978-966-10-3246-9-Semero_pechernykiv

ІСТОРІЯ ПРО БРАТІВ-ПЕЧЕРНИКІВ ДАКІЯНУСА

«Історія про братів-печерників Дакіянуса» міститься в доволі об’ємному двотомному рукописі перською мовою під умовною назвою «Маджмуе-йе гекаят» (c. 329а–369а), переписаному, як вважалось раніше, з огляду на палеографічні дані, в Індії у XVIII ст. Цей рукопис під шифром В 256 зберігається в Інституті східних рукописів РАН. Проте за ретельнішого прочитання з’ясувалось, що він переписаний набагато раніше, а саме 1099 року гіджри, на що вказує автограф (с. 711а). Він уже ставав об’єктом досліджень іраністів, правда, більше в прикладному плані: окремі твори із цього списку були включені у різноманітні збірники (серед них, зокрема, збірник, відомий під назвою «Плутовка из Багдада», а також збірник «Девять встреч», який містить відому повість про шейха Санана під умовною назвою «Три шейхи» зі списку В 256. Окремі твори з’явились друком і в українському перекладі («Всесвіт», 1999, № 5-6; «Всесвіт», 2004, № 11-12).

Рукописи такого типу унікальні як за обсягом (810 сторінок), так і за палітрою прозових жанрів: серед 56 творів є анекдоти (наприклад, Гекайат-е казі ке аз харман-е гуль ба-зір уфтад, 428б–430а), казки, легенди, повісті різноманітного характеру та роман «десяти візирів» «Бахтіяр-наме» (571б–637б). Особливий інтерес становить повість «Гекайат-е ан се мард-е джаван ва йак мард-е пір» (391а–413б), добре відома в «материкових» (себто переписаних безпосередньо в Ірані) рукописах, яка суттєво різниться від інших списків одним із трьох вставних оповідань, вкомпонованих у загальну канву розповіді, безсумнівно, пізніше. Географія подорожі, надмірна деталізація у розповіді юнака-могола не залишає сумнівів щодо місця написання твору, а саме Індії за династії Великих Моголів (Гандеш–Дакан–Баруде–Султанпур–Назарбар–Гуджарат–Ахмадабад–Манду–Біджапур–Агра–Бенгал–Аллахабад–Лагор). Пізніший і гекайят, який є цікавою сценкою із життя середньовічної Індії: «Розповідають, що в місті Лагорі зійшлись були вуличні артисти, і зібрались люди на виставу-мааріке. Вони мали великого кошика. Якусь огрядну жінку в присутності натовпу поклали в отой кошик і закрили міцно кришкою, так що люди оце все спостерігали. Крізь пруття було видно ту жінку. Коли в кошику відкрили кришку, в ньому не було нікого» (413б). Зауважимо, що з такими традиційними назвами, часто умовними, поміж суто літературних збірників трапляються й антології, доповнені відомостями з різних сфер знань — географії, космографії, астрономії, медицини й традиційними богословськими текстами.

«Брати-печерники...» написані в жанрі післякоранічних переказів, що досить широко коментують 18-ту суру Корану «аль-Кагф», проте в цьому разі, зважаючи на характер збірника та мовно-стилістичні особливості, їх треба розглядати в контексті народної літератури водночас з гекаятами. Як відомо, гекаяти написані простою мовою, в них нерідко трапляються ідіоматичні й просторічні звороти, приказки, цитати з Корану, подекуди перекладені (не завжди точно) перською мовою, аби зміст був зрозуміліший звичайному читачеві, а також уривки хадисів.

А саме в народній літературі склалось «оце чудове мистецтво оповідання — майстерність композиції і фабулотворення з безмежною вигадливістю гострих і захоплюючих ситуацій». Народна література активно вбирала у себе, переробляючи, відповідно до місцевих умов і культурно-історичних традицій, класичну літературу. Перша спроба аналізу такої літератури належить Є. Е. Бертельсу («Персидская «лубочная» литература», 1934), а згодом Ю. Є. Борщевський (відома стаття «Персидская народная литература», 1963) запропонував класифікацію, якоюсь мірою умовну, за жанрово-тематичним принципом.

У 1926 р. д-р Рюбен Леві переклав з рукописів, що зберігаються у Бодлеанській бібліотеці (Оксфорд), окремі зразки народної літератури («The Three Dervishes and other Persian Tales and Legends». — Oxford, 1926), зокрема «Палац із дев’ятьма павільйонами», а також повість про Ашраф-хана «Три дервіші», відому в інших варіантах як «Повість про Адиль-хана та трьох дервішів», «Хуршидшах і три китайські царівни», «Мансурів скарб» та ін. «Казки, включені у цю книгу, — зазначає автор у передмові, — перекладені вперше, із різних рукописів Бодлеанської бібліотеки. Вони взяті переважно зі збірок коротких оповідок найрізноманітнішого авторства, зібраних не одними руками і привезених в Англію численними мандрівниками та офіційними особами, зокрема сером Вільямом Оуслі та його братом, сером Гором Оуслі, амбасадором в Ірані. Деякі історії були включені в інший твір більш серйозного контексту. «Мансурів скарб», наприклад, був написаний на полях цінної праці, присвяченої історії монголів». Зауважимо, що рукописи Рюбена Леві з Бодлеанської бібліотеки, і рукопис, з якого зроблено наш переклад, розглядають як два найцінніші рукописи, де перська народна література, казки й легенди представлені у найповнішій та найкращій редакції, оскільки збірники такого типу трапляються надзвичайно рідко.

Основу повісті становить розповідь про шістьох гулямів правителя Дакіянуса (Ямліхо, Ямлійо, Астіхйо, Зарнуш, Маднуш, Садарнуш), котрі «увірували у свого Господа»: «Господь наш — Господь небес і землі, ми не будемо визнавати разом з ним жодного божества», а потому сховалися у печері в горі Джебель аль-Джалус, рятуючись від переслідувачів, разом із пастухом Габілем. Повість розпочинається з історії самого Дакіянуса, написаної в традиціях народної літератури, і її вирізняє безсумнівна оригінальність. «Брати-печерники...» відповідають коранічній сурі, у деяких місцях подане цитування (наприклад, частина 72-го айату 22-ої глави; 10-12-ий айати 18-ої, 8(9) айат 18-ої; 24(25) 18-ої; 21(22) 18-ої), а іноді і в неточному перському перекладі («У Святій Книзі сказано: як тільки Дакіянус повернувся від печери, Господь послав зараз янгола до братів-печерників, щоб той із руки до руки перевертав їх, аби тіла їхні на прах не обернулись земний» (236б). У Корані це місце описано так: «Ти гадаєш, що вони не сплять, а вони сплять, і Ми перевертаємо їх праворуч і ліворуч, і собака їхній простягнув лапи на порозі...» (частина 17(18)-го вірша 18-ої глави).

Ще одна особливість творів народної літератури: розвиваючи сюжет, з метою повчально-дидактичною і по суті виходячи за зміст 18-ої сури, анонімні автори залюбки і, головне, до місця цитують притчі з інших сур, як, наприклад, в «Історії з мухою»: «Воістину, ті, кого ви закликаєте окрім Аллаха, ніколи не сотворять і мухи, нехай би зібрались разом для цього. А коли у них вкраде що-небудь муха, вони не зможуть відняти у неї. Безсилий і прохаючий, і проханий!» (72(73), сура 22).

Що ж стосується основного тексту, то в ньому, разом з іншими впливами і нашаруваннями, як зауважив А. Кримський, можна виділити «навіть казково-перські із зороастрійськими рисами». У «всезбірці» Талябі Нішапурі (пом. 1036 р.) «Кісас аль-анбійа» («Оповідання про пророків») у третьому варіанті цар Дакіянус — «один із перських царів», а саме тип староіранського царя Джемшіда. «Дакіянус, вирушивши з Персії на Ефес, здобув теє місто та й зробив його столицею своєї держави. Він збудував в Ефесі препишний мармуровий палац на 4000 золотих колон і поставив для себе в палатах золото-перловий престіл на 80 ліктів завдовжки та 40 ліктів завширшки, де й возсідав серед своїх вельмож та воєначальників у всій своїй славі». Дотримуючись давньоіранської традиції, в цьому разі у змалюванні шахського палацу в столиці Фарс (Афсус), анонімний оповідач зближується з Талябі, відомим популяризатором священних легенд. «Залишивши певного чоловіка в країні Рум, Дакіянус вернувся назад у Афсус і збудував там за містом палац, у фарсанг завширшки і завдовжки стільки ж, виклавши його так, що один ряд був із золотих цеглин, а другий — срібних, поставив у ньому чотириста тронів, оздоблених коштовним камінням, та таких просторих, що на них залюбки і спочивати можна...» (334а).

Основний текст у більшій своїй частині близько стоїть до твору Табарі «Тафсір», відомого компілятора й інтерпретатора творів Мохаммеда ібн-Ісхака, зокрема «Кітаб аль-мабда ва кісас аль-анбія». Він містить також подробиці, яких немає в ібн-Ісхака, але які є, як зазначає А. Кримський, у раннього Талябі: гулями Дакіянуса, ідучи до печери, стали проганяти собаку, той же, із Божої волі, відмовляв їм людською мовою: «Не проганяйте мене, я також вірую в єдиного Бога!» Тут маємо ще одну цікаву деталь: юнаки перебили собаці ногу, проте коли почули його людську мову, взяли його на руки і т. д. Окрім того, простежуються і фрагменти з шиїтських версій із величанням імама Алі (зокрема, в описі внука Ямліхо), що належать до першої пол. XI ст., коли над західною Персією і Багдадом панувала шиїтська династія Буїдів (або, інакше, Бувейгідів) (932–1062 pp.).

До речі, згадаймо Й. В. Ґете-орієнталіста. Як відомо, орієнталістичні студії Ґете підкріплені були й Кораном, який він читав у 1772 р. в перекладі Д. Ф. Мегерліна, а також перекладав з латині 6-ту суру Корану. Відмінне знання священної книги мусульман, особливо ж «Історії семи сплячих» отроків — християнської легенди, яка доволі детально викладена у 18-ій сурі («Печера») — у записі відомого коментатора Кааб аль-Ахбара із «Скарбниць» Хаммера відбилось у чудовій інтерпретації «Семи сплячих» в «Західно-Східному дивані» (із книги XII «Хульд-наме» — «Книги раю»). Єменець Кааб аль-Ахбар (пом. бл. 653) як джерело відомостей зустрічається у компілятивній збірці «Кісас аль-анбія» («Книга пророків») відомого історика Талябі Нішапурі XI ст., і тут цікаво буде зазначити, що «Семеро сплячих» Ґете та «Семеро печерників Дакіянусових» із нашого збірника мають спільною основою походження твір Талябі Нішапурі, оскільки саме в нього трапляються деталі, яких немає у попередніх інтерпретаторів Корану, скажімо, у Мохаммеда ібн-Ісхака (бл. 690–768), якого так старанно опрацював Талябі (йдеться про «Китаб аль-мабда ва кісас аль-анбія» — «Початок [світу] та повісті про пророків»). На цю обставину, зокрема, вказує А. Кримський: «У коранських коментаторів (прим. у Замахшарія XI–XII в., т. І, ст. 795; зрештою це є й у ранішого Талябія Х–ХІ в.) додається подробиця, якої немає в ібн-Ісхака. Хлопці почали були гнати пса, щоб він, гавкаючи, не виказав їхньої схованки, а пес, волею Божою, сказав їм по-людському: «Не женіть мене! Я теж вірую в Бога єдиного і стерегтиму вас». Потім додано сюди ще одну подробицю: юнаки переламали були собаці ногу, але як почули од собаки людську мову, то понесли бідну тварину з собою на руках». Відповідне місце в рукописі В 256 звучить так: «Тоді повернувсь [чабан] до собаки й тюкнув на нього: «Вертайся! Ану додому!» Постояв собака, почекав, як ті відійдуть, а тоді знову за ними. Що вони вже не робили: і грудками кидали, і лаяли його, та марна справа. От попоб’ють його добре, трохи шкури не знімуть, він пристане, а далі знову, слід у слід. Уже й притомились тії, лупцювали його і вдруге, і втретє, і ломаччя в руки брали, і каменюки важкенькі — диви, аж ненароком і лапу йому перебили. Як заскавулить тут собака не своїм голосом, а далі й озветься до них по-людському: «Не бийте мене так, люди добрі, я шукаю те саме, чого й ви шукаєте. Хоча ми буцім і різні — хто в одежі, а хто в шкурі, та, проте, між нами у вірі одміни немає» (352а).

«Семеро печерників Дакіянусових» досить точно повторюють коранічну легенду, не оминаючи важливих деталей. «Брати-печерники...» викликають інтерес і з того погляду, що вони в такому вигляді й «обрамленні» трапляються в рукописних збірниках надзвичайно рідко. Приміром, записана А. Кримським під час його наукових поїздок по Близькому Сходу легенда — результат усної традиції, предмет досліджень швидше фольклористів, самі ж «Семеро печерників Дакіянусових», опрацьовані в напрямі повісті й «приправлені» несподіваними сюжетними поворотами, наочно демонструють, як на народному ґрунті легенда може розвинутись до такого масштабного твору.

Роман ГАМАДА

Присвячується пам’яті
Ірочки Ступак.

Семеро печерників

Розказують, що в ізраїльському племені був собі один чоловік, хтозна вже який святий та божий; за їжу мавши молитви й пости, не тільки удень одбивав поклони, а й ночей не спав; про таких кажуть, живим до Бога йде. Заробляв же він собі на життя тим, що випасав людських овечок. Отже ж не було у всьому племені ізраїльському богомільнішого та пісниковішого чоловіка над нього, а що вже правдива душа — навіки чесна і богобоязлива, без помсти і користі; здавалось, лице його так і світиться тією великою святістю. Звали ж його Дакіянусом.

Тридцять літ випасав він чужі гурти й отари, а оце одного дня, заведеним звичаєм, погнав овець у степ. Коли ж, не знати чого, одна вівця і застрягла ногою в якійсь ямці, а позосталі так і кинулись од неї врозтіч. Побачив Дакіянус — овечки сполохались, підійшов ближче, гляне, аж то якась вівця ногою у ямку угрузла. Насилу він її витяг. А то не ямка була, і не нора, а лишень могила із каменем надгробним. Узяв і добув, недовго думавши, той надгробок, коли дивиться — на ньому три рядки якогось письма вибито. Він і так приймався до того письма, і сяк, і на інший спосіб, проте не зміг ума до нього прибрати. Почекав він до вечора, а як пригнав овечок у село, показав ту кам’яну скрижалю спершу одному, потім другому, та ніхто не здужав одчитати, що воно там такеє написано та й якою мовою. Аж місця собі не знаходив Дакіянус, так муляла його та знахідка. Минуло трохи часу, і йому сказали, що у місті Кейсарія* живе один стовосьмидесятилітній чоловік — хоч яке було б трудне чи темне діло, то зараз його на світ і виведе. Узяв Дакіянус скрижалю та й подався у ту Кейсарію; прийшов у місто, недовго й напитував старця, скоренько знайшов його дім. Уступивши у хату, поздрастувався, як годиться, той одповів йому на привітання, прийняв ласкаво гостя, а далі й став питати:

— То яка ж нужда привела тебе сюди?

Дакіянус поклав перед ним скрижалю й розповів свою пригоду. Прочитав старий оте письмо та й задумався, а далі став, не криючи великого подиву, пильно до Дакіянусового лиця приглядуватись, та все головою хитав. «Чого це він на мене так дивиться? Що за лиха матір?» — чудувався й собі Дакіянус та, не втерпівши, запитав:

— Батьку вельможний, скажи мені, у волі твоїй, що ти таке на оцій скрижалі побачив, що тебе так уразило?

Старий знову скинув на нього оком, подивився так гостро-гостро, а тоді й озветься:

— Окаянна ж душа твоя! О злощасний!

Аж нестямився Дакіянус, вчувши таку мову; тремтячи усім тілом, він одмовив:

— Що це ти таке, батьку, про мене кажеш-говориш, адже в усьому племені ізраїльському більше й чоловіка такого немає, щоб так вірно, як я, Богу служив та молитви творив, а ти мене окаянником та злощасною душею узиваєш.

— Присягаюсь тим Богом, — почав старий уже зовсім лихим голосом, — який уділив мені триста літ віку жити, що гіршого недовірка й нечестивця мені й бачити не доводилось. Так знай же, немає науки, що я не опанував її, отже ж і прочитав я скрижалю, а на ній написано таємницю твого життя. Хоча ти й стоїш оце переді мною, і з лиця сподобний, і честивий, проте твоя справа геть погана буде: повстанеш супроти свого Бога і помреш як послідущий безвірник, проклятий на пекельні муки.

Іще дужче злякався Дакіянус, аж у лиці змінивсь.

— Побійся Бога, — сказав він старому. — Ти, мабуть що, в умі помішався од старощів та сам уже гаразд не тямиш, що говориш. Уже тридцять літ буде, як я посвятив себе служінню Богові Усевишньому, тільки до нього молитви звертаю, тож чого мені та бути проклятому?

— Коли ти навіть стільки молитов прокажеш, скільки піску у пустелі, чи скільки листя на деревах, чи крапель у дощі, однаково твоє місце у пеклі, — відмовив старий.

— А якби я оцю скрижалю не знаходив і тебе б зроду-віку не бачив, слів твоїх не чув би, то, мабуть що, і провіщення лихого не було б?

— Якщо хочеш, з’ясую я тобі твою справу, тільки гаразд слухай та затям собі.

— Аллаху преславний! — вигукнув Дакіянус. — Розказуй хутчій, бо боюсь, помру я од нестерпної таємниці.

— Так знай же і відай, — почав старий, — що недалечко од цього місця лежить один гробівець (у ньому ти і знайшов оцю скрижалю), а в ньому скарб превеликий заховано; усі скарбівничі світу нехай і тисячу років навперемінно удень і вночі лічитимуть, числа отому багатству, однак, і не знатимуть. О Дакіянусе, скарб отой і добро усеньке, що в гробівці, твоїми будуть. Тож уставай, не барися, та поспішай туди, забери усе, що там є.

Вчувши таку мову, Дакіянус замисливсь на хвилю, а тоді й каже старому:

— Урозумів же я, стар-чоловіче, велике щастя мені припало — в один день забагатів не знати як; проте для чого ж мені бунтувати супроти свого Бога?

— Історія оця — довга, не коротка, як прийде пора, тобі усе й відкриється.

— Коли уже так повернуло діло, — одмовляв Дакіянус, — то не подався б ти, старий, зі мною? Потрудись, будь ласкав, туди лишень кілька днів дороги. Я при тобі відкрию той скарб і віддам тобі половину з нього.

— Дакіянусе, — і каже йому на те старий, — боюсь я, що коли піду туди з тобою, ти одуриш мене і не даси нічого.

— Крий Господи, де ж то я тебе та дуритиму? — вигукнув Дакіянус. — Присягаю, що переділюсь з тобою порівну, без омани.

І одмовляв старий:

— Чогось-то мені гадається, що коли ти отой скарб угледиш, то роздумаєшся й не даси мені й шеляга. Та на все воля Божа, раз уже мені Ласкавим Милостивцем таке на віку призначено, тому й бути, сказано — долі не відвернеш. Іменем Аллаха, благого й милосердного, дай мені руку та приобіцяй, що так же й учиниш.

Дакіянус уклав свою руку в руку старого й поклявся половину того добра віддати старому, та ще побожився: нічого, каже, лихого тобі і не заподію, не турбуйсь. А далі побрались вони в дорогу, і йшли, аж урешті добулись Афсуса*. Привів Дакіянус старого до тої діри, відчинили вони двері гробниці — і кріпко ж було тії двері зроблено! Потому спустилися униз драбиною, коли дивляться — там іще одні двері, міцніші од перших, і замок більший, аніж той був. Дакіянусові аж лячно стало.

— Не бійсь, — заспокоїв його старий, — чого тут жахатися? Краще замок розбий.

Розбив замка Дакіянус, відчинив двері, дивиться — аж там палац стоїть на сім покоїв.

— Відчиняй двері в покої, одні по одних, — сказав йому старий.

От відчинили перші двері, уступили всередину, аж там поясів із золотом попід саму стелю наскладувано, і двері, й стіни, та й сама стеля були золоті. Уступили в другий, а там сила старих грошей, та не простих собі, а все шахських, із карбованими на них державними знаками. У третьому були одні диргеми й динари — такі ще за ханів вибивали, у четвертому — справжнісінькі тобі розсипи, що вабили душу й зір, у п’ятому — сідла, вуздечки, стремена, і все то те воно, чепраки і збруя, здоблене щирим золотом. У шостому аж іскрилося од яхонтів, бірюзи, лалів та смарагдів, а в сьомому було чи не трохи і таких, і он-яких перлів чистої води. Що то вже здивувався Дакіянус, побачивши оте добро безмірне, оті скарби безчисленні. «Оці всі багатства Усевишній мені дав, тож навіщо ділитись із якимось старим шкарбуном? — подумав собі він. — Нічого кращого я не вигадаю, як тут-таки порішити старого, й у цьому ж місці закопаю, а потому тихесенько всі скарби й перенесу додому, а то ще, не приведи Господи, старий комусь і розбовкає цю таємницю».

— Як я не міркував, старче, — сказав він по короткій надумі старому, — а нічого більш не прийшло мені в голову, як отут тебе убити та самому до рук все прибрати.

— Негідна ж твоя душа! — став докоряти йому старий. — Ти ж мені обіцявся, ти ж мені перед Богом клявся! Коли вже так твердо намірився не ділиться зо мною — у волі твоїй, чини як знаєш, тільки не збавляй мені віку, пусти з душею, я піду своєю дорогою, та й тільки усього, ані ти мене не бачив, ані я тебе зроду.

— Е, ні, діду, — відказував йому Дакіянус, — коли я пущу тебе живцем, не матиму потому й години промитої. Що не кажи, а тебе таки треба убити, та й край.

— Дакіянусе, побійся Бога, не роби цього! — заклинав його старий. — Не ламай свого слова, раз уже дав його, не чини душогубства, адже це гріх непростимий.

Та марна річ було щось казати, щось говорити. Дакіянус вихопив меча і відрубав старому голову, дарма що той вчений, дарма що до трьохсот літ йому б іще на світі жити. Закопавши тіло у тому ж гробовищі, він узяв добра, скільки хотів, закрив двері на міцний замок, вийшов із ями і подався додому. Отак поволі, тишком-нишком перетягнув він увесь скарб у хату. Зараз же купив собі хороший дім, і для дому все необхідне, придбав собі до того ж силу посілостей, маєтностей не тільки у своєму городі, а й у поблизьких містах, та ще хат наставив; і дивись, уже в нього й гулямів прірва, і рабинь, і служниць таки немало; а які ж ті айвани, які світлиці! Не минуло і скільки-там часу, як зробився він знакомитим та звісним на всю округу. Отже ж невзабарі тільки про нього й говорили — мовляв, багатир який. Люди у його бік кланялись уже не лишень як святому старцеві, вважаючи його вельможнішим од інших вельмож; приходили й з далеких місць привітати його та подивитися на нього, та так і лишались там жити. Дакіянус такої вже набув собі високої слави, що й стовпи держави стали із ним зазнаватися, наближені падишаха Афсуса, опрочі знатні городяни і собі намагалися позискати дружбу такого чоловіка, і що вже вони одвідали од його милості й ласки, од його щедрот, то й не розповісти. Ото й було розказувано падишахові в палаці, не раз та й не двічі, про Дакіянуса, мовби тисячею язиків розписували його достоїнства. Навірилось падишахові слухати, узяв та й покликав до себе того Дакіянуса, а його не довго треба було й просити, зараз зібрався й прибув, та хтозна з якими дарами прехорошими. І приходив він у гості чи не щодня, за кожним разом приносячи усе багатші й чудовніші дарунки. Не довго те й діялось, як став він першим серед падишахових двораків і всі в палаці, хоч-не-хоч, мусили не те що слухатись його, а й наказам його коритись.

Минув отаким побитом якийсь час, і між правителем Афсуса та правителем Руму зайшла ворожнеча. Замірився румійський правитель іти війною на свого противника, царство його під свою руку підбити; згромадивши велике військо, він виступив у похід. Як почув ту звістку правитель Афсуса, то зажурився, засумував тяжко. Побачивши такого-то розгубленого й опечаленого свого пана, одважився Дакіянус поспитати причину тривоги.

— Бачу я, — каже, — що падишахову душу турбує оце ніби якась думка.

Правитель і розповів йому про свою притичину.

— Довгого віку тобі, о правителю! — і каже тоді Дакіянус. — Де ще те лихо, а ти вже бідкаєшся. Не вбивайся так, ось я виступлю на ворога та з Божою поміччю, надіюсь, його і подужаю, збавлю тебе, мій ласкавий пане, од твоєї печалі.

Аж на духу піднявсь правитель Афсуса, як учув таку мову; похваливши Дакіянуса, він сказав:

— Бери тоді моє військо, скарбницю також, та й дій на свою руч.

От і став Дакіянус на чолі війська, узяв із собою скарб військовий, дав розпорядок войовникам своїм спорядитись, обладнав задля себе іще три тисячі гулямів-мечоносців та й, попрощавшись із правителем Афсуса, у добрий час вирушив у сторону Руму із наміром таки повоювати ворога; відваги ж у його було як у доброї тисячі чоловіків, не то що. Узявши зі скарбниці тисячу харварів золота й срібла, на кожному привалі він роздавав оте золото-срібло воїнам, і одного не забув нагородити, повсякчас виявляв турботу в усьому, так що скоро всі полюбили його не знати як, душі у ньому не чули.

Як прибув Дакіянус зі своїм військом до границі румійського царства, правитель Руму послав їм назустріч гінця, щоб ті, мовляв, заплатили йому данину. Дакіянус же велів передати правителеві Руму: «Ось я стою отут перед тобою, і зі мною двадцять тисяч воїв моїх. Побачу я, хто із нас вищий, чия буде зверху». Дуже вже розсердився румійський правитель; зібравши своє військо — триста тисяч відважних войовників — він виступив супроти Дакіянуса. От і почали вони люту бійку, так як півень з іншим півнем починає, аж земля затряслася од тупоту копит. Зійшлись, схопились два війська між собою, і зав’язалась кривавая битва. Дивись, і не стало духу в румійського правителя, повернув він свого коня і ну втікати, а Дакіянус за ним.

Прибравши до рук оте все румійське царство, Дакіянус написав тоді своєму володареві листа: «Захопив я правителя Руму, стяв йому голову, і Всевишній Господь, дарувавши мені перемогу, настановив мене отут державні справи вершити. Пришли мені зараз же трирічну данину, коли не хочеш меча мого попробувати, і відтепер слухатимешся моїх наказів, а не то тобі те буде, що й румійському правителеві». Написав та й послав нарошним гінцем. Коли володар Афсуса прочитав того листа, аж сам не свій зробився з люті. Тут же прикликав до себе візирів з емірами, розповів їм усе, як є, а далі й відписав Дакіянусові: «Ах ти ж, сучий вилупку, сякого-такого батька сину! Ах ти ж, невдячна личино, бузувіре клятий! Так-о чинять хіба що послідущі негідники, віддаючи за благодію невдякою. Хто ж тебе зробив на ввесь світ знакомитим, хто тобі славу велику дав, як не я? Отже ж я поквитаюсь з тобою, покажу вже, як хліб-сіль шанувати треба». Відправивши гінця, сам на чолі війська виступив у похід проти Дакіянуса. Довідавшись, Дакіянус вивів і собі свої лави назустріч. Почалась запекла битва, і Дакіянус здобув перемогу; він убив правителя Афсуса, і все майно його, і військо віддав на пограбунок. Залишивши певного свого чоловіка в країні Рум, вернувся назад у Афсус і збудував собі там за містом палац, у фарсанг завширшки і завдовжки стільки ж, виклавши його так, що один ряд був із золотих цеглин, а другий — срібних, поставив у ньому чотириста тронів, здоблених коштовним камінням, та таких просторих, що на них і спочивати залюбки можна. До того саду, що оточував палац, провадило тисяча воріт, і на кожних воротях Дакіянус поставив по одному місяцечолому гулямові; отож, де б не сидів він, завжди бачив перед собою вартовика; іще ж він настановив сімдесят візирів, сімдесят розпорядників, зібрав двісті тисяч вояків, давши їм дорогу зброю. І такий он лад запровадив у себе: коли сідав на трона, сімдесят візирів, сімдесят розпорядників, та сімдесят астрологів, та сімдесят наближених, та ще тисяча філософів велемудрих, та ще хтозна-скільки вродливих рабинь стояло перед ним. А іще ж золоті ослони, у які вправлені були самоцвіти, поставлено в палаці, і чотириста стражників із золотими мечами та чотириста гулямів сонцесяйних, вишикувавшись у шеренги, так і завмерли, готові щомиті сповняти накази.

Отаким-ото побитом владарював Дакіянус собі на втіху, і по недовгім часі слава про його силу та могуть велику розійшлася по всьому сходу, ба докотилася і до заходу; шахи й падишахи з близьких і дальніх сторін корилися його волі й у своїх розпорядках урядкувались лишень од нього. Як побачив Дакіянус таку справу, як урозумів, який же він із себе самодержець і владар, що орудує замалим не цілим світом, то упав у велику гординю — розпишався, розприндився, що вже далі нікуди.

Одного дня сидів він, оточений чи не тисячею місяцечолих гулямів, і впали йому з-посеред них в око шестірко юнаків. Він наблизив їх до себе, велівши слугувати йому не відходячи, щоб і вдень і вночі були, — тії й не відступали від нього й на мить ні на людях, ні коли йшов, прощайте у сім слові, до вбиральні. Отих шестеро гулямів настановив він урядниками над усіма іншими гулямами, і були вони такими вже вірними, відданими та чесними, такими вже ревними йому служителями, що могли за цими прикметами по праву вважатися незрівнянними. Отож, як то мовиться, підв’язавшись ревно поясом слугування, вони сповняли свою службу не згірш за рабів найнижчих. Побачивши, що ті віддані до останку, упевнившись у їхній щирості, — а що вже були тверді та чисті, немов тобі сталь гартована, — Дакіянус з часом іще дужче став довіряти їм, наблизив ще більше до себе, і не вспіли люди зоглянутись, як оті шестеро гулямів як би в один день заходились усім заправляти: вони вже і над двораками родовитими старші, вони вже, бачте, указ емірам з візирами, вже вершать обов’язки і дорадників — таку, бачте, силу при дворі мали. Дакіянус чинив усе по їхньому слову, до порад дослухався, і що ж? — переповнилася чаша терпіння емірів з візирами, увірилось їм на отеє дивитись, і заповзяли вони у серце великую злобу на отих шістьох гулямів. Проте Дакіянус міцніш іще заплутувався у тенетах прив’язаності до удатних юнаків, і дійшло вже було діло до того, що урядували в державі насправді гулями, а не сам Дакіянус. А звати гулямів було он як: найстарший з-посеред них мав ім’я Ямліхо, другого кликали Ямлійо, третього — Астіхйо, четвертого — Зарнуш, п’ятого — Маднуш, а шостого — Садарнуш; оті п’ятірко гулямів слухалися свого найстаршого, Ямліхо. Дакіянус і їжу, й вино з рук їхніх приймав, і вбирався од них, і зі сну коли встане, а вони тут як тут, при ньому, та зараз і радиться з ними — отже ж і миті на самоті без них не зостанеться. Хочеш-не-хочеш, довелось-таки родакам дворовитим та емірам з візирами виявляти отим гулямам знаки уваги та ласки їхньої запобігати. Дакіянус же падишахував собі, як повелось воно здавна серед правителів, дотримуючись древніх звичаїв, а ввечері клав поклони та молитви творив Усевишньому.

Оттак-то минуло десять літ, і Дакіянус іще гірший зробивсь: став такий гордуватий та пихатий, що далі нікуди, глянеш — так високо несеться, так високо вгору дметься, що годі. От і сказав якось він собі: «Чи є в усьому світі од мене хто могутніший та сильніший?» Отак думаючи та гадаючи, він і незчувся, як Ібліс звернув до нього своє лице, привітався та й каже:

— Будь же благословен, о господе земний!

— Ти що за один? — здивувавсь Дакіянус.

— Я — янгол, — відказував йому Ібліс. — І приніс я тобі вітання та послання од самого Господа, нехай славен буде во віки віків. Зволив він передати тобі ось що: «Я, — каже, — Господь небесний, а ти будеш господом земним. Усю землю віддаю тобі в розпорядок, ось бери й управляй з мого допусту царством земним, а мені через справи небесні й діла немає до справ земних. Ти — Дакіянус, отож і діла земні вершити тобі належить по праву».

Як почув Дакіянус ту мову, устав та аж задрижав увесь.

— Убійся, — каже, — Бога; оцих бриднів, заради усього святого, і не говори нікому, не споминай їх, цур їм і пек! Нехай я і бог земний, як ти кажеш, так хто ж погодиться мене за Господа взнати? Звичайно ж, мене зараз-таки за божевільного й візьмуть, та ще, чого доброго, життя мені відібрати схочуть, а що вже веремія зчиниться, то нехай Бог боронить!

Примітки

С. 10. Кейсарія — тут ідеться про Кейсарію Палестинську, інакше Цезарея, Кесарія — стародавнє місто-порт на території Ізраїлю, на південь від Хайфи. Засноване в 20-х роках до н. е. на місці елліністичного міста «Вежа Стратона».

С. 14. Афсус — арабізована форма Ефеса, стародавнього міста на західному узбережжі Малої Азії. Заснований у XII ст. до н. е. греками на місці карійського поселення. В 560 р. до н. е. завойований Мідією, 546 — Персією. Після греко-перських війн (500–449 до н. е.) звільнився від перського панування. Після 386 р. до н. е. Ефес знову завойовано Персією, в 334 — Александром Македонським. Від стародавнього Ефеса залишились руїни, серед яких виділяється ранньохристиянський комплекс «Семи сплячих отроків ефеських». У тексті помилково написано замість Афсуса Фарс.

С. 30. «...Воістину, ті, яких закликаєте ви в молитвах...» — частина ٧٢-го вірша ٢٢-ої глави Корану («Свято»).

С. 53. «В яскині Ми наклали глухоту на вуха їхні...» — 10-12-й вірші 18-ої глави Корану («Печера»).

С. 58. «Чи не гадав ти собі, що товариші-печерники...» — 8(9)-й вірш 18-ої глави Корану («Печера»).

«... із руки до руки перевертав їх...» — неточно цитується частина 17(18)-го вірша 18-ої глави («Печера»). У Корані це місце описується таким чином: «Ти гадаєш, що вони не сплять, а вони сплять, і Ми перевертаємо їх праворуч і ліворуч, і собака їхній простягнув лапи на порозі...»

«І зоставались вони в печері своїй триста літ та додали іще дев’ять» — вірш ٢٤(٢٥) ١٨-ої глави Корану («Печера»).

С. 77. Малік-аль-Мавт — (букв. «володар смерті») — у мусульманській міфології ангел смерті, на ймення Азраїл. Азраїл знає людські долі, проте не знає, коли людина точно помре. Коли цей день настає, з дерева, що росте біля трону Аллаха, злітає листок з ім’ям смертного. За сорок днів Азраїл повинен розлучити душу й тіло людини. У праведників це відбувається безболісно, а у грішників — з муками.

С. 78. «…Стануть казати вони...» — 21(22)-й вірш 18-ої глави Корану («Печера»).

«Слава Богу, Господові світів!» — ١-й вірш ١-ої глави Корану («Фатига» — «Відкриваюча»).