978-966-10-2732-8-Gamada-Ubeid-Zakani-Dla-Ditej

ПЕРЕСМІШНИК З КАЗВІНА

«Убейд Закані, без сумніву, найвизначніший письменник-пародист і сатирик, народжений Персією...», «Він заслуговує на більшу увагу й вивчення, бо, попри певний цинізм і грубість, його надзвичайна оригінальність і сміливість, здається мені, потребують ретельнішого дослідження, аніж він до цього часу удостоївся», — стверджує визначний англійський іраніст Едвард Браун. Нізам ед-Дін Убейдуллах Закані — повне ім’я письменника: Нізам ед-Дін — прибране релігійне ім’я, Убейд-уллах — літературний псевдонім. Достовірних свідчень із письменникового життя не збереглося; єдиним певним джерелом служать його панегіричні касиди, присвячені правителям та їхнім візирам, ліричні вірші, а також літературні антології-тазкіре — збірники біографій з антологічними зразками, не завжди точні, а все ж цінні у своїх свідченнях та повідомленнях. Хамдуллах Мустафа Казвіні (нар. бл. 1281 р.), земляк і сучасник Закані, у своїй «Таріх-е ґузіде» («Вибрана історія», 1330) свідчить, що Убейд із роду Заканів, а ті походять з арабського племені хафаджа, — «шановний добродій ходжа Нізам ед-Дін Убейдуллах, якому належать кілька чудових віршів та незрівнянних творів». Народився письменник в останній чверті XIII ст. в селі Закан (звідси його прізвище) поблизу Казвіна, розташованого на півночі Ірану. Він походив зі знатного арабського роду, чиї предки колись перебралися до Ірану. Убейд Закані здобув непогану освіту, що видно з його творів, писаних як арабською, так і перською мовами, і вважався, за свідченням Е. Брауна, «людиною талановитою і вченою, одним із майстрів стилю й чудового смаку», «однією із знаменитостей восьмого століття» (за мусульманським календарем. — Р. Г.), «найученішою людиною свого часу, яка досягла цілковитої довершеності в усяких мистецтвах та написанні книг і трактатів». У сорокових роках XIV ст. поет переїхав з Казвіна у місто Шіраз, розташоване на мальовничому півдні країни, столицю провінції Фарс, де правив під ту пору шах Шейх Джамаль ед-Дін Абу Ісхак Інджу. Шіраз припав поетові до душі більше, аніж його рідне місто Казвін, до якого він навряд чи мав велику симпатію, постійно глузуючи з його недолугих мешканців, — зрештою, цілком несправедливо. Хтозна, чи не з його легкої руки про казвінців пішла слава як про останніх дурнів та недотеп... Слід гадати, шах Абу Ісхак Інджу, покровитель славетного лірика Гафіза (1325–1389), до Убейда поставився так само прихильно, що й відбилося в рядках Закані:

Якщо падишах твій являє прихильність до тебе,

То поза Шіразом шукати вже й раю не треба!

(Пер. М. Ільницького)

Закані ніде не згадує про Гафіза, тож невідомо, чи зналися вони особисто, хоча гучна слава про кожного ширилася цілим краєм, в усякому разі, творче оточення й коло знайомств у них було спільне. Без сумніву, вони були обізнані з творчістю один одного, й навіть є підстави твердити, як це робить іранський літературознавець Мохаммед Муїн, що Закані своїм сатиричним спрямуванням, «своїм сатиричним тоном, ймовірно, впливав на Гафіза». Та, на відміну од Гафіза, який критикував лише людей із близьких йому верств, Закані стрілами сатири не минав нікого, «вдаючись до сміху і глузування, місцями аж надто грубого й сороміцького». Так, у своєму сатиричному маснаві «Муш-у ґурбе» («Миша й кішка»), у рядках, що стали приказкою, —

Приємна новина — став кіт богомільним,

Аскетом, Аллаха прихильником вірним!

(Пер. М. Ільницького)

Закані дуже подібний до Гафіза:

Уранці, як засяє правда своїм чолом, хай буде сором

Мандрівнику, що не повірить, зневаживши дороговказ.

Куріпко з гарною ходою, що так маніжно йдеш, принишкни,

Бо шейхів кіт благочестивий уже кінчає свій намаз!

(Пер. В. Мисика)

Шіраз із його культурним життям, що мав давні традиції, з дзюркітливою рікою Рукн-абадом й пишними садами Мусалли, місто вчених, митців, поетів, полонив серце Закані, який із чулістю проказував:

І прохолода Мусалли і Рукн-абаду хвилі

Чужинцю з пам’яті крадуть його простори милі.

(Пер. М. Ільницького)

Тут неодмінно приходять на гадку поезії Сааді, сповнені туги за цим укоханим містом, чи рядки Гафіза:

Вітрець над Мусаллою, дзюрчання Рокнабаду!

Я бранець ваш довічний, я ваш у кожнім слові!

Чи:

О чашнику, лий по потребі, бо не побачимо на небі

Ні хвиль прозорих Рокнабаду, ні яворів над Мусаллою!

(Пер. В. Мисика)

Після того, як емір Мубаріз ед-Дін Мохаммед (1313–1359) у 1353 р. відняв Шіраз у шаха Абу Ісхака Інджу (а через чотири роки Абу Ісхак був ним страчений), Убейд, залишаючи любе місто, з сумом сповіщає:

Покинув я шіразький край, в душі моїй тривога,

І серце на дрібні шматки покраяла дорога.

(Пер. М. Ільницького)

Убейдова подальша доля сповнена блукань від одного покровителя до іншого, і віхи його життя можна «реконструювати» хіба що по панегіричних касидах та передмовах творів, які він присвячує «справедливим» правителям. Нарешті, в Багдаді він шукає прихистку в Султана Увейса (1356–1374) із династії Джалаіридів.

Як засвідчують анекдоти, Закані зазнавав злигоднів і нужди, потерпаючи через численні борги; епіграма, складена на смертному ложі (помер Закані бл. 1371 р.), відображає до певної міри і його матеріальне становище, і його веселу вдачу:

До мене цього лікаря не звіть,

Спроваджує він хворих на той світ.

Він продає знадоби Азраїлу

І перед смертю свій складає звіт.

(Пер. М. Ільницького)

Аби краще зрозуміти Убейдову творчість, передусім треба з’ясувати, бодай коротко, характер його доби.

Монголи, плюндруючи міста й вирізуючи людність, прокотилися спустошливою лавиною по північному Ірану, меншою мірою торкнувшись півдня й південного заходу. Власне, великі поети ХІІІ ст. належать «околицям» (на півдні, в Шіразі, — Сааді, у Малій Азії — Мауляві, в Індії — Хосров Деглеві), бо саме околиці порятувалися від погрому. Невелика кількість населення й варварськи низький життєвий рівень, нові форми експлуатації й визиску, становище селян, чи не найтяжче за всю історію Ірану, — ось прикметні риси епохи. Монголо-тюркська кочова знать, роздаючи наліво й направо податні грамоти-берати своїм васалам і обкладаючи населення повинностями, все ж поступово переймалася високорозвинутою персо-мусульманською культурою. Найкраще це видно на династії Іль-ханів (1256–1335), яка під тиском перського оточення поступово цивілізується. Іль-хан Газан-хан (колишній буддист, а «в мусульманстві» Махмуд; 1295–1304) прийняв іслам, аби ближче зійтися з мусульманською чиновницькою й духовною знаттю. Він провів низку реформ, спрямованих на впорядкування й централізацію держави, проте піклувався в основному лише про свою столицю Тебріз, розбудувавши її та спорудивши собі мавзолей, і зовсім нехтував розореною країною. Таким чином, можна говорити про розквіт кількох міст на тлі цілковитої розрухи і запустіння. Так само поводився і його брат та наступник Ульчжейту-хан (1304–1317), відомий іще під перським прізвищем як султан Мохаммед Ходабенде, розширюючи свою нову столицю Султанійє (1307), розташовану біля того самого Казвіна, звідки був родом Убейд Закані.

Час монгольського панування був найтяжчим в історії іранської культури. Катастрофічно впав рівень письменства й науки (монголи недооцінювали перську поезію й надавали перевагу історичним хронікам), і все це супроводжувалось девальвацією моралі та пошестю примітивного цинізму. Так, емір Мубаріз ед-Дін Мохаммед, згадуваний Убейдом, будучи деспотичним і кровожерним правителем, за свідченням історика Мірхонда (XV ст.), «нерідко відволікався від читання Корану, щоб власноруч зарубати приведеного до нього «злочинця», а тоді знову, мовби й нічого, брався читати Священну книгу». Цей самий Мубаріз ед-Дін був осліплений і кинутий до в’язниці рідним сином Шах-Шуджою, який заходився правити після нього. По смерті останнього іль-хана Абу Сейїда (1335) розпочинається боротьба різних феодальних угруповань та династій...

Убейд, якому обридло споглядати розпусту знаті, зважився відкрити їхнє справжнє обличчя, показати становище й падіння своїх співвітчизників, розтлінну мораль епохи. 1340 р. він створює знаменитий трактат «Ахляк-уль-ашраф» («Етика благородних»), трактат-навиворіт, пародіюючи тогочасну схоластику й ученість. Узявши за основу принцип скасованих і скасовуючих віршів Корану й уклавши за ним мазхаб-е мухтар (діюче вчення) та мазхаб-е мансух (скасоване вчення), Убейд «логічно» доводить, що хоробрість і тому подібні дурниці вигадані для марновірців; що відважні, справедливі, щедрі люди врешті-решт виявляються дурнями, підтверджуючи усе це прикладами із життя можновладців.

Показавши себе у трактаті «Ахляк-уль-ашраф» чудовим стилістом, майстром нищівної сатири та їдкого сарказму, Закані в іншому творі — «Ресале-йе таарефат машгур бе-дегфасль» (трактат «Означення», відомий як «Десятиглав») — продовжує викриття «благородних вельмож» та «полчищ тюрок» з їхньою здирницькою канцелярією й хабарництвом, суддів та лицемірних святенників, що було під ту добу справою небезпечною.

Пародіюючи моралізаторські панд-наме («книги порад»), які мають витоки у пехлевійських андарзах («настановах») та панд-намаках («напучувальних книгах», найвідоміша з яких — «Панднамак-е Заратушт», тобто «Книга Заратуштрових рад»), а також — цілком імовірно — маючи на увазі етико-дидактичну «Панд-наме» Сааді, ще свіжу на пам’яті, Закані створює 1350 р. чудовий взірець тонкої іронії, трактат «Сад панд» («Сто порад»). У передмові він вказує на джерело свого «натхнення» — «Ахляк-е Насірі» («Насірову етику»), написану 1235–1236 р. відомим астрологом та автором численних арабських і перських наукових творів, моралістом Насір ед-Діном Тусі (1201–1274). Згадує й «Андарз-е Хусрав-е Каватан» («Настанови Хосрова, сина Кавата»), що належать перу царя Хосрова І Анушірвана (531–579) із династії Сасанідів. «Сад панд» Закані — це така собі квінтесенція «життєвого досвіду» й мудрості, твір, написаний на грані серйозного й іронічного, сумного й веселого, — автор виводить читача із тьмяної мечеті у радісний світ життя, закликаючи щиросердно: «Сьогоденних втіх не міняйте на завтрашні!» і глузуючи з недолугих проповідників аскетизму та страдництва.

Безумовно, центральним твором Закані є «Ресале-йе дильґушай» («Трактат на розвагу серця»), найбільший з-поміж його трактатів, складений з коротких оповідок-анекдотів, часто з історичним підтекстом, яким передує невеличкий вступ. Написаний у двох частинах — одна арабською, друга — перською мовою, він є ніби підсумком багаторічних блукань Убейда західними містами Ірану (твір недатований). Зібравши все почуте, а також те, «що було на пам’яті», Закані виступає то звичайним собі пересмішником, то поринає у гущу народного гумору, точніше — гумору передмістя, часом цинічного, як сама епоха, загалом не позбавленого уроків гуманності й високої моралі, та бичує найлихіші пороки. Цілком народна й лексика цього твору, мова героїв, пересипана міцними й скоромними слівцями (що тривалий час було суттєвою перепоною його адаптації іншими мовами) й замішана на персько-тюркському просторіччі.

Будучи добре обізнаним не лише з літературою на фарсі, а й з арабською, Закані, безумовно, знав і «Книгу захоплюючих оповідей» сирійського письменника Абу-ль-Фараджа Бар-Ебрея (1226–1286): у «Ресале-йе дильґушай» знаходимо кілька анекдотів зі згаданої збірки. Ця книга, перекладена іще в давнину на інші східні мови, зажила широкої популярності й у набагато пізніші часи — значну кількість її мотивів використав знаменитий перський поет Абдуррахман Джамі (1414–1492) у своєму славнозвісному «Багаристані» («Весняному саду», 1487).

Цікаво, що предметом наслідування став і сам Закані: чи не найбільше сюжетів із «Ресале-йе дильґушай» знаходимо у найпопулярнішій книзі Сходу, своєрідній хрестоматії анекдотів «Латаїф ат-таваїф» («Оповідки про людей різних верств»), написаній 1533 року перським літератором Алі Сафі.

Сподіваємося, що читачі, кажучи словами Убейда, вибачать йому «певну кількість малосерйозних дотепів» і розважать його трактатами свої серця.

Роман ГАМАДА

Хай не поглине час
Убейда Закані,

Слова довершені
залишаться по нім.

МИШІ Й КІТ

Прийми, читачу, цю незвичну казку,

Як пам’ять про Убейда Закані.

Якщо на це твоя, мій любий, ласка,

Послухай про пригоди ці сумні.

Тобі такий я прочитаю твір,

Якого ти іще не чув, повір.

Історію одну повім лишень –

Про хижого кота і про мишей,

Про мишок і жорстокого кота,

Ця казка — мов скарбничка золота.

Було так чи не було, у стародавні часи жив собі в місті Кермані один кіт. То був такий здоровенний котище, як і його батько з матір’ю. Живіт мав такий великий, як бубон, а груди — немов щит. Його вуса завжди блищали, і він тільки те й робив, що ліниво ворушив ними. Вуха хоча й були маленькі, зате він чув тими вухами бідолашних мишок навіть за десять миль. Та не розповідатиму вам про його хвоста. Не говоріть про котячого хвоста, говоріть про хвоста лева… Коли він задирав свого довжелезного хвоста, мишки, проходячи неподалік від нього, прощалися з життям і споминали своїх рідних… Про його лапи вам не казатиму. То не були лапи кота, то були лапи леопарда. Він щодня точив напилком свої кігті, щоб вони були іще гостріші. Кожен кіготь нашого кота був такий, як меч, він міг тим кігтем прохромити одразу сто мишей.

Як залунав його могутній рев,

Здавалось, то реве голодний лев.

Та й лев, якби зачув котячі кроки,

З «гостини» б кинувся навтьоки.

Та не буду вам більше надокучати. Коли розповім про дужі плечі цього керманського кота, про міць його лапищ, то вже й цього буде задосить. Отже, розповідь про нього зроблю коротшою і приступаю до самої речі.

Одного дня цей кіт із нашої казки заліз у погріб великої хати. Там, у погребі, попід стіною стояли глечики з оцтом, солінням та ще всякою всячиною. Він став походжати між тими глечиками то в один бік, то в другий. Вогке повітря погреба привело його в хороший настрій. Саме в цей час він поглянув на глечика, з якого звисав хвіст. Кіт розпрямив свої вуса і облизав язиком рота. Тоді кілька разів випустив і сховав свої кігті, щоб уже напевне не промахнутися. Далі сховався за одним глечиком і став чекати, аж миша, не чуючи лихого, вилізе з глечика, і він проковтне її за одним разом.

Миша тим часом застромила голову в глечика і смачно прицмокнула. Потім добре нюхнула, щоб дізнатись, яка їжа в глечику і чи багато її там. Сказати коротко, миша нагнулася вниз і хотіла зайнятися своєю справою. Проте їжа в глечику була така, що забивала памороки. Миша попоїла з кількох глечиків, їй у голові запаморочилось, і вона вже не знала, якою дорогою вертати назад.

А кіт з-за глечика усе теє гарненько бачив. Він погладив себе лапою по животі й сказав собі потиху: «От як добре! Яка ж ця мишка зграбненька й тлустенька! Впіймати її буде мені зовсім не трудна штука. Їй так забило памороки, що вона зараз сама прийде в мої лапи». Раптом кіт почув своїми вухами таке, що аж рота роззявив від подиву, і стояв він ні в сих ні в тих. Так-так, це була та сама миша, яка, нанюхавшись солонощів, плела не знати які дурощі.

Я голову котові одірву,

Віддячу я йому за кривди давні.

Соломою напхаю, зроблю м’яч,

Який ганяють діти на майдані.

Слухаючи такої мови, кіт спершу не знати як розлютився. В ньому закипіла кров. Проте дуже швидко прийшов до тями. Він зціпив зуби і не подав жодного звуку.

Він знову поглянув на гарненьку й тлустеньку мишу, і йому з рота потекла слинка. Тоді став чекати, аж миша підійде ближче і можна буде її зовсім легко схопити. Миша саме так і зробила, як йому бажалось. Досхочу наївшись, вона одразу подалася в той бік — прямісінько котові в лапи.

Та мишу він схопив у лапи скоро,

Підстрибнувши, мов леопард у горах.

Сказати коротко, трапилось те, що не мало трапитись, і ненажерлива миша опинилася в лапах керманського кота.

«О я твоя слуга, — сказала миша, —

Пробач мені провини всі колишні».

Кіт понюхав мишу і відказав їй: «Мої вуха вже втомилися від таких речей, люба мишко. Клянуся твоїм життям, кожна миша, яка потрапляє мені в лапи, говорить ті самі слова й благає те ж саме. Проте знай собі, я добре чув своїми вухами, що ти говорила, які плела на мене дурощі. Коли б я не почув від тебе такого нахабства, то пустив би тебе з душею».

Та кіт ту мишу задушив і схрумав

І до мечеті йти собі надумав.

Тут, у мечеті, кіт з нашої казки сів собі в куточку й почав молитися й плакати перед Паном світів.

«Прости мені, мій Господи, облуду,

Душити більше я мишей не буду,

А за гріхи я офірую нині

Два мани хліба — бідним милостиню».

Далеко було чути, як плакав і побивався кіт. Він знай благав у Господа прощення та все жалкував за тією мишею, що втрапила йому у лапи. Мало-помалу голос цього кота-покаянника розбудив мишу, що спала недалечко в своїй нірці. Миша спершу дуже злякалася й подумала, що то вже прийшла її смертна година. Та коли гарненько дослухалась до котових слів, зрозуміла: так, це вже ніби інший кіт, і співає він зовсім по-іншому. Вона сказала собі: «Заради такої новини можна й пожертвувати своїм життям… Якщо цей кіт припинить нас мордувати, ми будемо щасливі навіки, то чого нам печалитись?.. Ось я зараз піду та принесу позосталим мишам радісну звістку».

Дійшла ця вість до мишачої хати.

Всі почали радіти і стрибати.

І делегатів вибирати стали

З тих, що були по селах старостами,

Щоби вони підносили котові

Слова хвалебні і дари коштовні.

Того дня було на що подивитись, було що послухати… Миші висипали на вулиці, стали радіти й галасувати. Кожен, хто бачив їх, гадав собі, що вони несуть придане до хати молодої. На голові в кожної миші була мідяна таця, і на кожній таці було багато страв і одеж. Там було всього, починаючи від печених ягнят до яких хочеш шербетів, починаючи від єменської парчі до золотих та срібних прикрас. Що мені ще розповісти, аби не докучити вам та не засмутити ваших сердець?.. Там був і кишмиш, і сушені персики, і чищені волоські горіхи, і ласощі з керманського гороху, і фрукти усіх чотирьох пір року, і печені куріпки, і плов із зеленню й рибою, і найсвіжіший лимонний сік та ще багато всякої всячини.

І от ті миші до кота прийшли

Зі словом привітання й похвали.

Одна миша, що була найкрасномовнішою між усіма мишами, виступила наперед і звернулася до кота з промовою: «З повагою і великим шануванням ми, миші цієї округи, в цьому місці і в цей самий час урочисто ознаймуємо, що нехай наші недостойні душі будуть жертвою за одну волосинку ваших вусів. Ми принесли вам скромні дарунки, це радше дарунки убогих дервішів. Сподіваємося, що ви нам виявите велику ласку і не позбавите ваших покірних слуг своєї прихильності».

Кіт сидів, розвалившись на одному боці, й відпочивав після ситного сніданку. «Господь наш ласкавий, — сказав він і почухав собі живота. — Як дасть Аллах, ваші скатертини ніколи не спорожніють, і все, що маєте, з радістю та в охоту їстимете. Як не втаїти від Бога, так і перед вами не втаю — сьогодні я був дуже голодний, і від того голоду мене тіпало від кінчика носа аж до самого хвоста. Днями перед тим я тримав піст. Проте я сьогодні впевнився, що Господь посилає своїм рабам хліб насущний, тож ніхто в цьому світі не помре з голоду. Тим більше і я не помру з голоду, коли ж у мене такі хороші й ввічливі друзі, як ото ви».

Сказав отак шановний кіт та й сів до страв, що принесли миші. Він поглянув на скатертину з різними наїдками й простягнув руку, щоб узяти куряче стегенце й покласти собі до рота, однак швиденько забрав руку назад і не зворухнувся з місця.

Уповноважена мишей сказала: «Щиро віддані й покірні вам, знаємо, що ця скатертина не достойна вашого благородства, але ласкаво звольте, не погордуйте нашими почастунками».

«Та що ви таке кажете?! — вигукнув кіт. — Скатертину з такими пишними стравами не простеляють навіть шахам. Хіба можу я оце все сам наминати, коли мої любі друзі стоять за мною й ні до чого не торкаються?.. Чи, може, не приведи Господи, мене хтось боїться?.. Підійдіть ближче та посидьмо в дружньому колі. Треба ж нам пізнати радість цих днів!»

Миші ззирнулися між собою. Одні похилили свої голови, а інші дрижали, немов ті осикові листки. Проте нічого було робити. Миші підійшли ближче й повсідалися довкруг скатертини.

Та раптом кіт наскочив на мишей,

Неначе витязь той на полі бою.

Він п’ять мишей вельможних ухопив,

Що кожна з них пишалася собою.

Дві — в лапі ув одній, у другій — дві,

А п’ята у зубах пищить від болю.

Який же тут зчинився шарварок! Миші закричали, завищали й метнулися хто куди бачить. Одна кинулася в миску з юшкою, інша в запечений баранячий шлунок, та там і застрягла. Сказати коротко, вони порозбігалися навсібіч, рятуючи свої душі. А кіт тим часом отих п’ятеро мишей, що були вельможними посланцями, любесенько собі упорав.