжди будемо з тобою, якщо ти хочеш бути з нами,

А якщо нас покинеш ти, то ми відплатимо тим самим.

Дівчина, дивлячись на це, знепритомніла. А жінка перекинула паличкою сковороду й зникла так само, як і з’явилась, і стіна зійшлася.

Поки дівчина-куховарка опритомніла, рибини згоріли дотла і стали чорні, мов вугілля.

— В першому ж бою втратив він зброю свою!17 — вигукнула дівчина в розпачі і знову без пам’яті впала на землю.

У такому стані побачив її візир. Він торконув її ногою, і вона, оговтавшись, заплакала й розповіла йому про пригоду, що сталась на кухні.

— Оце так чудасія! — здивувався візир.

Потім він послав по рибалку і, коли його привели, сказав йому:

— Дістань нам іще чотири рибини, такі самі, як ти приносив.

Рибалка пішов до озера, закинув сіть і, витягнувши чотири такі самі, як і перше, рибини, відніс їх візирові, а той — дівчині на кухню і звелів їй смажити рибу при ньому.

— Нехай я на власні очі побачу, що тут відбувається, — сказав він.

Дівчина встала, приготувала рибу і тільки-но поклала її на розжарену сковороду, як стіна знову зрушилась, і з’явилась та сама жінка з бамбуковою паличкою: вона тицьнула нею в сковороду й промовила:

— Рибини, рибини, чи дотримуєтесь ви присяги?

І раптом усі рибини попідводили зі сковороди голови й разом проказали вірша:

Ми завжди будемо з тобою, якщо ти хочеш бути з нами,

А якщо нас покинеш ти, то ми відплатимо тим самим.

Коли рибини заговорили, жінка перекинула паличкою сковороду і щезла, а стіна стала на своє місце. Тоді візир схопився на ноги і промовив збентежено:

— Цього не можна приховувати від царя!

Пішов до нього й розповів про все, що сталось на кухні.

— Я неодмінно мушу побачити це на власні очі! — розпорядився цар.

Він покликав рибалку і, приставивши до нього трьох вартовиків, звелів принести такої самої риби. Рибалка знову сходив до озера й незабаром доставив цареві рибу. Цар наказав видати йому чотириста динарів. А потім звернувся до візира:

— Ану смаж рибу отут, переді мною!

— Слухаю й корюся, — відповів візир.

Та тільки-но він, попоравшись біля риби, поклав її на сковороду, стіна раптом розчахнулася, і з неї вийшов чорний раб — здоровенний, мов бугай чи велетень з племені Ад, — із зеленою гілкою в руках.

— Рибини, рибини, чи дотримуєтесь ви своєї давньої присяги? — запитав грізним голосом раб.

— Так, так, — відповіли рибини, попідводивши із сковороди голови, і далі проказали вірша:

Ми завжди будемо з тобою, якщо ти хочеш бути з нами,

А якщо нас покинеш ти, то ми відплатимо тим самим.

Потім раб перекинув гілкою сковороду і зник в отворі стіни, що зімкнулася за ним. Цар і візир глянули на рибу — вона була вже чорна, мов вугілля. Оторопілий цар вигукнув:

— Цього не можна так залишити, за цією рибою таїться щось нечисте!

Він покликав рибалку і спитав його:

— Нещасний, де ти дістаєш цю рибу?

— В озері, між чотирма горами, під он тією горою, що над твоїм містом, — відповів рибалка.

— Скільки днів їхати до цього озера? — запитав цар.

— Усього лиш півгодини ходу, о ясний володарю, — відповів рибалка.

І цар зі своїм почтом негайно вирушив на чолі дружини до цього озера, попереду всіх ішов рибалка, проклинаючи іфрита.

Перебравшись через гору, опинились вони, вкрай здивовані, на широченній рівнині, якої зроду не бачили. Коли ж дійшли до озера між чотирма горами і побачили в ньому рибу чотирьох барв — червоної, жовтої, білої і блакитної, — ошелешений цією проявою цар запитав своє товариство:

— Бачив хто з вас раніше це озеро?

— Ніколи, о владарю часу, за ціле наше життя, — загомоніли довкола.

І тоді цар промовив урочисто:

— Заприсягаюсь Аллахом, я не повернусь до мого міста й не сяду на престолі царства мого доти, аж поки не розізнаю, що це за озеро й риба!

І він наказав своєму почтові розташуватись табором довкола цих гір. Потім покликав до себе візира (був то чоловік досвідчений і розумний, проникливий і тямущий у веденні справ) і, коли той з’явився, сказав йому:

— Слухай, я вирішив вийти сьогодні вночі з табору сам і розвідати, що це за озеро з чудною рибою. А ти сідай при вході до мого намету й говори усім, хто мене питатиме, що я занедужав і велів нікого не впускати до себе. Та нікому ж і слова про мій намір.

І візир, звичайно, не міг перечити цареві.

Потім цар переодягся, перепоясався мечем і піднявся на одну з навколишніх гір. Ішов до самого ранку, а потім і цілий день, хоч його страшенно мучила спрага. Провів він у дорозі й наступну ніч, а вранці показалось йому здалека щось чорне, і він зрадів. “Може, я нарешті знайду там когось, хто розповість про це озеро й рибу?” — подумав цар.

Підійшовши ближче, він побачив чорнокам’яний палац, окутий залізом; одна половина брами була відчинена. Цар зупинився біля брами й постукав злегенька, але ніхто не озвався, тоді він удруге постукав, утретє і, не почувши ніякого відгуку, з усієї сили гримнув у браму, та й цього разу ніхто не відповів йому. “Напевне, нікого тут немає”, — подумав цар і, скріпивши дух, пройшов від брами до ґанку палацу й гукнув:

— Є тут хтось?! Я мандрівник, прийшов сюди здалеку, чи знайдеться у вас щось поїсти?

Він повторив своє звертання, але до нього знову ніхто не озвався. Тоді він, набравшись відваги, вступив до палацу, але не зустрів тут нікого, хоч палати було вбрано шовком, зірчастими килимами і спущеними запонами. Посеред палацу був двір з чотирма підвищеннями, одне проти одного, кам’яною лавою і фонтаном з басейном, над яким стояли чотири леви з червоного золота, що вивергали із своїх пащ воду, наче сипали перлами й яхонтами; довкола палацу літали птахи, яким не давала піднятись вище золота сітка вгорі. Нікого не знайшовши, цар засмутився, бо ні в кого було розпитати про все бачене тут — про долину, гори, озеро, рибу й оцей палац. Присів він, задумавшись, біля дверей, і раптом до нього долинув чийсь стогін, що йшов із глибини скорботного серця, а потім — спів і примовляння.

Цар пішов на голос і опинився перед завішаними дверима18, відслонив штору й побачив юнака, що сидів на невисокому ложі; був він дуже вродливий — стрункий, із сяючим лобом і рум’яним лицем, на щоці в нього родимка, наче цятка амбри, як сказав поет:

Він чорночубий, світлочолий – красень! Безумовно,

Світ він ввергає у світло і темінь бездонну.

Так не картай же його: “На щоці ось родимка у тебе!”

Знай же: із чорними цятками всі анемони.

Вбраний був юнак у шовковий каптан, гаптований єгипетською золотою прошвою, на голові — корона, саджена самоцвітним камінням, одначе вид у нього був сумний. Але цар зрадів, побачивши тут живу людину, і привітав юнака. Той приязно відповів йому найгречнішим привітанням і сказав:

— О пане мій, ти вищий того, щоб перед тобою вставати, але я прошу вибачення.

— Я вже пробачив тобі, юначе, — відповів цар. — Я ж твій гість, прийшов до тебе з поважною справою: розкажи-но мені про тутешнє озеро, рибу, про цей ось палац і чому ти сидиш тут в самотині.

На цю мову юнак так гірко заплакав, аж сльози полилися йому на груди.

— Чому ти плачеш, юначе?

— Та як же мені не плакати, — коли я в такому стані, — відповів юнак і відкинув поділ, яким був укритий внизу; виявилося, що нижня половина його кам’яна, а від пупка до волосся на голові — він людина. Побачивши таке, цар перейнявся співчуттям до нещасного, засмутився і, тяжко зітхнувши, сказав:

— О юначе, ти до моєї турботи додав ще одну! Я хотів розвідати про рибу, звідки вона, а тепер доведеться питати і про неї, і про тебе. Тільки Аллах високий всевладний має спромогу й силу! Повідай же мені хутчій, о юначе, цю історію!

— Віддай мені, мій добродію, твій слух і зір, — сказав юнак.

— Весь я — слух і зір! — вигукнув цар. І тоді юнак мовив:

— Справді, з цією рибою й зі мною сталась дивовижна пригода. І коли б вона була написана нехай у куточках очей, то й тоді була б повчальною для тих, хто хоче вчитися.

РОЗПОВІДЬ ЗАЧАРОВАНОГО ЮНАКА

— Так от слухай, найясніший саїде, — сказав юнак. — Мій батько був царем цього міста і звали його Махмуд, Володар Чорних островів. Він жив на цих чотирьох горах і владарював сімдесят літ. Після смерті батька я став царем, одружився з двоюрідною сестрою — дочкою батькового брата, і вона щиро покохала мене. Коли я відлучався з дому, вона не пила й не їла аж до мого повернення. Прожили ми п’ять років. І ось одного разу, коли дружина пішла в лазню, я звелів кухареві зготувати нам щось на вечерю, а сам зайшов до цього покою і приліг там, де ми спали, сказавши двом невільницям посидіти біля мене — одна примостилася в головах, друга — в ногах. Я засмутився через те, що дружини довго не було; сон не брав мене — очі заплющені, а душа не спить. І ось чую, одна з дівчат, та, що сиділа в головах, каже до своєї подруги:

— Ой Масудо, бідолашний наш цар занапастив свою молодість!

— Атож, — каже друга. — Нехай будуть прокляті Аллахом облудниці й хвойди! Такий молодий, як наш цар, не годиться, бач, для цієї повії, що ночує не в його постелі.

— Наш цар якийсь дурнуватий, — сказала та, що в головах, — він завжди напідпитку, і йому байдуже до неї.

— Та що ти верзеш! — заперечила друга. — Хіба наш цар знає, що вона залишає його ночами самого? Ця відьма щось робить з тим трунком, який дає йому щовечора перед сном, кладе туди бандж, чоловік одразу ж засинає й не відає, що відбувається далі. А вона, напоївши його, одягається, напахчується і зникає до зорі. А потім приходить, курить перед його носом кадилом із якимсь зіллям, і він просинається.

Коли я почув таке, в мене потемніло в очах, я ледве вірив у те, що вже настала ніч. Моя дружина повернулася з лазні, ми повечеряли й посиділи, як звичайно, деякий час, бесідуючи. Потім вона загадала принести трунку, який я завжди пив перед сном і, коли подала мені келих, я вдав, що п’ю, як завжди, але нишком вилив питво собі за пазуху і одразу ж ліг і захропів, буцімто сплю. І раптом чую, дружина каже:

— Спи, спи, бодай би ти не встав! Клянусь Аллахом, ти мені осоружний, не можу бачити тебе, набридло моїй душі бути з тобою. Скоріше б уже Аллах забрав твою душу до себе.

Потім вона підвелася, вбралася в свої найкращі шати, напахтилася куривом і, пристібнувши собі до пояса мого меча, відчинила браму палацу й пішла. Я встав і подався за нею назирці. А вона, покинувши палац, направилася через базари до міської брами. Там пробурмотіла щось, і враз колодки попадали на землю і брама відчинилася навстіж. Вийшовши за місто й не помічаючи мене, подалася далі повз міське звалище до загородженої тином халупи із самана. Ввійшла до неї, а я виліз на дах, звідки видно було, що діється всередині халупи, й бачу: моя дружина наблизилась до чорного раба, в якого одна губа була, як ковдра, а друга як черевик. Раб, хворий на проказу, лежав у подертому лахмітті на оберемку очерету. Моя дружина поцілувала перед ним землю, а він підняв голову і сказав:

— Де це ти досі швендяла, побий тебе лиха година? Тут були мої земляки-чорношкірі — зі своїми коханками, пили й гуляли, а мені було не до того через тебе.

— Володарю мій любий, коханий, втіхо серця мого, — відповіла вона. — Ти ж знаєш, що я заміжжю за своїм двоюрідним братом, а він мені бридкий, я бачити його не можу! Якби я не боялася за тебе, мій милий, то не дала б зійти сонцю доти, поки не обернула б його місто в руїни, де кричали б сови й ворони, і кублилися вовки й лисиці, а каміння його я перенесла б за гору Каф!

— Брешеш, хвойдо! — лютував раб. — Клянусь доблестю чорних, яка стоїть вище мужності білих, що коли ти ще раз забаришся до такої пізньої години, я не знатимуся з тобою і жодного разу не залізу на тебе. Ти, шльондро, зраджуєш мене, волочишся там із кимось, смердюча, найпідліша з усіх білих!

— Коли я почув цю розмову, — провадив далі цар, — і на власні очі побачив, що між ними відбувається, мені потьмарилося в голові, і я не знав уже, на якому я світі. А моя дружина стояла над рабом, плакала й принижувалась перед ним:

— О мій коханий, світе очей моїх, плоде серця мого, якщо ти на мене розгніваєшся, то хто ж пожаліє мене? Якщо ти мене проженеш, то хто ж прихистить, о мій любий, о світе очей моїх!

І вона плакала й благала раба доти, аж поки він не змилувався над нею. Тоді вона, зрадівши, скинула із себе сукню й сорочку і сказала:

— Саїде мій, чи не знайдеться в тебе для твоєї рабині чогось попоїсти?

— Он там у мисці варені мишачі кістки, — сказав раб, — можеш їсти їх, а в горщику залишилось іще пиво — випий його.

Вона попила, поїла, вимила руки19 й рот, а потім, зовсім роздягшись, залізла до раба під лахміття. Тут я вже не стерпів, спустився з даху, ввійшов до халупи і вхопив принесений сюди моєю дружиною меч, намірившись повбивати їх обох. Рубонув спочатку раба по шиї, — він голосно захропів, і я подумав, що йому вже кінець, дружина поворухнулась, а я повернувся, поставив меча на місце і пішов до замку. Вдома пролежав у постелі до ранку. Прийшла дружина, щоб розбудити мене, і я раптом бачу: вона постриглася й одяглась у жалобне вбрання20.

— Брате, не борони мені цього, — сказала вона. — Дійшла до мене звістка, що моя матінка померла і батько загинув у священній війні, а з двох моїх братів один помер, ужалений, а другий звалився в прірву. Через те я в жалобі.

Я промовчав, а потім відмовив:

— Роби, що тобі заманеться, я не перечитиму.

І так провела вона в скорботі й голосінні цілий рік, а потім якось сказала мені:

— Я хотіла б побудувати в замку мавзолей і усамітнитися там з моїми печалями, це буде будинок жалоби.

— Роби, що тобі треба, — сказав я.

Отож побудувала вона собі той будинок з куполоподібним гробовим склепом і перенесла туди раба. Відтоді, як я його поранив, він не говорив уже і не рухався, але був ще живий, бо не прийшла іще його година. Моя дружина щодня ходила до нього вранці та ввечері, плакала й голосила над ним та поїла його вином і відваром. Так тривало іще рік, я все це терпів і не звертав на неї уваги. Але котрогось дня я раптом зайшов до неї й побачив, що вона плаче у склепі, примовляючи:

— Чому ти уникаєш мого погляду, о втіхо серця мого? Поговори зі мною, любчику, скажи що-небудь! — І прочитала такі вірші:

День щастя — той день, коли близькості я досягну.

Як підеш від мене — день горя, я ляжу в труну.

Погроза загибелі — як вона душу лякає,

А близькість з коханим — то щастя солодкого сну.

— Досить тобі побиватися, сестро! Нічому не зарадиш плачем. Марне все те!

— Не забороняй мені цього, інакше я накладу на себе руки, — відказала вона.

Я змовчав і залишив її.

Так минув іще один рік, а на третій, зайшовши одного разу до неї, я був розгніваний, бо мука ця стала вже нестерпною, я побачив її там само, де вона голосила, як завжди:

— Саїде мій, чому ти мені не відповідаєш? — І промовила:

Могило, навіщо красу ти забрала його?

Чом світло погасло — лик сяючий, наче вогонь?

Могило, не небо ти і не гладінь кругоземна,

Як в тобі злились сонце й місяць кохання мого?

Почувши таке, я розгнівався ще дужче і гримнув на неї:

— Та до яких же пір триватиме ця жалоба?! — І прочитав:

Могило, навіщо забрала ти чорність його?

Чом світло погасло — мармиза, мов чорне багно?

То ти ж не баюра і не казан смолокура,

То як в тобі сажа й болото злилися в одно?

Вона раптом схопилась на ноги, мов ужалена, і просичала:

— Собако ти нещасний! Це ти скалічив мого коханого, завдав мені болю і змарнував його юність. Ось уже три роки він ні живий, ні мертвий!

— О наймерзенніша з хвойд, підліжнице купованого раба, так, це я вчинив! — закричав я і замахнувся мечем, щоб убити її.

Але вона засміялась і крикнула:

— Геть, собако! Не вернеться те, що минуло, і не оживуть мертві! Аллах віддав тепер мені в руки того, хто завдав мені пекельних мук. — Потім вона промовила щось, чого я не збагнув, і сказала: — Стань, на моє заклинання, наполовину каменем, наполовину людиною!

І я вмить зробився ось таким, яким ти мене зараз бачиш. Не можу ні встати, ні сісти, ні мертвий я, ні живий. І коли я став таким, вона своїми чарами обернула моє місто з усіма його вулицями, садами й торговицями на озеро. А що мешканці міста були різних віросповідань — мусульмани, християни, юдеї і маги-вогнепоклонці — то вона перетворила їх на різнобарвну рибу21: білі — мусульмани, червоні — маги, блакитні — християни і жовті — юдеї. Чотири острови вона перетворила на ті гори, що оточують озеро. До того ж вона ще й б’є мене щодня — я весь у крові, і тіло моє розтерзане. Побивши, одягає на мене волосяну сорочку, а наверх — ці розкішні шати.

Потім юнак заплакав і проказав:

О Боже, до суду твого терпеливий я буду!

Я буду незламний, тобі догоджатиму всюди.

Хтось буде ворожий до мене чи й злий та пихатий, —

Таж, може, натомість я райськії блага здобуду!

Нещастя оті, що гнітять мене, — ой, непосильні!

Мій Обраний, Бажаний, вірним Тобі я пребуду.

— Ти додав клопоту до моїх клопотів, юначе, — промовив цар. — Але де вона, та відьма, і де могила, в якій лежить недобитий раб?

— Раб лежить у гробниці під куполом, а він — у тому покої, що навпроти дверей, — відповів юнак. — Вона з’являється тут раз на день, як сходить сонце, відразу ж роздягає мене і завдає мені сто ударів батогом; я плачу й кричу, але не можу й поворухнутися, щоб захиститись від неї. Побивши мене, вона спускається до раба з вином та відваром і напуває його. І завтра вранці вона прийде сюди.

— Присягаюсь Аллахом, юначе, — вигукнув цар, — я неодмінно зроблю для тебе добре діло, за яке мене споминатимуть довічно, і запишуть це у книгах на всі часи!

Так порозмовляли вони до ночі. Поспавши, цар удосвіта встав, вийняв з піхов меча і пішов у приміщення, де лежав раб. Там він побачив свічки, лампадки, кадильниці, посудини з оливою; підійшовши до раба, вбив його одним ударом, а тіло виніс і вкинув у колодязь на замковому подвір’ї. Потім він повернувся до склепу і, закутавшись в одяг раба, ліг у гробницю, тримаючи при собі оголеного меча.

А в палац прийшла проклята чаклунка, відразу ж роздягла свого брата й почала його бити. І юнак залементував:

— Ой сестро, доволі з мене й того, що вже маю! Пожалій мене, сестро!

— А ти мене пожалів?! — розлютилась вона. — Залишив мені мого коханого?! — І вона била його, аж поки не втомилась, і юнака заюшила кров. Потім одягла на нього волосяницю, а поверх неї — царські шати і подалась до раба з келихом вина і чашкою відвару. Спустившись у склеп, вона стала плакати й стогнати, примовляючи:

— Пане мій, скажи мені що-небудь, пане мій, поговори зі мною, промов хоч слово!

І проказала такого вірша:

Ти грубий зі мною, від мене кудись віддалився.

Чи мало потоку тих сліз, що у мене пролився?

Допоки ж навмисна розлука? Згадай, як колись ти

Добра побажав завидющому — й той ізцілився!

І цар, понизивши голос, озвався ледь чутно на говірці чорношкірих:

— Ох, ох, ніхто не має сили і влади, окрім Аллаха, високого і всемогутнього!

Коли жінка почула це, вона скрикнула від радості і впала, знепритомнівши, а потім, отямившись, спитала:

— Пане мій, це правда, що ти заговорив?

— О триклятуща, хіба ти варта того, аби з тобою хтось говорив? — відповів він ще більш ослабленим голосом.

— А чому ж ні? — спитала жінка.

— Та тому, що ти безперестану терзаєш свого чоловіка, — сказав цар, — а він кричить і не дає мені спокою, проклинаючи тебе й мене. Якби не це, я одужав би вже. Ось що не давало мені озватись до тебе.

— З твого дозволу я зніму з нього чари, — сказала жінка.

— Звільни його і дай нам спокій, — промовив цар.

— Слухаю і корюся, — відповіла жінка. Вона пішла до палацу і, набравши чашку води, проказала щось над нею, і вода в чашці забулькала, завирувала і стала кипіти, мов на вогні. Потім чаклунка покропила нею юнака, примовляючи:

— Заклинаю тебе, набудь своєї передущої подоби.

І раптом юнак стрепенувся і став на ноги. Зрадівши своєму звільненню, він вигукнув:

— Засвідчую, що немає Бога, окрім Аллаха, і Мухаммад — його пророк22. Нехай же благословить його Аллах і пошле мир йому!

— Іди й не вертайся сюди, бо я тебе вб’ю! — закричала чарівниця на юнака, і він вийшов. А вона повернулась до склепу й промовила:

— Пане мій, вийди до мене, нехай я побачу твій пречудовий образ.

І цар озвався до неї кволим голосом:

— Що ж ти наробила? Ти лишень зламала гілку, а корінь залишився!

— Пане мій, коханий мій, — сказала вона, — а що ж є коренем?

— О нещасна, — простогнав цар, — корінь — мешканці цього міста чотирьох островів! Щоразу опівночі рибини піднімають над водою голови, волаючи про допомогу, і проклинають мене й тебе. Ось що заважає моєму одужанню. Іди-но скоренько, звільни їх і повертайся, візьми мене за руку й підійми. Здоров’я, чую я, вже приходить до мене.

На цю мову царя жінка страшенно зраділа (вона ж бо думала, що то раб) і вигукнула:

— Ах пане мій, твій наказ у мене на голові й на очах23. В ім’я Аллаха!

І вона встала, радісна, й побігла, зупинилась перед озером, зачерпнула води, пробурмотіла щось над нею — і риби застрибали, попіднімали голови і миттю вийшли з води. Чари було знято з міста і його мешканців. Кожен узявся за свою справу. Острови знову стали такими, як і були.

А жінка-чаклунка відразу ж повернулась до склепу і промовила:

— Любий мій, подай же мені твою благородну руку і встань.

— Підійди ближче, — промовив ледь чутним голосом цар. І коли вона підступила до нього впритул, цар ударив її в груди мечем, і він вийшов, зблиснувши, у неї зі спини. Висмикнувши меча, цар знову вдарив її і розрубав навпіл. Відкинувши з-під ніг два шмати тіла, він вийшов із склепу і побачив юнака, що чекав на нього в дворі, і поздоровив його з порятунком. Юнак поцілував цареві руку й подякував, а цар спитав:

— Будеш ти жити у своєму місті чи підеш зі мною в моє?

— Владарю часу, — відповів юнак, — а чи знаєш ти, яка відстань між нашими містами?

— На два з половиною дні їзди, — сказав цар.

— Прокинься, царю, якщо ти спиш! — вигукнув юнак. — До твого міста цілий рік хуткої їзди, і ти пройшов цю відстань за два з половиною дні тому, що місто було зачароване. А я, царю, не залишу тебе ні на мить.

— Слава Аллахові, який милостиво послав мені тебе! — врадувано промовив цар. — Ти будеш моїм єдиним сином, бо дітей я не маю.

І вони обнялися, дуже раді й щасливі, і пішли до палацу. Цар, що був зачарований, сказав вельможам свого царства, що він збирається на святу прощу24. І йому приготували належні припаси й усе, що потрібно в далеку дорогу. Десять днів минуло у зборах, і нарешті вирушили. Цар-гість знемагав уже від туги за рідним краєм — як це він його покинув! Разом з ними було п’ятдесят невільників і багаті подарунки. Їхали вони безперестану вдень і вночі упродовж цілого року. Аллах дарував їм безпеку в мандрівці, і вони нарешті щасливо дістались додому. Наперед було послано гінця, щоб сповістив візира про прибуття царя. І візир, що вже втратив був надію на повернення правителя, виступив з почтом йому назустріч. Наблизившись до володаря, вони обцілували перед ним землю і поздоровили із щасливим поверненням. Прибувши до палацу, цар сів на престол і почав розповідати візирові про всі пригоди, що сталися з ним та юнаком.

Візир поздоровив юнака з порятунком. Роздавши багатьом подарунки, цар сказав візирові:

— Поклич-но до мене рибалку, що приносив нам рибу.

І коли прийшов рибалка, завдяки якому було звільнено мешканців міста та їхнього володаря, цар щедро нагородив його. Розпитав, як йому живеться, чи є в нього діти. І рибалка сказав, що має двох дочок і сина. Цар звелів привести їх до двору, і з однією одружився сам, а другу дав юному цареві, сина ж рибалки зробив скарбником. Потім він дав призначення візирові — послав його султаном до міста, що належало юнакові, тобто на Чорні острови; відіслав туди і тих п’ятдесятеро невільників, що прийшли сюди разом з ним, і передав нагороди для всіх тамтешніх емірів.

Візир поцілував йому руки й відразу ж виступив у подорож. Цар і юнак залишилися тут. Що ж до рибалки, то він став найбагатшою людиною усіх часів, а його дочки до самої смерті були дружинами царів.