Елеанор ПОРТЕР
ÒÅÐÍÎϲËÜ
ÁÎÃÄÀÍ
Ñåð³ÿ òðåòÿ (˳òåðàòóðà ÕÕ ñòîë³òòÿ)
Ïîâ³ñòü
Ïåðåêëàä ç àíãë³éñüêî¿
Á³áë³îòåêà ñâ³òîâî¿ ë³òåðàòóðè äëÿ ä³òåé ó 100 òîìàõ
УДК 82-31
ББК 83.3(7)
П60
© Видавництво «Навчальна книга–
Богдан», 2014
ISBN 966-692-283-5 (серія)
ISBN 978-966-10-3756-3
Охороняється законом про авторське право.
Жодна частина цього видання не може бути відтворена
в будь-якому вигляді без дозволу автора чи видавництва.
Á³áë³îòåêà ñâ³òîâî¿ ë³òåðàòóðè äëÿ ä³òåé ó 100 òîìàõ “ѲÒÎÂÈÄ”
çàñíîâàíà 2004 ðîêó
Ілюстрації Аліни Воронкової
Перекладено за виданням:
Pollyanna by Eleanor H. Porter, Pufn Books, 1969
П60 Полліанна: повість/ Е. Портер ; пер. з англ.
М. Карнаух-Шурпік. — Тернопіль : Навчальна
книга – Богдан, 2014. — 256 с. – (Бібліотека світо-
вої літератури для дітей у 100 томах «Світовид».
Серія третя. Література ХХ століття).
Ця книга — світовий бестселер. Кожного, хто пере горне
її сторінки, вона зробить милосерднішим, вселить оптимізм
у зневіреного. А чи вмієте ви грати в чудодійну гру «в ра-
дість»? Якщо ні, то прочитавши цю книгу, — неодмінно
зумієте! І світ одразу ж стане добрішим. Спробуйте — пере-
конаєтесь!
Для широкого кола читачів.
Розділ І
МІС ПОЛЛІ
Т
ого червневого ранку міс Поллі Гаррінґтон
поспішно увійшла до кухні. Ненсі, яка мила
посуд, здивовано підвела голову; це було зовсім не
схоже на її стриману та неквапливу господиню, яка
заклопотано бігала туди-сюди.
Хоча Ненсі пропрацювала лише два місяці, по-
раючись на кухні, проте вона вже добре знала вдачу
та звички міс Поллі.
— Ненсі!
— Так, мем! — жваво мовила та, продовжуючи
протирати горщик.
— Ненсі, — цього разу голос пролунав жор-
сткіше, майже суворо, — мені б хотілося, щоб ти
припинила роботу й уважно слухала, коли я звер-
таюсь до тебе.
4
На обличчі дівчини спалахнув рум’янець. Вона
поспіхом шпурнула горщик на стіл, ледь не пере-
кинувши його; і від цього ще більше зніяковіла.
— Гаразд, мем, я виправлюсь, — ледь упіймавши
посудину, пробурмотіла Ненсі. — Я лишень вико-
нувала ваше прохання, адже ви веліли мені упора-
тися пошвидше.
Господиня насупила брови.
— Годі, Ненсі, я не просила пояснень. Але будь
уважнішою до моїх слів.
— Гаразд, мем, — перевівши подих, промовила
дівчина. «Ох, цікаво, чи зможу я хоча б коли-не-
будь догодити цій жінці?» — міркувала бідолаха.
Ненсі колись і гадки не мала, що їй доведеться
піти з рідної домівки й наймитувати. Але раптом її
мати овдовіла. Залишившись із трьома дітьми, мо-
лодшими від Ненсі, вона побивалася з горя та від-
чаю. Зважаючи на її настирливі прохання старша
почала шукати хоч би якийсь заробіток. Ось чому
була вельми рада отримати місце на кухні у вели-
кому домі на пагорбі.
Ненсі разом із сім’єю проживала у невеликому
містечку Корнер, за шість миль звідси. Тому про
міс Поллі дівчина знала лише те, що вона воло-
діла старим маєтком Гаррінґтонів та була однією
із найбагатших жителів міста. З того часу минуло
два місяці, тепер Ненсі знає набагато більше про
сувору, нетерплячу жінку, яка при кожнім грюкові
дверей чи брязканні ножів хмуриться, виражаючи
5
своїм строгим поглядом незадоволення. Хоча, так
чи інакше, ніхто й не чекав від неї привітності чи
бодай усмішки.
— Що ж, Ненсі, коли впораєшся зі всім, — продо-
вжувала міс Поллі, — розчисти маленьку кімнатку,
на горищі. Підмети її, вимий добре підлогу, забери
звідти сумки та коробки і приготуй ліжечко.
— Так, мем, тільки куди мені подіти всі речі?
— Складеш їх в іншій частині горища, — міс
Поллі завагалася, але продовжила: гадаю тобі слід
знати, що сюди приїде моя племінниця, міс Поллі-
анна Віттер, і... надалі житиме з нами. Їй одинад-
цять років. Вона й спатиме у цій кімнаті.
— Сюди приїде маленька дівчинка? О, міс Гар-
рінґтон, це ж чудово! — радісно вигукнула Ненсі,
згадавши своїх молодших сестричок. — Скільки со-
нячного тепла та радості від цих розбишак!
— Чудово?! Ну, це не зовсім те слово, яким би я
виразилася, — холодно відповіла міс Поллі. — Спо-
діваюся, я зможу надати їй належний притулок та
гідне виховання. Зрештою, я дуже добре знаю свій
обов’язок.
Ненсі страшенно почервоніла.
— Звичайно, мем, я лише хотіла сказати, що, ма-
буть, маленька дівчинка стане великою втіхою для
вас, — пробубоніла винувато.
— Дякую за твою турботу, — зовсім сухо обізва-
лась міс Поллі, — проте я не вважаю необхідним
слухати неприйнятні коментарі.
6
— Так, але ж ви, все-таки, захотіли взяти її до
себе, — не витримала Ненсі, знаючи, що окрім неї
тут ніхто щиро не зустріне дівчинку.
Як завжди, у таких випадках міс Поллі гордо-
вито підняла підборіддя в знак небажання продов-
жувати подібні розмови, а потім додала:
— Скажи мені, Ненсі, чому б це мені радіти від
того, що моя сестра утнула таку дурницю, вий-
шовши заміж та пустивши дитину на світ, в якому
і так багато клопотів. Я не бачу жодної причини
ХОТІТИ турбуватися про когось. Але, як я уже ка-
зала, в мене є почуття обов’язку та відповідально-
сті. Гаразд, Ненсі, попіклуйся, аби кімната була
чистою і свіжою, — поспіхом залишаючи кухню,
попередила господиня.
— Слухаюся, мем, — глибоко зітхнула та, знову
приступаючи до горщика.
Закрившись у своїй кімнаті, міс Поллі ще раз
взялася за лист, якого отримала із далекого мі-
стечка на Заході, і за яким услід з’явились клопоти.
Тримаючи у руках конверт, вона пильно вдивля-
лась в адресу, а потім прочитала уголос: «Міс Поллі
Гаррінґтон, Білдінґсвіль, Вермонт». Текст був їй
уже добре відомий:
«Шановна мадам, мушу зі смутком та спів-
чуттям сповістити про те, що Ваш шваґер
Джон Віттер пішов із життя, залишивши ди-
тину, дівчинку одинадцяти років. Ви, безперечно,
знаєте, що він був пастором маленької церкви,
мав убогі статки, після нього залишилось лише
7
декілька книг. Таким чином дівчинка позбулась
усякої підтримки. Містер Віттер повідомив
мене, що Ви можете не погодитися. Він, бувало,
натякав про Ваші сімейні неполадки. Однак щиро
вірив, що заради світлої пам’яті про сестру, Ви
виявите люб’язність своїй небозі і візьмете її під
опіку. Саме тому я наважився написати Вам. Як
тільки Ви отримаєте листа, дівчинка вже буде
готова вирушити в дорогу. Тому, якщо на те
Ваша ласка, сповістіть про своє рішення якомога
швидше. Річ у тім, що незабаром одна подружня
пара вирушає на Схід. Вони згодилися супрово-
дити сироту до Бостона, а там посадять її на
білдінґсвільський поїзд. Якщо дасте позитивний
відгук, то ми радо сповістимо про дату приїзду
та номер поїзда.
Щиро надіюся на Вашу згоду.
З повагою Джерімайя О. Вайт».
Трохи насупившись, міс Поллі згорнула листа
і поклала його в конверт. Ще вчора вона послала
відповідь, сповістивши, що візьме дівчинку. Адже
її високе почуття обов’язку не дозволяє вчинити
інакше. Стискаючи лист у руці, згадала покійну се-
стру Дженні, яка наважилась усупереч волі батьків
вийти заміж за бідного місіонера. Не зважаючи на
залицяння одного заможного чоловіка, якому, без
сумніву, надала перевагу родина, вона вперлася та
й квит! На відміну від ще зовсім молодого пастора
з юнацькими мріями та палаючим серцем, шано-
8
ваний вельможа володів неабияким багатством та
кількістю прожитих років. Коротко кажучи, молоді
одружилися й вирушили на Південь.
Відтоді родичі не хотіли й чути про доньку. Хоча
на той час міс Поллі виповнилось лише п’ятнад-
цять, але вона добре пам’ятає, як все було. Родина
не мала наміру знатися із дружиною місіонера.
Протягом деякого часу Дженні намагалася пи-
сати додому, сподіваючись відновити сімейні сто-
сунки. Більше того, вона назвала свою єдину дочку
на честь своїх сестер Поллі і Анни — Полліанною.
Це був останній лист, у якому дружина місіонера
сповіс тила таку новину. Пройшло декілька років,
і сім’я отримала короткого сумного листа з малень-
кого містечка на Заході. Пастор повідомив про рап-
тову смерть Дженні.
Життя у великому домі на пагорбі тривало, як
завше.
Міс Поллі втупилась у вікно, розглядаючи внизу
долину, яка обривалася за горизонтом. Двадцять
п’ять років... Тепер їй пригадувалось усе, що вона
пережила за цей час. Зараз їй уже сорок, а вона са-
ма-самісінька в цілому світі. Батько, мати, сестри —
усі померли. Вже багато років вона сама клопота-
лася про велику садибу та чималий спадок, який
залишився їй після смерті батька. Чимало меш-
канців міста співчували самітницькій долі жінки.
А інші пропонували міс Поллі завести подругу чи
компаньйонку. Попри все мадам запевняла, що не
потребує порад, а тим більше співчуття. Навпаки
9
вона дуже любить своє тихе, спокійне й розмірене
життя.
І тепер на тобі!
Як і раніше обличчя жінки виражало неспокій та
тривогу. Вона неквапно піднялась зі стільця, ледь
стиснувши губи. Впевненості їй надавала сильна
вдача та думка про почуття обов’язку. Але Поллі-
анна... Це ж треба було дати дівчинці таке непри-
стойне ім’я.
Розділ ІІ
СТАРИЙ ТОМ І НЕНСІ
Н
а горищі, в маленькій кімнатчині, Ненсі
квапно мела й чистила підлогу, особливо
у закутках. Але запал, із яким вона взялася за ро-
боту був радше викликаний гнівом, аніж бажан-
ням позбутися бруду. Незважаючи на покірність
та страх перед господинею, Ненсі іноді проявляла
сильний характер (незалежну, навіть свавільну на-
туру).
— Ох, якби — тільки — я — могла — добратися —
до куточків — її душі! — обурено чеканила служ-
ниця, щодуж штовхаючи швабру, наголошуючи
тим самим кожне слово. — Там знайшлося б чимало
кутків, які б я охоче вичистила. І як тільки можна
запхати самотню дитину в таку кімнатку! Літом тут
10
спека, що дітися нема куди, а взимку зовсім не опа-
люється, і це при тому, що в домі стільки порожніх
кімнат. Непотрібна дитина! Гм! — Вона з такою си-
лою викрутила ганчірку, що ледь пальців собі не
повикручувала. — Це не з дітьми багато клопоту
в цьому світі, а з такими безсовісними людьми!
Трохи заспокоївшись, Ненсі закінчила приби-
рання. Вона ще раз кинула обурений погляд на
кімнатку.
— Усе, зі своєю роботою я впоралася, — видих-
нула дівчина. — Тепер тут не залишилося ні поро-
шинки, ні нічого іншого, — додала журно. — Ма-
ленька бідолашка! Додуматися тільки поселити
сюди бідну сироту, яка скучила за домом, за рід-
ними! — виходячи із комірчини, вона грюкнула
дверми. — Ой, — спохопилась, прикусивши губу,
а потім затято подумала: «Нехай чує, мені бай-
дуже, нехай чує, як я стукнула!», — нехай чує, мені
байдуже, нехай чує, як я стукнула!
Цього ж полудня Ненсі не упустила можливості
знайти старого Тома, який порався у саду міс Поллі
вже чимало років: вирівнював лопатою стежки
і полов бур’яни.
— Містере Том, — почала вона, пильно озир-
нувшись, аби упевнитися, що за нею ніхто не сте-
жить. — А ви знаєте, що сюди приїде маленька ді-
вчинка? Вона житиме з міс Поллі!
— Що? — насилу випроставши спину, запитав
старий.
11
— Ну, маленька дівчинка. Вона буде жити у міс
Поллі.
— Що за теревені ти правиш? Ще скажи, що на-
завтра сонце сяде на сході, — недовірливо покепку-
вав садівник.
— Чистісінька правда. Мені сама міс Поллі ска-
зала, — запевнила Ненсі. — Це її небога, їй одинад-
цять років.
Старому аж щелепа відвисла з дива.
— Ну й ну! — вигукнув він, і раптом його збляклі
очі засвітилися лагідним світлом. — Не йму віри…
Так це ж, певно... Це ж донечка міс Дженні, — про-
бубонів Том. Інші сестри не були заміжні. Саме так,
це ж дочечка міс Дженні! — тішився він. — Слава
Богу! Невже мої старі очі побачать її!
— А хто така міс Дженні?
— Вона була справжнісіньким янголом, — палко
повідав Том, — найстаршою дочкою господарів.
Коли їй було двадцять, побралася із юнаком-мі-
сіонером і поїхала звідси. Це було давним-давно.
Я чув, що вона мала кількох дітей, але всі повми-
рали, крім останньої дівчинки. Отож вона, мабуть,
і приїде.
— Їй одинадцять років.
— Так, ймовірно, це вона і є, — кивнув головою
старий.
— Знаєте, містере Том, де міс Поллі відвела їй
місце? На горищі, у маленькій комірчині! І як їй
тільки не соромно! — дорікала Ненсі, сердито ки-
нувши погляд на будинок.
12
Старий Том ще більше нахмурився. А трохи піз-
ніше його губи розплилися в усмішці.
— Ох, цікаво, як міс Поллі уживатиметься з ди-
тиною?
— Отож-бо! А як дитина уживатиметься з міс
Поллі, — відрізала Ненсі.
Старий засміявся.
— Здається, міс Поллі тобі не до вподоби.
— Можна подумати, що комусь вона до впо-
доби, — похмуро обізвалась дівчина.
— Ти, либонь, не чула про любовну історію міс
Поллі, — на його обличчя сплила усмішка.
— Любовна історія? У міс Поллі? — Ненсі здиво-
вано витріщилася на садівника.
— Саме так, більш того, її коханий ще й досі живе
у нашому містечку.
— Ніколи навіть і не подумала б такого! А хто
він?
— Цього я тобі не скажу! Не годиться старому
ляси точити.
Садівник випростав спину і гордо поглянув на
господарський дім. Його лице випромінювало
гідність вірного слуги та любов до сім’ї, в якій він
щиро трудився чимало років.
— Повірити не можу... Вона і кохання! — Ненсі
не могла отямитися.
Старий Том похитав головою, а потім спокійно
проказав:
— Якби ти тільки знала міс Поллі так добре, як
я! Повір, колись вона була дуже вродливою дівчи-
13
ною. Та й зараз виглядала б справжньою красунею,
якби тільки захотіла.
— Красуня? Міс Поллі?
— Аякже. Якби вона лише розпустила коси, а за-
мість отих старезних сукенок одягла білу мере-
живну сукню і капелюшок з квітами — ото була б
красуня. Вона ж іще зовсім не стара, Ненсі.
— Не стара? — пирхнула дівчина. — Ну, тоді міс
Поллі добре удає із себе таку.
— Знаю. Це почалося, відколи вона посварилася
із коханим, — перевів подих Том, — відтоді вона
наче полином і колючками харчується: усім пере-
падає!
— Я про це не з чуток знаю, — з обуренням бовк-
нула Ненсі. — Хоч як не старайся, ніколи їй не
вгодиш! Я б ніколи не погодилася працювати тут,
якби не потрібно було підтримувати домашніх. Та
одного дня мій терпець урветься і я викажу їй усе,
що накипіло. От побачите, так і буде.
Старий похитав головою.
— Розумію, інколи я сам так думаю. Однак, це
найлегший вихід. До добра він не доведе. Ой, не
доведе!
Він знову взявся до роботи.
— Ненсі, — почувся суворий оклик.
— Б-біжу, мем, — запнулася служниця й похап-
цем попрямувала до будинку.
14
Розділ ІІІ
ПРИїзд ПОЛЛІАННИ
Н
езабаром прийшла ще одна телеграма. У ній
сповіщалося, що Полліанна приїде у Біл-
дінґсвіль наступного дня, а саме двадцять п’ятого
червня о четвертій годині. Міс Поллі прочитала її,
різко нахмурилась і попрямувала на горище. Там
вона уїдливим поглядом окинула кімнатчину, де
стояло старанно заправлене ліжечко, два стільці зі
спинками, умивальник, комод без дзеркала і сто-
лик. Не було ані штор на вікнах, ані картин на
стінах. Увесь день сонце шкварило покрівлю так,
що кімнатчина була, наче піч. Захисних москіт-
них сіток не було, тому вікна були зачинені. Хоча
якась велетенська муха, якій все-таки вдалось про-
братися в кімнату, сердито дзижчала та билась об
шибку.
Міс Поллі прибила надоїдливу муху і, піднявши
віконну раму на дюйм, викинула її через вікно. По-
тім вона поправила стілець і зі звичною непохит-
ною хмурістю покинула горище.
— Ненсі, — за хвильку почувся її голос біля ку-
хонних дверей, — щойно я була в кімнаті міс Пол-
ліанни і знайшла там гігантську муху. Хтось мусив
відчинити вікно. Я хочу, аби ти простежила за тим,
щоб вікна були зачиненими, доки нам не достав-
лять сіток, які я замовила. І ще, моя небога прибуде
15
завтра о четвертій. Зустрінеш її на станції. Тебе від-
везе туди Тімоті. У телеграмі сказано: «світле во-
лосся, бавовняна сукенка в червону клітинку і со-
лом’яний капелюшок». Це все, що я знаю. Гадаю
цього буде достатньо, аби впізнати її.
— Гаразд, мем, а... ви? — й одразу прикусила язика.
Міс Поллі добре зрозуміла, що мала на увазі
Ненсі, тому спохмурніла ще більше, а потім стри-
мано заявила:
— Ні, я не поїду. Не бачу в цьому нагальної по-
треби. Це все!
Повернувшись, міс Поллі вийшла з кухні. На
цьому її розпорядження щодо приїзду небоги за-
кінчилися. Ненсі, яка в цей час прасувала рушник
для посуду, аж скипіла зі злості й сильніше натис-
нула на праску.
— «Світле волосся, бавовняна сукенка в червону
клітинку і солом’яний капелюшок» — це все, що
вона знає! Я згоріла б від сорому говорити таке,
якби моя єдина небога їхала до мене через весь
континент. Сором та й годі!
Наступного дня, за двадцять четверта, Тімоті
й Ненсі вирушили з дому, аби зустріти довгоочіку-
вану гостю. Тімоті був сином старого Тома. І в міс-
течку часто примовляли, що якби Том був правою
рукою міс Поллі, то Тімоті — лівою.
Тімоті був не лише добродушним, а й привабли-
вим юнаком. І хоча Ненсі працювала у міс Поллі
віднедавна, вони уже стали найліпшими друзями.
Однак зараз вона була така схвильована своїм
16
дору ченням, що за всю дорогу не промовила й сло-
вечка. В екіпажі царювала мовчанка аж до самої
станції. Коли вони нарешті прибули на місце, дів-
чина стрімголов побігла до платформи. У думках
вона ще й ще раз повторювала слова із телеграми:
«світле волосся, бавовняна сукенка в червону клі-
тинку і солом’яний капелюшок», намагаючись бо-
дай уявити, яка ця Полліанна.
— Ох, Тімоті, сподіваюся, що вона виявиться
спокійною і слухняною, і не буде впускати ножі на
підлогу або грюкати дверима, — стривожено зітх-
нула Ненсі, коли той наздогнав її.
— І гадки не маю, що то буде зо всіма нами, коли
вона виявиться не такою, — розсміявся Тімоті, —
лишень уяви: міс Поллі і примхлива, галаслива
дитина. — Ой! — вигукнув зненацька, — чуєш свис-
ток? Потяг вже недалеко.
— Тімоті, я вважаю, що це дуже низько та підло
зі сторони міс Поллі послати сюди мене! — про-
бубоніла збентежена Ненсі і понеслася ближче до
платформи, де можна було краще розгледіти паса-
жирів.
Врешті вона побачила її: худорлява дівчинка
в червоній сукенці, дві косички солом’яного ко-
льору спадали на спину. Її миле, всіяне веснян-
ками, личко. Кухарка одразу впізнала дівчинку,
але незрозуміле тремтіння в колінах не давало зро-
бити бодай кроку. Трішки опанувавши себе, Ненсі
попрямувала до Полліанни, яка залишилася на пе-
роні майже одна.
17
— Ви міс Полліанна? — запитала вона вагаю-
чись. І вже за мить двоє ручок у картатих рукавах
тісно зімкнулися на її шиї. Ненсі ледь не задихну-
лася від обіймів.
— Я така рада, рада, рада бачити вас! — крик-
нула прямо їй у вухо Полліанна. — Звичайно ж, я —
Полліанна і я ду-у-у-же рада, що ви зустріли мене!
Я так цього хотіла!
— Хотіли? — приголомшено перепитала Ненсі.
Вона не могла второпати, як Полліанна могла діз-
натися про неї, та ще й хотіти, аби вона зустріла
її. — Ви хотіли? — ще раз перепитала дівчина, по-
правляючи капелюшка.
— Ну, звичайно, весь час, поки я їхала сюди, я
уявляла собі яка ви! — вигукнула дівчинка, ве-
село пританцьовуючи і зиркаючи на ошелешену
Ненсі. — Тепер я знаю, як ви виглядаєте, і дуже
рада, що ви саме така!
Ненсі зніяковіла. Але тут підійшов Тімоті, і їй
стало легше.
— Це — Тімоті! Можливо, у вас є валіза? — ледь
пробелькотіла вона.
— Аякже, — поважно кивнула Полліанна, —
вона ще зовсім новесенька. Мені купила її Жі-
ноча допомога. Це так благородно з їхнього боку,
правда? Вони хотіли ще купити килимок для цер-
кви. Не знаю, скільки можна було б купити метрів
килимка замість моєї валізи, мабуть, на половину
проходу вистачило б. Ось тут, у мене в сумці, є па-
пірець. Містер Ґрей сказав, що це квитанція, яку я
18
повинна вам віддати, і тоді ви зможете отримати
мою валізку. Містер Ґрей — це чоловік місіс Ґрей.
Вони — родичі дружини нашого пастора Кара. Ра-
зом з ними я їхала сюди, на Схід, знаєте, вони такі
дивовижні люди! О, здається, я знайшла квитан-
цію, — радісно викрикнула дівчинка, витягуючи
папірець із сумки.
Ненсі глибоко вдихнула, відчувши, що хтось
повинен це зробити після такої довгої «репліки».
Вона глянула на Тімоті, але той відвів погляд. На-
решті вони зібралися рушати: валізу розмістили
позаду, а дівчинка зручно вмостилася між Тімоті
і Ненсі. І поки вони ладналися в дорогу, маленька
белькотуха засипала їх питаннями та безкінеч-
ними коментарями. Спочатку Ненсі встигала по-
части відповідати, а потім знемоглася і затихла.
— Лишень погляньте, як там красиво! — не вга-
вала дівчинка. — А ще далеко? Сподіваюсь, що
так, бо мені подобається їхати. Але, навіть якщо
не далеко, я не буду сумувати, бо мені кортить
вже побачити, куди ми приїдемо. Ой, яка ма-
льовни ча вуличка! Я знала, що тут дуже гарно,
мені тато казав.
На мить вона затихла, бо клубок у горлі не дав
їй дихнути. Сльози набігли на очі, й підборіддячко
затремтіло. Ненсі нерішуче глянула на неї. Але та
вже за мить справилась із хвилюванням і сміливо
підвела погляд.
— Татусь усе мені розповів. Він добре пам’ятав
це містечко! Місіс Ґрей веліла пояснити вам, чому
20
я не в чорній, а в картатій сукні. Вона непокоїлась,
аби ви не подумали нічого поганого про мене.
У місії серед пожертвуваних речей не знайшлося
чорної одежі. Було ще оксамитове пальто, трохи
потерте на ліктях, але дружина пастора Кара ви-
рішила, що воно не годиться. Знаєте, дехто з Жі-
ночої допомоги хотів купити мені чорний капе-
люшок та сукенку, а дехто наполягав на червонім
килимі до церкви. Місіс Вайт висловилась, що так
навіть ліпше. Вона страшенно не любить, коли
діти одягнені в чорне. Ну, взагалі-то вона любить
дітей, але не в чорному.
Полліанна тяжко зітхнула, і Ненсі за цей час
встигла додати:
— Нічого, гадаю така сукня досить пристойна!
— Приємно, що ви так думаєте! Знаєте, я теж так
вважаю, — Полліанна знову притамувала клубок
у горлі. — Адже в чорній сукенці я б не змогла бути
радісною.
— Радісною? — з подиву перебила Ненсі.
— Ага, — кивнула дівчинка, — татусь казав, що я
повинна бути веселою, бо він буде з матусею та ін-
шими дітками на небі. Але мені все одно тяжко
бути веселою, навіть у цій червоній сукенці. Я су-
мую за ним! У них там є Бог і ангели, а в мене лише
Жіноча допомога. Проте зараз у мене є ви, тітонько
Поллі, і мені буде набагато легше. Як добре, що ви є!
Співчуття, з яким Ненсі слухала маленьку си-
рітку, зненацька перемінилося на жах.
21
— Люба, ви переплутали, я зовсім не ваша ті-
тонька, — розгублено промимрила та. — Ви поми-
лилися! Я — Ненсі.
— Ви не моя тітонька Поллі? — розхвилювалася
дівчинка.
— Ні. Я — Ненсі. Я й подумати не могла, що ви
сприймете мене за свою тьотю. Насправді, ми ані-
трошечки не схожі.
Тімоті тихенько захихикав, проте дівчина була
надто стурбована, аби помітити радісне сяяння
в його очах.
— Тоді, хто ви? — спитала Полліанна. — Ви не
схожі на тих дам із Жіночої допомоги.
На цей раз Тімоті не міг здержатися і гучно за-
сміявся.
— Я працюю у домі вашої тітоньки, виконую
хатню роботу. У нас ще є місіс Дерджин, яка допо-
магає мені, прасує великі речі та пере.
— А моя тітка Поллі є? — настійливо допитува-
лася мала.
— Ще й як, їй-богу є! — втрутився юнак.
І тут Полліанні не те, щоб камінь, а ціла гора
з душі спала.
— Тоді добре, що вона є! — на деякий час невга-
мовна оповідачка затихла, а потім жваво защебе-
тала: — Знаєте, я дуже рада, що моя тітонька не по-
їхала мене зустрічати. Інакше я б уже побачилася
з нею і не могла б уявляти, яка вона! А так ще й вас
зустріла.
22
Ненсі вмить зашарілася. Тімоті повернувся до
неї і лукаво посміхнувся.
— Який милий комплімент! Ненсі, ти б мала ви-
словити подяку юній леді за такі приємні слова.
— Я... Я думала про міс Поллі, — промимрила та.
Лице Полліанни засвітилося від задоволення.
— Я теж увесь час про неї думаю. Цікаво, як вона
виглядає. Ви ж знаєте, що вона моя єдина тітонька.
Більше у мене нікого немає, і то я б не знала про її
існування, якби татусь не розповів. Вона живе у чу-
деснім великім будинку на пагорбі.
— Це правда, — підхопила Ненсі, — і скоро ви
його побачите! Погляньте туди, на той величезний
білий дім із зеленими віконницями!
— Який він гарний! А як багато дерев і трави
навкруги! Я ніколи в житті не бачила такої буйної
зеленої травиці! Мабуть, моя тітка Поллі дуже за-
можна, Ненсі?
— Так, міс!
— Ох, це так чудово, коли у тебе багато грошей.
Ніхто з наших знайомих не мав такого великого
маєтку, хіба що Вайти. Вони були найбагатшими.
В них у кожній кімнаті застелений килим, а по не-
ділях вони їдять морозиво. Моя тітонька теж їсть
морозиво кожної неділі?
— Ні, — похитала головою Ненсі. Вмить її губи
сіпнулися, вона весело зиркнула на Тімоті. — Ні,
Полліанно, ваша тітонька зовсім не любить моро-
зива. Принаймні, я ніколи не бачила його за обі-
днім столом.
Обличчя дівчинки посмутніло.
23
— Он як! Шкода! Не розумію, як можна не лю-
бити морозива? Хоча, це добре! У мене не буде бо-
літи живіт. А то я з’їдала стільки морозива у місіс
Вайт, що потім болів живіт. Вона навіть своє мені
віддавала. Тоді, мабуть, у міс Поллі багато килимів?
— Килими є!
— У кожній кімнаті?
— Майже у кожній! — відповіла Ненсі, а потім
насупилася, згадуючи ту маленьку кімнатчину на
горищі, де не було навіть хідничка.
— Я така рада! — вигукнула Полліанна. —
Я люб лю килими! У нас вдома їх не було. Тільки
два маленькі хідники. Вони дісталися нам із пожер-
твувань, але один був заплямлений чорнилом. А на
стінах у місіс Вайт висіли неймовірно гарні кар-
тини. На одній були зображені троянди і дівчатка,
які стояли навколішки, і кошеня, і ягнятко, і навіть
лев. Звичайно, лев і ягнятко були окремо, вони не
можуть бути разом. Розумієте, у Біблії сказано, що
колись вони житимуть у мирі, але не зараз, тому на
картинах місіс Вайт вони — окремо. А вам подоба-
ються картини?
— Не знаю, — відповіла Ненсі дрижачим голосом.
— А мені подобаються, — вела далі дівчинка. —
У нас вдома картин не було тому, що вони рідко
трапляються серед пожертвуваних речей. Лишень
одного разу нам перепало дві. Та одна з них була
такою красивою, що згодилася для продажу. Так
у мене з’явилися новенькі чобітки. А інша була та-
кою старезною, що як тільки ми її повісили на стіну,
24
вона одразу розвалилася на шматки. Першим тріс-
нуло скло. Як же я ридала! Та я навіть рада, що ми
не мали всіх тих гарних речей, тому що тепер мені
будуть подобатися ті, що в тітоньки Поллі. Знаєте,
це те саме, ніби знайти серед пожертвуваних ре-
чей гарненькі яскраві стрічки для волосся, коли до
цього траплялися лише темні та вицвілі. — Який
мальовничий будинок! Він — бездоганний! — ви-
хопилося в неї, коли екіпаж звернув на широку
в’їзну дорогу.
Коли Тімоті діставав валізу Полліанни, Ненсі ско-
ристалася нагодою і нишком мовила йому на вухо:
— Не смій мені навіть натякнути про те, що ти
звільнишся, Тімоті Дерджин! Ти не можеш кинути
мене тут саму.
— Звільнюся? Та ні за що в світі! — засміявся
юнак. — Тепер мене звідси нічим не виманиш.
З цим дівчам буде так весело, що й кіно не треба.
— Весело?! Буде тобі весело! — невдоволено
бовкнула Ненсі. — А я от думаю, як цьому милому
створінню жити з такою тіткою. Гадаю, їй не обій-
тися без належної підтримки. І я стану їй опорою,
розумієш, Тімоті! — присяглася вона.
Ненсі повернулася до Полліанни і вони разом
піднялися по широких східцях.
25
Розділ IV
КІМНАТКА НА ГОРИЩІ
М
іс Поллі навіть не підвелася, щоби при-
вітати небогу. Щоправда, вона на мить
відірвалася від книжки і простягнула Полліанні
руку, коли Ненсі з дівчинкою увійшли до вітальні.
Її довгі холодні пальці, ніби свідчили про глибоке
почуття обов’язку своєї хазяйки.
— Здрастуй, Полліанно! Я... — це все, що вона
встигла сказати.
Полліанна миттю пролетіла через кімнату
і плюхнулась на тверді коліна ошелешеної тітки.
— Тітонько Поллі, моя люба тітонько, я така
щаслива, що ви дозволили мені приїхати і жити
у вас, — схлипувала дівчинка. — Ви навіть уявити не
можете, як це чудово, що тепер у мене є ви і Ненсі,
і всі-всі! А то після смерті татуся, у мене була тільки
Жіноча допомога.
— Що ж, це добре. У мене не було такої втіхи,
знатися з Жіночою допомогою, — стримано відпо-
віла та, намагаючись вирватися із чіпких пальчи-
ків, які стисли її в обіймах. Нахмурившись, вона
поглянула на Ненсі, яка все ще стояла на порозі, як
вкопана.
— Ненсі, можеш іти. Поки що мені не потрібна
твоя допомога. А ти, Полліанно, будь ласкава, по-
26
водься як слід. Устань, я ще добре тебе не роздиви-
лася.
Дівчинка миттю підхопилась на ноги, видавши
істеричний смішок від надмірного хвилювання.
— Звичайно, ви ж бачите мене перший раз. Що-
правда, в мене нема нічого виняткового, окрім
ластовиння. Ой, мені ж іще слід пояснити вам,
чому я одягнута в червону сукенку, і розповісти про
чорну з протертими ліктями. Я вже пояснювала
Ненсі, що таточко мені казав...
— Ну, мене мало турбує, що розповідав твій
батько, — рішуче урвала міс Поллі, — Гадаю, що
у тебе є валіза?
— Так, тітонько, звичайно є. Валізку мені пода-
рувала Жіноча допомога. Вона — чудесна! Хоча
моїх речей там зовсім мало. Просто серед останніх
пожертвувань було дуже мало одягу для дівчаток.
Тут у мене є багато книг, які залишив мені татусь.
Місіс Вайт вирішила, що я повинна взяти їх із со-
бою. Мій тато...
— Полліанно, — цього разу голос міс Поллі про-
лунав строгіше. — Гадаю, буде ліпше, якщо ти зро-
зумієш одразу, що я не зацікавлена в історіях про
твого батька. Попрошу надалі їх уникати.
Дівчинка, затремтівши, перевела дух.
— Чому, тітонько Поллі, ви думаєте, що... — вона
зніяковіла і стихла.
Міс Поллі порушила мовчанку.
27
— Давай піднімемось нагору, я покажу тобі кім-
нату. Твоя валіза, певно, вже там. Я звеліла Тімоті
віднести її туди. Іди за мною.
Дівчинка повернулася і пішла слідом за тіткою,
не мовивши ні словечка. Її очі зволожились від
сліз, ледь стримуючись, вона гордо підняла підбо-
ріддя, щоб не розридатись.
«Втім, добре, що вона забороняє мені говорити
про тата, — міркувала Полліанна. — Мабуть, мені
й самій буде легше, якщо я перестану постійно ду-
мати про нього. Може, саме тому тітонька так гово-
рила». Дівчинка переконала себе у щирій «доброті»
міс Поллі. Змахнувши сльози, вона почала розгля-
дати все довкола. Вони піднімалися сходами. Тітка
Поллі плавно ішла попереду, її вишукану ходу су-
проводжувала шелестка чорна шовкова спідниця.
Крізь напіввідчинені двері можна було угледіти
красиві килими у м’яких тонах і меблі, оббиті ат-
ласом. Пухнастий килим під ногами аж угинався,
наче лісова стежка, вкрита густим зеленим мохом.
На стінах спалахували золотисті рами картин,
а сліпуче сонячне світло пробивалося крізь мере-
живні фіранки.
— Тітонько Поллі! — захоплено прошепотіла
дів чинка, — який же у вас дивовижний будинок!
Ви, мабуть, дуже щасливі, що живете в такому роз-
кішному домі.
— Полліанно! — різко обернувшись, обурено
вигукнула міс Поллі. — Мене вкрай дивують твої
слова!
28
— Чому, тітонько Поллі? — щира зацікавленість
взяла гору. Дівчинка не розуміла, чим образила
тітку. — Хіба ж це неправда?
— Звісно, ні! Маю надію, що я ще не зовсім втра-
тила глузд, аби пишатися дарами Господніми,
якими Він рясно благословляє. Тим більше гро-
шима, — виголосила леді.
Обернувшись, Міс Поллі почимчикувала кори-
дором, який закінчувався дверима на горище. У неї
не залишилося сумніву щодо свого рішення — по-
селити дитину якомога далі від себе, у місце, де
та не зможе ненароком понищити коштовні ме-
блі. Тепер, коли міс Поллі помітила у своєї небоги
ще й наявність такої риси, як марнота, то була
вдвічі рада, що вибрала для неї кімнатку, яка була
скромно улаштована.
Полліанна радісно тупотіла позаду тьоті Поллі,
а її великі блакитні очі роздивлялися у всіх на-
прямках, аби не упустити жодної цікавої речі
в цьому мальовничому домі. Від очікування у неї
перехоплювало подих, і серце пульсувало від збу-
дження, коли вони минали кожні двері. Вона вга-
дувала, за якими із цих дверей виявиться її власна
затишна кімнатчина, повна картин, хідничків і за-
навісок. Але раптом усі чари її творчої уяви розвія-
лися. Тітка відчинила двері, які вели на горище.
Там не було нічого цікавого. Вони піднімалися схо-
дами, які були оточені голими стінами. Східці при-
вели їх у затінену кімнатку, де покрівля по кутках
змикалася з підлогою. Там громадилися коробки
29
та скрині. Важке, сперте повітря утруднювало ди-
хання. Мимоволі Полліанна підвела голову, їй зда-
валося, що вона от-от задихнеться. Тітонька відчи-
нила двері, які знаходилися праворуч.
— Ось і твоя кімната, Полліанно. І валіза вже тут.
У тебе є ключі?
Дівчинка перелякано поглянула на тітку і мовч ки
кивнула. Міс Поллі нахмурила брови.
— Полліанно, коли я в тебе щось запитую, то
хочу, аби ти не тільки кивала головою, а й голосно
відповідала.
— Гаразд, тітонько.
— Ось так вже краще. Сподіваюсь, ти знайдеш
тут все, що тобі потрібно, — додала та, показуючи
на чистий рушник на вішаку та глек із водою. — За-
раз я покличу Ненсі. Вона допоможе тобі розібрати
речі. Вечеря у нас починається о шостій годині, —
кинула, прямуючи до сходів.
Ще деякий час Полліанна стояла, як вкопана,
супроводжуючи поглядом тітку Поллі. Потім оки-
нула оком пусті стіни, голу підлогу і зачинені вікна.
У кутку стояла валізка, яка ще недавно була в її кім-
наті на Далекім Заході. Наче отерплими ногами ді-
вчинка підійшла до неї, упала на коліна й закрила
обличчя руками.
Через декілька хвилин так її застала Ненсі.
— Моя біднесенька овечко, дівчинко моя, — тихо
мовила вона, опустившись на коліна біля неї, а по-
тім пригорнула до себе. — Я так боялася, що вона
скривдить вас.
254
Зміст
Розділ І. Міс Поллі ....................................3
Розділ ІІ. Старий Том і Ненсі ...........................9
Розділ ІІІ. Приїзд Полліанни ..........................14
Розділ IV. Кімнатка на горищі .........................25
Розділ V. Гра .........................................37
Розділ VI. Питання обов’язку .........................43
Розділ VII. Полліанна і покарання .....................55
Розділ VIII. Полліанна в гостях ........................62
Розділ IX. Розповідь про незнайомця ..................73
Розділ X. Сюрприз для місіс Cноу ......................79
Розділ XI. Знайомство з Джиммі .......................89
Розділ XII. Перед Жіночою допомогою ................102
Розділ XIII. Випадок у Пендлтонському лісі ............107
Розділ XIV. Кому нести холодець? .................... 114
Розділ XV. Лікар Чилтон ............................. 121
Розділ XVI. Червона троянда і мереживна шаль ........134
Розділ XVII. Просто як у книжці ......................143
Розділ XVIII. Призми ................................150
Розділ XIX. Заплутаний клубок подій .................158
Розділ XX. Ще більше заплутаний клубок подій ........162
Розділ XXI. Відповідь Полліанни .....................169
Розділ XXII. Проповіді та ящик на дрова .............. 177
Розділ XXIII. Нещасний випадок .....................186
Розділ XXIV. Джон Пендлтон ........................193
Розділ XXV. Гра в очікування ........................202
Розділ XXVI. Прочинені двері ........................209
Розділ XXVII. Два візити .............................213
Розділ XXVIII. Гра і гравці ...........................222
Розділ XXIX. Крізь відчинене вікно ...................236
Розділ XXX. Джиммі Бін береться за справу ............242
Розділ XXXI. Новий дядечко .........................246
Розділ XXXII. Лист від Полліанни .................... 249
«Полліанна» як ліки. Післямова ......................251
Літературно-художнє видання
Бібліотека світової літератури для дітей у 100 томах «Світовид»
заснована 2004 року. Серія третя. Література ХХ ст.
ПОРТЕР Елеанор
Повість
Переклад з англійської Марії Карнаух-Шурпік
Ілюстрації Аліни Воронкової
Головний редактор Богдан Будний
Літературний редактор Ірина Дем’янова
Обкладинка Олега Кіналя
Технічний редактор Оксана Чучук
Верстка Ірини Демків
Підписано до друку 12.12.2013. Формат 84×108/32. Папір друкарський.
Гарнітура Georgia. Умовн. друк. арк. 4,72. Умовн. фарбо-відб. 4,72.
Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготівників
і розповсюджувачів видавничої продукції
ДК №4221 від 07.12.2011 р.
Навчальна книга – Богдан, просп. С. Бандери, 34А, м. Тернопіль, 46002
Навчальна книга — Богдан, а/с 529, 46008
тел./факс (0352) 52-06-07; 52-05-48; 52-19-66
ofce@bohdan-books.com, www.bohdan-books.com
