ÒÅÐÍÎϲËÜ
ÁÎÃÄÀÍ
З акварелями автора
З французької переклав Леонід Кононович
Ñåð³ÿ òðåòÿ (˳òåðàòóðà ÕÕ ñòîë³òòÿ)
Á³áë³îòåêà ñâ³òîâî¿ ë³òåðàòóðè äëÿ ä³òåé ó 100 òîìàõ
УДК 82-31
ББК 84(4Фра)-44
C31
ISBN 966-692-283-5 (серія)
ISBN 978-966-10-4107-2
Охороняється законом про авторське право.
Жодна частина цього видання не може бути відтворена
в будь-якому вигляді без дозволу автора чи видавництва.
Á³áë³îòåêà ñâ³òîâî¿ ë³òåðàòóðè äëÿ ä³òåé ó 100 òîìàõ “ѲÒÎÂÈÄ”
çàñíîâàíà 2004 ðîêó
З французької переклав Леонід Кононович
Перекладено за виданням:
Antoine de Saint-Exupéry, Le Petit Prince,
Éditions Gallimard, Paris, 1946
C31 Маленький принц: повість / А. де Сент-Екзюпе-
рі ; пер. з франц. Л. Кононовича. — Тернопіль : На-
вчальна книга – Богдан, 2015. — 96 с. — (Бібліо-
тека світо вої літератури для дітей у 100 томах
«Світо вид». Серія третя. Література ХХ століття).
© ТОВ «Кальварія», український
переклад, 2005
© Видавництво «Навчальна книга–
Богдан», оригінал-макет, 2015
3
ÏÅÐÅÄÌÎÂÀ
ÄÎ ÔÐÀÍÖÓÇÜÊÎÃÎ ÂÈÄÀÍÍß
Ми раді сповістити, що у видавництві Антуана Ґал-
лімара у серії «Фоліо» вперше виходить друком повне
видання «Маленького принца», здійснене у точній від-
повідності до першого, американського, видання, єди-
ного, котре побачило світ за життя автора у 1943 році.
Перебуваючи з 1941 по 1943 рік у вигнанні у Сполу-
чених Штатах Аме рики і не маючи змоги підтримувати
регулярні зв’язки зі своїм паризьким видавцем, Ан-
туан де Сент-Екзюпері довірив пуб лікацію цієї казки
нью-йоркському видавничому дому «Рейнол і Гічкок»,
де згодом з’явилися дру ком два видання «Маленького
принца» — одне французькою мовою, друге англій-
ською — обидва ілюстровані славетними авторськими
акварелями. Тільки за три роки, 30 листопада 1945-го,
коштом видавництва «Ґаллімар» вийшов перший на-
клад «Маленького принца» у Франції. До сьогодні це
видання казки було єдиним джерелом усіх публікацій,
відомих фран цузькому читачеві.
Та порівнявши американські видання 1943 року
з французьким видан ням 1945 року, яке побачило світ
після смерті автора, ми помітили відчутні розбіжно-
сті у відтворенні малюнків, що вийшли з-під пензля
Антуана де Сент-Екзюпері. Ці відмінності неможливо
пояснити різницею у фар бах чи технікою друку. Що
розглядає астроном у свій телескоп? Зорю, якої у фран-
цузькому виданні немає. Про записи ділка і формули
астронома годі й казати, — з малюнками в першому,
американському, виданні вони не мають нічого спіль-
4
ного. Можна подумати, що за океаном і рахують по-ін-
шому! Перелік цих дрібних відмінностей чималий —
від контурів шарфа до квіткових пелюсток і віночків,
від проміння під ногами ліхтарника і коріння баобабів
до пальмових віял. А з початку 50-х років у тексти пере-
видань вкралася помилка й щодо того, скільки ж разів
на день маленький принц спостерігає захід сонця.
Звідки ж такі розбіжності? Річ у тім, що французький
видавець не мав у своєму розпорядженні оригіналів ав-
торських малюнків, а тому змушений був користуватися
ілюстраціями з американських видань. Ці ілюстрації
відтворили точнісінько такими, якими вони були в цих
виданнях, а потім, оскільки для нового друку вони
видавалися надто блідими, їх «оживили» або ж «під-
правили». Використання кальок призвело до ефекту
згущення барв у первинних малюнках, внаслідок чого
ви никла щільність слабких штри хів; мазки пензля, які
виразно простежуються у виданні 1943 року, зникли че-
рез «згладжування» кольорів, і чимало деталей таким
чином було спо творено, а то й взагалі втрачено.
Тим-то, з огляду на технічні засоби, які є сьогодні
у нашому розпорядженні, ми вирішили здійснити нове
видання, в основу якого поклали амери канську версію
«Маленького принца».
Отож, через п’ятдесят вісім років французькі й фран-
комовні читачі змо жуть прочитати цю світової слави
казку з ілюстраціями, котрі власноруч створив і по-
бачив на сторінках своєї книжки автор, і по-новому
прилучи тися до особистості Антуана де Сент-Екзюпері
та його книжки «Малень кий принц».
Фредерік д’Аґе
Леонові верту
У
клінно перепрошую моїх маленьких
читальників за те, що присвятив я цю
книжку дорослому чоловікові. У мене є
поважне виправдання: цей дорослий —
мій найкращий друг. Є в мене й друге ви-
правдання: цей чоловік може зрозуміти
все, навіть книжки для дітей. І, нарешті,
третє виправдання: цей дорослий мешкає
у Франції, в голоді й холоді. Він конче по-
требує розради. Якщо ж усіх виправдань
буде замало, то я радо міг би присвятити
книжку дитині, якою був колись цей до-
рослий чоловік. Адже всі дорослі були ко-
лись дітьми. (От тільки мало хто з них про
це пам’ятає). Отож я виправляю присвяту:
Леонові Верту,
коли він був маленьким
7
І
К
оли мені було шість років, ув одній книжці
про дрімучі ліси, що прозивалася «Бу-
вальщини», угледів я чудернацький малюнок. На
ньому було зображено здоровецького змія — удава,
що ковтає якусь хижу звірюку. Ось копія того ма-
люнка.
В книжці писалося: «Удав поглинає свою здобич
цілою, не пережову ючи. По тому він не може на-
віть із місця зрушити і спить півроку, аж поки пе-
ретравить їжу».
Я довго сушив собі мізки над отакими приго-
дами в джунглях аж врешті й сам намалював ко-
льоровим олівцем перший у моєму житті малюнок.
Малюнок номер один.
8
Ось як він виглядав:
Я показав своє творіння дорослим і спитався, чи
не страхає воно їх.
«А чого б це капелюх та був страшний?» — ска-
зали вони мені.
Та на малюнку ніякого капелюха й близько не
було. Там був удав, що проковтнув слона. І тоді, аби
вони таки збагнули мій задум, я намалю вав того
змія зсередини. Адже дорослим завжди треба все
роз товкмачувати. Ось як виглядав малюнок номер
два:
Дорослі порадили мені не малювати зміюк ні
ззовні, ні зсередини, а цікавитися краще геогра-
фією, історією, арифметикою і граматикою. Отак
у шість років я занедбав пречудову нагоду зроби-
тися художником. Невдача з малюнками номер
один та номер два геть знеохотила мене до малю-
вання. Дорослі ніколи нічого не можуть збагнути
самотуж ки, а діти втомлюються тлумачити їм оче-
видне...
9
Отож я мусив обрати інше ремесло та й навчився
водити літаки. Мені випало літати по всьому сві-
тові. І географія таки добре стала мені у при годі.
З першого ж погляду я пречудово міг відрізнити
Китай від Арізони. Це вельми корисно, надто ж
якщо заблукаєш у нічному небі.
За своє життя мені довелося мати багацько справ
із багатьма поваж ними людьми. Я довго мешкав
поміж дорослих. Я спостерігав їх зблизька. Моя
думка про них не стала від цього кращою.
Коли я зустрічав якогось дорослого, що вида-
вався більш чи менш тямковитим, то показував
йому малюнок номер один, — я завжди носив його
із собою. Мені хотілося дізнатися, чи справді він
такий розумака. Та від повідали мені тільки одне:
«Це капелюх». Після того я не говорив із цим чоло-
віком ні про удавів, ні про дрімучі ліси, ні про зорі
у небі. Я підганяв себе під його рівень. Я балакав
з ним про ґольф, бридж, політику і кра ватки. І до-
рослий був дуже втішений, що запізнався з таким
розважливим чоловіком...
II
О
так я й жив самотиною, не маючи жодної
живої душі, з котрою можна було б як слід
побалакати, аж років шість тому спіткала мене ава-
рія в пус телі Сахара. Щось вийшло з ладу в дви-
гуні мого літака. Зі мною не було ні механіка, ні
пасажирів, тож я взявся самотужки поратися біля
10
складної направи. Питання стояло так: життя або
смерть. Питної води залишалося ледве на тиждень.
Отож першого вечора я заснув просто на піску за
тисячі миль від населених країв. Я був одрізаний
від людей ще дужче, ніж той, хто після корабельної
катастрофи опинився на плоту посеред пустель-
ного моря. Тож уявіть собі, як я здивувався, коли
вдосвіта мене збудив якийсь чудний тоненький го-
лосочок.
Він промовив:
— Якщо твоя ласка... намалюй мені баранця!
— Га?
— Намалюй мені баранця...
Я зірвався на ноги, неначе мене громом поці-
лило. Продер очі. Роззирнувся гарненько довкола.
Й уздрів дивовижного хлопчика, який поважно
розглядав мене. Ось найліпший портрет, який мені
пощастило намалю вати перегодя. Та, звісно ж, ця
парсуна не така чудовна, як сам оригінал. У цім
немає моєї вини. Завдяки дорослим я знеохотився
до малювання ще тоді, коли мені було шість років,
і навчився малювати тільки зміїв-удавів ззовні та
зсередини.
Отож я стояв, витріщивши очі від подиву, і знай
собі дивився на цю прояву. Не забувайте, що був
я за тисячі миль від першої людської оселі. А цей
малюк анітрохи не скидався на дитину, котра за-
блукала і з ніг падає від утоми або ж помирає від
голоду, спраги чи страху. Неможливо було уявити,
що цей хлопчина загубився в пустелі за тисячі миль
11
від населених країв. Насилу здобувшись на слово,
я сказав:
— Зачекай... а що ти тут робиш?
А він стиха й дуже поважно повторив:
— Якщо твоя ласка... намалюй мені баранця...
Коли отака дивина вражає тебе до глибини душі,
то несамохіть їй ско ряєшся. І хоч якою нісенітни-
цею видавалося це на безлюдді, де тебе могла спіт-
кати смерть, я все ж дістав з кишені аркуш паперу
й ручку. Але тут мені спало на думку, що передов-
сім я вивчав географію, історію, математику та гра-
матику, тож я сказав хлопчикові (трохи навіть гнів-
ливо), що не вмію малювати. Він відповів:
Ось найліпший портрет, який мені
пощастило намалю вати перегодя.
12
— Дарма. Намалюй мені баранця.
А що баранів я ніколи в житті не малював, то
зобразив те, до чого у мене тільки й було хисту, —
удава ззовні та зсередини. Як же ж я зачуду вався,
коли те хлоп’я вигукнуло:
— Ні! Ні! Я не хочу слона в удаві. Змій дуже не-
безпечний, а слон такий здоровецький. У мене ж
там усе маленьке. Я хочу баранця. Намалюй для
мене баранця.
І я намалював:
Він пильно поглянув на той малюнок і сказав:
— Ні! Цей баранець геть миршавий. Намалюй
мені другого.
Я намалював:
Мій знайомець лагідно, вибачливо посміхнувся:
— Ти ж бачиш... це не баранець, а якийсь това-
ряка. Он які роги...
13
Тоді я переробив малюнок:
Та він і його не схвалив:
— Цей дуже старий. Я хочу такого баранця, щоб
жив довго.
І тоді терпець мені урвався, бо треба ж було хут-
чій розбирати і лагодити двигун, тож я намалював
оце:
Та й заявив:
— Це скринька. І в ній баранець, якого ти хочеш.
Як же я здивувався, коли обличчя мого малень-
кого судді просто-таки заясніло:
— Оце такого я і хотів! Як ти гадаєш, йому треба
велике пасовисько?
— А що?
— Та в мене ж удома все таке маленьке...
— Либонь, йому буде доста. Я ж подарував тобі
малесенького баранця...
Хлопчик схилився над малюнком.
— Не такий він і малесенький... Глянь! Він заснув...
Отак я зазнайомився з маленьким принцом.
14
III
Ч
имало часу довелося згаяти мені, аж поки
я втямив, звідки він тут узявся. Маленький
принц був дуже допитливий, проте моїх запитань
він, здавалося, й не чув. Лише з випадкових слів
пощастило мені потроху про все довідатися. Так,
уздрівши вперше мого літака (я його не малюва-
тиму, для мене це надто марудно), він поспитався:
— Що воно за штукенція?
— Це не штукенція. Воно літає в повітрі. Це лі-
так. Мій літак.
І я з гордістю звістив йому, що літаю. Тоді він
вигукнув:
— Як?! Ти впав із неба?!
— Авжеж, — скромно відказав я.
— Ото чудасія!..
І маленький принц так
дзвінко зареготався, що мені аж
прикро стало від того. Я ж хо-
тів, щоб моє лихо сприймали
поважно. По тому він докинув:
— Отже, ти теж із неба!
З якої ж планети?
Збагнувши, що тут і кри-
ється розгадка його таємни-
чої появи в пустелі,
я зненацька спитав:
— То ти прибув
з іншої планети?
Та він не відповів. Стиха хитаючи головою, він
розглядав мого літака:
— Та воно й правда, хіба на цьому ти міг приле-
тіти здаля...
І надовго замислився. А потім дістав із кишені
мого баранця і почав розглядати свій скарб.
Маленький принц
на астероїді В 612.
16
Уявіть собі лишень, як зачепила мене ота об-
мовка про «інші планети»! Тож я спробував дізна-
тися ще більше:
— Звідки ж ти прибув, хлопчику? Де ж твоя до-
мівка? Куди ти хочеш одвезти мого баранця?
Трохи подумавши, він відказав:
— Добре, що ти дав мені скриньку, вночі вона
буде його домівкою.
— Та вже ж. А якщо ти будеш чемний, то я пода-
рую тобі й мотузок, щоб припинати його вдень. Ще
й пакіл.
Ця пропозиція, здавалося, ошелешила малень-
кого принца.
— Припинати? Що за безглуздя!
— Але ж як його не припнути, то він забреде
бозна-куди і загубиться.
Мій приятель знову зареготався:
— Та куди ж він, по-твоєму, зайде?
— А хтозна-куди. Піде собі навмання, світ за очі...
Тоді маленький принц дуже серйозно зауважив:
— То нічого, в мене там усе маленьке...
І трохи сумовито додав:
— Навмання далеко не зайдеш...
IV
О
так я й довідався про ще одну важливу річ:
його рідна планета ледь-ледь більша від
звичайнісінького будиночка!
Це не дуже мене й подивувало.
17
Я добре знав, що, крім великих планет, які вже
мають свої наймення, таких, наприклад, як Земля,
Юпітер, Марс, Венера, є ще й сотні інших, і вони
часом такі малесенькі, що їх і крізь телескоп годі
розгледіти. Коли астроном відкриває якусь із них,
то замість імені дає їй номер. Називає, наприклад,
астероїд номер 325.
У мене є всі підстави гадати, що планета, з якої
походить маленький принц, називається астероїд
В 612. Цей астероїд всього лиш раз, у 1909 році,
угле дів крізь телескоп один турецький астроном.
18
Він тоді звістив про своє відкриття на міжнарод-
ному конгресі, та ще й подав докази. Але його ні-
хто не захотів слухати, позаяк убраний він був у ту-
рецькі строї. Дорослі завжди так поводяться.
Та, на щастя для астероїда В 612, турецький
диктатор звелів усім своїм підданцям під страхом
смертної кари перебратися в європейський одяг.
Тож у 1920 році астроном ще раз виступив зі своєю
доповіддю, тепер уже в елегантному костюмі.
І цього разу всі з ним погодилися.
Я так докладно розповів вам про астероїд В 612
і навіть назвав його номер через отих дорослих.
Вони страх як полюбляють числа. Коли ви роз-
повідаєте їм про свого нового приятеля, то їм і на
думку не спаде довідатися про найголовніше. Вони
ніколи не спитаються: «А який у нього голос? Які
ігри він полюбляє? Чи збирає він метеликів?»
Вони допи туються: «А скільки йому років? Скільки
в нього братів? Скільки він важить? Скільки зароб-
ляє його батько?» Й тільки після цього вважають,
що знають його. Якщо скажеш їм: «Я бачив пре-
гарний будиночок із рожевої цегли, з калачиками
у вікнах і горлицями на даху...», то вони й не змо-
жуть уявити собі таке диво. Натомість треба ска-
зати: «Я бачив кам’яницю за сто тисяч франків».
Отоді вони вигукнуть: «Яка розкіш!»
Тож якщо ви їм скажете: «Маленький принц
таки існував, ось докази: це був хлопчина хоч куди,
20
він дзвінко сміявся і хотів завести собі баранця.
А як хочеш мати баранця, то це значить, що ти
існуєш». Коли їм отаке ска жете, то вони тільки
плечима знизуватимуть і зауважать, що ви як ди-
тина! Та якщо їм сказати: «Планета, з котрої він
прибув, зветься астероїдом В 612», то це їх переко-
нає, й більше ні про що вони допитуватися не бу-
дуть. Оце так із ними завжди! Не варто гніватися
на дорослих. Діти мають поб лажливо ставитися до
цього люду.
Та ми з вами, звісно ж, знаємо що й до чого,
й для нас ті числа, вся ота рахуба — сміх та й годі!
Я залюбки розпочав би цю оповідь так, як почи-
наються казки про чарівниць. Мову я повів би так:
«Був собі маленький принц, і мешкав він на
планетці, що була трохи більша від нього самого,
і йому дуже хотілося мати друга...» Ті, хто зна ється
на житті, відразу побачать, що це щира правда.
Я ж зовсім не хочу, щоб мою книгу читали п’яте
через десяте. Сум і печаль огортають мене, коли
я переповідаю ці спогади. Уже шість літ сплив ло
відтоді, як мій маленький друг пішов од мене зі
своїм баран цем. Й оповідаю я все це, щоб не за-
бути його. Адже так прикро, коли забу ваєш дру-
зів. Не в кожного є друг. Я теж можу стати таким,
як оті дорослі, що переймаються тільки підрахун-
ками. І саме через те я придбав коробку з фарбами
та олівці. А воно ж нелегко братися до малярства
у моєму віці, коли ти в житті своєму нічогісінько не
малював, окрім змія-удава ззовні та зсередини, та
21
й то у шість років! Звісно ж, я намагатимуся змалю-
вати щонайкращі портрети. Проте я не певний, що
мені пощастить це зробити. Намалюєш один пор-
трет, а другий уже не схожий на нього. Не до ладу
в мене й зі зростом. Отут маленький принц зави-
сокий. Там він замалий. Не певен я і в барвах його
вбрання. Ото й ґрамузляю сяк і так, одне слово, як
Бог на душу покладе. Нарешті, не дуже в пам’ятку
мені й деякі суттєві подробиці. Та за це вже виба-
чайте. Мій маленький друг ніколи нічого не пояс-
нював. Либонь, він тримав мене за такого, як сам.
На жаль, я не вмію побачити баранця в закритій
скриньці. Мабуть, я трохи скидаюся на дорослих.
Певно, постарів.
V
Щ
одня довідувавсь я щось про його пла-
нету, про те, як він покинув її, як мандру-
вав. Оповідав він про все потроху, та й то уривками.
Отак третього дня дізнавсь я про трагедію з баоба-
бами.
Сталося це теж завдяки баранцеві, бо маленький
принц, з таким вигля дом, наче його взяли сумніви,
раптом поспитався в мене:
— Правда ж, баранці їдять кущі?
— Та правда.
— Ой, я такий радий!
Я не втямив, чому так важливо, щоб баранці їли
кущі. Та маленький принц докинув:
— Отже, вони їдять і баобаби?
Я зауважив, що баобаби не кущі, а дерева, та ще
й височенні, мов дзві ниці, тож якби він пригнав
ціле стадо слонів, то вони не подужали б з’їсти
й одного баобаба.
Почувши про тих слонів, маленький принц за-
реготався:
— Та їх треба було б один на одного поставити...
А потім споважнів і додав:
— Перш ніж вигнатися аж до неба, баобаби бува-
ють геть маленькі.
23
— Та воно так! Але чому тобі хочеться, щоб бара-
нець їв маленькі баобаби?
— А як же ж! — відказав він, мовби йшлося про
щось очевидне. І мені довелося довго ламати го-
лову, поки я самотужки второпав, у чому тут річ.
Справді, на планеті маленького принца, як і на
всіх інших плане тах, росла трава й бур’ян. Отож
було насіння трави і насіння бур’янів. Та насіння ж
геть невидне. Воно тихенько спить собі в землі, аж
якійсь насінині забагнеться прокинутися. Отоді
вона потягається і спершу про стягає до сонця пре-
гарний паросток, таку собі безневинну билинку.
Якщо це редиска чи ружа, то нехай собі й ростуть.
Та якщо бур’ян, то його слід вирвати негайно,
щойно розгледів. А на планеті маленького принца
було страшенне насіння... насіння баобабів. Воно
заразило всю землю на пла неті. Якщо ж про ґавити
баобаб, то його вже ніколи не здихаєшся. Він запо-
лонить всеньку планету. Він геть прохромить її
своїм корінням. І якщо планета маленька, а баоба-
бів багацько, то вони розірвуть її на кавалки.
— Є таке правило, — сказав мені якось малень-
кий принц. — Щойно встав уранці, дав собі лад —
наведи лад і на своїй планеті. Баобаби треба висми-
кувати з корінням відразу ж, тільки-но стане видно,
що це не ружі, бо їхні памолодки дуже скидаються
на паростки руж. Робота дуже нудна, проте ле-
генька.
24
Одного разу він порадив мені намалювати такий
гарний малюнок, щоб усе це запам’яталося дітям
і на моїй планеті.
— Якщо вони подадуться в мандри, — сказав
він мені, — то це їм стане у пригоді. Часом роботу
можна відкласти й на потім, в тому немає ніякого
лиха. Та з баобабами зволікати не можна, а то ста-
неться біда. Я знав одну планету, де мешкав леда-
цюга. Він проґавив три кущики...
І от за розповіддю маленького принца я й нама-
лював цю планету. Я не люблю повчати. Але в нас
так мало знають про шкоду від баобабів, а загроза
для того, хто приблукає на астероїд, настільки ве-
лика, що цього разу я не втримався і зробив ви-
Баобаби.
няток. «Діти! — кажу я. — Стережіться баобабів!»
Я довго працював над цим малюнком, й усе задля
того, аби попередити моїх маленьких друзів про
небезпеку, що ходить за ними назирці, вони ж бо
про неї не знають, як не знав раніше і я. Моє по-
вчання варте тієї праці. Либонь, ви спитаєтеся:
«А чому в цій книжці більше немає таких разючих
малюнків, як оцей з баобабами?» Відповідь проста:
я вельми старався їх намалювати, але мені не вда-
лося. Коли ж я малював баобаби, то надихала мене
думка про те, що це слід зробити негайно.
VI
О,
маленький принце! По-
малу я таки збагнув твоє
невеселе життя. Дуже довго ти не мав ін-
шої розваги, як тільки милуватися захо-
дом сонця. Дізнавсь я про це четвертого дня
вранці, коли ти мені сказав:
— Я так люблю, коли заходить сонце.
Гайда поглянемо, як воно сідає за обрій...
— Так треба ж почекати...
— Почекати? На що?
— Аж поки сонце сяде.
27
Спочатку ти вельми здивувався, а потім почав
сміятися сам із себе. І мовив:
— Мені все здається, ніби я вдома!
Справді, всі знають, що коли у Сполучених Шта-
тах полудень, то у Франції сонце вже хилиться за
обрій. І аби за хвилю перенестися до Франції, то
можна було б помилуватися заходом сонця. На
жаль, Франція так далеко. Але на твоїй маленькій
планеті тобі досить було всього лиш перес тавити
на кілька кроків стільця. І ти бачив смеркання що-
разу, коли тобі хотілося.
— Якось я бачив захід сонця сорок чотири рази
підряд!
А згодом ти докинув:
— Знаєш... коли дуже сумно, то захід сонця ті-
шить...
— Отже, того дня, коли ти сорок чотири рази
під ряд бачив захід сонця, тобі було дуже сумно?
Та маленький принц нічого не відповів.
VII
П
’ятого дня, знову ж завдяки баранцеві, я до-
відався про цю таємницю життя маленького
принца. Він поспитав мене раптово, навпрямки,
наче це запитання було наслідком довгих мовчаз-
них роздумів:
— Якщо баранець їсть кущі, то й квіти він їсть?
— Баранець їсть усе, що бачить.
— Навіть квіти з колючками?
28
— Еге ж, навіть квіти з колючками.
— То навіщо ж тоді колючки?
Цього я не знав. Я саме клопотався біля дви-
гуна, намагаючись відкру тити тугий гвинт. Мене
проймав неспокій, тому що нелад із літаком був
набагато поважніший, ніж видавалося попервах,
а питної води ставало дедалі менше, і я вже боявся
найгіршого.
— То навіщо ж колючки?
Якщо маленький принц про щось запитував,
то не відступався, аж поки не отримає відповідь.
Той гвинт уже допік мене до живого, і я кинув нав-
мання:
— Та ні до чого вони, квіти випускають їх зі
злости!
— О!
Та, подумавши, він майже сердито вигукнув:
— Я не вірю тобі! Квіти слабенькі. Й довірливі.
Вони підбадьорюють себе, як лишень можуть. Їм
здається, ніби з колючками вони такі страшні...
Я промовчав. У ту мить я казав собі: «Якщо цей
гвинт не зрушить з місця, то я його як гахну молот-
ком!»
— І ти гадаєш, ніби квіти...
— Та ні, боронь, Боже! Я так не гадаю. Я сказав
тобі перше, що спало на думку. Ти ж бачиш, я за-
йнятий поважним ділом.
Він приголомшено зиркнув на мене:
— Поважним ділом!
Він глянув на мене, на молоток у моїй руці, на
чорні від мастила пальці, на мою постать, що схи-
лилася над штуковиною, яка в його очах була така
недоладна.
— Ти говориш, як дорослі!
Мені зробилося соромно. Та він безжально
додав:
— Ти все плутаєш... у тебе все догори дриґом!
Маленький принц таки розгнівався.
Він тріпонув головою, і його золо тий
чубчик розкуйовдило вітром.
— Я знаю одну планету, там живе такий панюга
з червоною пикою. Він у житті своєму не поню-
хав жодної квітки. Він жодного разу не пог лянув
на зорі. Він ніколи нікого не любив. У нього немає
іншого діла, як тільки підбивати рахунки. І цілі-
сінький день він репетує геть, як оце ти: «Я людина
поважна! Я людина поважна!», та так і дметься од
пихи. Але ж це не людина, це — гриб!
— Що?
— Гриб!
Тепер маленький принц аж
сполотнів од гніву.
— Вже мільйони літ квіти
рос туть з колючками. І мільйони
літ баранці все-таки їдять квіти.
То хіба ж це не поважна річ, збагнути,
чому вони так силкуються вирощувати
колючки, які ні на що не годяться?
30
Отже, війна поміж баранцями й квітами — дріб-
ниця? Виходить, це не так серйозно й важливо, як
рахунки отого панюги з червоною пикою? І якщо
я знаю квітку, єдину в світі, квітку, що росте лише
на моїй планеті й більше ніде, а якийсь баранець
одної пречудової днини зжере її й оком не морг-
нувши, то це, виходить, ніщо?
Він почервонів, потім знову озвався:
— Якщо ти любиш квітку, яка єдина в цілому
світі серед мільйо нів і мільйонів зірок, то цього до-
сить, бо ти щасливий уже від того, що дивишся на
зорі. Ти кажеш собі: «Десь там і моя квітка...» Та
якщо баранець з’їсть квітку, то це все одно, якби
раптом згасли всі зорі! І це, виходить, дрібниця!
Більше він нічого не зміг сказати. Він зненацька
вибухнув плачем. Запала ніч. Я покинув своє зна-
ряддя. Усе воно видалося мені таким сміховин-
ним — і молоток, і гвинт, і спрага, й голод. На цій
зірці, на моїй планеті Земля невтішно ридав ма-
ленький принц — і треба було його роз радити!
Я взяв його на руки. Я почав його колисати. Я ка-
зав йому:
— Твоїй коханій квітці ніщо не загрожує... Я на-
малюю обротьку тво єму баранцеві... Намалюю для
твоєї квітки панцир... Я...
Я й не тямив гаразд, що кажу. Я почувався таким
незграбою. Хтозна, як до нього підійти, як знову
прихилити його до себе... Вона така загад кова, ця
країна сліз!..
Літературно-художнє видання
Á³áë³îòåêà ñâ³òîâî¿ ë³òåðàòóðè äëÿ ä³òåé ó 100 òîìàõ «Ñâ³òîâèä»
çàñíîâàíà 2004 ðîêó. Ñåð³ÿ òðåòÿ. ˳òåðàòóðà ÕÕ ñò.
Антуан де СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ
Повість
З французької переклав
Леонід Кононович
Головний редактор Богдан Будний
Редактор Ольга Радчук
Обкладинка Олега Кіналя
Технічний редактор Оксана Чучук
Верстка Ірини Демків
Підписано до друку 10.02.2015. Формат 84×108/32. Папір офсетний.
Гарнітура Georgia. Умовн. друк. арк. 5,04. Умовн. фарбо-відб. 5,04.
Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготівників
і розповсюджувачів видавничої продукції
ДК №4221 від 07.12.2011 р.
Навчальна книга – Богдан, просп. С. Бандери, 34А, м. Тернопіль, 46002
Навчальна книга — Богдан, а/с 529, 46008
тел./факс (0352) 52-06-07; 52-05-48; 52-19-66
ofce@bohdan-books.com, www.bohdan-books.com
9789661041072
ISBN 9789661041072
