Євген ДУДАР

РОЗДУМИ

легковажного

Фрагменти з життя

маленького українця

УДК 82-7

ББК 84-7(4Укр)

Д 81

ISBN 978-966-10-3192-9

 .

Д 81 Роздуми легковажного : Фрагменти з життя малень-

кого українця/ Є.Дудар.— Тернопіль: Нав чальна

книга– Богдан, 2014.— 496 с.

SBN 978-966-10-3192-9

 82-7

 84-7(4)

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворена

в будь-якому вигляді без дозволу видавця.

Частина перша

СПОГАДИ

ПРО СЕБЕ

роздуми легковажного

вісно, як і всі, я, очевидно, народився. Хоча батьки

переконували, що мене «загубили цигани». Коли вже

працював у «Перці», мій молодий колега Михайло Прудник

уточнив: «Вони вас не загубили. Вони вас просто викинули.

Бо ви дуже вредний».

Так чи інак, але сталося це 24 січня 1933 року.

Правда, мати запевняла, що я появився на другий день

після Йордану. Отже — 21 січня. А хрестили мене 24-го.

Тому й у метриці так записано.

Отже, поки я не бачив метрики, святкував день народ-

ження 21-го. Побачив — святкую з 21 по 24. Це дуже по-

добається моїм друзям. Не треба носити подарунків. Одні ка-

жуть: «Я думав, що вчора...». Інші: «А хіба не завтра?..»

У цей чарівний світ мене супроводжували дві планети: Ко-

зеріг і Водолій. Видно, перед тим, як експедувати мене, вони

довго сперечалися. Кому випадає ця, не вельми приємна, ро-

бота? Обидва, очевидно, не хотіли. Бо період Водолія почина-

ється 21-го. Кому на початку чи наприкінці періоду хочеться

працювати?

Тоді, видно, Всевишній дав їм доброї прочуханки. І цю

місію вони виконували удвох. В результаті цього у моїй долі

постійна парність випадків.

Число «21», якого я з’явився на світ, — вельми щасливе

для людства. 21-го січня помер тиран Ленін.

1933 рік — дуже трагічний і похмурий. У Німеччині при-

йшов до влади тиран Гітлер.

Обидві ці потвори так чи інакше будуть пов’язані з моєю

долею. Народися я у «странє совєтов» — одразу й помер би

з голоду. Народися у Німеччині — могло бути гірше. Мож-

ливо, «фюрер» за хотів би стати моїм хресним батьком. Пляма

на все життя.

Вічна слава моїм предкам — вони обрали Галичину. І хоч

у цей час там бушувала пацифікація пілсудчиків, польський

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

колоніа лізм у порівнянні з німецьким чи «совєтським» — був

раєм.

Уперше «принади» його я відчув, коли мені було два роки.

Батько обкопував яблуню. Я колупався неподалік.

Раптом перед батьком постав польський жандарм. Який

мені ду же сподобався. Бо весь блищав.

Мить — і лопата блиснула на спині жандарма. Мить —

і жандармів карабін блиснув у руках батька. Ще мить — і п’яти

жандарма заблищали біля воріт.

Оці три блискучі миті я запам’ятав. Ще запам’ятав, що пла-

кав. Шкода було «блискучого вуйця», якого тато вигнав.

Іншу картину я запам’ятав краще. Мені вже було дев’ять.

Літо. Сонце. Подвір’я. Батько рубає дрова. Я складаю.

Рипнула хвіртка. Гусаком ступає високий довгов’язий ні-

мець. За ним гусеням дріботить маленький староста Баранець.

Німець стоїть поруч із батьком. Кінчиком канчука грай-

ливо вдаряє по крисах батькового капелюха. Який, звісно, на

батьковій голові. Монотонно чеканить слова. Баранець ста-

ранно перекладає:

— Пан комендант попереджає: якщо через тиждень не

буде здано контингент, на другий тиждень заберуть корову.

А з хати поздій мають вікна і двері...

Капелюх насунутий батькові на чоло. Він схилив голову під

грайливим канчуком шваба. Поглядом покосував на сокиру,

що перепочивала, зарубана в колоду. Рука ледь здригнулася.

Я писнув:

— Ой!

Батько стрепенувся. Глянув на мене. Вкрився рясним потом...

Німець вже почвалав до воріт. За ним подріботів Баранець.

А Батько стоїть мов укопаний.

Я шепчу:

— Татунцю! Що ви хотіли зробити з тим німцем?

Батько притулив вказівного пальця до вуст.

Потім сів на колоду. Я притулився до нього. Він обняв

мене за плечі. І я відчув, як тремтить його рука.

У цю хвилину мені й пригадався той польський жандарм.

Я спитав батька, що було тоді?

роздуми легковажного

Тоді жандарм прийшов батька арештувати. За законом

батько мав стати до нього лицем. А жандарм «взяти на бач-

ность» (віддати честь) і прочитати підарештному наказ влади

про арешт. При цьому він не мав права нагрубити або чимось

іншим людину образити. Всі ці тонкощі батько знав. Вдавав,

що жандарма не помітив. Продовжував копати. І як той не

заходив, батько постійно повертався до нього задом.

Жандарм не витримав. І процідив:

— Пся крев! Свіня!..

Тепер закон був на боці батька. А лопата — на спині жан-

дарма.

Карабін, який батько відібрав у жандарма, він завіз до по-

віту. За мужність отримав грошову винагороду. А за те, що ма-

ніфестували вулицями села під синьо-жовтими прапорами —

два тижні криміналу...

Німець, звісно, обійшовся б нам усім дорожче.

Контакти з іншими «визволителями» будуть пізніше. Коли

я трішки підросту.

Галичанам на «визволителів» таланило. Прометеєві, якому

орел щоденно довбав печінку, було набагато легше, ніж гали-

чани ну. Прометея довбав один орел. Галичанина — австро-

угорський, румунський, чеський, польський, російський дво-

головий, мадярсь кий, гітлерівський. Тоді дорізували серпом

і добивали молотом. Ще й примушували співати: «Я другой

страны такой не знаю, где так вольно дышит человек...».

Але галичанин тому й вистояв, що мав багато загарбників,

а не одного постійного. Вони часто мінялися. Не встигали

вироби ти тактики і стратегії духовного поневолення. А гали-

чанин не встигав до них «привикнути». Набирався хитрості,

досвіду. Як всю цю погань обкрутити. Зостатися цілим. І збе-

регти дух предків...

Село Озірна, у якому я мав честь «висадитися десан-

том», — на шляхах Тернопіль — Львів. Із трьох боків оточене

стависьками. На яких багато джерел. Є такі, що мають кілька

метрів у діамет рі. Їх називають безоднями. Північну й східну

околиці ополіскує річка Восушка. Яка за мого дитинства була

глибокою і широкою.

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

Ті безодні, та річка, ті шляхи — залізний та кам’яний —

фор мували у моєму маленькому єстві філософа. Правда, ще

активну участь брало небо. Я дуже любив лежати горі лиць

біля джерела, у високій траві. Дивитися в небо. Білі хмари,

що пливли по голубій безодні, уявляв великими перинами. На

яких катаються ангели. Ме ні здавалося, що котрийсь із них

зараз злетить із хмари, сяде коло мене. І скаже: «Євгене! Ти

слухняний хлопець. Сідай на кри ла. Я тебе понесу...».

Ангела я так і не побачив. Може й добре, що він мене туди

не брав. Хто знає, чи повернув би. А мені так подобалося на

землі.

Чорт уперше постав перед моїми очима в церкві. На іконі

святого Архангела Михайла. Отам, де Михайло його про-

колює списом...

Чорт страшний. Він таке на мене навіяв, що я ночами не

спав. Філософував. Ну навіщо це людина народжується на

світ? Щоб наг рішити і піти до пекла? Я чогось був упевнений,

що без гріха жит тя не проживу.

Батьки мої релігійними фанатами не були. Батько спові-

дався раз у рік. Перед Великоднем. І казав: «Я не так багато

грішу, аби щодня сповідатися...». Мати сповідалася ще й пе-

ред Різдвом. З чого батько жартував: «Кожен знає, скільки

гріхів має...».

Ходили ми до церкви греко-католицької.

У селі ще були два костьоли і дві синагоги.

Отже, село наше, фактично — не село. Село-«містечко».

А озірнянці — ніби містечкова шляхта. Голопуза. Зате гоно-

рова. Як жарту вав батько: «Ковнір з фоша, а в кишені воша...».

Батьків батько, себто мій дід, — Теодор Максимович Ду-

дар — був кушнірем. Вичиняв шкіри і шив кожухи. З цього

й жив. І непогано. А ще разом із бабою вони вміли творити ді-

тей. Різних релігій них конфесій. За своє, досить таки тривале

(дід прожив понад ві сімдесят, баба — понад дев’яносто літ)

життя вони видали на світ три греко-католики і чотири ри-

мо-католички. Громадянами були законопослушними. За то-

дішніми законами Австро-Угорської імперії, якщо батько гре-

роздуми легковажного

ко-католик, а мати римо-католичка, дітей ділили так: хлопців

записували до конфесії батька, дівчат — до конфесії ма тері.

Батькова мати, себто моя бабуся, Шнайдро Ружена Анто-

нівна — полька австрійського походження. Мала багато поль-

ського гонору, німецької пунктуальності. І була «зацєнтою»

римо-католичкою. Тому всі мої цьоці і бабуся ходили до кос-

тьола, всі вуйки і дідусі — до церкви.

Різдво Христове починали святкувати з 25 грудня і закінчу-

вали 20 січня. Дід жартував: «Якби в нашій родині ще був жид,

у нас були б круглий рік свята...»

Мамин батько, а мій дід, Іван Мороз походив з села Цеб-

рова. Мав багато землі, велику пасіку і порівняно небагато

дітей. Лише п’ятеро. Тому всі мої вуйки і цьоці по маминій

лінії жили на ху торах.

У 1939 році діда, як і всіх нас, «визволила» «совєтська

власть». А в 1940 році дід утік. На той світ. Маючи 82 роки

від роду, всі зуби, юнацький слух і молодечий зір, здоровий

світлий розум.

Перед відходом у вічність дід зібрав біля себе дітей і сказав:

— Діти мої! Що міг — я вам дав. Але прийшла сатанинська

вла да і все це забере. Не старайтеся дуже працювати. Ця влада

господарів не любить. То влада наймитів, злодюг і брехунів...

Бабусю Ганну, мамину матір, я не застав. Вона померла,

коли моїй матері було лише чотирнадцять. Померла, маючи

лише 52 роки. Її батьки — Іван та Варвара Гриценки —

сплять вічним сном на озірнянському цвинтарі, неподалік від

її могили...

Це родинне тло. На якому я підростав. Сімейне було наба-

гато вужчим. Тому зупинятимуся на ньому ширше.

Час плив. І я мусив рости. Сімейна атмосфера цьому

сприяла.

Коли я з’явився на світ, мій батько саме сягнув віку Христа.

Мати — на чотири роки молодша. Отже, вони були при енер-

гії, при силі і при досвіді. Бо за п’ять років до мене сотворили

мені ви хователя. Брата Богдана. Богдан усім нам дуже подо-

бався. Але не сподобався корові. І вона рогом пробила йому

щоку.

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

Діставши статус потерпілого, Богдан активізував просві-

тянську діяльність — постійно читав книжки. Він змалечку був

захлан ним до читання. І це неабияк впливало й на мене.

Батько шив. Був добрим кравцем. Тому роботи завжди мав

бага то. Зимовими вечорами засиджувалися довго. В хаті зби-

ралися су сіди. «Посидіти, погомоніти». Богдан читав уголос.

Всі слухали. Слава Богу, тоді ще не було ні телевізорів, ні маг-

нітофонів...

Ці вечори були першими моїми студіями. Освітянськими,

літе ратурними, акторськими і навіть політичними.

«Просвіта» дбала, щоб галицький селянин, пригнічений

польсь ким і єврейським чадом, хоча б трохи ухопив націо-

нального повіт ря. І він хапав. Як спраглий до цілющого дже-

рела, припадав до Шевченкового «Кобзаря», до Франкового

«Мойсея», до повістей Андрія Чайківського про козаччину.

Моє дитинство не мало дитячих ясел, дитячого садочка,

памперсів, снікерсів, мультитабсів, «відиків», «мультиків».

Воно мало нормальних батьків.Тому я, здається, ріс нормаль-

ною дитиною. У п’ятирічному віці вже добре читав газету,

знав напам’ять Шев ченків «Кавказ», «Гамалію», «Мені одна-

ково», Руданського «Наро дився я на світ» і часто співав пісню

«Гей, браття, козаки!..»

Руданський помітив, що цю пісню треба співати на мотив

пісні «Гей, браття, опришки...». Я ж цього не знав і співав її

у тем пі кавалерійського маршу.

Першою моєю сценою був стіл. Першою аудиторією —

батьки, ро дичі і сусіди.

Мені плескали. Мене підбадьорювали. Але, коли я читав

Шев ченка, особливо, «Мені однаково...», наставала сумна

тиша:

«...Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені».

роздуми легковажного

Після цього починалася дискусія. Яка закінчувалася розпач-

ливим викриком вуйка Гілька: «Ех, гайдамахи, гайдамахи!..»

І уда ром його великого, чорного від роботи, кулака об стіл.

Чоловік маминої старшої сестри Гілько Боярський мав

войовни чий характер. За Української держави служив у гайда-

маках. Був добрим воякою. І тепер постійно воював... з цьот-

кою. Певне, не було дня, щоб він не сварився. Мав гострого,

кінчиком задертим догори, агресивного носа. І вічно невдо-

волений вираз лиця. Але мене любив. Особливо, коли випи-

вав чарку. Брав під руки, ставив на стіл, кивав перед моїм но-

сом великим чорним нігтем і співав, наче баран хвостом тряс:

«З-за ж-журились г-галичанки

Та на тую зміну,

В-від’їжджають г-г-гусусуси

та на Г-гукраїну...»

Це означало, що я мав починати «Гей, браття, козаки...»

Зараз думаю, скільки у піснях ми «перебили ворогів»! Як

ге роїчно, по-лицарськи, «відстоюємо честь і гідність народу».

Як жертовно «кладемо своє життя» «за Україну, за її волю, за

честь, за славу, за народ!..»

Так у піснях навоюємося, що, коли виникає потреба реаль-

ного бою, нема вже ні сил, ні ентузіазму. Ми постій но будимо

один в одному національну свідомість. А та постійно засинає.

Чи свідо мість

у нас така, несвідома? Чи ми дуже легенько її

будимо? А чи, може, виробився умовний рефлекс — після

пробудження одразу ж засинати?

Мій батько також співав. Багато. Коли шив. Проте патріо-

тизм його не обмежувався піснями.

Дев’ятнадцятирічним юнаком добровольцем пішов в Укра-

їнську Га лицьку Армію. Мав багато ентузіазму. Станкового

австрійського кулемета. Подерті черевики і... сто набоїв. А із

заходу сунула до зубів озброєна армія Галлєра. Під навалою

загарбників вже опи нився Львів. У полум’ї важких боїв зго-

рали юні галичани, окроп люючи святою кров’ю святу землю.

Відступали на схід. Коло села Червоне стрілець Дудар мав

утримати позицію на території кляштору. Набої вистріляв.

Черевики загубив. Але кулемета та ентузіазм зберіг.

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

У бою під Зборовом ентузіазм надломився. Але на все

життя надбав ненависті до загарбника. Часто співав:

Чи ви, хлопці, спали?

Чи ви в карти грали?

Що ви Україну

Ворогам віддали?

Ми ані не спали,

Ні в карти не грали,

Но ми, молоденькі,

Злу команду мали...

«Злу» — це не сердиту. Це погану.

Батько говорив, що наша постійна біда у наших «коман-

дах». Народ не продається. Продаються, в основному, «вожді

і вождики». Або ж продаються, або ж, як щурі, з’їдають один

одного...

Коли галичан «асентерували» до польського війська, батько

ховався. Його видав Мордух. Який по селу збирав онучі. По-

ляки привели батька на постерунок. Поклали на лаву. І взя-

лися за шомполи.

Батько зауважив:

— Маєте право бити лише по одній половині задниці. По

україн ській. А польської половини не чіпайте. Бо оскаржу до

уряду...

Били по черзі. То по одній, то по другій. Пояснювали, що

шу кають, де українська, а де польська.

Після цього батько став ще більшим патріотом. Укра-

їнським.

Цей патріотизм пізніше передався й мені.

Наша вулиця Довга була повністю українською. На пара-

лельній вулиці Зарудці мешкало трохи поляків. Навпроти на-

шої хати стояла хата коменданта поліції пана Сєчки.

Виходок, тобто кльозет, стояв у кутку садочку. Я підпан-

трував, коли пані Сєчкова ускочила туди. Зачинив на зовніш-

ній гачок. І зав’язав дротом.

Скільки пані комендантова там сиділа, не знаю. Підглядати

із кукурудзи мені набридло. Але видно, що гонор не дозволяв

їй волати про спасіння. І вона таки трохи відкаралася.

роздуми легковажного

Селом покотилося, що Болько Свідзінський зачинив пані

Сєчкову у виходку, бо хотів покрасти з курника яйця. Але пе-

редбачлива пані Сєчкова перш, ніж йти «до вітру», яйця зі-

брала, посмажила і з’їла.

Ця тінь упала на безневинного Болька, бо перед тим він

таки завинив. ускочив до Горобцевого хліва. Красти яйця.

А там — Гороб чиха. Він вискочив. Зачинив двері на гачок.

І Горобчиха сиділа у хліві до вечора. Поки Олекса не при-

йшов із поля.

Комендант Сєчка увечері прийшов до Янтоха Свід зінского,

Болькового батька. Янтох, як колишній польський легіонер,

був Сєчковим агентом. Доносив на українців. Упіймав Янтох

Болька. Відлатав йому задницю. «Бо то нє хлопа жесь зап’єр,

а паню комендантову...»

Я ж тріумфував подвійну перемогу. Не досить, що успішно

пройшов «теракт» проти пані комендантової, то ще й «дивер-

сія». Ворог запідозрив своїх. І своїх покарав...

У світі пахло смаленим. Сусіди, що збиралися вечорами

у на шій хаті, тривожно гомоніли, що буде війна. Мій «однолі-

ток» — Гітлер вже, виявляється, «забрав чехів». Тепер, певно,

«візьметься за Польщу»...

І він «взявся». Взявся не сам, а зі своїм другом Сталіним.

Поляки, які перед тим кричали по радіо: «Наше войско мото-

ризова не — вшистко на роверах», «Нє дадзіме ні гудзіка», —

віддали і «ровери», і «гудзіки», і Польщу. І, слава Богу, Гали-

чину...

У вересні 1939 року в Озірну «прийшли москалі». В’їхали

вони на танках і на «полуторках».

Один танк зупинився на роздоріжжі. У той час, коли кілька

сільських хлопців роззброювали польських жандармів.

Люк у танкові відкрився. З нього піднявся воїн, і гарною

укра їнською мовою сказав:

— Сміло! Хлопці, сміло! Сімнадцятий рік вже не повер-

неться... А якби й повернувся, то нас тепер сто мільйонів, а їх

лише сім надцять...

Новина про випадок з танкістом скоро облетіла село. Ди-

вувалися, що «москаль» говорив українською. Хоч дехто за-

уважував: «Хоче туману в очі пустити, то й ластівкою заще-

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

бече...» Проте українці тішилися, що позбулися польського

окупанта.

Поляки були в розпачі, що «пукнула Польска» і вони вже

не вища раса. Жиди відразу почали прилаштовуватися біля но-

вої влади. Потім нова влада сказала, що вони вже не жиди,

а євреї. Що слово «жид» принизливе. І за нього будуть карати.

Напочатку до цього не могли звикнути ні українці, ні поляки,

ні самі жиди.

Якось прийшов батьків товариш Ціна. Пили «по килішку»,

закусували солониною. Батько й каже:

— Ціна, а вам же талмуд забороняє їсти сало...

— Міхал, — посміхнувся Ціна, — талмуд забороняє їсти

з єдної половини свині. Але не каже, з якої. То дурний жид не

їсть зовсім, а розумний шукає — з якої можна їсти...

Батько зауважив Ціні, що тепер слово «жид» казати не

можна. Бо совєти перехрестили жидів на гебреїв.

— Ти знаєш, Міхал, — сказав Ціна, — мій тато був 82 роки

жид. І йому то не заважало. Я вже сорок єден рік — жид.

І мені то не заважає. Я не знаю, чого то так заважає москалям.

Але ті «хрестини» мені не дуже подобаються. Спершу вони

перехрестили. Тоди про нумерують кожного, а тоди шо?..

Далі «шо» я не чув. Бо тато мене вигнав:

Чого вуха розві-

сив? Йди он крілям трави нарви!..»

«Розвішувати вуха» я любив. Може, й тому вони в мене

такі ве ликі.

Десь я вичитав, що всі знаменитості мали великі вуха. Що

ве ликі вуха свідчать про великий інтелект. Не розумію, чого ж

тоді осла називають дурним?

Завдяки своїм вухам я таки дечого навчився.

Чого я тільки не наслухався тими вухами. Довгими-пре-

довгими зимовими вечорами. Які ті батьки і ті дядьки були

наївні, коли думали, що я сплю. Особливо цікавим було те,

чого «дітям не можна».

Ну те, що цигани мене не загубили. Що народився я, як

і кож на нормальна людина, засік своїм вухом ще тоді, коли

лежав «упоперек лавки». Коли батьки думали, що я ще нічого

не розумію. Мені ж здається, що я все розумів і все чув ще

у материнському лоні.

роздуми легковажного

Ми, коли ще маленькі, ми такі хитренькі. Кмітливенькі.

І особливо там, де «не можна». Зараз думаю, чи то батьки

прикидалися, що не розуміли того, що ми вже все розумі ли.

Чи втратили «пильність»? Звісно, при дітях ніхто не лаявся.

У нас, в Галичині, взагалі, «непристойно» лаятися не вміли.

Найстрашніші лайки були «щоб тебе шляк трафив», «щоб тебе

грім убив», «щоб тебе холєра взяла»... Такі, бачите, собі... Не-

винні... Легенькі...

Звісно, порівняно з тим, щоб тебе хтось «посилав»

у неприс тойне місце або до якоїсь там «матері», ці лайки були

страшніші. Зате вони не так «різали вухо».

Того, хто лаявся, не поважали. Як не поважали злодія

чи пи яка. Потім «совєтская власть» навчить галичан лая-

тися «неприс тойно» і страшно, пити чорно і красти усе, що

потрап ляє під руки.

Якщо до «визволення» батьки нареченої питали сватів:

«Чи не було в роду нареченого пияка, злодія?» — то «визво-

лені» вже делікатно пронюхували: «Де і ким він робить? Що

може вкрасти?..»

Як п’ють горілку гранчаком, уперше я побачив в родинній

ха ті. Половину хати ми «віддали» квартирантові. Начальни-

кові та бору польських військовополонених. Петру Макєєву.

То був молод ший офіцер НКВД, симпатичний іззовні. І, зда-

ється, не такий вже й поганий всередині. Він часто пошепки

застерігав батька:

— Дядя Міша! Те, що ви мені висловлюєте, не говоріть

ніколи перед комісаром...

«Комісар» квартирував на Зарудці. Через городи. І час то

до Петра навідувався. І часто його питав:

— Почему ты не снимешь иконы?..

Петро відповідав:

— Хата — дяді Міші. І він тут розпоряджається...

— Но ты же — большевик... Офицер НКВД?..

Петро мовчки дивився на батька. А той пояснював комі-

сару:

— Бачиш, хата посвячена. Посвячені й образи. Чи, як

ти ка жеш, ікони... У нас був випадок, що чоловік знімав об-

рази — і йо му покрутило руки... Обидві... Хочеш, щоб покру-

тило тобі, — знімай сам... Я знімати не буду...

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

Ікони зосталися. І разом з нами здивовано дивилися, як

комі сар гранчаком жлуктав горілку. Батькові, який наливав

собі маленький килішок, він пояснював:

— Понимаете, дядя Миша! Вы мало пили потому, что

плохо жили. Вот теперь у вас жизнь будет полна счастья, как

вот этот стакан...

І знову те «счастье» заковтував одним подихом.

— Я бігме-Боже, повісила свою спідницю, бо казали виві-

сити червоні фани... І я не знала, що воно є «прапор»... А яка

влада прийде, то відразу каже вивішувати її фану. Мануфак-

тури не дають. А я і так сракою свічу...

Настю довго допитували, хто були її дід і баба? Чи має вона

родичів «за кордоном»?.. І попередили: «Ще раз зробите та-

кий ви пад проти радянської влади, за вами загуде...»

Скоро почало «гудіти». Правда, не за Настею. За тими,

хто мав більше, ніж полатану спідницю.

Польського коменданта Сєчку «совіти» замінили москов-

ським забродою Якушевим. Офіційно він вважався головою

сільради. Фактично — уособлював всю владу.

Вже за кілька місяців цей сталінський сатрап заслужив таку

«повагу», що люди називали його «Якутиха», «чума»...

Як та пошесть з’явилася у селі, ніхто не знає. Чи «визволи-

телі» разом із «свободою» привезли його на танку? А чи яко-

їсь темної ночі само заповзло? Але одного ранечку воно вже

«урядувало». І вже «визивало в сєльсовєт». Класифікувало на

«кулаков, подкулачников, середняков, бедняков»...

Тато ніяк не міг допетрати, хто ж він? Зі своїми двома мор-

ґами поля. Без коня та плуга. Інтуїція йому підказувала, що

тре ба записуватися «бідняком».

Мама ж, донька колись заможного господаря, вважала, що

тре ба відстояти право називатися хоча б «середняками».

Слава Богу, вийшло по-татовому. І я, потім, усе радянське

життя, в усіх автобіографіях гордо писав: «Син селянина-бід-

няка»...

Так отой «син селянина-бідняка» у сороковому році пішов

до першого класу. І вперше мене висадили на сцену. Славити

«Сталін ську конституцію»:

Наша люба, наша мила

Конституція нова,

роздуми легковажного

В цей закон ми записали

Всіх працюючих права...

На другій строфі заклинило. Мало звучати:

Пункт про працю, відпочинок

У законі тім стоїть.

Більшовицьке тверде слово:

«Хто не робить, той не їсть!..»

Та коли я вірша вчив і дійшов до цих слів, тато, жартуючи,

сказав: «Хто не робить — той їсть...»

Тепер я вагався: читати, як було написано, чи так, як підка-

зав тато?

Але повторив кілька разів «пункт, пункт, пункт»... Махнув

рукою і пішов зі сцени... Що викликало надзвичайно веселу

реак цію публіки.

Вже потім, у зрілому віці, згадуючи цей випадок, я при-

йшов до висновку, що своєчасно зупинитися часом важли-

віше, ніж своєчасно почати.

Тоді ж мені дуже прикро було, що зупинився я, не дочи-

тав ши про армію, яка «береже свого кордона»...

Армію я любив. Усяку. Що є «армії-визволительки» і «ар-

мії-агресорки» — не знав. Героїзм міряв по запорозьких коза-

ках. І мріяв також стати героєм. В’їхати на білому коні попе-

ред війсь ка в Озірну. І обов’язково на свою, Довгу, вулицю...

Бо вважав, що герой — той, кого всі бачать.

Та не було ні коня, ні війська. І я ріс нормальною люди-

ною. Хоч військову і воєнну школи проходив. Постійно. Під-

невільно. Бо ще не встиг роздивитися на «москалів», як по-

повзло: «Йдуть німці...»

Сказати, що я німців дуже чекав, було б неправдою. Ска-

зати, що я не хотів їх бачити, — також брехати.

Про німців я мав уявлення, що вони всі німі. Бо до мого

од нокласника Ладика Ониська вчителька постійно говорила:

— Ти — німцю! Мовчиш, як німець...

А ще тому, що німого чоловіка, який мешкав на нашій

вулиці, Василя Зузима також називали «німець» або ж «німе

радіо»...

Зузим показував, як «москалі» тікають, а німці наступають.

Він ставив на голову вказівного пальця, довгим кривим нігтем

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

догори. Зображав будьонівку. Після цього згинався і стогнав.

Що означало «тікають». Тоді картуза повер тав козирком на

потилицю — «німці». І махав, кулаками як моло тами. Зна-

чить, б’ють...

Отже те «радіо» ходило від хати до хати. Бувало, що сто-

яло на роздоріжжі, оточене зіваками. Розповідало про сто-

сунки Ста ліна з Гітлером. Коли Зузим монтував два вказівні

пальці під носом, паралельно до верхньої губи — це був Ста-

лін. Коли ж ве ликого пальця ставив під носом перпендику-

лярно до губи — Гітлер.

Що більше про Сталіна і Гітлера, ніж їх вуса, знав Зузим —

невідомо. Але всім було зрозуміло, що обидва вони Зузимові

не подобаються. Бо «інформація» закінчувалася досить таки

відвертою акцією протесту. Зузим спочатку демонстративно

показував задницю на схід. Тоді повертав її на захід. І під за-

гальний регіт поки дав «робоче місце».

Пишу оці рядки і думаю. Якби у наших сьогоднішніх полі-

тиків, державних діячів було хоча б стільки власної гідності, як

у бід ного німого Зузима, ні «схід», ні «захід» не урвали б у нас

більше, ніж те, що показував німий.

Народ наш, на жаль, також трохи нагадує отого німого.

По роздоріжжях махає кулаками, напівзрозумілим мимрен-

ням «воює» з умовним далеким ворогом. На всі сторони світу

показує те, що призначене для суто індивідуального користу-

вання. А коли настає година, що треба ставати на прю кон-

кретно, то дивиться на іншо го. І те, що так «героїчно» вчора

показував «ворогам», ховає в індивідуальну нірку.

Але повернемося до Сталіна і Гітлера.

Сталіна тоді я ще не встиг полюбити. Гітлера ще не встиг

зне навидіти.

У школі нам втокмачували, що «Сталін — батько».

Мене ж постійно муляло: «А хто ж мати?..»

Гітлера бачив всього-на-всього раз. В газеті. Під його пор-

третом було підписано: «Великий фірер Німеччини».

Думав, він тому «фірер», що, певне, їздить фірою. Себто

під водою. Уявляв, що ця фіра — дуже велика, дуже гарна.

І обов’язково запряжена білими кіньми.

Життя показало, що всі диктатори полюбляють колір чор-

ний. Другий раз я зустрівся з Гітлером в школі. На тому місці,

роздуми легковажного

де вчора висів портрет «нашого батька Сталіна», тепер висів

портрет «нашого фірера».

«Нашого цісаря Франца-Йосифа» і «нашого маршалка

Юзефа Пілсудського» я вже у школі не застав. Не знаю, як

почувалися тодішні власники вождів. Але я чогось не дуже ті-

шився такою власністю.

Своїм малим головеням задумувався: чого вони всі «наші»?

І так не люблять наших людей? Сталін лише прийшов —

одразу ж ви возив. Гітлер — лише переступив поріг —

одразу ж кількох розстріляв. До речі, серед цих кількох ледь

не опинився мій батько. Тобто він серед них опинився. Але,

слава Богу і своїй кмітли вості, зостався живим.

Німці «дрангали нах остен». І дуже швидко. Але конюшина

в полі чекати не могла, і батько теж. Він косив.

Польовий жандарм, з грізним орлом на грудях, під’їхав до

нього на мотоциклі. Грізно спитав:

— Рус? Зольдат?

Батько відповів:

— Найн. Їх бін украініш... Бауер...

Продемонстрував швабові всі знання німецької. Які здобув

у двокласній школі. Ще за часів татуня Франца Йосифа.

Підсадили батька на підводу. До іншого косаря. Сказали

їха ти вбік села.

Три кілометри пекла. Через кожних кількасот метрів —

чорт з бляхою на грудях питає: «Рус?..» І яструбиним погля-

дом вивер тає душу.

Вони бачать розстріляних односельців. Лише за те, що на

запитання: «Рус?» ствердно кивали головами. І казали: «Ру-

син, пане, русин...»

Якби тоді, на місці отих нещасних, опинилися сьогоднішні

ревні теоретики русинства — усякі магочі, туряниці і прочії,

і прочії, — їх шваб не розстріляв би. Бо на запитання «рус?»

вони ніколи не відповіли б «русин, пане, русин». Вони при-

нюхувалися б до ситуації. Щебетали б «модьоро, модьоро»...

Або щось таке подібне. А бідний галицький селянин, без будь-

якої підозри на лихо, гордо називав себе русином-українцем.

Бо знав, що його правіт чизна Київська Русь. Хіба він міг здо-

гадатися, що московитський загарбник, колись укравши істо-

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

ричну назву його праматері, тепер ще й спричиниться до його

смерті...

Я ще не знав тоді твердження Гітлера, що «кожне поко-

ління повинне пережити війну». Я знав твердження батька,

що кожна лю дина повинна пережити свою смерть.

Він пережив дві. Першу, коли німці «дрангали нах остен».

Другу — коли драпали нах вестен.

Був березень сорок четвертого. Радіо тривожно спові-

щало, що «росіяни тиснуть від Гомеля». Ця трагедія «доблес-

ного» вермахту у нашому родинному гнізді перетворилася на

комедію. Бо тільки по чинало у мене в шлункові скоботати,

я кидав «тиснуть від Гоме ля». І біг до місця, відведеного для

зняття стресів.

Коли вікна нашої хати вже почали бриніти від канонади,

батько сказав: «Збирайтеся. Підемо на хутір «За рікою». Там

далі від гос тинця, від станції... Бо тут може бути пекло...»

І ми пішли «в рай». Батько повернувся, щоб забрати ко-

рову. Але вранці до нас не прийшов. «Рай» «За рікою» вже

опинився у руках «совєтів». Імовірне пекло зосталося під нім-

цями. І в тому пеклі — батько. Словом, корова у нашу сім’ю

завжди приносила неприємнос ті. То брата покалічила. То

мене примушували її пасти. А то із батьком розлучила.

У нашій хаті розташувався німецький штаб. Батька почали

роз питувати, хто він, і що тут робить? Ніби не вони до його

хати прийшли, а він до їхньої.

Батько знову згадав німецьке слово «бауер».

Його перепитували, а де ж «бауериця» і «бауеренята»?

Батько, як міг, тлумачив. Але німці на те й німці, щоб нічого

не зрозу міти. Коли ж німака побачив, як батько незграбно

доїть корову, — майже все молоко тече за рукави, — ще

більше насторожився. А вже після того, як у вулицю увірва-

лася «совєтська» розвідрота, як штабісти тікали в кальсонах,

остаточно пришили батькові «рус шпіон». Мовляв, сидів при

штабі, вивідував і навів противника.

Батько, звісно, драпонув. І на очі німцям більше не пока-

зувався. Ті ж упіймали сусіда — Олексу Горобця — носом

трохи подібного на батька. І хотіли розстріляти. Люди пере-

конали, що Олекса постій но сидів з ними в хаті. Німці й самі

зауважили, що «шпіон» був коротко стрижений. А в Олекси

роздуми легковажного

щось на голові ще куйовдиться. І... виміняли Олексу на курячі

яйця.

Олексі також «таланило», як утопленому. Коли служив

в УГА, потрапив до рук польських «жолнежів». Вони нама-

галися вибити із нього весь український патріотизм. І нагнати

любові до «Польскей». Та нагнали лише ненависті. Олекса чу-

дом вижив і ще більше нена видів будь-якого загарбника. Ка-

зав: «Шо поляк, шо москаль, шо шваб — одна холєра...»

«Рай» за рікою, куди нас батько евакуював, виявився

страшні шим за пекло. Хутір опинився між двома передовими.

Стріляли по нас німці, стріляли й «москалі». Чорними згра-

ями налітали чи то «хейнкелі», чи то «юнкерси». І сипали на

голови смертоносні по дарунки Гітлера. «Совєтська» артиле-

рія частувала нас гостинцями Сталіна. Ми навчилися розріз-

няти, як розважливо стукотить росій ський кулемет «Максим»,

нервово тріскотить німецький «МҐ». Над нашими малими

пухнас тими головами ревло, свистіло, шелестіло, стогнало,

яжчало, ляскало, бахкало. Ми затуляли долонями вуха. За-

плющували від переляку очі... Господи! Зараз думаю, скіль ки

разів ми були на грані смерті. Як необачно, легковажно ми

пе рестрибували лезо її безпощадної коси. Скільки тих куль

максимівських, ем ґешних, пепеешних, шмайсерських просви-

стіло мимо наших вух. І, слава Богу, вуха зосталися цілими...

Сьогодні, коли я тими вухами чую постійні превозносін ня

«учасників» так званої Великої Вітчизняної війни, «учасників

бо йових дій», думаю, чи були ми, цивільні люди, які п’ять мі-

сяців сиділи в отому воєнному пеклі, учасниками війни? «Віт-

чизняної», «світової»... Чи, може, коли та війна рвала снаря-

дами наші под вір’я, палила наші оселі, смертельним вихорем

кружляла над наши ми беззахисними головами, від Сталіна,

Гітлера або й самого Всевишнього ми мали якусь «індульген-

цію» на недоторканість? Чи, може, враховуючи мій статус ци-

вільного, куля не мала права дря пати мого носа чи обривати

чиєсь життя?

Я не претендую на статус героя. Який «захищав Київ».

«Брав Берлін». Не претендую й на статус контуженого... Але

сьогодні, коли я постійно чую «герої», «визволителі», «захис-

ники вітчиз ни», «ми перед ними в боргу», часто задумуюсь, чи

всі «герої» — герої? Чи всі «визволителі» — визволителі? І чи

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

всі «захисники вітчизни» — справді захисники Вітчизни? Та

й у якому я боргу перед ними? У якому боргу перед ними були

моя тітка, якої син і зять загинули на фронті? Моя сестра, яка

овдовіла за три місяці після весілля? Може, багато з тих кри-

кунів, обвішаних блискучими цяцьками, в боргу перед тими

солдатами, яких не вберегли? Перед їхніми вдовами?

Да простять мені справжні герої. Да не осудять мене ге-

рої «каптьорок», «кухонь», «фінчастин», «заградотрядів» та

інші «тилові криси». Не посягаю ні на їхню славу, ні на їхні

«винаго роди». Але ангел-хранитель в години тих лихоліть збе-

ріг мою голо ву не лише для того, щоб я носив на ній капе-

люха. А й думав нею.

Чи мій ровесник, якому осколками «освободітєльського»

снаря да покалічило тіло і який до того ж підірвався на німець-

кій міні — «інвалід війни» чи «інвалід дитинства»? І хто по-

винен платити йому компенсацію за втрачене здоров’я? Ро-

сія? Німеччина? Чи у «вічному боргу» перед ним незалежна

Украї на? Така ж невинна, як і він. І така понівечена всіма за-

войовниками.

І чого це у «вічному боргу» має бути Україна перед тими,

хто все життя тинявся по світах, а на старість звив собі

гніздечко на її затишній і благодатній землі... Може, ці «ски-

тальці» перед нею мають бути у боргу? І перед нами. За те, що

приютили їх...

Повернемося від роздумів до подій. Тодішніх.

Отже, німецький окупант вигнав із моєї Озірної «совєт-

ського» «визволителя». І оголосив «новий порядок».

Не можна гнати горілку. Не можна садити тютюн. Не

можна красти... Треба обов’язково здавати контингент. І пра-

цювати. На «фатерлянд»...

Треба обов’язково покульчикувати корови, свині, кози,

вів ці. Словом, кожній тварині почепити на вухо «кульчик»

з числом. Аби «фатерлянд» знав, скільки у нього якої тварі.

І не дай, Бо же, якусь хтось заріже...

Усім від 14 років сфотографуватися на аусвайс. Аби

«фірер» знав, скільки у нього рабів. І не дай, Боже, хтось десь

прихо вається...

Суворий ревнитель «нового порядку» багато в чому про-

рахував ся. Його сподівання, що кожне порося, яке кувікає

роздуми легковажного

у кучі галича нина, годованою свинею потрапить на гурман-

ський вівтар рейху, були зведені нанівець. Кмітливістю і вина-

хідливістю наших людей. Отой «кульчик», який німака чіпляв

на вухо поросяті, люди навчи лися знімати і перечіпляти на

вухо іншому поросяті. Виходило, що порося росло півроку

і поросям зос та валося.

Німець здивовано допитувався, чого воно так мало ви-

росло? А господар розводив руками: «Нема чим годувати.

Зерно забрали на контингент... А може, ще й мав глисти...

Кранк... Тобто хворе...»

Мій батько також підсунув рейхові свиню. Потай купив

порося. І заховав його у спеціально викопаний сховок. По-

рося ніби знало, що не можна кувікати. Їло і спало. Очевидно,

воно думало, що на світі постійна ніч. А може й нічого не

думало. Бо за рекордно короткий термін перетворилося на

величезну жирну свиню. Після цього батько зробив філо-

софський висновок, що темнота сприяє ростові свинства. Як

у природі, так і в народі...

Горілку батько також гнав. І тютюн вирощував. Поміж

кукуру дзою.

Німці шукати не вміли.

Жив у нашому селі такий двометровий вайлуватий Іван.

Люди жартували, що мав він конячу голову. Якби ця голова

була у коня, то цей кінь був би геніальним. Але в тій голові,

що мав Іван, був розум конячий, — тягнув Іван усе, що на

нього клали.

Почув Іван, що ходять німці по хатах. Збирають контин-

гент. Виліз на горище і заховався в солому. Та драбину потяг-

нути за собою не додумався.

Побачив німець драбину. Піднявся трохи по ній. І гукає

на го рище:

— Іван, ком, ком!

Звісно, Івана він не бачив. І не знав, що той в соломі. Для

нього на нашій землі всі були Івани.

Але Іван подумав, що німець побачив його ноги. Вибор-

сується із соломи. Суне на німця. Німець з переляку летить

з драбини. І з криком «сатана» тікає з подвір’я...

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

Коли новоспечений «визволитель» «визволяє» якийсь на-

род від попереднього «визволителя», він із шкіри лізе, аби по-

казати жор стокість і несправедливість попередника.

Москалі «викривали» «білопольських» окупантів. Німець

почав викривати московських.

Польща свого часу «облагороджувала» «схудні креси». За-

селяла Галичину колоністами-мазурами.

Москаль уже в перші дні «визволення» вивіз польських

колоніс тів до Сибіру. І почав завозити своїх. Голий і босий

«старший брат», який всідався на обійстя вивезеного мазура,

«успадковував» його майно, меблі, навіть одяг. І був таким

же чиряком на шиї галичанина, як колоніаліст польський. Бо

привезений сюди у колоніяльному, чи то пак у «визволитель-

ському» обозі, він всотував психологію загарбника. А ще —

незаперечна істина — нормальна людина на чуже не піде.

Отже, сюди, в Галичину, на кровавицю вивезених і покатова-

них галичан, як за «перших», так і за «других совєтів», повзли

кубла бандюг, голодранців, злодюг — люмпен, який не вмів

ні працювати, ні жити. Зате він віртуозно кубрячив брагу, ще

віртуозніше матюкався. І постійно крутив перед носом гали-

чанина немитим вказівним пальцем: «Если бы мы вас не осво-

бодили, то они бы вас задавили...»

Словом, галичанин був у несплатному і вічному боргу пе-

ред усіма зайдами. І німець, що вигнав босоногого «старшого

брата», не став винятком.

У перший день «визволення» Тернополя розбили двері

тюрми. Живими застали лише кілька чоловік. І ті ледве ди-

хали. Всі тюремні темниці, всі камери були забиті понівече-

ними людськими тілами. Мешканці навколишніх міст і сіл

впізнавали своїх рідних лише по одягові.

Нові «визволителі» усе це акуратно фотографували. В га-

зетах появилися розвінчувальні матеріали. По радіо загово-

рили очевидці: «Жиди! Вони катували наших людей по тюр-

мах. У НКВС — усі жиди...»

Новий «визволитель» опрацьовував маси. Бацила ворож-

нечі залазила у поранені серця. Будила ненависть. Між тими,

що вчора й не підозрювали один одного у ворожості. Хтось

пригадував, як його батька «жиди облопошили і пустили

роздуми легковажного

з торбою по світу»... Хтось пригадував стару-престару пісню.

У якій теж не обхо дилося без «жида»:

Чи такая наша доля,

Чи такая судьба нам,

Що прекрасний край Подолля

Служить все чужим панам?

Що татари не добили,

Все це знищив лях та жид,

Все у краї сплюндрували,

А нам ганьба, плач та стид.

Німець коня в церкву вводив,

За ним ззаду мадяр йшов,

Що невинних людей наших

Серед села вивішав...

І коли німці зігнали усіх євреїв у гетто, на яке пере облад-

нали будинок польського «Кулка», ті озірнянці, родичів яких

за катувало НКВД, або вивезли до Сибіру, вже готові були

здійснити заклик «Кров за кров!».

Слава Богу, переміг здоровий глузд і гуманізм. Жоден мій

односелець ні совісті, ні рук у єврейській крові не за плямив.

Навпаки. Хоч і перед страхом смерті, переховували, рятували,

Слава Богу, в єстві українця нема злоби...

Пригадую істерику, якою супроводжували дикунську ак-

цію «пом сти» Іванові Дем’янюку в Ізраїлі. Возили у клітці,

обпльовували, знущалися, принижували. Потім виявилося, що

цей чоловік не ви нен.

Отже, ті, хто обпльовували, обплювали самі себе. Це ще

один урок. Великий урок.

Зараз дехто з моїх одноплеменців наводить факти, що

у най вищих ешелонах влади СРСР з І936 по 1939 (найбільш

репресивні і криваві роки) з 545 чоловік 447 були євреї.

А ОГПУ все було в руках євреїв. Отже ...вони проводили ге-

ноцид в Союзі взагалі і в Україні зокрема...»

Дехто з племені єврейського репетує про антисемітизм

і ксе нофобію в Україні. Готов усіх українців посадити у ве-

личезну клітку. І возити по світу, шельмувати. Хоч сам живе

в «незалеж ній Україні», володіє засобами масової інформації

в Україні і через ті засоби ту ж Україну обпльовує.

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

Задумуюся. Чи не робить тут режисуру якийсь новий «виз-

волитель» України? Але вже від «загарбників» і «ксенофобів»

україн ців. Чи не грає на чутливих струнах національного болю

якийсь новий віртуоз? Що хотів би перетворити Україну на

велике гетто для українців. Оплутати душу колючим дротом

ненависті і зневаги. Щоб, окрім слухняних фізичних «арбай-

терів», світ нас іншими не сприймав...

У ті далекі часи коричневого лихоліття я засвоїв одну іс-

тину: про свою смерть ми починаємо думати, коли бачимо

чужу.

Не знаю, чи той, хто позбавляв життя іншого, думає, що

хтось може позбавити його. Але твердо знаю, що ніколи ніщо

не пропадає безслідно. Ні добро. Ні зло.

Хтось подумає, що в мене ненависть до німців. За те, що

хо тіли двічі розстріляти батька.

Заспокою всіх: я німців люблю. І шаную. За їхню пункту-

альність. Бо й сам пунктуальний, мов німець. За їхню любов

до порядку. Бо й сам порядок люблю. За їхню працьовитість.

Бо й сам не з ледацюг. За їхню нетерпимість до злодюг, бре-

хунів, шулерів, бо й сам не терплю всієї цієї гидоти.

Для мене фашизм чужий. Будь-чий: німецький, італій-

ський, ро сійський, єврейський. Для мене ненависне поняття

надлюдини. Якої б нації вона не була. Надлюдина, наднація —

це фашизм.

Німецька нація свого часу піддалася психогенній обробці

новоспечених месій. Приписувати цю акцію австрій ському

маніякові, що мав у своїй крові і єврейські гени, — прини-

жувати націю. Був час, було місце, було безліч психогенних

чинників. Вони форму вали оте «ібер».

Інколи чується пискливе варнякання про український фа-

шизм. Українці — нація не агресивна. Вона не завойовувала

чужих тери торій, чужих країн. Українці не нав’язують нікому

свою мову, свою культуру, свої звичаї, свої традиції. Живучи

в чужих країнах, між іншими націями, українці завжди шану-

ють їхні культурні над бання, пристосовуються до тих націй,

а не переробляють їх на своє копило. Живучи між іншими на-

родами на чужих територіях, ук раїнці ніколи не принижували

їх національної гідності, як це роблять в Україні деякі «нац-

меншини». І фашизму українського ні коли не було і не буде.

роздуми легковажного

Бо у природі, в ментальності українця не «ібер» (над), а (під).

На жаль. Треба відчувати себе рівним. І завжди поводитися,

як рівні з рівними. І десь. І вдома.

На цьому віку мені поталанило побачити Україну вільною

дер жавою. Я був би стократ щасливішим, якби побачив у тій

державі ще й вільного українця. Не «над», не «під». А рів-

ного. Щоб сам себе таким усвідомив нарешті, і щоб нарешті

це зрозуміли деякі «нацменшинські» «ібермани». Зрозуміли.

І зробили тверді виснов ки. Що ніде, ніколи, ніщо не зникає

безслідно. Добро веде за собою добро. Зло породжує зло...

Отже, фашизм ми осудили. Можна з чистою совістю

повер нутися до свого дитинства.

У селі нашому, при дорозі, стояли дві корчми. З одного

боку — корчма Юкеля. З другого — Лейби. Як вони кон-

курували між собою за п’ющі душі, не знаю. Бо я ще тоді до

корчми не ходив. Але люди говорили, що Юкель проворні-

ший, хитріший. Лейба ж — простакуватий, більш довірливий.

Він частіше давав клієнтам «на борг». І часто того «боргу»

й не дочікувався.

Коли євреїв зігнали у гетто, оселі їхні пустували. Пустува ла

й Лейбова корчма. Навстіж відчинені двері. Пустий шинквас.

За тим шинквасом — лаз до льоху. А в льосі — повно ша-

бель, мечів, рапір, ятаганів, багнетів, кинджалів. Чи німці їх не

по бачили. Чи вважали, що ця зброя ніякої загрози фатерлян-

дові не становить. Всю її (біля чотирьохсот одиниць) розтягли

хлопчаки. Разом зі зброєю блукало селом запитання: «Навіщо

Лейба її збирав?»

Якось увечері, коли батько сидів за шиттям, а сусіди при-

йшли до нього «пополітикувати», хтось вкотре повторив це

запитання:

— Ну нащо Лейбі було стільки зброї?

— Як нащо? Нас різати, — відповів вуйко Петро. — Три-

мав, а раптом почнеться заворушка між поляками і україн-

цями. Продати і тим, і тим... Ріжтеся на здоров’я...

— То не зброя, — сказав батько. — То наша історія, наша

доля і наша воля лежать в льохах по всіх корчмах України...

Пропита... «Лицарями»...

Шабля у моїй свідомості з’явилася рано. Щойно розум

став здат ним сприймати. Україна, Шевченко, козак, шабля.

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

Ці чотири слова прийшли, мабуть, одразу ж після слів мати

і батько.

Єврей вчив свою дитину змалечку вміти рахувати гроші.

Украї нець вчив змалечку вміти орудувати шаблею. А потім

орати і сіяти. Аби те, що він виростить, оборонити від тих,

хто хоче це загар бати. Мабуть, український хліб найсмачні-

ший у світі. Бо на нього так багато ласих.

Нас вчили вмирати за Україну, за свою землю. Нас не вчили

гос подаровати на ній. Тому ми постійно за цю землю вми-

рали. А чужаки на цій землі постійно господарювали. Тому

ми вміємо здобувати Державу. Але утримувати її не вміємо...

Отже, шабля. Перша зброя, до якої я доторкнувся. Ще

жовтодзьобим пташеням. До того я багато про неї наслухався.

І з книжок, і з батьківських оповідей. І з пісень.

Коли у 1939 році Закарпатську Україну проголосили віль-

ною, люди співали:

В Закарпатті радість стала, да радість стала, да гей!

Україна там повстала, да там повстала, да гей!

Там скачуть карі коні,

Там грають барабани,

Б’ють шаблями вправо, вліво,

Щоб серце не боліло, да гей!..

Звісно, коні скакали недовго. І недовго «били шаблями».

Що могла зробити невелика ватага лицарів проти міжнарод-

них бан дюг Гітлера і Сталіна, які вже поділили пів-Європи?

Хіба що дос тойно, по-лицарськи вмерти...

А пісня ця в часи «братнього возз’єднання» вже співалася

по-іншому:

На Вкраїні біда чорна, да біда чорна, да гей!

По всіх селах мелять жорна, да мелять жорна, да гей!

Там ходять з торбинками,

Там кидають жменьками,

Жорнівками вправо, вліво,

Щоб їсти ся не хтіло, да гей!

Пише Сталін до Гітлера, да до Гітлера, да гей!

Мелять жорна, як холєра, да як холєра, да гей!

В нас ходять з торбинками,

В нас кидають жменьками,

роздуми легковажного

Жорнівками вправо, вліво,

Щоб їсти ся не хтіло, да гей!

Гітлер йому відписує, да відписує, да гей!

Що всі жорна покасує, да покасує, да гей!..

І, треба сказати, «фюрер» свого слова дотримав. Його

посіпаки ходили селами і жорна розбивали. Щоб галичанин

своїм феодальним засобом виробництва не ганьбив славу ци-

вілізованого рейху. Мовляв, московська «родіна-мать» повер-

тала вас до дикунства. А німецький «фатерлянд» вас тягне до

Європи...

Але про шаблю...

З чого ми тільки не робили шаблі. З лози, з дощечки, зі ста-

рого обруча. Сідали на «коня» із соняшника. Іржали мов не-

самовиті. І «рубали» «вправо-вліво». Визволяли з татарської

неволі полонянок.

Тепер думаю, чи варто було нам так відчайдушно стара-

тися? Коли промине кілька десятиріч, і наші дівчата самі

у ясир побі жать. Коли свої харцизяки їх продаватимуть на

«невольничих ринках» Європи і Азії. Коли дівоча цнота вва-

жатиметься страшнішим гріхом, ніж повійство.

А «лицарі» від політики, усівшись на соняшникового

«коня» і почепивши до боку лозину, уявлятимуть себе спаси-

телями народу.

Коли фантазує дитина — це прекрасно. Є надія, що вона

свою благородну фантазію перетворить у дійсність.

Коли ж вербовою «шаблюкою» розмахують п’ятдесяти-

річні «ду би» — надія чахне. Бо казахське прислів’я гласить:

«Коли у п’ятдесят років починаєш вчитися грати на зурні, до-

бре грати будеш лише на тому світі...»

Справжня шабля, що дісталася мені з Лейбового арсеналу,

бу ла трішки коротшою за мене. Як мені тоді хотілося раптово

вирос ти! Отак лягти малим, а прокинутися великим.

Але такого чуда не сталося. Очевидно, чорні сили при-

тримува ли мій ріст. Знали, тільки-но я почну орудувати ша-

блюкою — Гітлеру «капут». Раніше, ніж це було намічено

історією. А потім — хана й Сталіну. І нема війни. Не гинуть

невинні люди.

Чорних же сил стільки тоді гуляло.

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

Найближча від нашої хати — сиділа в бузині. У Беззуб-

чихи в городі. Люди казали: «Там є дідько. Туди ходити не

можна...»

Взагалі, про дідька я наслухався багато. Найбільше отими

дов гими, зимовими вечорами. Коли тато сидів за шиттям,

а сусіди сиділи, аби посидіти. Яких тільки історій вони не роз-

повідали. І про дідька, і про тих, хто мав дідька, і про тих, хто

прода вав дідька.

В Озірній є млин. У ньому завжди завізно. Своїх багато.

А ще навколишні села звозять. Зручно — при тракті. Днями —

гори мішків біля мірошника. Ночами на тих мішках сплять,

лежать, спи раються на них їхні господарі і теревенять. Про

все, що є на світі. Та найчастіше — про упирів, відьом та іншу

нечисту силу.

Завели розмову про дідька. Себто про чорта. Домашнього.

При рученого. Бо ж побутувало між людьми: якщо хтось мав

прирученого дідька, то йому добре ведеться господарка. І він

багатів, сам не знаючи з чого.

Один газда з Богданівки прислухався до тих оповідей,

прислу хався. А тоді пошепки питає мірошника:

— А де ж того дідька беруть?

— Гм, де? — сказав мірошник хитрувато. — Он Ладик Што-

грин, що мешкає під Покропивною, розводить їх. Піди —

може продасть...

Наступного дня чоловік почалапкав до Штогрина. Глянув

на його хату, покриту бляхою, на сад, на пасіку. І ще більше

дідька захотілося.

— Пане Штогрин! Мені сказали у млині, що у вас можна

купити дідька.

Штогрин був розумним чоловіком. Гарним господарем.

Добрим пасічником. І ще прекрасно грав на скрипці, на клар-

неті. Ходив по весіллях. Забавляв людей і любив жартувати.

Вислухав пришельця. Набрав серйозного вигляду:

— А хто ви? Звідки?

— Я з Богданівки, називаюся Петро. А пишуся Корду-

пель...

Штогрин скривився:

— Не знаю, що вам і сказати. Певне, що нічого не вийде.

Дідь кові може не сподобатися те, як ви пишетеся. Правда, то

роздуми легковажного

можна полагодити. Можна дописати Кордупельський.. А до

церкви ходите?

— Та ходжу...

— То дідькові вже зовсім не сподобається. Він не любить

тих, хто Богу молиться.

— Та я не дуже молюся, — поспішив прибулець. — Отак

ведлук людей...

— Не знаю, не знаю... Прийдіть через тиждень... Бо вона

поки ходить кітна...

Прийшов чоловік через тиждень. А чалапкати десять кіло-

метрів.

Повідомив радісно:

— Вже й до церкви у неділю не ходив...

— Так то так, — сказав Штогрин. — Але біда! Була кітна.

Вже ма ла родити. А пес її покусав, то скинула... Було їх чет-

веро... Та кі ладні...

— Що ж тепер робити? — бідкався Кордупель.

— Почекати. Тижнів два... Знов будуть...

Прийшов чоловік через два тижні.

Штогрин руками розводить. Ремствує:

— Біда, чоловіче! Чи то ви мені таке наслали? Бо кажуть,

що заздірісне око лихо наводить... Семеро народила. І всіх

щурі поїли. Її ж саму загризли сусідські пси. А він, бідачисько,

у комині задихнувся...

Багато у млині розповідали про Яворівського. Це був за-

можний чоловік. Мав багато землі. Але не було у нього ні

жінки, ні дітей.То й землю здавав в оренду. Жив легковажно

і безтурботно. Любив жарти, чи як в Озірній казали, геци.

Подейкували, що він також має дідька. Але не продає його.

Тому всякі коники викидає.

Було це в тридцяті роки. Тоді в містечку нашому мешкало

най більше українців — мали вони свою церкву. Трохи менше

поляків — ті мали два костьоли. І ще менше євреїв, які мали

дві синагоги — стару і нову. Ці синагоги стояли майже поряд.

Але шматок землі, що був між цими синагогами, належав не

єврейській громаді, а вва жався власністю села.

Яворівський потай купив цей клаптик землі. Звичайно, за

безцінь. Бо яка з нього користь.

Літературно-художнє видання

  

 

  

 

Головний редактор Богдан Будний

Редактор Ольга Радчук

Обкладинка Ростислава Крамара

Технічний редактор Оксана Чучук

Комп’ютерна верстка Ірини Демків

Підписано до друку 14.12.2013. Формат 84×108/32. Папір офсетний.

Гарнітура Galleon. Умовн. друк. арк. 26,04. Умовн. фарбо-відб. 26,04.

Видавництво «Навчальна книга – Богдан»

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру

видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

ДК №4221 від 07.12.2011 р.

Навчальна книга – Богдан, просп. С. Бандери, 34а, м.Тернопіль, 46002

Навчальна книга – Богдан, а/с 529, м.Тернопіль, 46008

тел./факс (0352) 52-19-66; 52-06-07; 52-05-48

oce@bohdan-books.com, www.bohdan-books.com

www.b ohd an-books.com

КУПИТИ ЕЛЕКТРОННУ КНИЖКУ

КУПИТИ ПАПЕРОВУ КНИЖКУ

http://bohdan-books.com/catalog/book/105639/

http://www.bohdan-digital.com/catalog/hudozhnya-literatura/suchasna-literatura/204/