978-966-10-2268-2-Mohammad

ІЗ КОГОРТИ ПЕРСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ІНДІЇ

Садід ед-Дін Мохаммед бен Мохаммед Ауфі Бухараї (1172–1233) відомий у перській літературі передусім як автор найстарішої антології перських поетів «Любаб аль-альбаб» («Серцевина серцевин»), яка зберігає значення першого, хоча й не завжди точного джерела з творчості багатьох поетів домонгольського періоду. Вона містить зразки творів 329 авторів ІХ–ХІІІ століття і, що надзвичайно важливо, засвідчує могутній поступ перської мови й літератури, яка вийшла на широкий індійський простір.

Доба ближчого знайомства перських письменників з Індією та її культурою настає на початку ХІІІ століття, коли вони змушені були, втікаючи від монгольської навали, покидати рідні місця. На розвиток культури в мусульманському Делійському султанаті, який виник на уламках Газневідської імперії, справили великий вплив біженці з Ірану та Мавераннагру. Гнаний страхом перед військами Чінгізхана, як і багато його співвітчизників, опиняється в Індії й уродженець Бухари Ауфі. Після поневірянь містами Хорасану, Сістану і служби в різних правителів, зокрема в падишаха Наср ед-діна Кабадже (пом. 1228 р.), візирові якого він присвятив «Любаб аль-альбаб», він нарешті прибув до Шамс ед-діна Ільтутмиша (1211–1236) із династії Гурі та Мусаси Сільсіле-йе Салятіна Шамсійе-йе Деглі і в ім’я його візира Нізам уль-Мулька Мохаммада Абі Саада Джунейді написав «Джавам аль-гекайат ва лавам ар-ревайат» («Зібрання історій та світочі переказів»).

Назва «Зібрання історій та світочі переказів» цілком відповідає змісту книги, оскільки її сторінки документальні й містять відомості історичного, культурного, літературного характеру, а також відомості з ісламських знань. «Зібрання історій» в історичній частині (глави 4-та і 5-та із І розділу) містять історії «від початків створення світу» до епохи аббасидських халіфів, тобто від епохи Пішдадідів, Кеянідів, виникнення ісламу до часів правління аль-Мустансира (623–640/1226–1242), і з цього погляду їх вважаюь достовірними історичними джерелами. Проте історичні тексти наявні не лише в цих двох главах, інші частини книги також наповнені історичними розповідями, окремі з яких, можливо, й не трапляються в інших книгах. Як приклад подано історію неприязні між Афшином, правителем Осрушани, та Абдаллахом Тагіром. Захоплення Бабека руками Афшина стало причиною того, що Мутасім (абасидський халіф, 218–227/833–842) почав надто прихильно ставитися до Афшина, чим викликав заздрощі й ненависть Тагіридів, так що ті хотіли знеславити його в очах халіфа і звести наклеп, оскільки Бабек був у таємній змові з Афшином. Та чи насправді був? Ауфі пише:

«Мутасим, який підозрював Афшина, хотів вивірити його і спитав:

— Стосовно Бабека як треба вчинити по справедливості? Яку ти даси пораду? Чи, може, його простити? Адже він чоловік кмітливий, розумний і не має собі рівних у командуванні військами. Може, нам із ним буде спокійніше?

Афшин сказав:

— О повелителю правовірних, досить того, що він стільки крові мусульманської пролив, навіщо його залишати живим?

Коли Мутасим почув ці слова, він зрозумів: те, що на нього доносили, є брехнею».

В історичних творах подано суперечливі відомості стосовно того, зберігся чи зник звичай носити білий одяг в Мавераннагрі із загибеллю Муканни. Хоча в анонімній «Худуд аль-алям» («Межі світу»), в Біруні чи Мукаддасі, «Таріх-е Бухара»(«Історія Бухари») Наршахі щодо цього й були якісь згадки, в Ауфі твердження однозначне: «І сьогодні на землі Мавераннагру із послідовників його (Муканни) збереглися певні громади, що працюють на землі й займаються сільським господарством, їх називають «білоодежними», вони таємно дотримуються своїх звичаїв та вірувань, і нікому ще не вдалося дізнатись, в чому саме полягає їхній звичай».

Ауфі розповідає також легенду про прийняття мусульманства русами, на яку свого часу звернув увагу академік В. Бартольд. «Пропоноване повідомлення взяте із твору відомого перського письменника аль-Ауфі «Зібрання анекдотів та зібрання блискучих оповідань» («Джавам аль-гекайат ва лавам ар-ревайат»), написаного в Індії в VII ст. гіджри для Нізам аль-мулька Мухаммеда б. Абу Са’ада ал-Джунейді, візира султана Шемс ед-діна Абу-л-Музаффара Ільтутмиша (помер у 633 р. гіджри в ша’бані / <квітень-травень> 1236 р. н. е.)». Аналізуючи уривок, що становить частину глави «Дар байан-е масалек ва мамалек» («Про шляхи й держави», розділ IV, глава 16), В. Бартольд зазначає: «Оповідання Ауфі цікаве, по-перше, як єдине досі знайдене повідомлення, в якому згадується ім’я Володимира Святого, по-друге, як непряме підтвердження оповідання Несторового літопису про виправлення Володимиром посольства для випробування віри».

У багатьох випадках чітко простежуються джерела історичних відомостей, подаваних Ауфі, зокрема із IV тому з книги «Найкраще із життєписів царів та відомостей про них» Абу Мансура аль-Хусайна ібн Махмуда ас-Са’алібі (пом. 1038), в якому викладено історію Ірану під владою халіфату, розпад халіфату та історію держав і династій Ірану Х — першої чверті ХІ ст., також «Історія аджамських правителів», яка належить Абдаллаху ібн аль-Мукаффі (721–757), авторові «Худай-наме» («Книги царів»). Аналогії й порівняння засвідчують, що Ауфі черпав відомості й із «Сейасат-наме» («Книга про правління»), яку приписують ходжі Нізам уль-Мульку, перському візирові сельджуцьких султанів Алп-Арслана й Мелік-шаха. Йому були відомі й твори «Кабус-наме» («Кабусова книга»), іранського домострою ХІ ст., що належить перу Унсур аль-Маалі, та «Завдання управління у властивостях панування» аз-Загірі ас-Самарканді, де зібрані висловлювання від багатьох (міфічних та реальних) шахів від Джамшида до Санджара; автор до висновків подає різні пояснення й пропонує досить багато цікавих історичних відомостей. Рукопис цього твору вперше використав В. Бартольд, опублікувавши з нього уривок в додатку до свого «Туркестану». Як приклад наводять оповідання «Поява вина», «Взяття Кей-Кавусом Мазандерана», що у «Зібранні історій» має стосунок до Іскандара, «Війна султана Махмуда з Бу-Алі Сімджуром», історія про «Візира індійського Фура», «Якуба Лейса та Ратбіля» тощо.

Ауфі також дає відповідь на питання, до якого часу відносити написання «Бахтіяр-наме», класичної обрамленої повісті про сімох візирів, яка ввійшла до відомого арабського циклу під назвою «Тисяча і одна ніч». «Візири-завидники» («Історія про Абу Таммама») із «Зібрання історій» практично в незмінному вигляді зустрічаються в багатьох пізніших анонімних рукописах. Цілком сформована й довершена як за мовою, так і за стилем використана версія Ауфі дає повне право відносити її створення до ХІ-ХІІ ст., як свого часу цілком слушно припускав німецький учений Т. Нольдеке.

Ауфі була відома й інша книга аз-Загірі ас-Самарканді — «Сіндбад-наме», з якої також узято кілька оповідань, зокрема «Про мураху й осу», «Книга про жіночі хитрощі», про що він сам зазначає в оповіданні «Чеснотлива й цнотлива жінка»: «Існує багато історій про жіночі підступи та їхні незліченні витівки, і «Сіндбад-наме» — одна з таких відомих книг». Оповідання «Книга про жіночі підступи» свідчить про безпосереднє знайомство з книгою, на що вказує буквальне дотримання тексту оригіналу («Жінка засміялась і відмовила: «Воду в морі неможливо решетом виміряти, і так само не можна полічити пісок пустелі на гадальній дошці, як пізнати межу жіночих хитрощів»).

«Зібрання історій» справедливо називають антологією історичних та літературних оповідань, у якій зібрано 2113 різних легенд, переказів, історичних та напівісторичних анекдотів, проте, на відміну від «Серцевини серцевин», написаної особливим стилем, сповненим вигадливості й пишномовності, в «Зібранні історій» немає певного стилю, оскільки всі історії, без сумніву, не належать його перу, а окремі історії (дастани) місцями буквально повторюють зміст із якогось перського твору. Вони часом пишні й претензійні, оскільки підпадають «під тінь» зворотів, що заплутують своєю велемовністю, і читач губиться через застарілі слова й арабські звороти. Однак ця пишномовність на тлі краси й довершеності стилю зникає, й читач вже майже не відчуває складнощів у розумінні самого тексту. «Стиль книги загалом простий, легкий, літературний, місцями вирази дуже приємні й гарні, і книжна мова, й арабські вирази книги далеко не виходять за межі розуміння тодішньої мови».

Ауфі не завжди виступає простим компілятором і укладачем. Освіченість і безумовний літературний хист не дозволили йому буквально наслідувати текст, а навпаки, дали змогу проявити себе чудовим письменником, який намагається об’єднати різнорідний матеріал, писаний арабською і перською мовами. Якщо в історичних легендах він дотримується фольклорних традицій (наприклад, «Історія про Баграма Ґура», повторювана в народній літературі в різних варіантах: народження царевича, провіщення астрологів, виховання у няньок та наставників, вправляння у мистецтвах), то твори, у яких використано запозичення із класичної літератури, художньо опрацьовує, як, зокрема, «Сіндбад-наме».

Живучи в Індії при дворі делійських правителів, Ауфі міцно стояв ногами у перській літературі, й індійська реальність не проступає у його творах, як у пізніших письменників, зокрема Аміра Хосрова Деглеві (1253–1325), батько якого під загрозою монгольської навали так само покинув Середню Азію і переселився в Індію в роки правління султана Ільтутмиша. Так звані індійські оповідання Ауфі є лише переказом інших відомих та невідомих творів («Хитрий спосіб», «Донька раджі й крадій коштовностей», «Про користь терпіння, повстримність та ваду поспіху»), про що зазначає сам письменник: «У давніх книгах Індії розказувано…», «В одній книзі, що списали мудреці Гіндустану…» та ін. Зокрема, оповідання «Властивість магніту» про зруйнування відомого язичницького храму Сомната (Сомнатха) є лише переказом легенди аль-Біруні, яку він подає в своїй «Індії».

Настанови та дидактика червоною ниткою пронизують усі оповідання Ауфі, і вони часто пісні й банальні, будучи далекими від «гірких напучувань» Сааді. Багато творів, внесених у «Зібрання історій» лише з дидактичною метою, позбавлені будь-якої (хіба що історичної) вартості, вони слугують лише моралізаторськими ілюстраціями («основна мета письменників та вчених у розказуванні історій та написанні легенд — сфера моральна»). Загальний висновок із історій лежить на обов’язку читача, проте Ауфі в окремих випадках бачить потребу робити свій висновок із необхідним коментарем.

Однак значення «Зібрання історій» полягає передусім у тому, що Ауфі вибрав усе найцінніше на ту пору в розповідному жанрі з арабської літератури (зокрема, із «Книги про скупих» аль-Джахиза та «Чудовного намиста» Ібн Абд Раббігі), так і перської літератури («Жебраки-плутяги» є буквальною переробкою «Макамів» Хамідеддіна Омара ібн Махмуда Балхі, пом. 1164 р.) і, тримаючи «палаючий світильник розуміння й правди», доніс його у своїй авторській інтерпретації до читача.

ЗІБРАННЯ ІСТОРІЙ
ТА СВІТОЧІ ПЕРЕКАЗІВ

ПРАВОСУДНІСТЬ ПАДИШАХА КИТАЮ

Розповідають, що прийшов до повелителя правовірних Мансура один аскет і став його напучувати. І проміж усього сказав він отаке: «Якось у своїх мандрах втрапив я до Китаю, і там правителем був один справедливий падишах. Несподівано його побила якась хвороба, і з тієї причини він утратив слух. Він скликав візирів та наближених і сказав їм: «Мені сталася велика причина, я втратив слух, і в моїх вухах не залишилося сили чуття». Сказав ці слова й гірко-прегірко заплакав. Аби втішити падишаха, візири сказали: «Якщо ви втратили слух, великий Господь за вашу справедливість і добротливість, людяність та спочутливість нагородить вас замість слуху довголітнім життям». — «Ви помиляєтесь, — відказав їм правитель, — і міркування ваші далеко відбігли від істини. Не через те я плачу, що позбувся слуху, адже мудрий знає, що наприкінці світу всі частини тіла знову будуть цілі, і тому він не турбується марністю речей, не побивається, що втратив одну з них. Я плачу через те, що коли покривджений волатиме про допомогу і вимагатиме справедливості, я не почую його голосу і не зможу зарадити у його притузі». Потому він звелів оголосити у всіх краях його держави, щоб ніхто не вбирав червоної одежі, окрім покривджених, аби він, падишах, побачивши здалеку когось у червоній одежі, знав, що це покривджений, і поспішав йому на допомогу.

ОМАР ТА ІРАНСЬКИЙ ПОЛОНЕНИЙ

У той час, коли завоювали Аджам, взяли в полон одного із марзбанів, себто правителів аджамських, і привели його до повелителя правовірних Омара, нехай помилує його Аллах.

«О повелителю правовірних, — сказав марзбан, — перед тим як мене скарати, спершу нехай дадуть мені води, не вбивай мене спраглого».

Омар звелів: «Дайте йому води».

«О повелителю, поки я не вип’ю воду, мене не віддаси на страту?»

«Гаразд, — відказав Омар, — тебе не стратять, поки ти не вип’єш цю воду».

Тоді в дерев’яному полумиску принесли води, налили в келиха й подали марзбанові. Йому стали дрижати руки, тоді Омар сказав:

«Не бійся, пий, поки не вип’єш цю воду, тебе не скарають».

Марзбан ту ж мить пожбурив келиха на землю, він розбився і вода вся вилилась.

«Принесіть іще води, нехай вип’є», — звелів Омар.

«О повелителю, — сказав марзбан, — я не спраглий, але ти дав мені змогу говорити і таким чином я здобув твій захист, отож, я у волі твоїй».

«Говори далі, не бійся, я не вбиватиму тебе, поки не вислухаю».

«Я казатиму слова як живий чи як уже мертвий?»

«Твої слова будуть слова живого».

«О повелителю, ти дав мені вдруге напитися, обіцявши не вбивати, а тобі не личить клятву свою перемінювати».

«Ти обдурив мене і так усе повернув, що я мимоволі тебе помилував. Та присягаю Богом, ти від мого меча помилування не знайдеш, аж поки не станеш мусульманином».

Отаким чином марзбан став мусульманином і уникнув страти.

ВІДПОВІДЬ СЕЛЯНИНА

Коли султан Тамгач-хан Ібрагім бен аль-Хасан, нехай змилується над ним Аллах, був правителем Самарканда, він схотів збудувати собі палац. Коли заходилися зводити палац, він таким чином провадив оте будівництво, аби ніхто нічого схожого на ту споруду не бачив. Він цілими днями простоював біля тієї будівлі, сам загадував роботу будівельникам, і повсякчас говорив: «У будівничого довгий вік буде», і ці слова ясували, що творіння його, будівничого, зостанеться на довгі віки.

Одного дня стояв він побіля тієї споруди, і якийсь селянин подав йому скаргу, і вимагав він справедливості. Саме на ту пору хан був у лихому гуморі і відкинув скаргу. Селянин удруге приступив до нього, вимагаючи справедливості.

«Забирайся геть, — відказав йому хан, — не зосталось у мене справедливості».

«Кому ж ти віддав її, о хане? — вигукнув той. — Як же її у тебе не зосталось?»

На хана так подіяли його слова, що він гірко заплакав, а тоді відмовив:

«І добре ж ото сказав ти: нікому я не віддав, і нічого не зосталось».

Він дослухався до слів селянина і вдовольнив його прохання.

ХИТРИЙ СПОСІБ

У давніх книгах Індії розказувано, що коли на престол Гіндустану зійшов індієць Фур, він підкорив собі всю країну і йому повинилися всі раджі. Мав він візира, непомалу розумного і проникливого, який у благородстві й справедливості був незрівнянний. Той візир узяв владу у свої руки і змусив правителя дослухатися до своєї думки, позбавив брахманів величі й блиску, і ніхто вже не вважав на їхні промовляння. Ото вони й зненавиділи візира і стали гадати, як би то його скинути, і заповзяли хитрощі. Врешті вони надумались і написали Фурові листа від імені покійного раджі, і в листі було сказано:

«Я там, на тому світі, щасливий безмірно, і держава моя гаразд впорядкована, проте серце моє сумує без візира, бо немає тут нікого, хто б міг мені бути порадником, як ото він. Треба, щоб ти послав до мене того візира».

Вони до листа приклали падишахську печатку і дали одному з особистих служників раджі, велівши покласти листа йому під подушку, коли той засне.

Коли раджа прокинувся, він побачив того листа, узяв прочитав, тоді покликав візира, показав йому написане і сказав:

«Треба тобі лаштуватися в подорож у потойбічний світ».

Візир не розгубився, він не став супротивитися, адже добре знав, що мертві листів не пишуть і не можуть пересилати їх із гінцями. Він був упевнений, що то підступи брахманів. Він сказав раджі: «Дай мені один місяць часу, аби я зміг достойно підготуватися до подорожі. Мені треба вдовольнити своїх ворогів, роздати милостиню нужденним та неймущим, завершити як належить земні справи».

Раджа згодився на його прохання. Тоді візир велів за містом викопати колодязь і обкласти його дровами. Потому казав із того колодязя до його хати вирити підземний хід, а вхід туди заличкувати купою дров. Коли все було готове, візир попрощався із раджею, той вручив йому листа до свого батька і сказав:

«За твоїм повеліням посилаю до тебе свого візира і очікую подальших твоїх наказів, і усе, що ти зволиш, я сповню».

Раджа подався у те місце, де було викопано колодязь, візир став поміж дровами, і брахмани підпалили їх. Тоді візир підземним ходом пройшов у свій дім і ховався там чотири місяці. А як минуло чотири місяці, одного вечора він послав раджі звістку, що, мовляв, його візир повернувся з того світу. Дуже вже дивувався раджа з такої прояви. Візир прийшов до нього, поцілував перед троном землю і вручив йому листа, написаного буцім від його батька. І в тому листі було сказано: «За моїм зволінням ти прислав до мене візира, за що я тобі вдячний. Проте я знаю, що країна без візира обернеться на руїну, затим-то я відправив візира назад до тебе і прошу прислати мені брахманів, щоб я мав з ким розмовитись, а твоєму державству без них не буде жодної шкоди».

Коли раджа прочитав того листа, він прикликав брахманів і ознаймив їм послання померлого правителя. Ті були неабияк здивовані і налякані не менше, вони здогадались, що то справа рук візира, це він таку хитру штуку встругнув, проте нічого не могли вдіяти, і усіх їх спалили. Одповідне місце є і в святому Корані: «Але ця злохитрість спостигла лише тих, що вдалися до неї».

ВИЗНАННЯ БЕЗБОЖЖЯ

Розповідають, що якось-то схопили чоловіка, звинуваченого у відступництві від ісламу, і привели до повелителя правовірних Гаруна ар-Рашида.

«То ти, кажуть, відступник і богозневажник?» — спитав у його халіф.

«Ні, о повелителю правовірних, — відмовляв той, — який же я відступник, коли і закони велико шаную, звичаїв дотримую та обичаїв, і молитви проказую як належить, так іще ж як ревно й молюся».

«О злощасний! — вигукнув халіф. — Битиму тебе доти, аж поки ти зізнаєшся».

«Повелителю, ти чинитимеш навсупір святому Пророкові», — відказав той чоловік.

«Як-таки можна?» — здивувався халіф.

«Святий Пророк побивав нас мечем, аби ми навернулись в іслам, а тепер ти намірився бити нас палицею, аби ми навернулись до безбожжя».

Почудувався халіф од його слів і пустив того чоловіка з душею.

СКУПОЩІ МОАВІЇ

Абу Гаріра, нехай буде Аллах ним вдоволений, розказував: «Одного дня я сидів у гостях в Моавії за накритою скатертиною. Коли ж то ознаймили: «Посланець повелителя правовірних, нехай буде Аллах ним удоволений, стоїть біля дверей». Звелів Моавія: «Приведіть його». Увійшов араб-бедуїн і сів до скатертини, і побачив він засмаженого баранчика. Він присунув баранчика до себе і відірвав чималенький шматок. Моавія з досади аж знетямився. Врешті він не витримав і сказав: «О бедуїне, чи ж батько цього баранчика колись вдарив тебе рогами, що ти так сильно його шматуєш?» Бедуїн відказав: «О Моавіє, чи ж мати цього баранчика колись тебе молоком вигодувала, що ти так сильне печалуєшся?» Моавія замовчав, і од великого сорому не сказав більше жодного слова. Коли ж це трохи перегодом Моавія побачив на шматку, що підносив бедуїн до рота, волосину. «О бедуїне, — сказав він, — на твоєму шматкові волосина, вважай, щоб вона тобі у кишках не заплуталась». Тоді бедуїн відкинув того шматка і відмовив: «Не можна їсти хліб у скнарюги й мерзотника, який на шматку гостя і волосину найменшу добачить».

Моавія іще гірш засоромився і попрохав у гостя вибачення, а оце все буває од надміру скупощів».

КОЛИ ЗМІШАТИ ВОДУ Й ЗЕМЛЮ

Один чоловік прийшов до судді Ійаса й спитав: «О проводире мусульманів, коли я з’їм фініків, чи не буде якого ущербку моїй вірі?» — «Ні», — відмовив Ійас. — «А коли я з’їм трішки чорного хліба із кмином, що буде?» — «Жодної шкоди не станеться», — відмовив Ійас. «А коли я нап’юся води, що буде?» — «Усе це дозволено вірою», — відмовив Ійас. Тоді той чоловік сказав: «Чого ж тоді фінікове вино, яке є ні чим іншим, як сумішшю оцих трьох речей, вважається забороненим?» І відмовляв йому Ійас: «Чоловіче добрий, коли я візьму трохи землі і кину в тебе, тобі нічого не буде?» — «Ні», — відказав той. «А коли я виллю на тебе пригорщу води, тобі не болітиме?» — «Ні». — «А коли я оту воду і землю змішаю, та зроблю цеглину, та тією цеглиною вдарю тебе по голові, що тоді буде?» — «Розколеться голова, і смерть мені буде». — «Оце ж те саме й фінікове вино, од якого смерть твоїй вірі буде».

ДОСТОЙНА ВІДПОВІДЬ

Розповідають, що в еміра Насра Самані, нехай над ним змилується Аллах, коли він був іще малолітнім, був один учитель, який навчав його Корану і дуже лупцював палицею. Емір Наср усе говорив: «Коли я стану падишахом, я цьому вчителеві добре віддячу». Коли емір Наср став падишахом, одного вечора він про щось собі думав, і став йому на гадці отой його вчитель. Він велів служникові: «Піди у сад та виріж десять лозин айви». А іншому служникові сказав: «Піди і приведи вчителя». Той пішов і покликав вчителя. «Що робив правитель, коли згадав за мене?» — спитав учитель. «Він наказав одному слузі принести із саду десять лозин айви, а мені звелів: піди, мовляв, та приведи вчителя», — відмовив служник. Вчитель догадавсь, що Наср Самані заповзявся на нього і хоче йому помститися. Він подався до правителя, і дорогою зайшов до продавця фруктів, купив у його стиглої айви і поклав собі за пазуху. І коли він прийшов до Насра Самані, той узяв у руки одну лозину айви, потряс нею і спитав: «Що ти скажеш стосовно цього?» Учитель засунув руку за пазуху, дістав відти айву і відмовив: «Нехай вік правителя довгий буде! Оцей овоч дякуючи дбалій людині до такої стиглості поспів!»

Коли правитель побачив навіч отаку його проникливість, перемінив свою натуру, дав йому дорогого халата, призначив місячну платню, і провів той учитель решту свого віку в достатку й задоволі.

ПОХВАЛЬНА ЛАКОНІЧНІСТЬ

Із усіх писарів-дабірів, що у канцеляріях красномовства були незвершеними, і славні вони були у стислості й лаконічності, у вихвалянні й прославлянні, ніхто не написав коротшої реляції про перемогу, як написав був Тагір Зу-ль-Ямінайн. І в той час, коли він перебував на полі битви з Алі ібн Ісою в Хульвані, він переміг Алі ібн Ісу і відправив правителеві Мерва листа, і зміст того листа не був більший від написаного: «Найменший твій раб, Тагір, перед славним халіфом цілує землю, у тій справі зняв він голову Алі ібн Іси і надів на свій палець його перстень».

КИСРА І ГОСПОДАР

Одного дня сидів Кисра, і ввійшов кухар і простелив перед ним скатертину. Кухар спіткнувся об узвишшя, де сидів падишах, і трішки з отої їжі пролив на Кисру. Коли Кисра оте побачив, він розсердився і велів кухаря cкарати. Почувши таке звеління, кухар узяв і вилив на голову Кисрі усе, що було в полумиску. «Як ти собі гадав, осмілившись на такий вчинок?» — спитав Кисра. «Коли ти за такий малий прогріх, що стався через мою необережність, вирішив мене cкарати, люди тебе обмовлятимуть, і казатимуть вони: «Без малої провини ти скарав слугу і вчинив насильство. Я ж не хочу, аби тебе вважали свавільцем, і тому я вилив на твою голову ввесь полумисок, бо коли ти мене скараєш на смерть, сеє значить, що ти скараєш мене за велику провину, а не за ту малу, яку я вчинив насправді».

Кисрі вподобалися оці його слова, він простив кухаря і достойно його винагородив.

ПОХВАЛА НЕВІГЛАСА

Розказують, що якось один чоловік прийшов до мудреця Афлятуна і сказав:

«Сьогодні я був у такому-то товаристві, і такий-то чоловік дуже вже тебе славив і величав, і похвалу велику говорив».

Афлятун, коли оце почув, понурив голову і тяжко задумався. Отой чоловік сказав: «О мудрецю, про що ти замислився і що я таке сказав, що ти через мене збентежився?» Відказав Афлятун: «Задума моя не через тебе, а задумався я через свої вчинки — яку ж то я лиху справу зробив, що отому невігласові вподобалась і до натури йому припала, і який же то прогріх вчинив я, що невіглас мене похваляє?»

ЗАКАРІЯ РАЗІ І БОЖЕВІЛЬНИЙ

У давніх історіях і переказах є таке оповідання. Одного дня хакім Мохаммед Закарія Разі ішов був вулицею. До нього приступив якийсь божевільний і зареготався йому в лице. Коли Закарія Разі повернувся додому, він звелів своєму учневі: «Зготуй мені відвар від пристріту, нехай я його вип’ю». Учень йому відмовив: «Коли ж на тобі немає признаки божевільної хвороби і меланхолії, навіщо тобі пити цей засіб?» І відмовив йому Закарія Разі: «Коли б не було на мені признаки божевілля, чи сміявся б мені отой божевільний у лице? Проте догледівся він на моєму лиці якісь божевільні признаки, коли став мені у вічі сміятися. Опріч того, і мудреці сказали: «Кожен птах із рівним собі літає».

ЛІКУВАННЯ БАТОГОМ

Автор книги «аль-Фарадж баада-ш-шеддаті», себто «Радощі після турбот», розказує, що в Єгипті був один мудрий і тямущий лікар, якого звали Катиї Місрі. Якось в одного юнака із родовитих єгиптян трапився серцевий напад. Біля нього стали заходжуватись лікарі, вдавались до різних засобів, проте у ньому не з’являлось жодної признаки життя. Родичі почали лаштувати його в останню дорогу, вже й саван приготували, і сказали їм лікарі: «Ви серце на нього не покладайте, і не плекайте на його надію». Прочув про теє Катиї і прийшов до болящого. «Тепер я його лікуватиму, — сказав він. — Коли із дарунку його віку ще трохи зосталось, він до життя поверне, а якщо нічого не поможеться, то гірше від того не буде».

Отож родичі й згодились. Тоді Катиї звелів принести батога, приступив до болящого і з усієї сили разів десять шмагонув його тим батогом, далі помацав живчика, проте живчика не було чутно. Тоді Катиї дав юнакові іще десять батогів, проте й цього разу живчика не було чутно. Катиї знову відшмагав нечуственного, десять батогів дав йому, тоді узяв його руку, і було чутно, як живчик ледь-ледь кидається.

«Чи у мерлеців кидається живчик?» — спитав він у лікарів. «Ні», — відказали ті. «То візьміть його руку й помацайте», — велів їм. Ті помацали руку й відказали: «Присягаємо Аллахом, він воскрес!» Тоді він звелів бити юнака далі, і поти били, аж юнак застогнав і розплющив очі. Він підвівся й сів, далі й стали питати в його: «Як ти почуваєшся?» — «Я голодний і хочу їсти». Йому зараз принесли їжу, відповідну до його недужого стану, і він попоїв. У ньому знову з’явилася сила, а то Творець Всевишній оживив слід життя у його природі, що померла була.

«Звідки взявся у тебе цей досвід?», — спитали у Катиї. «Коли ми йшли на прощу, довелось нам показувати дорогу одним арабам. Якийсь чоловік звалився з коня і з ним стався напад. Не зволікаючи, один араб з-поміж отих прочан заходився шмагати того чоловіка батогом, аж той вернувся до тями. Я зрозумів, що сила ударів відновила рух у його тілі, і в ньому з’явилося життя».

АМІН І МАМУН

Розповідають, що якось-то прийшла до повелителя правовірних Гаруна ар-Рашида стурбована Зубейда і сказала:

«Ти Мамуна любиш більше від Аміна і виказуєш йому більше уваги!» — «Я їх обидвох вивірю, — відказав Гарун, — яким покаже себе Мамун, така буде до нього наша ласка й турбота. Так само й ти, коли хочеш, їх обидвох вивіри».

Потому вони прикликали двох тямких слуг, і одного послали до Мохаммеда Аміна, а другого до Мамуна, і сказали: «Якийсь час із ними розмовляйте, а потому спитайте: «Коли тобі наспіє черга сісти на халіфство, стосовно мене яку милість виявиш, чим нагородиш?» Усе, що вони казатимуть, вірно мені й передайте».

Перший служник пішов до Мохаммеда Аміна, увічливо з ним привітався, став розмовляти відверто про різні речі, а потому й спитав, як йому загадували. «Я стосовно тебе багато милостей вділю і дам тобі гарний уряд», — сказав Мохаммед Амін.

Коли ж другий служник спитав те саме в Мамуна, той схопив каламар і пожбурив ним у служника. «О злощасний! — вигукнув він. — Ти бажаєш смерті повелителеві правовірних? Та я душу свою за нього ладен віддати, мені після нього життя і життям не буде!»

Служники вернулися до Гаруна й доповіли йому, що казали Амін з Мамуном.

«Тепер добре видно: те, що сказав Мамун, відповідає моїй прихильності до нього, а те, що сказав Амін, навпаки, відповідає моїй неприхильності до нього».

Зубейді нічого було сказати, і вона більше не згадувала за тую розмову.

ДОТРИМУВАТИ ВВІЧЛИВОСТІ У РОЗМОВІ

Розказують, що якось-то Гарунові ар-Рашиду приснився сон, і цей сон показував, що йому випали з рота всі зуби. Він прикликав тлумача снів і спитався в його.

«Усі рідні правителя помруть за його життя, сам він довгий вік житиме», — відказав йому тлумач снів.

Гарун сильно розсердився од тих його слів і велів дати йому сто київ. Потому до Гаруна привели іншого тлумача снів, і він спитався у нього.

«Цей сон ясує, що правитель довгий вік житиме у щасті й гаразді, а усі рідні правителя підуть зі світу за його життя», — відказав тлумач снів.

Втішився Гарун од тих його слів і сказав:

«Вони однаково витлумачили мій сон, проте перший виклав його у словах грубих, а другий — у найкращих виразах, чим і дотримав звичаю ввічливості».

Потому він звелів дати другому тлумачеві снів сто динарів. І хоча в основі сказаного ними було одне ясування, той перший тлумач, що сказав непоштиво, дістав доброї научки.

ХАЛІФ МАГДІ І БЕДУЇН

Розказують, що одного дня повелитель правовірних Магді вирушив на влови, і відбився він од своєї свити. Він під’їхав до намету одного бедуїна, а день був спекотний, і він зголоднів. «О бедуїне, — сказав халіф, — ти приймеш гостя?» — «Прийму, — відказав бедуїн, — коли ти вдовольнишся тим, що є, і не дорікатимеш». — «То йди і принеси чого треба». В бедуїна було трішки кислого молока, він приніс, і халіф випив. «Оце було дуже смачне, чи є іще?» — спитав халіф. В бедуїна був глек вина, він приніс, наповнив келиха, і халіф випив. Тоді халіф спитав у бедуїна: «Чи ти мене впізнаєш? Я із наближених халіфа Магді». — «Може, й так», — відказав бедуїн. Коли халіф випив другого келиха, знову спитав: «Чи ти мене впізнаєш? Я із числа полководців повелителя правовірних Магді». Тоді бедуїн прибрав глека з вином, накрив його кришкою і відставив набік. «Що ти робиш?» — здивувався халіф. «Присягаю Аллахом, більше тобі не наллю, — відказав бедуїн. — Коли ти випив першого келиха, то заявляв, що «я, мовляв, наближений халіфа», коли випив другого, став казати, що «я, мовляв, полководець Магді», коли вип’єш утретє, казатимеш, що ти сам халіф, а за четвертим разом претендуватимеш на звання Пророка і казатимеш: «Я — Мохаммед, посланець божий». А тоді прийдуть янголи, і стануть вони допитувати мене та турбувати».

Дуже вже сміявся халіф од тих його слів. По якімсь часі над’їхала його свита, і він щедро й достойно нагородив бедуїна.

ТЛУМАЧЕННЯ ПРОГРІХУ

Одного дня Салем бен Абдаллах подався у заміський сад зі своїми дітьми та жінками, і взяли вони усе необхідне, щоб там віддихнути. Провідавсь про теє Ашаб-прожера і подався за ними до того саду, проте садові ворота виявились зачинені. Не змігши потрапити через ворота, Ашаб переліз через мур, що той сад оточував. Коли Салем побачив Ашаба, він розсердився і сказав: «Оце що за нахабство? Врешті-решт, тут мій гарем, мої жінки й дочки! Як ти смієш бриднути жінкам мусульманів?» — «Мені й діла немає до твоїх жінок, — відказав Ашаб, — я прийшов по хліб».

Салем засміявся і велів дати йому з тої їжі, що була наготована, та з тим його і випровадили з саду.

ЗМІСТ

Із когорти перських письменників Індії 3

Правосудність падишаха Китаю 13

Омар та іранський полонений 14

Відповідь селянина 15

Хитрий спосіб 16

Визнання безбожжя 19

Скупощі Моавії 20

Коли змішати воду й землю 21

Достойна відповідь 21

Похвальна лаконічність 22

Кисра і господар 23

Похвала невігласа 25

Закарія Разі і божевільний 25

Лікування батогом 26

Амін і Мамун 27

Дотримувати ввічливості у розмові 28

Халіф Магді і бедуїн 29

Тлумачення прогріху 31

Найскнаріший зі скнар 32

Користь від когутячої голови 33

Шляхетний грабіжник 34

Селянин і злодії 35

Купець і донька жебрака 38

Жебраки-плутяги 46

Іскандер та його тезко 49

Донька раджі і крадій коштовностей 49

Візири-завидники 55

Мураха й оса 59

Задоволення малим 61

Ковальство Ґуштаспа 62

Жадібний чоловік і кам’яна плита 63

Жадібний Ашаб 63

Скнарий чоловік і бараняча голова 64

Ходжа і скупий раб 68

Хаджжадж і пекло 68

Насолода від знайденого 69

Отрута в пелені свободи 70

Відплата за лиходійство 71

Про користь терпіння, повстримність та ваду поспіху 73

Зу-н-нун Місрі і рабиня 77

Мудрий безумець 77

Мудра і знаюча жінка 80

Богобояща жінка садівника 81

Жінка і доброчесний чоловік 82

Три бажання 83

Книга про жіночі хитрощі 85

Чеснотлива жінка 87

Ті, що розбилися на кораблі 91

Святий Сулейман і чоловік, за яким прийшла смерть 93

Легенда про Шаддада 93

Властивість магніту 95

Їжа лжепророка Даджжаля 97

Жарт зі сліпцем 97

Докір дитини 99

Проповідник і араб 99

Муедзин із гарним голосом 100

Примітки та коментарі 101