978_966_10_2817_2_Gamada_Bahtiar_name

Бахтіяр-наме

Оповідачі історій розказують, що в Іраку Аджамському був собі один правитель, володар трону й корони, і слава про могуть його та велич рознеслася ген по всіх усюдах, затим-то усі вороги та й позосталі недоброзичливці, потерпаючи за свої душі, розбіглися хто знає куди, забилися в найдальші закутки. І влада того правителя простягалась од берегів Бахрейну аж до кордонів Гіндустану й Оману. Мав же він при собі десять премудрих візирів, що були бездоганними у розумінні айятів, та й на світських науках зналися не згірше. І був у його сепегсалар — командувач війська; відважний же войовник він був, отой сепегсалар, одчайдух над одчайдухами, у бувальцях бувалий. Мав же він одним-одну дочку, та таку вже гарну й хорошу, що й не сказати: врода її була, мов чистий промінь сонця, а лице — мов свіжий подих вітру. Коротко мовлячи, і планети небесні завидували її вроді, та все не могли налюбуватися, намилуватися нею. А що вже батько, так той, як ніхто інший, не міг натішитися своєю одиначкою, душі, як то кажуть, не чув у ній, а того і в голову собі не клав, що все у цім світі до пори, до часу. Прорік-бо святий Пророк — нехай Аллах благословить його та привітає: «Доглядання дочок належить до чеснотливих вчинків».

Виправив ото раз падишах сепегсалара у дальні краї приборкати непокірних, смуту погамувати. Пробув там сепегсалар якийсь час, і стала йому на пам’яті донька. А як згадав, то зараз і послав вірного чоловіка, щоб той привіз на кілька день зі столиці доньку — до нього, значить, до батька, бо дуже вже за нею стужився. Прибувши до міста, посланець переказав дівчині батькове бажання; отож, не гаючи часу, вони зібрали все необхідне в дорогу й виїхали з міста. Сталось так, що саме того дня, коли несли криті ноші з дівчиною, в тих околицях полював падишах: ловчі яструби, соколи й сапсани здіймались в повітря, видивляючи здобич, а внизу держали сліду навчені гончаки з хортами. Аж бачить падишах — дорогою несуть ноші, роззолочений бунчук над шатром сліпить небо, а зелені запони, тягнучись долу, заграють із травою. Тюркські, індійські та ефіопські служники йшли попереду, розкидаючи тюльпани й троянди, збризкували шлях водою, а ще несли в кадильницях духмяні курива. Отже, побачивши такі пишні ноші, падишах послав свого гуляма дізнатися, чиї ж то вони, бо в таких хіба що падишахиням і їздити.

Слуги дівчини, як зблизився падишахів гонець, сказали йому:

— Це донька сепегсалара, її до себе позвав батько, бо дуже вже схотілось йому її побачити.

Вернувшись, гулям сказав падишахові, хто в тих ношах; той підострожив коня й подався до дівчини, аби принагідно з нею переказати сепегсаларові вітання. Як тільки падишах під’їхав ближче, слуги зійшли з коней і поцілували перед ним землю. У найвишуканіших словах та виразах він здоровив сепегсалара. Аж тут, не знати звідки, повіяв прудкий вітерець і відхилив запону на шатрі. Падишах побачив дівочу красу, якої не доводилось йому бачити зроду, і серце його впіймалось у кучері красуні, більше схожої на перію, аніж на земну людину. Отой падишах, що виїхав на влови, сам потрапив у тенета, вільний правитель опинився в заковах рабства, — як то мовиться, кохання вихопило йому з рук повіддя волі й терпіння. Хоч як він намагався, хоч що робив, аби визволитись од кохання, палка пристрасть усе дужче обіймала його серце. Сказати коротко, коли падишах став бранцем свого таки серця, коли йому аж наче груди заложило, а степ кругом так і покотився, із неживим лицем, себе вже гаразд не тямлячи, мовив він слузі:

— Що ж мені його тепер робити, що вдіяти — серце втрапило у безвихідь, любов мене здолала.

Та, не ждучи, що той скаже, схопив рукою запону й відкинув її геть. Він побачив перед собою чарівну дівчину, що була немов райська гурія, побачив сонце, що осяває все навкруги.

— О вірний та спочутливий друже! — сказав він слузі. — Ця красуня полонила моє серце, душу мою закувала в кайдани. Є лише один на те спосіб: ти вирушай до сепегсалара та скажи йому: «Падишах бере дружиною твою доньку, та не супроти ж закону, тож не журись, а радій святій долі, що послала тобі такого зятя». Та й, зрештою, дівчата рано чи пізно мають виходити заміж.

Вислухавши таку річ, слуга поцілував перед падишахом землю й одмовив:

— Те, що зволив сказати падишах, — щира правда, велике щастя її батькові од такого родичання; їй-же богу, чи може буть йому більша втіха? Проте всякій справі своя одповідна пора: коли візьмеш за себе дівчину отаким-ото чином, не спитавшись згоди у її батька, вороги на кпини його братимуть, насміхатимуться та ще й казатимуть, що, мовляв, падишах узяв дівчину силою. Краще буде, нехай дівчина спершу приїде до батька, падишах же проханням руки її лишень возвеличить сепегсалара, а повівши її до вінця з благословення рідних, учинить так, як велять того наші звичаї та обичаї. Батько й матір її не знати ще як і втішаться, що матимуть такого зятя, та, зладивши чималенький посаг, радо віддадуть доньку за тебе.

Та не сподобалась падишахові відповідь слуги, і він закричав на нього:

— Що це за зухвальство таке, як ти смієш обертати такі речі до свого пана?

Він хотів зараз же покарати слугу, та роздумався, боячись засмутити тендітну душу коханої, завдати жалю її делікатній натурі, а найдужче боявся таким чином одвернути її од себе; опріч усього, сказано в Корані: «...що приборкують гнів і прощають людям». Не ставши карати слугу, він сам узяв повіддя верблюда, що ніс красуню, й попрямував до міста. Отакий-ото похід прибув у столицю надвечір, коли вже сідало сонце.

Довго не зволікаючи, падишах прикликав вельмож, мудреців і суддів, та велів їм взяти згоду в дівчини й укласти шлюбний договір, як вимагає того віра. Адже сказав Пророк — мир над ним нехай буде: «Найкраща угода це та, що полягає на вірі».

От повінчали дівчину з падишахом, справили велике та бучне весілля, вельможі й не забарились написати листи сепегсаларові, у яких здоровили його — ти, мовляв, тепер пан на всю губу, породичався з самим падишахом. Та хоча падишах і узяв за себе дівчину буцім з додержанням усіх звичаїв, проте слуга, доставивши листи, розповів сепегсаларові, як було насправді, у непривабливому-таки вигляді. Аж печінки вмивались кров’ю сепегсаларові, як слухав тую розповідь — сказано, люблячий батько. Прочитав він тії вітальні листи, і гіркі сльози розпуки полились йому з очей, тоді ж на гадку прийшла йому ось така приповідка: «Хто кидає грудку, на одвіт каменюку матиме». А далі узяв й одписав падишахові, вдаючи, ніби він радий не знати як: «Оце так щастя мені припало, це вже справді доля мені лице своє показала. Якими словами, якою мовою розповісти про почуття, що сповнюють мою душу? Теперечки, коли мені, старому слузі, покладено на голову корону щастя, я іще з більшим заповзяттям готовий слугувати — скільки змоги моєї буде». Він писав оці слова єдино задля пошанівку, так би мовити, про око, проте в душі його зростала щораз дужча ненависть.

Оттак-то воно й було: падишах бавив час у товаристві дівчини, а сепегсалар тільки й думав-гадав, як би то його помститися, аж проминув один місяць. Сепегсалар вернувся в столицю й уже там став сповняти службу, а падишах іще більше возвисив його.

А оце якогось дня сепегсалар, аби не прознав падишах, прикликав старших войовиків і сказав їм:

— Мушу повідати вам одну тайну річ, адже не годиться мені нічого од вас скривати. Та знайте, що, виявивши її чужому, моє і своє життя віддасте в небезпеку, — пощади тоді годі й ждати.

Усі ті еміри й войовики уклонилися і сказали:

— Ми по справедливості уважали тебе своїм проводирем, завсігди пишались тобою, у тебе й захистку шукали, коли приходилось до чого, тож кажи нам, що маєш казати.

— Ви гаразд знаєте, скільки труду й старань доклав я, аж поки здобув оце царство нашому падишахові, і не одну смуту погамував я. Та не вважив падишах на моє вірне йому слугування, не вважив і на моє чесне ім’я, без моєї згоди й відома забрав у мене доньку, таки силою забрав. Коли вже він так свавільно обійшовся зі мною, то як тоді з вами чинитиме?

Отак промовив він, і з очей йому, бо надто вже вразили його гідність, потекли гіркі сльози. Тоді стали казати вельможі:

— Авжеж, ми й самі гаразд знаємо, і нас не раз за печінки брало з досади; коли з тобою, нашим проводирем, так обійшовся сьогодні, то завтра з нами іще гірше обійдеться. Краще проженімо в три вирви такого правителя, віддаймо йому так само, як ото він ізробив.

Сепегсалар відімкнув двері скарбниці й заходився роздавати золото не лишень воякам, а й простим городянам, тож незабаром геть увесь край хотів бачити його на троні. Довкруг сепегсалара зібралося воїнство, і вже намірялись вони йти помститися падишахові або й убити його, вражу личину. Як оточили з усіх сторін місто, а падишах бачить, до чого воно йдеться, то аж знетямився. Тоді, по довгій надумі, й каже дівчині:

— Оця смута сталася через мою любов до тебе. І годі тут щось удіяти, — і втікати нікуди, бо всі дороги зачатовано, і дорогі дарунки тут не поможуться.

— Єдиний спосіб, — відмовляла йому дівчина, — так це втекти відсіля, не гаючи й часу, в чужу країну, шукати прихистку в чужого падишаха, а тоді вже, як зберемось на силі, і поквитаємося з негідниками.

— Краще нам буде, як подамося до Керману, — сказав падишах, — та попрохаємо тамтешнього правителя прихистити нас, бо далеко він славен своєю шляхетністю.

А потому він велів осідлати дужих й заодно легконогих коней, які не були ще в дорозі. Вони взяли із собою трохи золота, коштовностей, сіли верхи й з Божою поміччю вихопилися з міста. Мчали вони не розбираючи дороги, потім стали їхати пустелею, за нею стала друга пустеля, та така, що без жодної тобі краплі води. Що то вже звідали, бідолашні, труднощів, то й не сказати, а їхали ж вони удень та вночі безупину.

До речі саме буде споминути, що падишахова жінка давно вже була заважніла і в скорім часі мала сповити дитинку, бо якраз уже минуло дев’ять місяців. Ось збігло три дні й три ночі, як блукали вони тією пустизною, і трапився їм колодязь, а в тому колодязі була вода. Вхопилась бідолашна жінка за цямрину, бо не мала вже моготи їхати далі; спека ж їх геть була вже зморила, у роті пересохло, ото й стали вони од життя до смерті вертати, адже що ж мали робити, що вдіяти — позад них мечі ворогів, а попереду — палючий пісок пустелі.

— Прийшла, мабуть, наша остання година, — ото й каже жінка падишахові, — ти ж себе не прирікай на погибель, не вважай на мене, а сідай на коня та рятуй життя своє. Коли б тут зоставалось нехай і тисячу таких, як я, то й вони не мали б тебе здержувати, бо мені й волосини жалько, щоб з твоєї голови впала.

— О моя, од життя дорожча! — відказував їй падишах, — я позбувся трону й держави, аби тільки бути з тобою, ти — моє щастя, поки в світі житимеш, поти я й щасливий буду, а в біді та горі — ти моя єдина розрада. Опріч усього ж, що судилось од долі, те не в нашій і волі.

Саме при цих словах жінка породила дитинку, гарного такого хлопчика, немов сонце, — здавалося, сам Юсуф Єгипетський на світ з’явився.

— О душе моя! — сказав їй падишах. — Як прив’яжемось серцем до цієї дитинки, то неодмінно загинемо. Краще залишимо його тут, біля колодязя, вручивши на Божу ласку, а самі подамося далі, через пустелю, — Всевишній Творець не дасть йому померти. «І немає на землі жодної тварини, проживлянням якої б не турбувався Аллах...».

Як почула матір таку мову, то аж серце їй кров’ю умилось. От погодувала вона дитинку; а в падишаха на зап’ястку був пов’язаний перл дорогоцінний, він здійняв його з себе й надів на руку дитинці. З опечаленим серцем, з очима, повними сліз, вони сіли на коней та подалися далі в дорогу. Вони їхали, не перестаючи лити сліз, і всюди їм вчувались якісь печальні відголоси, — здавалось, то плаче їхній синок.

Що ж до того сепегсалара, то він узяв місто в свою владу, утвердився на троні й прибрав до рук падишахську скарбницю.

А падишах зі своєю молодою дружиною усе поганяли коней, аж урешті прибули в околиці Керману й оповістили тамтешнього правителя. Шах Керману з вельможами виїхав їм назустріч, привів їх у місто й поселив у пишних покоях. Коли минуло два або й три дні і падишах відпочив з дороги, володар Керману розпорядився задля прибулих влаштувати пишну учту, покликали і вправних музик, і співців з хорошими голосами, аби ті розважали гостей, а як усе було наготовано, він послав по падишаха з Сістану свого сина. От як ввійшов падишах, дивиться, а там повні скатертини — їж, душе, пий скільки влізе. Спершу вони стали кружляти вино, і коли надійшла черга брати келиха падишахові, йому на очі навернулися сльози, і він сказав:

— Довгого віку тобі, о шаху! Що то за приємність пити вино, коли розлука з рідною домівкою затьмарює життя, коли на серці лежить туга за отчим краєм?

Шах Керману поспитав причину печалі, і падишах Сістану розповів свою пригоду-знегоду, од початку аж до самого краю. Засмутився з отої пригоди керманський шах незвичайно, а тоді сказав:

— Моє сумління велить стати тобі на поміч, проте мені треба кілька день, аби я поміркував у твоїм ділі.

Минув якийсь час, і шах Керману спорядив велике військо та віддав його під провід падишаха Сістану. Тії виступили в похід і незабаром прибули до Сістану. Ото вже непереливки прийшлося ворогові, — сепегсалар зазнав поразки, і довелось йому рятуватися втечею, а усі стовпи держави повинилися перед падишахом і попрохали пощади. Усіх великодушно простивши, він сів на трон і заходився, як і перше, справедливо й правосудно управляти, роздав воїнам шаха Керману велику силу золота й дарунків, самому ж правителеві послав не знати вже які дорогі й коштовні гостинці. Кажучи словами поета, у його саду розцвів квітник щастя, де солов’ї співали лагідних пісень.

Та перейдімо теперечки до історії бідолашного дитяти, зоставленого батьками біля колодязя край битого шляху. Хоча, правду мовлячи, падишахові тільки тієї й думки-печалі було, що його рідна дитина, яку вони покинули на призвіл долі єдино з нужди. Сталось так, що до того колодязя пригналась ватага розбійників, коли дивляться — лежить хлоп’ятко, та таке гарне, ніби сто тисяч красенів улилось в один образ, а як плакало, бідолашне. Між тими розбійниками був один юнак, на ймення Фаррух. Він зійшов з коня, узяв на руки дитинку й ізразу сказав:

— Таки без сумніву, це немовля не простого роду, і зоставили його тутечки через якесь лихо. А що воно родовите, так за це говорять шляхетні його прикмети.

Оскільки у Фарруха ще не було своїх дітей, він узяв собі малого царевича за сина. Потім, з перегодом, побачивши на його руці коштовну перлину, іще дужче впевнився, що то дитина іменитих батьків. Фаррух подякував Господові, забрав хлопчика у свій рідний край і віддав на виховання турботливій матірці; назвав же він його Худададом, себто Богом даний.

А падишахові день і ніч не йшла з голови думка, що ж трапилося його синові — чи помер він од сонячного сквару, чи, може, роздерла його яка хижа звірина. І невтямки йому було, що всевишній Господь послав хлопцеві ласкаву няньку.

Худадад зростав не по днях, а по годинах: про таких кажуть, росте, як з води йде. Вже у місяць в його було стільки сили, скільки інші діти і в рік не мали. Коли ж він побільшав, Фаррух став навчати його всіляким премудрощам та наукам, їздити верхи, боротися, — не вспів і зглянутися, як той із хлоп’яти зробився гожим юнаком. Уже й на полювання почав їздити, то лева вб’є, то газелю чи дикого вепра вполює, а то, було, і віслюка степового стрілою дістане. Ватажок розбійників став брати його із собою в дорогу — приучав, значиться, того до грабіжницького ремесла.

— Наше діло, — казав йому, — так се дорожній грабунок.

Та не до душі було Худададові таке діло, і всякий раз, коли вони грабували якийсь проїжджий караван, він до караванників був милостивий, не давав їх до смерті забивати та обчищати до нитки. Трапилось так, що одного разу, коли вони наскочили на якийсь караван, купці виявилися не з боязкого десятка. Вони стали боронитись, гуртом ударили на грабіжників, одних схопили; аж тут Фаррух як уріжеться в саму їх гущину, став кришити наліво й направо, та його оточили й замалим не скинули з коня. Бачить Худадад, що воно на біду йде, заревів як лев, а тоді й кинеться тому на поміч. Багатьох людей поклавши, він вихопився з Фаррухом од ворогів, а тоді стали втікати. Проте, як на лихо, Худададів кінь застряг копитом у якійсь ямці й упав; тут наспіли караванники і, скориставшись з такої пригоди, схопили Худадада. Проводир каравану зв’язав юнака по руках і ногах, посадовив на лошака, дав повіддя в руки своєму гулямові й наказав:

— Гляди ж, пильнуй цього харцизяку. Хоча він і молодий літами, проте відважний, мов Рустам.

Аж тут озвавсь Худадад:

— Я, — каже, — не з доброї волі людей грабував.

— Гаразд, — одмовив проводир, — та тільки чого ж ти з оцими розбишаками наскочив на нас?

— До цього привинна лиха доля, — сказав Худадад. — Аллах мені свідком, а знає він усе тайне і явне, що ніколи я з власної волі не ходив на грабунки, бо оце ремесло моїй душі противне. Мене іще немовлям знайшли на дорозі, а виховав мене один чоловік на ім’я Фаррух. Оскільки ті люди, що врятували мене од видимої смерті, були грабіжниками, то й я, проти свого бажання, змушений був тим самим, що й вони, промишляти. Проте нікого я просто так не вбивав, та й товаришам своїм не давав у подорожніх усе дочиста відбирати.

Як послухав проводир каравану його мову та як приглянувся його шляхетним прикметам, то зрозумів тоді, що юнак за своєю природою не грабіжник і все сказане ним — свята правда. У ньому прокинулась співчутливість до хлопця, і сказав він:

— Коли покаєшся, я візьму тебе за сина.

— Нехай буде й так, — відказав Худадад, — на все воля Божа.

Отже ж коли проводир каравану назвав юнака своїм сином, йому зараз на ногах і руках розв’язали вірьовки, тоді усі сіли верхи й побралися далі в дорогу. І їхали вони, аж урешті прибули до міста, де стали у хорошому заїзді. Тих розбійників, що вони схопили були й привезли із собою, купці замкнули в холодній, а самі вдались до палацу падишаха й розповіли пригоду, що трапилась їм, не забули згадати й за Худадада. Падишах не став карати розбійників, бо ті заприсяглися не промишляти більше розбоєм, він тільки велів витурити їх геть із країни. Що ж до Худадада, то отой старший купець, проводир каравану, опікувався Худададом як рідним сином, та й був він, Худадад, навдивовижу доброю та чулою дитиною. Одного дня отой названий батько наготував усякого добра, матерії і, взявши з собою Худадада, подався до падишаха, у його палац. Як побачив падишах юнака, чиє лице було мов ясний місяць, а стан, що в стрункого кипариса, то аж здихнув, бідолашний. «От же ж мені! Це, мабуть, і синок мій, що я зоставив біля колодязя, таких би вже літ дійшов». Падишах дивився на Худадада і шкодував, що то не його дитина, а того й не знав, що сей хлопець — плоть од плоті його, квітка із його саду. І не було меж його подиву й чудуванню; що більше він приглядався юнакові, то більше його поймало бажання дізнатися правди.

— Хто цей хлопець? — спитав падишах у купця.

— Він із числа тих розбійників, — відказував купець, — а звати його Худададом; він повинився мені, поквитував старе, і я простив його та назвав своїм сином. Опріч добра та щирості я більше од нього нічого й не бачив.

— А чи не подарував би ти його мені? — коли це і питає падишах.

Нічого було робити купцеві, то й подарував він Худадада. Як пішов ото купець, падишах одягнув на юнака дорогий халат і чалму, а тоді спитав:

— То як тебе, кажеш, звати?

— Худададом нарік мене батько, себто од Бога даним, — відказував юнак. — Та відтепер я раб твій, — яке даси мені ймення, так воно й буде.

— То називатиму я тебе Бахтіяром — щасливцем долі.

Так і зостався Бахтіяр у падишаха, денно й нічно слугував йому. А падишах настільки прихилився до юнака, що став чи не щодня дарувати йому дорогі одежі. Якось падишах надумав випробувати Бахтіяра на чесність, отож він настановив юнака старшим конюшим. Бахтіяр ревно зайнявсь тією справою, заходився сповняти своє діло з належною старанністю, ходив біля коней зранку аж до присмерку, порав їх, і, диви, за короткий час вони зробилися такими ситними та сильними, що годі.

Одного дня падишах зайшов у стайню подивитись, як там його коні, коли дивиться, а усі вони іще здоровші та дужчі: що були худі клячі, так ті поробилися гладкими скакунами; ті ж, що були хирні й нездолящі, басували у стійлах. Зрозумів тоді падишах, скільки ж то труду й старань доклав Бахтіяр. Знявши із себе дорогий халат, власноруч поклав його на плечі юнакові й сказав:

— Хто уміє так доглядати коней, тому до снаги і падишаховою скарбівнею завідувати.

А по сих словах вручив Бахтіярові ключі від скарбівні, і заходивсь юнак провадити підрахунки, старанно вести лічбу, скільки прибуло, а скільки, навпаки, витрачено, — пильнував, як то кажуть, і найменшої волосинки, отже ж показав він себе й тут чесним та порядним. За короткий час у скарбничій справі запанував цілковитий лад, а що вже добра побільшало, то й не сказати. Бачачи падишахову ласку й прихильність, яку виказував той Бахтіярові, візири з позосталими двораками стали завидувати юнакові, і ті завидки з кожним днем росли й дужчали. А Бахтіяр розжився, забагатів, що краще й не треба; усього в його доволі: і добра усякого, і золота, і рабів прикупив чимало, та не забував він при тім і за скарбівню, пильнував теє діло з якнайбільшою старанністю. До того вже дійшло було, що падишах тільки з ним і радився, не слухав більш нічийого слова, — як казав Бахтіяр, так воно і чинилося. Коротко мовлячи, Бахтіяр став для нього найпершим радцею і дорадцею, вірником його у всіх справах.

Було в того падишаха десять візирів. Марна річ і казати, як вони заповзялися на Бахтіяра. От і стали вони думати-гадати, як би то того юнака з-перед падишахових очей прибрати.

Ото раз якось сидів Бахтіяр у себе та пив потроху вино. Із скарбівні одні двері провадили в покої до падишаха, а другі — у сад. Бахтіярові заманулося погуляти у тім саду, як він це зазвичай робив, та оскільки він був трохи напідпитку, то переплутав двері й ступив у падишахові покої. Він побачив гарно прибрану кімнату, де стояв широченький трон, більше схожий на ложе, на якому — коли вдень, а коли й уночі — відпочивав падишах. А що Бахтіяр був уже як би не при собі, то він ізліз на того трона, ліг та й заснув на всі заставки. Тут прийшла служниця, подумала, що то падишах, поставила біля ложа полумисок та глечик з водою, тоді повернулась і пішла собі.

Як настала ніч, позамикали всі двері, і сторожа зайняла свої місця. Ось падишах увійшов у свою кімнату, коли дивиться — на його ложі любесенько спить Бахтіяр, поклавши голову на подушку.

— Ах ти ж негіднику! — закричав падишах. — Та як ти втрапив у мої покої?

А далі як садоне того ногою у груди. Прокинувся Бахтіяр зі сну та як гляне, аж то падишах зі своїми людьми біля нього стоїть. Що то вже зчудувався Бахтіяр, і очам своїм віри не йме, та з того страху йому хміль наче рукою зняло.

— Ах ти ж собако шолудивий! — заходився знову кричати падишах. — Я назвав тебе рідним сином, над усіма двораками зробив старшим, а ти тихцем пробрався на мою половину, — ти оце не спав, а замишляв мені зраду.

— О падишаху, — озвавсь тоді Бахтіяр. — Ця пригода трапилась мені через випите вино — я й сам до пуття не знаю, як тутечки опинився.

Іще гірше роздосадувавсь падишах, та як затопить Бахтіярові що єсть сили по лиці, тоді ж велів закувати йому ноги у важкенні кайдани і вкинути у холодну. Таки недарма кажуть люди, що вино не одного чоловіка перевело.

Як Бахтіяра потягли у холодну, падишах із тяжким серцем, до краю збентежений зараз подавсь у гарем і заходився кричати на жінок:

— Кажіть правду, — грозив їм, — адже Бахтіяр не прийшов би туди без видимої причини, не інакше як котрась безчесниця упроваджує його в мої покої!

Падишахиня поцілувала перед ним землю й одмовила:

— О повелителю, кому сила оці слова твої зносити, кому змога оці дорікання на себе приймати? Перечасуй трохи, а як уся справа вийде на яв, тоді й покарай винуватицю за прогріх, віддай за провину належне, бо хто зробив ущербок твоєму імені, нехай і покутує.

Та не зважив падишах на її мову, він наказав усіх мешканок гарему закувати в кайдани, а найстаршій, падишахині, власноруч поклав закови на ноги.

Другого дня, коли зійшлись до нього на раду еміри з візирами й усілися кожен згідно зі своїм станом, а побіч них примостилися і позосталі вельможні пани, вони догледілись на падишаховому чолі ознак печалі, проте ніхто не осміливсь і спитати, що ж таке йому приключилось. А той сидів, сумний та невеселий, не кажучи нікому й слова, бо надто вже був лихий на ввесь світ, його палили пекучі ревнощі, а найдужче дошкуляло чуття враженої честі. Та ось він отямився із задуми та, прикликавши до себе старшого візира, розповів йому в кількох словах уночішню пригоду. Старший візир давно вже дихав на Бахтіяра важким духом та все шукав зручної нагоди, аби йому хоч чим досадити. «Оце вже трапилась хороша оказія, — казав собі в думці візир, — я зітру його з лиця землі, я проллю на нього зливу тяжких мук».

— О падишаху! — вигукнув візир. — Скільки вовка не годуй, а він усе одно на ліс дивиться. Чи дитя, що зростила його грабіжницька зграя, стане коли на правильну стежку, чи зможе оцей син лихого батька слугувати тобі вірою й правдою? Ні та й ні, годі ждати добра от таких.

Тоді падишах велів візирові:

— Піди, — каже, — на жіночу половину та довідайся, як хоч допитайся, навіщо приходив туди цей байстрюк, з ким він умовився про побачення, аби ми гаразд знали, хто винуватий, а хто без гріха, бо не добре буде, коли меч впаде на невинну голову.

Прийшов візир до падишахині та й став розмовляти із нею.

— Що це за слова такі я почув про тебе, моя пані, невже могла ти проти свого звичаю учинити, впровадавши цього юнака-розбійника у свої покої?

— Я сном і духом не відаю, про що ти оце кажеш-говориш, — відмовляла падишахиня, — на мені і гріха нема.

— Авжеж, знаю, що ти неповинна, бо Бога боїшся й шануєш його. Коли б той юнак не хильнув зайвого та був при тямі, не заблукав би в твої покої. Та ось послухай лишень, навчу я тебе, як робити: ти оце розкажеш падишахові, то й змиєш скверну зі свого імені.

— Ти мені мовби батько рідний, а я — твоє дитя, — відказувала падишахиня. — Кажи, що знаєш, усе зроблю по твоєму слову, бо, добре бачу, немає у тобі лихого заміру.

— Тож слухай та бери на розум: як покличе тебе падишах та стане знову корити, почне тобі виказувати, то ти йому візьми та й скажи: «Це ти сам привів грабіжника до нас у палац, нарік його Бахтіяром, допустив до себе; а він же ж, каторжний, не раз та й не два листи мені посилав, казав, покорись мені, схили голову, не то я візьму тебе силою, уб’ю падишаха та й стану замісто нього країною управляти». Як отаке розповіси падишахові, він неодмінно покарає юнака, а ти збавишся од наклепу.

— Заради усіх святих! — вигукнула жінка. — Та як же можна кров безневинну проливати?

— Проливати кров таких негідників завсігди дозволено, бо вони од літ промишляють розбоєм, скільки душ без жодної вини зо світу перевели. Так же й у святому Корані сказано: «Воістину, покара для тих, що воюють супроти Аллаха та посланця Його і намагаються викликати нечестя...». Отже, убити грабіжника — благеє та боговгоднеє діло.

Як вернувся візир до падишаха, той і став питати:

— То що ти почув од неї?

— Те, що почув я, нехай краще нікому й не чути, та й одваги у мене немає тієї, аби усі ті речі переповідати.

Тоді падишах велів привести свою жінку та й став у неї допитуватись, а та й розповіла йому, як навчив її візир.

— О падишаху, — озвавсь тут візир, — ця жінка як ніхто у світі честива, і вся провина лежить на отому каторжному хлопцеві.

Падишах узяв і простив жінку, він велів зняти з неї кайдани та відіслав її назад у покої. Аж ось зібрались усі десять візирів, і падишах звернувся до них з такими словами:

— То яким же нам чином покарати цього богопротивного розбишаку?

— Лютими муками замордувати його, — сказав перший візир, — та так, щоб увесь світ жахнувся.

Другого дня з падишахового наказу перед палацом розіп’яли великий намет, падишах сів на своє місце, зійшлися зараз же візири, наближені й усі позосталі стовпи держави, привели під ту хвилю і Бахтіяра. Гляне на нього падишах, та так люто, що годі. На Бахтіярові привселюдно розірвали сорочку, зав’язали очі — се так, щоб відрубати йому голову. Кат долу простелив килимок, насипав піску, узяв Бахтіяра за руку й поставив його на коліна, повернувши лицем у бік Мекки. Уже був і меча здійняв кат над юнаком, коли тут падишах іще раз гляне на Бахтіяра, на красу його, та аж не вдержався і заплакав.

— Невдячна ж душа твоя, — став знов докладати Бахтіярові. — Що ти, скажи, робив на жіночій половині?

— Коли даси дозвіл, я скажу тобі два слова, — відповів Бахтіяр.

Падишах велів йому говорити, і юнак сказав:

— Нехай життя твоє, правителю, промине у величі та благодаті, не з власної волі пішов я туди, а тільки тяжкеє лихо мене привело.

— Яке таке лихо? — здивувався падишах.

— А таке лихо й нещастя, що нехай Бог боронить, — одмовляв Бахтіяр, — а найдужче накладає проти мене лиха доля: мені оце зараз з життям прощатися, з ясним світом розлучатися. Сказали колись святі мужі: хто розминається з правдою, той самохіть свою кров проливає. Та не розминаюсь я з правдою, Бог мені свідком, а опріч усього, я знаю, наш падишах — справедливий та милостивий правитель, не дасть він вчинити насильство над невинною душею.

Іще ж сказав Бахтіяр:

— О падишаху, не поспішай віддавати мене на страту, перечасуй трохи, аж уся правда і вийде на яв, а то щоб не сталося, як у тій історії про купця, од якого відвернулася доля і щасливі його дні перемінилися в самі нещастя.

Падишах велів тоді розв’язати йому очі, посадовив перед себе й спитав:

— Яка ж то історія про купця, і чому від нього відвернулася доля?

— Довгого віку тобі, повелителю! — відмовив Бахтіяр, а далі й почав розповідати історію.

— Отже ж, розказують, буцім у давні часи жив та був собі у місті Басрі один купець, з-поміж інших купців було в його того добра чи не найбільше. Він безперестань їздив торгувати, звідав, вважай, усі сторони світу, і життя його точилось щасливо й безтурботно. Коли вирушав він у чергову подорож, то неодмінно привозив з собою десяток-другий гулямів, рабинь місяцечолих, і було в його тих рабинь та гулямів чи не трохи. Мандруючи чужими краями, видивлявся, винюхував, немов який розбишака, де б то іще чим поживитись, а що вже певний був, що добра йому ніколи не вменшиться, що не буде, мовляв, його статкам-маєткам ущербку, то марна річ і казати.

Сталось так, що купцеве щастя не знати й од чого перевернулось, і доля, ота мінлива й зрадлива подруга, більш не стала сприяти його оборудкам. Добрі й, здавалось би, вірні справи враз оберталися на помилки й невдачі, благі наміри приносили одні тільки нещастя. Отож, таке тяжке лихо його присіло, що й не здихнути.

Дуже вже чудувався купець од такої наглої переміни. «Треба, бачу, шукати виходу в цій справі, — казав він собі. — Таку силу літ мандрував я чужими світами, стільки часу поклав на далекі подорожі, а усе пусто й дурно; краще вже буде, як кинуся цього ремесла та решту віку житиму з того, що надбав досі».

А іще міркував він собі: «Таки й правда, не спокушатиму більше долю, осяду назавжди у Басрі та оберу собі якесь спокійне діло, аби на старощах літ не поковерзувала наді мною ота ледащиця. Хай там що, а торгувати в місті, його не покидаючи, то найвірніша та найпевніша річ».

Саме того року трапився був недорід, і пшениця піднялася в ціні. На позосталі гроші придбав купець скількись-там харварів зерна, засипав його у комори та став дожидати другого року. І привів же Господь такому статись, що другого року пшениця візьми та й зробися дешевою. «Овва! — сказав собі купець, — я й цьогоріч придержу зерно, не продаватиму його, — диви, на друге літо не буде врожаю, зерно стане в ціні, то я матиму неабиякий зиск».

От і став він чекати другого року, проте й другого року Господь щедро вродив пшеницю, і третього, а зерно так впало в ціні, що купець знай тільки чудувався. Не хотів він віддавати свою пшеницю задарма, та й годі. «Іще рік перечасую, — сказав він собі, — може, таки й подорожчає».

А то таке було трапилось, що один тиждень лив дощ як з відра, вода затопила комори, зерно почало загнивати і од його несло смородом на всю околицю. Люди спершу лаяли купця на чім світ, а далі вже й наполягати стали, аби він вивіз те зерно та викинув десь у поле. Що то вже вони лихомовили на нього!

— Жмикрут послідущий, оцей наш купець-коморник, — казали одні, — ото й одкаснулась од нього доля.

Другі ж кляли його та бештали, що, мовляв, таку силу зерна перевів.

І не міг ніяк наш купець вийти з подиву, що ж воно таке діється, така осорома перед людьми: хотів розжитися, та зробив із себе посміховище.

Сказати коротко, купець із вірними друзями, що були в його, сів на корабель, і попливли вони в море, держачись попутного вітру, пливли день і ніч. Аж коли це вітер подужчав, зчинилася велика буря, корабель розбився, і всі, хто були на йому, потопилися. Урятувався лишень купець: впавши на якийсь уламок дошки, він тримався її з усіх сил, і гріб, утікаючи то од морського чудовиська, то од хижої риби. І благав він Аллаха милосердного, читаючи рядки Корану: «Коли вони плавають на кораблях, тоді закликають Бога, обіцяючи щире Йому служіння...».

Вітер носив ту дошку із краю в край світу, шпурляв її, жбурляв, а купець сидів на ній та знай тільки плакав. «Коли Господь визволить мене з такої-от круговерті, дарує мені життя та поверне до жінки й діточок, то, клянуся й божуся, даруватиму щодня біднякам буханця хліба».

А через кілька діб вітер, диви, й ущух та пригнав дошку з купцем до берега. Голодний, із голим тілом та геть збентежений, що проти нього накладає сама доля, звернув він лице у дорогу й ішов, аж десь ополудні досяг місцини, де, знати з усього, були люди. Коли пройшов іще одну добу, побачив здалеку височеньку-таки гору; зіп’явся він на вершину, дивиться — за тією горою лежить гарна-прегарна долина, а в ній село, та таке вже чепурненьке та гоже, і всі хатки одна в одну. Впосеред села височів палац з прибудованим пишним айваном; а в тому палаці жив сільський староста, заможний собі чоловік, та ще й, опріч усього, був знаний він і як гостелюбний господар. Староста саме сидів на тахті, побіля його стояли прислужники, і коли він побачив купця, то зараз і постеріг, що лице в того вкрите пилюкою печалі, а на чолі виразно проступають ознаки гірких поневірянь. Покликавши до себе купця, староста став розпитуватись у нього, що ж таке йому трапилось, і купець розповів йому свою історію, сповнену смутку й печалі, а як розказував, криваві сльози текли йому із очей. Дуже вже чудувався староста з його історії. Він посадовив купця біля себе, велів одягти його, казав також приділити йому хорошу кімнату — воістину, благословен нехай буде той, хто привітав та прихистив у себе страждущого, хто пожалів болящого!

Сказати коротко, сільський староста дав купцеві усе, що треба, аби на землі поратись, і сказав:

— Що Бог уродить, так нехай тобі буде п’ята частина від того.

А того року Бог вродив добру пшеницю, і та пайка, що належала купцеві, побільшала чи не вдесятеро. Побачивши, який на його полі щедрий врожай, купець подумав собі: «Краще буде, як я свою пайку зберу та сховаю. Коли староста приділить мені стільки, як і вмовлялись, я віддам йому зайвину, як же ні — ота зайвина мені і зостанеться». Як надумався, так і зробив: зібрав зерно та й сховав його в горах, що були недалечко того поля. Як на те, прознав про той сховок злодій та уночі й виніс усе до зернини.

Тим же часом позвозили збіжжя до старости, стали засипати комори. Дивиться староста, скільки того зерна прибуло, то казав зараз дати купцеві його пайку та ще й з великою надгородою, і дарунками багатими його обдарував.

Побачивши таку старостову щедрість, його доброту й благородство, упав перед ним купець ницьма, поцілував землю й сказав:

— Я уже своє забрав та сховав у печері. Пошли когось зі мною, то я принесу та верну тобі.

— Я б тобі й так дав більше, бо оце завдяки тобі Господь так щедро вродив.

Подякувавши старості на добрім слові, купець узяв кількох віслюків і подавсь до печери; от увіходе він, дивиться, а там як би підмів хто. Зажурився він дуже з тої пригоди, та, нічого робити, вернувся назад до старости й розказав йому, що так і так, мовляв. Проте великодушний староста й цього разу не став сердитись, він знову дав купцеві золота й дорогий халат із себе. Урадуваний купець прийняв із його рук те золото та й, одклонившись, став верстати путь додому. Довелось йому простувать і морським узбережжям; тут він побачив ловців перлів, що пірнали у воду. За зароблені в старости гроші він купив у ловців скількись-там перлин та й подався далі в дорогу. От іде він та й іде, аж у якомусь пустельному степу прибився до одного каравану; недовго й ішли караванники, як стали на спочинок, а що наш купець підбився іти пішки, то відійшов убік та ліг відпочити. «Ось нехай я трохи перепочину», — сказав він собі, та незчувся, як і задрімав. Тим часом караван знявся з місця, і треба ж було такому статись: його, купця, не догледілись.

Коли зійшло сонце й стало припікати, прокинувся купець, дивиться — навкруги голий степ, де один тільки пісок та самі колючки, а од каравану і слід прохолов. Зажурився, сердешний, та аж горючими сльозами вмився. Проте нічого було робить, устав та й рушив далі в дорогу, нарікаючи на свою лиху долю. Вже грішним ділом було думав, що його тут смерть і спостигне, що прийшла йому остання година. От ішов він, вже й день став темніти, а далі сталось таке: у тій місцині полював собі один мисливець, він наставив сильце, і в нього потрапила здобич. Побачив купець того звіролова, загукав, закричав. Підійшов до нього звіролов та й став питати, хто він та відкіля. Як розповів купець тому мисливому про всі свої злигодні, той йому й каже:

— На ось тобі, та не вбивайся так, — та простягнув купцеві шматок хліба, і води йому дав напитися, що мав із собою.

Перебив купець сяк-так голод, і пішли вони далі вже разом. Невдовзі прийшли у якусь слободу. Мисливець подався до своєї хати, а купець став розпитуватись, чи бува не проходив селом той караван.

— Він пішов у Бахрейн, — відказували йому люди.

Ото й подався купець услід за караваном, і привів же йому Господь пристати до гурту розбійників, що й самі до Бахрейну путь держали. Мандруючи з тими розбишаками, він тільки одного й боявся, одного тільки йому й страшно було, щоб ті, чого доброго, не прознали про його перли. «Як провідаються вони про мій скарб, то вже мені на світі й не жити», — отак казав він собі, та зі страху з-за тих перлів узяв та й поклав їх собі в рот, щоб ті не бачили. Аж коли це ненароком він візьми та чхни, а перли йому і випади з рота; зараз хотів хутенько сховати їх назад, проте розбійники постерегли ті перли, відняли їх, а далі й стали його допитувати, мучити та мордувати, аби віддав він їм усе до решти. «Коли ти, — казали, — сховав у роті, то й в одежі в тебе, мабуть, не менше». Не добившись нічого, зв’язали купця та й покинули, а самі пішли далі. Цілісіньку добу пролежав купець без тями — так попобили йому боки розбійники. Їхав тією дорогою один селянин на віслюкові до міста; побачивши нещасного чоловіка, що лежав, по руках та ногах зв’язаний, як би й неживий, селянин ізліз з віслюка, линув йому на лице води, і той трохи очунявся.

— Візьми мене з собою до міста, — став благати купець селянина, — мене пограбували розбійники, геть усе відібрали.

Пожалів його селянин, посадовив на віслюка й привіз до міста. Одійшовши у тиху вуличку, купець скинув із себе одежу, щоб обтруситися трохи, бо на землі лежав, аж тут йому з-за ковніра візьми та й випади дві перлини. Що то вже зрадів купець, як побачив їх! «Слава Аллаху, — сказав він собі, — оце зараз у мене дві перлини. Ось продам їх та знову стану багатим». Він подався на базар, де торгували коштовностями, витяг перлини й показав одному ювелірові.

— На лишень, — каже, — продаси їх та даси мені гроші.

Як угледів ювелір ті дві перлини, схопився з місця, поцупив купця за ковнір та як наробить репету.

— Людоньки, — кричав він, — ось цей гольтіпака викрав у мене перли, і коштовності, і ще багато чого з хати виніс!

Ото й потягли купця до шіхне. Шіхне став допитуватись, що та як було діло, купець і розказав йому свої пригоди, розповів, яке-то лихо випало на його долю, — геть усе розказав. Проте не повірив шіхне його розповіді, він велів забити купця в кайдани та вкинути у холодну. Понурив купець голову на коліна, побиваючись своєю пригодою-знегодою. Сталось так, що по присуду Всевишнього один із отих ловців, у яких купець купив був перли, навідавсь у в’язницю до свого товариша. Дивиться, аж у кутку зв’язаний купець — так, як його кинуто, так і лежав він на боці. Побачивши ловця, як же стане купець голосити, як же стане благати:

— О брате ласкавий! О друже, чи на добро, чи на лихо, тільки не покидай мене тут, поможи мені у моїй притузі!

— Як же ти сюди втрапив? — здивувався ловець.

Купець і розказав йому, що з ним було сталося. Жалько зробилось ловцеві купця, він вернувся до своїх товаришів і сказав їм:

— Отому купцеві, що був із нами, скоїлось лихо, його щастя обернулось нещастям, і, як ото кажуть, його бажання дістали мата: ті перлини, що він купив у нас, відібрав у нього один ювелір та, звівши наклеп, запроторив нещасного у в’язницю.

Тоді, недовго думавши, усі шестеро ловців подались до самого падишаха і розповіли йому купцеву історію. Падишах велів привести купця із в’язниці, зняли йому з ніг кайдани, а там послали і по ювеліра. Ото привели і ювеліра. Падишах і в його спитав, у чім було діло. Затремтів ювелір, мов той осиковий листок, а падишах зараз і побачив, що купець в Бога-духа винен, що то на нього пеню звели. Без жодної відволоки зараз же покарали ювеліра, а окличники оголосили по всьому місту: «Хто безщасного коли кривдитиме, тому те саме буде!» Іще ж падишах розпорядився усе добро, яке було в ювеліра, віддати купцеві.

— Оцей чоловік, — сказав падишах, — спізнав у житті багато добра й лиха, тож гідний він бути моїм двораком.

Купця спершу відвели до лазні, помили його добре, дали хорошу одежу, а тоді вже падишах вручив йому ключі від своєї скарбниці.

Був же в падишаха один візир; заповзявся він не знати від чого на купця та все вижидав слушної хвилі, аби того купця опаплюжити та витурити його геть із двору — подалі від падишаха. І сталося отакеє: якогось дня сидів купець у себе в скарбниці, а скарбничі покої якраз були опостінь з покоями падишахівни, і правитель навідував доньку в тих покоях, як то було у них заведено, раз у місяць. Отже, сидить купець у себе, а тут миша прогризла була дірку в дівчиних покоях, і саме у тій стіні, що ділила її житло із скарбницею. Ні сном, ні духом не відаючи про ту мишачу нору, купець став забивати в стіну цвяха, і треба ж — потрапив прямо в те місце, а звідти візьми й випади цегла. Тоді він, недовго думавши, замурував назад цеглу, зверху замазав, а візирові про ту пригоду звідкись-то і стало відомо. Він поспішив до падишаха й сказав йому:

— Бачив я, як купець нишком пробив у стіні дірку й розмовляв із твоєю донькою. Як угледів мене, то узяв трохи глини й став замазувати дірку. Ось теє-то діло він зараз і робить.

Здивувався падишах, як учув таку звістку. Він устав і подався зараз у скарбівню, дивиться — і справді, в купця, його скарбничого, у руках глина. Вернувшись назад, він велів своїм гулямам схопити купця й виколоти йому очі. Метнулись гулями в скарбницю, поцупили бідолашного скарбничого й вийняли йому очі. Оттак-то сталось купцеві: після стількох знегод, після усяких лих, од яких нехай Бог оборонить кожного чоловіка, — здавалось, вже й доля йому осміхнулась, — довелось горопасі кінця віку сліпцем доживати; як-то кажуть, став небога жертвою завидників. Потому падишах подався до доччиної кімнати, хотів, бачся, її порішити, проте не побачив дочки у своїх покоях. Став питатись, де ж то вона, а йому й кажуть:

— Так і так, уже з місяць буде, як проживає вона у палаці, що в саду за містом.

Тоді падишах вернувся в скарбницю й добре-таки роздививсь тую дірку. Аж тепер тільки дорозумів він, що його пошито в дурні, а того безщасного, в Бога-духа винного осліплено через наклеп. Страшенно жалкував на себе за той вчинок падишах, і після того приобіцяв він Господові ніколи більш у справах не виявляти поспіху. Отож, велівши повісити злощасного візира на шибениці, до кінця днів своїх, скільки був падишахом, побивався він долею купця, того скарбничого, та нічого було вже і вдіяти.

— Бахтіяре, — аж ось озвався падишах, вислухавши юнака, — ця історія дуже вже дивовижна, проте надто тяжкий учинив ти прогріх.

— Падишаху, — відмовляв йому Бахтіяр, — коли щастя моє перевернулось, а доля стала накладати проти мене, то історія мого життя зробилась схожою на історію того купця, якому, навсупір його бажанням та сподіванням, трапилось велике лихо. Падишахові ж подобає прощати нещасних, які прошкодилися чи провинилися в чім-небудь, не віддавай їх притьмом катові в руки, бо одного дня, диви, і вийде на яв, що отой нещасний, якого відправлено на той світ, душа без гріха. Пожалкуєш тоді, та вже пізно буде.

Як дослухав падишах оцю Бахтіярову історію, було вже надвечір. Він велів знову вкинути Бахтіяра в холодну й добре пильнувати. А наступного дня до трону падишаха приступив третій візир, і сказав він, поцілувавши перед падишахом землю:

— Довгого віку тобі, падишаху! Замість слухати всілякі бридні, що вигадує нам оцей богопротивний розбійник, повісити б його стрімголов на шибениці та закидати камінням — в примір та на пострах другим.

Отже ж привели Бахтіяра.

— О юначе, нехай тобі абищо! — став лаяти його падишах. — Я велів своїм гулямам повісити тебе на шибениці, бо порішити такого вражого сина, як ото ти, боговгодне і благе діло.

— Нехай же падишахове життя минає у щасті й довіллі! — одмовляв Бахтіяр. — Передущі правителі та достойні мудреці постановили не виявляти поспіху, коли хто потрапить до в’язниці, і не тягти бідолашного, винен він чи ні, притьмом на шибеницю. Найвища справедливість, як велить наша віра, так ото спершу вислухати злочинця, перечасувати, аж уся справа його вийде на яв, бо так можна зопалу перевести зо світу в Бога-духа винну людину. У мене ж і руки-ноги міцно зв’язані — ні втекти тобі, ні оборонитися. Коли моя безневинність стане усім очевидячки, шкодуватимеш, що убив мене, та вже пізно буде. Отак трапилось з шахом Халеба. Через нетерпіння і царства позбувся, і невидючий став, а вороги його таки доп’ялися свого.

— Що ж воно приключилося шахові Халеба? — спитав тоді падишах. — Яке таке лихо спостигло бідолашного, для чого йому так нетерпляче було, що од його відвернулася доля? Розкажи лишень, а я послухаю.

— Нехай тебе Господь на світі довше подержить! — одмовляв Бахтіяр. — Отже ж, розказують, був собі у Халебі один падишах, справедливий і до людей милостивий, у житті не чинив він нікому насильства, не робив і кривди жодної. Мав той падишах одним-одного сина, на ймення Бегзад; був то навдивовижу слухняний, звичайний хлопець, у науках обізнаний, і відважний, і щедрий до того ж, от тільки у справах виказував поспіх, нетерплячий був аж надто: що йому на думку спаде, так зараз і береться теє діло робити, хоч частенько воно йому і на шкоду виходило.

Сидів якось Бегзад зі своїми двораками. Тут один із надимів, двораків себто, візьми та й скажи:

— О царевичу, попрохай у батька дозволу, та подамось на полювання, та там, у якійсь гожій місцині, побіля джерела зі свіжою водою заночувавши, і проведемо час у бесідах та розмовах.

Отже ж, відпросившись у батька, царевич поїхав з товаришами на полювання. Чи довго полювали вони, чи ні, аж нарешті зупинились спочити на квітучій галявині біля чистого джерела. Ото сидять вони, п’ють вино, коли дивляться — іде дервіш, зодягнений у прочанське вбрання, спирається рукою на патерицю, а через плече в його почеплена торба. Шкода зробилось Бегзадові старого. Прикликавши подорожнього, посадовив його перед себе, дав їсти, тоді й став розпитуватись:

— Скажи ж мені, відкіль ти йдеш і що ти за чоловік?

— Я собі в Бога мандрівець, і йду з землі Аджамської, — відмовляв йому дервіш.

— А скільки тобі літ буде?

— Уже давно мені зі ста год повернуло, і мандрую я ото світами, — сім кліматів я одвідав.

— Який край, скажи мені, який клімат кращий? — допитувався Бегзад. — Які дивовижі довелось тобі повидати?

— Довгого віку тобі, паничу, — відмовляв йому старий. — Є одна країна, Джебелька зветься, і володарює у тій країні цар на ім’я Кантір. Що вже в нього того війська, то не злічити. Сорок візирів, незвичайно вчених, стоїть перед ним, а супроти його трону сорок золотих ослонів поставлено. Є ще у тій столиці одне місце, яке назвали не інакше, як «Дім лиха»: у чотири тисячі кроків той дім завширшки, зроблений із мармурового каменю, двері ж здоблено хтозна-яким коштовним камінням. Туди приходять чоловіки та жінки і вчиняють у тім домі перелюб, їдять свиняче м’ясо та п’ють вино. Мені страх як закортіло і самому поглянути. Перебравшись за жінку, я подався разом із християнами в той дім. Упосеред зали я побачив боввана десь із сорок г’язів заввишки, що був зроблений із червоного золота і прикрашений дорогими самоцвітами. Усі, що були там, молились тому бовванові та били доземні поклони, а як настав уже вечір, устали та пішли відтіля. Тоді я сховався в кутку, тож нікого там більш не зосталось, окрім мене та сторожа. Коли вже повернуло на північ, дивлюся — аж увіходе донька царя Кантіра, держачи свічку в золотому ставнику, а з нею чотириста рабинь, та таких гарних, одна в одну; вони й собі несли золоті посвітачі — штук, либонь, із п’ятдесят їх було. От увійшла вона, роздяглася, накинула на себе шовкову чадру й заходилась молитися — усю ніч тому бовванові клала поклони, а як стало світати, устала та й пішла геть із своєю челяддю. Звали ж тую дівчину Негарін. Я й собі вийшов із тієї кумирні, і пробув я у місті повних чотири місяці. Оттака-то вона і є, та дівчина, як оце я вам розписав.

Не вспів дервіш і докінчити свою розповідь, а Бегзад уже й закохався в дівчину, і в образ її не бачивши. З опечаленим серцем він вернувся додому, а назавтра рано подавсь прямісінько до візира.

— Піди зараз же, цієї миті, до мого батька, — став прохати його Бегзад, — та скажи йому, що так і так, ти відвернув од мене очі, геть не турбуєшся за свого сина, а в світі ж і людини немає такої, аби хто зміг вилікувати її любовну недугу. Коли б ти хоч трохи за мене дбав, то давно нагледів мені яку дівчину до пари.

— Слухаю й корюся, — одмовляв візир. Не довго зволікаючи, він прийшов до падишаха й переказав йому, що чув од Бегзада. Зрозумів тоді, розмислившись, падишах, — так ото його син закохався.

— Перекажи йому, — велів візирові, — що теперечки ми знаємо, в чім річ, проте он яка заковика: надто вже трудно знайти тобі рівню; коли в тебе є хто на прикметі, то тільки скажи мені, а я вже поміркую, що і як зробити.

Бегзад і переказав батькові через візира:

— Ім’я того кесаря чи то пак царя, що сидить у Румі, — Кантір, і має доньку він на ймення Негарін. Пошліть туди сватачів, нехай висватають задля мене ту дівчину.

Зажурився падишах, засумував, учувши синове бажання, а тоді й велів візирові:

— Піди до Бегзада та перекажи йому ось що: «Я не проти послати послів, тільки що він кесар усього Руму, а я — падишах одного Халеба. Якби ж то ми тільки могли теє діло і влагодить, та боюсь я, що не схоче він з нами не то родичатись, а й знатися».

Знову візир переказав тії слова царевичеві. А падишах дуже вже любив свого сина, душі в нім не чув. Отож, не бачачи іншого способу, вирядив він послів до Руму. Як прибули посли, зараз і донесли кесарівні, що так і так, мовляв; вона розпорядилась привести їх, сама до них вийшла, привітала ласкаво, тоді казала слугам, щоб приділили гостям хороші покої. Другого дня дав їм прийом і сам кесар румійський. Ввійшовши, гості спершу привітали Кантіра, як воно й годиться вітати правителя, тоді й виклали йому, зачим приїхали. Та не в подобу було Кантірові отеє послання.

— Мабуть, що у ваших очах Кантір невеликий пан, — сказав він, — коли ви осмілились з такими речами до мене вдаватись. Та раз уже ви прохаєте руки моєї доньки, нехай дадуть за неї двісті тисяч динарів весільного викупу, то і буде вам моя згода.

Вернувшись, посли переказали все, слово до слова, падишахові Халеба. Той зараз розпорядився полічити, що було у його скарбниці; полічили, і разом усього вийшло сто шістдесят тисяч динарів.

— Продай іще гулямів та рабинь, — сказав Бегзад батькові.

Падишах і поспродуй прислугу, як казав йому син, тож зібралось іще двадцять тисяч динарів.

— То збери подать із своїх підданців, тоді іще двадцять тисяч буде.

— Я не робитиму собі лихої слави, — одмовив йому падишах. — Я володарюю над своїми підданцями чесно й справедливо і не стану, навіть задля такого важного діла, ввергати край у безлад. Коли вже зібрано сто вісімдесят тисяч динарів, а більше — катма, то що ж його робити?

— Тоді з маєтків своїх щось продай, — сказав Бегзад, — бо я вже хочу їхати.

— Не можу тобі більше дати, — одмовляв падишах, — ти й так мене, вважай, жебраком зробив, — хочеш, аби я зрікся царства та пішов з торбою по світу?

— Гаразд, пильнуй свого царства, а я таки поїду, — стояв на своєму Бегзад.

Та не схотів падишах пускати сина.

— Хоч рік пожди, — став упрохувати його.

— Несила мені чекати, — відмовляв Бегзад.

— То три місяці перечасуй — диви, і розживуся на гроші.

— Що то три місяці, коли я й три дні не можу підождати.

Розсердивсь тоді падишах.

— То йди, — каже, — куди хочеш, як не бажаєш мене послухати.

Вийшовши од батька, Бегзад одягнув на себе озброю, сів на коня та, узявши з собою трьох верхівців-гулямів, подався в дорогу, бо намірився він потаємне десь напасти на торгових людей та пограбувати їх. От їдуть вони, коли бачать — став караван на спочинок край битого шляху, а було в тім каравані верблюдів зо сто з в’ючаками на спинах; везли ж тії торговці усякий товар і крам, і золота чи не трохи. Верховодив у них один чоловік, який мав під орудою гулямів-стрільців, — жоден розбійник не важився на них нападати. Як побачив Бегзад такий багатий караван, то не зміг і вдержатися; кинувся він зі своїми товаришами на купців, проте їхній проводир хутенько поставив до оборони своїх гулямів-стрільців, вони схопили нападників, усіх чотирьох прив’язали цупко до верблюдів та привезли до Руму. В караван-сараї, де вони зупинились, проводир велів замкнути їх у кімнаті, а тоді сам прийшов, аби краще отих харцизяк роздивитись. Коли глянув на Бегзада, здивувався неабияк із його вроди, а ще ж вид юнака виказував шахське походження.

— Яка недобра сила спонукала тебе на таке лиходійство? — спитав вражений проводир.

— Розкажу все по правді, — одмовляв Бегзад, — бо вона найпевніший спосіб порятувати душу.

Та й розказав геть-чисто все, як було. А того проводиря звали Гурабом. Він узяв у Бегзада листа, що написав його батько румійському правителеві, приготував дорогі дарунки і подавсь у палац до кесаря. Розгорнув кесар листа од падишаха Халеба, став читати, а там написано: «Мій син Бегзад схотів вам слугувати. Як же виявлять до його співчуття та прихильність, то од покірного раба буде сама лише вдяка».

— Я і в очі не бачив того шахзаде, в нас і чутки немає про нього.

Зрозумів тоді Гураб, що той юнак не хто інший, як син падишаха Халеба, і все розказане ним — чистісінька правда. Вернувшись в гостиницю, він спитав у Бегзада:

— То ти оце вчинив через кесареву доньку?

— Так, — одмовляв Бегзад, — кохання й молодощі одібрали мені чуття страху. Та прошу тебе, будь мені за батька рідного, вияви мені таку милість, дай мені тих грошей, що мені їх збуває, аби я міг досягти бажаного. Зібрав мені мій отець падишах сто та ще й вісімдесят тисяч золотих динарів, так двадцяти тисяч і не хватає, через них і одруження моє задержується.

Ізняв Гураб із Бегзада пута, а назавтра убрав його у шахські одежі й привів до кесаря. Як побачив кесар юнака, який він хороший, у пишних шатах, то аж зчудувався од такої переміни.

— Гаразд, — ото й каже він, — вволю я твоє бажання, доведу діло до кінця.

Подякувавши кесареві на добрім слові, Бегзад ознаймив йому, так і так, мовляв, отих двадцять тисяч, що збувало, у нього вже єсть.

— Маю я, — каже, — надію, що кесар не зламає своєї обітниці.

— Перечасуй яких десять днів, аж усе приготуємо до весілля, — сказав йому кесар.

— Ні, не можу, — одмовляв Бегзад.

— То хоч день-другий пожди.

— І стільки мені несила ждати.

— Ну, тоді до завтрього.

— Коли й так, то й так, — згодився Бегзад, — до завтрього й перебуду.

Кесар велів тоді одвести Бегзада у сад, у якому стояв палац дівчини, і наказав знатним паничам розважати його. Ото й заходився Бегзад пити-гуляти, з товаришами жартувати, і гуляли вони аж до смерку. А оту Негарін-кесарівну привели у палац, щоб убрати її гарно, нарядити, аж уже вранці віддати за Бегзада. Далі ж трапилося отаке: десь так як опівночі Бегзадові заманулось прогулятися садом, він устав і пішов блукати — то туди піде, то в другий бік поверне, і треба ж було йому підійти до дверей палацу, де жила дівчина. Припав він оком до щілочки — дай, думає, гляну, що воно там такеє, а Негарін зараз і постерегла, що це хтось чужий за нею підглядає. Вона ухопила два залізні прути, розпекла їх у вогні до червоного, а тоді й просунула ті два розпечені прути у щілочку та просто у вічі Бегзадові. Як закричить тут Бегзад, аж із ніг звалився додолу, йому вмить витекли очі, і він осліп. На його крик (пізнали, що то Бегзад) збіглися люди, та як побачили парубка без очей, стали й собі лементувати, голосити, дряпати собі твар та рвати на голові волосся — без розбору, чи то чоловік, чи то жінка. Оцю печальну звістку зараз і доставили кесареві.