Ali_Safi_Gamada

ФАХР ЕД-ДІН АЛІ САФІ ТА ЙОГО АНТОЛОГІЯ
«ЛАТАЇФ АТ-ТАВАЇФ»

Повне ім’я письменника мавляна Фахр ед-дін Алі Сафі ібн Камаль ед-дін Камаль Хусейн Ваїз аль-Кашефі. Народився Алі Сафі наприкінці 60-х або ж на самому початку 70-х років XV ст. в місті Герат, що на північному заході сучасного Афганістану, або ж, як припускають, в іранському місті Сабзавар, звідки привіз його у ранньому дитинстві в Герат батько. Його батько Хусейн Ваїз Кашефі (пом. у 910/1504-1505) був професійним проповідником-ваїзом, а також блискучим письменником, автором «Анваре Согейлі» («Сузір’я Канопи»), «рафіновано-витонченої» переробки пам’ятки давньоіндійської літератури «Каліла й Димна», яка, в свою чергу, послужила основою для переробки відомого письменника і вченого, крупного державного діяча Індії другої половини XVI-початку XVII ст. Абу-ль-Фазля Аллямі (958-1011/1551-1602 рр.) під назвою «Ійаре данеш» («Пробний камінь знань»), написаній перською мовою і завершеній 996/1558 р.

Даних про життя Алі Сафі та його батька збереглося небагато. Більше відомо про його рідне місто Герат, яке наприкінці XV ст. було великим культурним та літературним центром. На рубежі XIV і XV ст. в Гераті сформувалась нова так звана тимуридська, або гератська, школа художників-мініатюристів, найвизначнішим представником якої був геніальний художник Камаль ед-дін Бегзад (пом. у 1533 або ж у 1536 р.). У Гераті також процвітало мистецтво каліграфії, яке високо цінувалось в Ірані. В цьому ж місті творили і останній класик персько-таджицької літератури Нур ед-дін Абдаррахман Джамі (1414-1492), яка після XVI ст. розійшлася на перську, таджицьку та індо-перську, та основоположник узбецької класичної літератури Алі-Шер Навої (1441-1501), який так само писав вірші перською мовою під літературним псевдонімом Фані.

Більшість істориків та антологістів тієї доби стосовно біографії Алі Сафі та його батька Хусейна Ваїза Кашефі обмежуються лише невеликими згадками, зокрема відомий учений Хадж Ма’сум Алі-шах, більше знаний як Мірза-Ага, у своїй книзі «Тараїк аль-хакаїк» («Шляхи [пізнання] істин»), повторюючи Джамі, говорить: «Фахр ед-дін Алі ібн Мавляна Хусейн аль-Кашефі, його літературний псевдонім Сафі <...> Він написав книгу «Рашахат айн аль-хайат» («Краплі з джерела життя») у 909/1503 році, і слово «рашахат» за сумою літер за абджадом (909) якраз і є датою написання цієї книги. В тій же книзі він причисляє себе до суфійського ордену накшбандія, і каже, що він мюрид-послідовник відомого шейха Ходжі Убайдаллаха Ахрара». Того самого Насір ед-діна Убайдаллаха аль-Ахрара ібн Махмуда аш-Шаші (1404-1490), який був у «золотому ланцюзі спадкоємності» учнем і послідовником Султан ед-діна Саад ед-діна Мохаммеда аль-Кашгарі (пом. у 1445 р.). Як відомо, Саад ед-дін Кашгарі із суфійського ордену накшбандія був духовним наставником Абдаррахмана Джамі, і вважається, що його учневі Ходжі Ахрару Джамі присвятив свою другу поему «Тухфат аль-ахрар», яка може перекладатися також і як «дарунок вільним від усього суфіям». Так само й «Рашахат айн аль-хайат» спеціально була присвячена Ходжі Ахрарові. Не знати, чи сам Алі Сафі був палким прихильником суфіїв, в усякому разі у своїй антології «Латаїф ат-таваїф» він говорить про них неодмінно з пошаною, зокрема у сьомій главі «Захоплюючі оповіді про шейхів, учених, суддів, законознавців та їхні напучування» наводить такі мудрощі:

«Муртаеш, шукач істини з Іраку, який не мав собі рівних у вченості, розказував: «Я спитався в Абу-Абдаллаха Хадрамі, великого суфія і який ось уже двадцять років ні з ким не розмовляв: «Хто такі суфії?» Відказав він мені віршем Корану: «Поміж віруючих є такі люди, які правдиві в тому, в чому дали обітницю Алахові».

«Муртаеш так само розказував: «Знову я в нього спитався: «Яка риса визначає суфіїв?» Відказав він мені віршем Корану: «...вони з піднятими догори головами, погляди до них не вертаються, а серця їхні — повітря».

На час літературної та проповідницької діяльності Алі Сафі, як свідчать історичні й літературні джерела, Герат уже «втратив своє значення крупного культурного центру і був сильно зруйнований та спустошений узбецькими правителями Середньої Азії із династії Шейбанідів та новими володарями Ірану із династії Сефевідів, які безнастанно відвойовували це місто одне в одного». Війни з узбецькими ханствами Середньої Азії тривали при шахові Тагмаспі І (1524-1576) безперервно. Узбецькі хани Мавераннагра майже щорічно здійснювали походи в Хорасан і не раз брали місто Герат. Так, у 1528 році кизилбаші завдали Убайдуллах-ханові Узбецькому нищівної поразки при Турбет-е шах Джам, але щойно кизилбашське військо відійшло, Убайдуллах-хан знову взяв гору і зайняв, правда на час, Мешгед і Герат (1529 р.). За свідченням Мунтазима Насирі, «у 938/1532 році 29 рамазана Убейд-хан з великим військом підійшов до Герата і взяв місто в облогу, і перейняв він городянам дорогу для води і харчів, і справа гератців із дня на день ставала все гіршою та сутужнішою, і голод сягнув такої міри, що люди стали їсти м’ясо собак та котів, і це місто перебувало в осаді й голоді аж до 14-го рабі-уль-авваля 939/1533 року, коли до Убейд-хана дійшла звістка про наближення в цю сторону шаха Тагмаспа і він вдався до втечі, і Герат був звільнений від облоги».

За невідомих обставин та без жодної видимої причини Алі Сафі, як і багатьох інших городян, під час осади Герата правителем Абу-ль-Газі, який більше відомий як Убайдуллах-хан-Узбек (1534-1539), було вкинуто до в’язниці. Про це він розповідає в передмові до своєї книги «Латаїф ат-таваїф»: «У перших місяцях 939/1533 року із причини перемінності долі та непостійності днів, після звільнення й порятунку від однорічного гератського ув’язнення, після перенесених різного роду труднощів та знущань я покинув межі Герата й подався в гори Гарджистану». Отже після звільнення Герата від Убайдаллах-хана, після перенесених страждань в останні роки і виснажений до краю Алі Сафі вирішив податися в яке безпечніше місце. Він вирушив у Гарджистан, глуху гірську провінцію з непрохідними дорогами, розташовану на схід від Герата, між Мерв-ар-рудом та Газною, аби там знайти захисток в шаха Сейф аль-Мулюка Мохаммед-Султана, який внаслідок усіх тих переворотів в Хорасані здобув собі незалежність. Шах Мохаммед-Султан ласкаво прийняв Алі Сафі, і відтоді його стражденне життя перемінилося в спокій. На знак подяки за вчинені благодійства він написав шахові похвальну касиду і подарував йому з посвятою «Латаїф ат-таваїф», написану в попередні роки. «Я прийшов у це царство, що немов найвищий рай, я знайшов порятунок від пекла і знегод безмежних. Тисяча подяк Господові, що через прихильність султана минулися постійні біди й безконечні лиха. Воістину, після знегод приходить полегша. (Тут буквально цитується 6-й айат Корану із 94-ої глави: «Після труднощів — полегша»). Тисяча радощів зосталася мені, і тисячні щастя довічні».

Та не привела йому доля після стількох пригод і знегод пожити в мирі й лагоді: шах Тагмасп І Сефеві в перших місяцях весни того ж року виправив Мунташа-Султана, Хусейн-хана й еміра Бека-Румлу на завоювання Гарджистану, а сам подався на прощу в Мешгед, до гробниці восьмого шиїтського імама Алі-Різи. Про це, зокрема, розповідається в істориків Ахмеда ібн Мохаммеда аль-Гаффарі аль-Казвіні у його творі «Нусах-е джаган-арай» («Списки прикрашувача світу»), присвяченому шахові Тагмаспу І, якого й стосується епітет «прикрашувач світу», та Хасана-бека Румлу «Ахсан ат-таваріх» («Найкращий із літописів»). «Оскільки рай Гарджистану перемінився в палаюче пекло», за образним висловом іранського вченого Ахмада Ґульчін-е Маані, Алі Сафі був змушений знову вдатися до втечі, і цього разу повертати назад до Герата. Через численні випробування, яких йому довелося зазнати в останні роки, виснажений тяжкими гірськими дорогами Гарджистану він помер біля стін Герата того ж 1533 року, і його тіло внесли до міста на погребальних ношах.

Окрім уже згадуваної книги «Рашахат айн аль-хайат» («Краплі з джерела життя»), яка є цінним джерелом з історії філософської та релігійної думки Середнього Сходу та Середньої Азії XIV-XV ст., зокрема джерелом вивчення діяльності суфійського ордену накшбандія (цей твір був перекладений арабською мовою Таджаддіном ібн Закарійа, помер у Мецці 1050/1540 року), Алі Сафі написав іще кілька книг релігійного й богословського характеру, а також поему-маснаві «Махмуд у Айаз» («Махмуд і Айаз»), написану тим самим віршовим розміром, що й поема «Лейлі й Меджнун» Нізамі Ґянджеві.

Та лише «Латаїф ат-таваїф», як справедливо кажуть дослідники, закріпили ім’я Алі Сафі в історії літератури перською мовою. Буквальний переклад назви книги, заримованої згідно з історико-літературною традицією, звучить таким чином: «Витончені жарти про людей різних верств», і ця назва цілковито й повністю відображає зміст книги. Побудована за відомим і вже не раз апробованим принципом чіткої композиції та тематичної класифікації, започаткованим класиками арабської літератури Абу-ль-Фараджем аль-Ісфагані (897-967) в «Кетаб аль-агані» («Книга пісень») та Ібн Раббігі (пом. у 939 р.) в «Аль-екд аль-Фарід» («Чудовне намисто») та згодом підтриманим класиками перської літератури Кей-Каусом ібн Іскандаром, Сааді Шіразі й Абдаррахманом Джамі, «Латаїф ат-таваїф» складається із чотирнадцяти тематичних глав, викладених у логічній послідовності згідно тогочасних вимог. Відкривається книга «обґрунтуванням та бажаністю жартів», підкріпленим висловлюваннями Святого Пророка та його наступника і які великою мірою полягають на хадісах, свідченнях його сподвижників та інших богословських авторитетів. Оті підкріплення часом не лише однотипні, а й буквальні, апелюючи до тих самих автентичних джерел та мухаддисів, чим і пояснюється те, що Алі Сафі повторює ту саму формулу, наведену Джамі в «Шостому саду» свого «Багаристану»: «Відомо також, що Пророк, нехай Аллах благословить його та ввесь рід, зволив сказати: «Нехай щирий мусульманин буде веселуном та дотепником, а криводушний — із кислим видом та насупленими бровами». Святий повелитель Алі, нехай над ним буде мир, сказав: «Жодної біди в тім немає, коли хтось так сипле жартами, що позбавляє людей лихого гумору і звеселяє їхню натуру».

Посилання на Пророка та його наступника потрібне було лишень з єдиною метою, аби на загальному тлі високої поезії, яка посідала панівне й почесне місце в перській літературі, надати ваги такому жанру писання, як «латаїфи», легалізувати їх, всіляко підкріплюючи відповідними хадісами, з багатьма застереженнями та примовляннями. «Хист красномовства, яким зволить розпоряджатися лишень господь Бог і який є одним із шляхетних достоїнств людини, подвійного кшталту: перший — це серйозна й поважна бесіда, а другий — малопристойний жарт; перевага серйозної бесіди над сороміцькими жартами настільки очевидна, що не потребує доказів. Та, на жаль, серйозна розмова часто породжує нудьгу, а жарти нерідко в декого викликають ворожість, презирство та зневагу», — так каже Убейд Закані (пом. у 1371 р.) у пародійному творі «Ресале-йе дильґушай» («Трактат на розвагу серця»). Двома століттями раніше інший перський класик Унсур аль-Маалі Кей-Кавус (1021/2-1098/9) писав з цього приводу в «Кабус-наме», присвяченій своєму синові Ґілян-шаху: «Знай же, сину, що кажуть: жарт — вступ до зла, тобто жарт передує всілякого роду лихам. Скільки змоги твоєї, остерігайся нерозумних жартів, а коли вже жартуєш — не роби цього у п’яному вигляді, бо станеться зло і лихо <...> Та джерело всякого зла і незгод — жарт, і остерігайся жартів, хоча жартувати — не вада й не гріх, тому що навіть Пророк зволив жартувати».

Значення «Латаїф ат-таваїф» полягає передусім в тому, що письменник зібрав у цій книзі все найкраще з творів, писаних як перською, так і арабською мовою. «Латаїф ат-таваїф» з повним правом можна назвати енциклопедією перського гумору, яка за обсягом та багатством матеріалу (число історичних осіб доходить до тисячі) співвідноситься із твором великого антологіста Мохаммеда Ауфі (1172/1177-1233/1243) «Джавамі аль-гекайат ва лавамі ар-ревайат» («Зібрання історій та світочі переказів»). Як і його великий попередник, Алі Сафі віддав перевагу так званому історичному чи ж псевдоісторичному анекдотові, який становить собою коротке захоплююче або ж повчальне оповідання, де героєм виступає історична (часом вигадана, але яка вважається історичною) особа. Історичні анекдоти, із виразною сентенційністю та афористичністю, як правило, переслідують єдино дидактичну мету, аби на конкретних прикладах «із життя» видатних людей проілюструвати й підтвердити ті чи інші моральні постулати. Дидактична спрямованість визначає загалом всю перську літературу починаючи від обрамлених повістей «Сіндбад-наме» аз-Загірі ас-Самарканді (ХІІ ст.) та анонімної «Бахтіяр-наме» (час її створення можна впевнено віднести до ХІ-ХІІ ст.), в основі яких лежать мотиви давньоіндійської дидактичної літератури. Якщо в одних випадках дидактика виступає відкрито у формі «зерцал», то в інших, уже етико-дидактичних творах, вона подається в «дещо замаскованому вигляді», як, зокрема, в «Бустані» й «Ґулістані» Сааді Шіразі.

Моралізаторство із вставними оповіданнями-ілюстраціями виступає майже неодмінним елементом перських історичних текстів, звідки письменники, зокрема Алі Сафі, щедро черпали матеріал для своїх творів. Так, в «Джавам-е таваріх» («Збірник літописів») видатного перського історика Рашид ед-діна Фазлаллаха Алі Гамадані (1247-1318), візира монгольських правителів Газан-хана та Ольджайту-хана, про сина якого Ходжу Гіяс ед-діна Мохаммеда Рашиді згадує Алі Сафі, наводиться таке оповідання: «Одного разу Чінґіз-хан у колі придворних став вихвалятися з приводу того, що ось він, Чінґіз-хан, перебив таку силу людей, і від цього його слава буде вічна. Казій не витерпів: «Якщо хан дарує мені аман (захист), то я скажу про це слово». — «Кажи!» — «Якщо хан та його слуги, — сказав казій, — переб’ють усіх людей, серед кого ж тоді житиме його слава?». Чінґіз-хан почервонів од гніву й випустив із рук сагайдак зі стрілами, проте стримав своє роздратування і лише відмовив: «Я вважав тебе чоловіком мудрим та проникливим, а із цих твоїх слів мені стало зрозуміло, що справжнього розуму в тебе немає, і думки твого розуму малі. Правителів на світі багато. Я творив загальну різню і розруху повсюди, куди ступали копита коней війська Мохаммеда Огузького [Хорезм-шаха]. А позосталі народи, які знаходяться в країнах інших правителів, складуть оповіді на мою славу». Казій опісля того потрапив у немилість». Таким-от чином Рашид ед-дін передає оповідання очевидця Вахід ед-діна Бушенджі, гарджистанського казія, в передачі персомовного історика Джузджані (нар. бл. 1193 р.), казія, який під час першої облоги Герата монголами (в 1221 р.) потрапив до них у полон. Історичний анекдот, наведений в «Табакат-е Насирі» Джузджані, дещо в зміненому вигляді поданий у «Равзат-ас-сафа» («Сади чистоти») Мохаммеда ібн Хавендшаха на прізвище Мірхонд (1433-1498), який, як відомо, належав до науково-літературного гуртка, створеного в Гераті великим поетом Алі-Шером Навої.

У багатьох випадках Алі Сафі вказує на джерела запозичень оповідань із творів своїх попередників, зокрема Мохаммеда Ауфі, Убейда Закані, із творів свого батька Хусейна Ваїза аль-Кашефі, а також своїх великих сучасників Алі-Шера Навої та Абдаррахмана Джамі. Він також активно використовував матеріал із літературної антології-тазкіре не завжди достовірного і гідного віри Давлятшаха Самарканді (пом. у 1494/1495 р.) «Тазкіре аш-шуара» («Антологія поетів»), а також із менш відомих творів, писаних як арабською, так і перською мовою. Йому був однаково добре відомий твір видатного перського вченого-енциклопедиста, лікаря і філософа з міста Рей Абу-Бекра Мохаммеда ібн Закарія ібн Ях’я ар-Разі (865-925) «Духовна медицина», написаний арабською мовою (розділ 16-й «Про неприйняття даремного захоплення, безглуздих звичок, схильності до марних забав та фанатичності у віровченні»). («Про одного мудрого царя розповідали, що він мав звичку постійно теребити якусь річ на своєму тілі — я вважаю, що то була його борода — і ця звичка довго не покидала його і про неї вже стали часто говорити між собою близькі до його люди. А саме забудькуватість, неуважність і нетям людини вдаряють лише по ній самій. Ото раз якось один із його візирів сказав йому: «О повелителю, вияви стосовно цієї звички рішучість, яка притаманна наймудрішим». Цар почервонів і запалав гнівом, але вже ніхто й ніколи потому не бачив, аби він повернувся до неї»).

Проте Алі Сафі не завжди виступає таким собі компілятором та укладачем, він, як зазначає М. Занд, не обмежується лише писемними джерелами — і в цьому його відмінність од багатьох його попередників. «Він включає до своєї книги зразки гератського міського фольклору — до них відносяться оповідання про Джамі, оповідання про Бінаї та Алі-Шера Навої та всі інші оповідання, дія яких відбувається в Гераті у XV ст., а також такі оповідання, які він уперше вводить в обіг від свого імені...» Алі Сафі з повним правом можна назвати творчим письменником з великою ерудицією, який не просто компонував анекдоти за тематичним принципом, а й опрацьовував їх, роблячи ближчими й зрозумілішими сучасному читачеві, в міру того, наскільки анекдоти з-за своєї лаконічності взагалі піддаються переробці. Однак уже в більших творах розповідного типу, часто літературного походження, зокрема «Шляхетний грабіжник із Халеба», «Користь від когутячої голови» за версією Дибіля Хузаї, «Жебраки-плутяги», він уже зміг на повну силу появити свій літературний хист.

Загальний підсумок книги «Латаїф ат-таваїф» Алі Сафі можна висловити рядками шейха Фарід ед-діна Аттара, нехай освятиться його могила:

Будь любомирний, як Іса, й веселої натури,

Бо хнюпиться лишень віслюк з досади і зажури.

Роман ГАМАДА

Захоплюючі розповіді

В ім’я Аллаха — всемилостивого, всемилосердного!*

Віддавши належну похвалу Господові і прославивши святого його Посланця та возвеличивши його наступника, нехай же він буде благословен та увесь рід його благословенням вічним, отаке розказує мерзенний і жалюгідний раб, присуд якого — нужденність і погибель, Алі син Хусейна Ваїза аль-Кашефі, відомий на прізвисько Сафі, нехай Аллах споможе йому своєю сокровенною милістю.

Примхливість долі та мінливість днів змусили цього раба у дев’ятсот тридцять дев’ятому році, коли він знайшов порятунок після однорічного гератського ув’язнення, у якому зазнав безмірних страждань та численних знегод, покинути межі Герата і прибути в гори Гарчистану. В оцій благодайній країні випала йому честь стати наближеним високодостойного правителя, який сподобився підтримки в Аллаха ласкавого, покровителя правої віри та опори ісламу, нищителя тиранії й насильства, поборника держави і захисника народу шаха Мохаммед-Султана, нехай одтінь його милості буде вічно розпростерта над його підданцями.

Я прибув у цей край, як до Господа в рай,

Від страждання і мук хоч бери і вмирай.

Вічно дякувать Богові буду за те,

Що султан моїм мукам поклав нині край.

Після горя чекає нас вічний Едем,

Як не віриш мені, то в Корані читай.

І коли серце цього безщасного упевнилось, що служники, які стоять біля цього царського порогу, та мешканці оцього величного палацу є втіленням мудрощів, набутих ученням, та достоїнств, дарованих від народження, він із якнайбільшим прагненням поспішив до другування із ними та слугування їм. І тоді в його кволих помислах та немічному розумі вироїлась думка влаштувати їхнім душам пишну учту, на якій би прозвучали захоплюючі історії й притчі людей велемудрих та втаємничених, що він давніше зібрав, та розважили серця любителів дотепних висловлювань, що він перед тим скомпонував.

Нехай же читання оцих оповідань та історій, жартів і дотепів провадить до радощів та веселощів, і нехай вдовольняються ними, звільнившись від справ марних та суєтних, та знаходять перепочинок після зібрань вельможних і простолюдних, які є призводом зажури натур благородних та причиною нудьги характерів шляхетних. А коли ж осяде на дзеркалах сердець осяйних, у яких видно ввесь світ, як малий, так і великий, іржа турботи й пилюка стурбованості, нехай оці жартування зметуть пилюку та зчистять іржу.

Благородний шейх Мусліх ед-дін Сааді Шіразі, нехай над ним буде вічна милість Божа, стосовно цього зволив сказати:

Якщо очима розуму судить,

То в світі найвартнішим є мовчання.

Я не кажу: «Замкни свої уста»,

Та зваж, щоб слово не було останнім.

Доречні суперечки, як вони

Підносять благородні поривання.

Поезія, і шахи, жарти й сміх

Женуть з душі нудоту і зітхання.

Одвічна в світі лиш Господня суть,

Вона не знає змін, ані вагання.

Надія на Господа і уповання на безконечну благість його — запорука того, що оці жарти, дотепи, історії й притчі, створені проникливим розумом мудреців, припадуть до натури мужам витонченим, які завітали на оце зібрання, та будуть схвалені людьми високовченими, які прийшли в оце товариство.

Воістину, Аллах провадить нас прямою дорогою від першого дня й до останньої години.

ГЛАВА ПЕРША

Про бажаність жартів та про деякі дотепи святого Пророка
і його наступника, нехай буде мир і благословення над ними обома,
а також його нащадків та сподвижників,
нехай Аллах буде ними вдоволений

Нехай не залишиться таємницею розказуване в достовірних хадісах та одкровенних переказах, що святий Пророк, мир йому і благословення Боже, зволив жартувати із ріднею та своїми жінками, а також із сподвижниками та їхніми дітьми, і сподвижники його так само сипали жартами в його прибутності, і святий Пророк сміявся од їхніх жартувань. На потвердження цього розповідають, що на його зібранні багато читали всіляких історій, Пророк слухав і казав йому іще читати, і часом отого читання було понад сто бейтів. Також на його зібранні розказували подоволі всіляких історій та повчальних притч із літ минулих, а було й так, що він сам оповідав різні історії, що скоїлися у стародавні часи.

* * *

Абдаллах Харіс ібн Джуз Сагмі, нехай помилує його Аллах, розказував: «Я не бачив, аби хтось більше жартував од Пророка, проте всі його жарти були суща істина». І так само розказував він: «Я не бачив, аби хтось більше сміявся од Пророка».

* * *

Джарір ібн Абдаллах аль-Джабалі, нехай помилує його Аллах, розказував: «Відтоді, як я ввірував у Пророка, жодного разу не було так, аби він не усміхався мені при зустрічі».

* * *

Відомо, що найближчі його сподвижники якось сказали йому:

— О Посланцю божий, ти так часто жартуєш із нами, чи личить воно твоєму пророчому санові?

Відповів їм Пророк:

— Воістину, те, що кажу я, є істиною.

Іще ж він зволив сказати:

— Господь, нехай же він буде славлений та звеличений, за правдивий жарт не робить догани.

Відомо також, що Пророк зволив сказати:

— Негідний той чоловік, який говорить брехливі слова, аби лишень розважити людей.

А потому сказав іще:

— Нехай абищо такому чоловікові.

* * *

Вчені мужі кажуть, що ці висловлювання Пророка ясують нам те, що коли хтось правдивим жартом смішить людей, жодного прогріху в тім немає. Що ж стосується сказаного ним: «Не сперечайся з єдиновірним братом своїм та не бери його на кпини», то це слід розуміти таким чином: «Не надто щируй у жартуванні і не роби його своєю звичкою, затим що безнастанні жарти є причиною безупинного сміху, а через те черствіють серця, з’являється безтурботність і люди забувають споминати Бога, нехай же він буде благословенний та звеличений. І коли хтось у жартах виказує надмір і виходить за межі розумного, той завдає прикрощів своєму єдиновірному братові, кривдить його натуру і таким жартуванням уймає честі собі та понижує свою гідність. Що ж стосується розумних та справедливих жартів, то вони не лише дозволені, а й потрібні, оскільки вони є причиною приязні і любові. Відомо також, що Пророк, нехай Аллах благословить його та ввесь рід, зволив сказати: «Нехай щирий мусульманин буде веселуном та дотепником, а криводушний — із кислим видом та насупленими бровами». Святий повелитель правовірних Алі, нехай над ним буде мир, сказав: «Жодної біди в тім немає, коли хтось так сипле дотепами, що позбавляє людей лихого гумору і звеселяє їхню натуру».

Шейх Фарід ед-дін Аттар, нехай освятиться його могила, сказав:

Будь любомирний, як Іса, й веселої натури,

Бо хнюпиться лишень віслюк з досади і зажури.

* * *

Дійшло до нас, як один із учених мужів говорив: «У «Книзі, гідній довіри» прочитав я, як одного разу святий Пророк, нехай буде над ним мир і благословення Боже, сидів зі святим повелителем правовірних Алі, нехай буде над ним мир, і ласували вони фініками. Святий Пророк тихцем підкладав кісточки з фініків, що з’їдав він, до кісточок святого повелителя. Коли вони скінчили їсти, перед святим повелителем назбиралась чималенька купа кісточок, а перед святим Пророком не було нічого.

Святий Пророк сказав жартома святому повелителеві:

— Воістину, перед ким назбиралося стільки кісточок, той великий прожера.

Святий повелитель відказав йому:

— Хто їсть фініки з кісточками, той іще більший прожера.

* * *

Розказують, що одного разу прийшла якась жінка до Пророка й сказала:

— О посланцю Аллаха, тебе кличе мій чоловік.

Спитав Пророк:

— Твій чоловік часом не той, у якого в оці є біле?

— Ні, клянуся Богом! — вигукнула жінка.

Засміявся Пророк і відмовив:

— Немає такої людини, аби в неї не було в оці білого й трохи чорного, от тільки щоб не було в ньому лихого.

* * *

Розказують, що Сафія донька Абдальмуталліба, яка була святому Пророкові тіткою, прийшла до нього вже старезною бабою і сказала:

— О посланцю Аллаха, помолися за мене, аби я потрапила до раю.

Пророк відказав їй жартома:

— Старечі жінки у рай не потраплять.

Сафія вийшла від нього і дуже плакала. Пророк посміхнувся і мовив:

— Перекажіть їй, що старечих жінок спершу обернуть на молодих та гарних, а вже потому їх приймуть до раю.

А опісля того він прочитав вірша із Корану: «Воістину, ми створили їх такими, якими ми створили їх, але створили їх незайманими».

* * *

Зоххак ібн Суфйан Калябі був із жителів Медини, і проживав він у Неджаді. Він був одним зі старійшин свого племені, відзначався благородством, проте був надто гидкий на виду. Він прийшов до Пророка засвідчити свою покірність у той час, коли ще не було призначено жінкам носити запинала. Біля Пророка сиділа одна з його пречистих дружин.

— О посланцю, — сказав Зоххак, — у мене вдома зостались дві жінки, які вродою і урочістю кращі від оцієї, що сидить біля тебе. Коли хочеш, я відпущу одну, і ти оженишся з нею.

Матір правовірних спитала в його:

— Хто із вас гарніший — ти чи твоя жінка?

— Присягаюсь, я гарніший од неї! — вигукнув Ібн Суфйан.

Дуже вже сміявся Пророк з отої їхньої розмови.

* * *

Якогось дня Святий посланець піднявся на казальницю і виголошував проповідь. Він дійшов до такого місця, коли сказав:

— Під час пологів до жінок спускаються два янголи. Один янгол приходить першим і розв’язує жінці сокровенні пута, аби дитинка могла легко з’явитись на світ, а вже потому приходить другий янгол і оті пута назад зав’язує.

— О посланцю Аллаха, — озвався один із його сподвижників, — нещодавно в мене породила жінка, так отой другий янгол усе не приходить.

Святий Пророк зволив лишень осміхнутися.

* * *

А це одна з історій про Махраму ібн Науфаля Загрі, нехай ним буде вдоволений Аллах. Він був жителем Медини і найближчим сподвижником Пророка, а також знавцем родослів’я арабів. Він прожив на світі сто п’ятнадцять років, і коли вже зовсім був зістарівся, осліп на очі. Одного разу, коли він молився в мечеті, йому приспіло до вітру і він устав, щоб вийти надвір.

До нього підійшов Нуайман, узяв його за руку і вивів з мечеті.

— О рабе божий, — сказав йому Махрама, — відведи мене подалі від людських очей в яке тихе місце, аби я зміг справити свою потребу.

Нуайман став водити його то в один бік, то в другий, врешті привів його до дверей мечеті й сказав:

— Отут нікого немає, роби свою справу.

Та отак сказавши пустив його руку і втік. Махрама спокійно розшморгнув шаровари і став мочитися. Люди, що були біля нього, стали його лаяти й корити.

— Чого це ти біля дверей мечеті витягаєш своє гріховиння і справляєш потребу, та ще на очах у людей?

— Присягаю Богом, — сказав Махрама, — я попрохав того, хто тримав мене за руку, відвести мене подалі від людей в яке тихе місце. Хто ж то був такий, що встругнув мені таку штуку?

— Нуайман ібн Амр Ансарі, — сказали йому.

— От, їй-же Богу, нехай він мені лишень попадеться! — вигукнув Махрама. — Я оцією палицею, що в мене в руках, так його відчухраю, що він довго мене пам’ятатиме.

Коли опісля цієї пригоди минуло кілька днів і Махрама та Нуайман були в мечеті, ввійшов Осман ібн Аффан, який у той час був управителем Медини, став перед міхрабом і почав творити намаз. Нуайман устав з місця, підійшов до Махрами і сказав:

— О батьку вельможний! Оце щойно до мечеті ввійшов Нуайман і перед міхрабом творить намаз. Зараз саме та нагода, коли ти можеш сповнити свою обіцянку.

— О сину, — сказав Махрама, — підведи мене до нього, бо серце моє прагне помсти.

Нуайман узяв його за руку, привів до міхраба і втік. Махрама підняв свою палицю і так учистив Османа по голові, що тому стала текти кров.

— О Махрама! — стали кричати люди. — Що ти зробив? Ти розбив голову управителеві Медини!

Соплемінники Махрами та його родичі стали прохати вибачити йому, і сказали вони:

— Коли ти дозволиш, ми знайдемо Нуаймана і добре вже йому віддячимо за оцей лихий жарт.

— Облиште його, — сказав їм Осман ібн Аффан, — адже Нуайман брав участь у битві при Бадрі, а Пророк сказав, нехай славиться ім’я його, що він учасникам битви при Бадрі прощає усі їхні прогрішення.

ГЛАВА ДРУГА

Деякі проникливі вислови безпорочних імамів, нехай Аллах
благословить їх усіх вкупі, та деякі історії про них, і хоча вони
не смішні й не дотепні, зате незвичайно витончені й вишукані

У книзі «Поживок для серця», що написав мій батько, нехай над ним буде милість Аллаха, міститься такий переказ: «Якось одного дня святий повелитель Алі мовив: «Я за все своє життя не зробив нічого ні доброго, ні лихого». «О повелителю правовірних, — зчудувалися його сподвижники, — ми не розуміємо оцих слів. З’ясуй же нам, будь ласкав, їх значення». Відказав їм святий повелитель: «Той, хто робить комусь добро, йому те добро повертається як нагорода. Отже, виходить, він теє добро робить задля себе. А той, хто робить комусь лихе, йому оте лихе й повертається. Отже насправді оте лихе робить він задля себе ». Іще ж мовив святий повелитель: «Тлумачення оцих слів подає нам Господь великий та славний: «І той, хто зробив добра вагою на одну пилинку, побачите його; і той, хто зробив зла вагою на одну пилинку, побачите його».

* * *

Одного дня якийсь єврей, аби дошкулити святому повелителеві Алі, сказав:

— Ви іще не вспіли поховати свого пророка, як між вами постала незгода.

Відказав йому святий повелитель:

— Ота незгода, що постала між нами, була через розлуку з ним, а не через віру. А от ваші ноги іще не вспіли висохнути від води Нілу, як ви сказали своєму пророкові: «О Муса! Постав нам бога — такого бога, як у них».

* * *

Дві жінки засперечалися через немовля і прийшли до святого повелителя Алі, нехай буде над ним мир. Кожна із них стверджувала, що те немовля її.

— Принесіть мені Зу-ль-фікара, ось я розрубаю це немовля навпіл, кожна з них візьме свою половину і таким чином владнається суперечка.

Та, що була справжньою матір’ю, злякалась, що її дитину вб’ють, і сказала:

— О повелителю правовірних! Я відмовляюсь від своєї претензії і залишаю дитину цій жінці, не вбивай її, нехай та дитинка буде в неї.

Святий повелитель зволив сказати:

— Ця дитина твоя, забирай її та йди собі здорова.

Ота жінка забрала свою дитинку й пішла.

* * *

Автор «Книги одкровенної» розказує, що імам Хасан зволив сказати: «Хто не має розуму, той не має виховання, хто не має старання, той не має благородства, хто не має віри, той не має сорому».

* * *

Імамові Хасану сказали: «Ми бачимо в тобі ознаки величання». «Ви помиляєтесь, — відказав їм імам, — то не величання, а велич, яку нам зволив дати Господь, нехай же він буде великий та славний». А потому імам прочитав вірша Корану: «В Аллаха велич, і в Його посланця, і у віруючих».

* * *

Замахшарі у своїй книзі «Весна праведників» оповідає, що один із достойних арабських вчених був у гостях в імама Хасана, і сказав він:

— Принесіть мені чогось попити.

— Якого напою ти бажаєш? — спитав імам Хасан.

— Я бажаю такого напою, — відказав гість, — що коли його немає, він дорожчий за усяке інше питво, а коли його подоволі, то за нього і не споминають.

Імам велів служникам:

— Дайте йому води.

Усі присутні похвалили проникливість його розуму.

* * *

Садід Ауфі, який був одним із учених мужів своєї доби, у книзі «Зібрання історій» розказує, що в гостях у святого імама Хасана зібралось товариство достойних. Гулям приніс тацю зі стравами, і коли подавав до столу, таця хибнулась йому в руках, і з полумиска на скатертину вилилась гаряча юшка й потекла на одежу святого. Сліди гніву обізначились на його шляхетному чолі. Гулям, умліваючи зі страху й осороми, прочитав вірша із Корану: «…які приборкують гнів». «Я приборкав свій гнів», — відмовив імам. Гулям сказав: «…і прощають людям». «Я простив», — відмовив імам. «…Аллах любить благодійних», — сказав гулям. «Я пускаю тебе на волю й дарую тобі п’ятсот динарів — нехай вони будуть тобі на прожиток», — відмовив імам.

* * *

Автор «Книги одкровенної» подає оповідання Анаса, який розказував: «Якогось дня я був у свиті святого імама Хусейна. Одна із його рабинь, незвичайно гарна на вроду, принесла гілочку васильків і поздоровила його. Імам сказав: «Я звільняю тебе заради Господа». Рабиня поцілувала перед імамом землю і вийшла не тямлячи себе від радощів. «О посланцю Аллаха, — сказав я, — яка ж ціна оцієї гілочки васильків, що ти пустив на волю таку вродливу рабиню?» «О Анасе, — відказав імам,— оце є та мудрість, якої научає нас Господь великий та славний у своєму Корані: «І коли вас привітають яким-небудь вітанням, то привітайте їх кращим за оте вітання...». Я ж у відповідь на вітання молодої невільниці ослобонив її, бо кращим вітанням для рабині нічого не може бути за волю».

* * *

Один араб у мечеті поспіхом молився, і прохав він для себе райських насолод, золотий палац та чотирьох райських гурій. Почув оту його молитву імам Саджжад і сказав йому:

— О арабе, ти замірився із таким убогим калимом висватати собі райських гурій?

* * *

Коли мусульмани завоювали Аджамське царство, вони взяли в полон доньку падишаха Єздиґерда, яку звали Шагрбану, відвезли її до Медини і хотіли продати. Проте святий повелитель, нехай над ним буде мир, не згодився на таке діло, і сказав він: «Не дозволено торгувати царями та їхніми дітьми». Опісля того її звінчали з імамом Хусейном, нехай над ним буде мир, і вона породила від нього імама Зейн аль-Абедіна.

Одного дня Валід ібн Абдальмалік ібн Марван, аби дошкулити, сказав імамові Садджаду:

— Якщо ти намірився стати халіфом, то краще покинь цю думку, бо ти негідний цього сану.

— Я і в голову собі такого не клав, — відмовив йому імам, — але чому ти кажеш, що я негідний такого сану?

— Тому що ти народжений від рабині, — сказав Валід, — твоя матір Шагрбану, яку привезли полонянкою з Аджаму.

— Ісмаїл син Ібрагіма був пророком і народженим від пророка, — відмовив йому імам, — і народився він від рабині, яку звали Гаджар, а останній із пророків Мохаммед, нехай над ним буде мир і благословення боже, був із роду Ісмаїла.

Став Валід як непишний од такої відповіді імама.

* * *

Імам Джафар Садик був ув’язнений халіфом Мансуром. Він сидів у в’язниці, і йому давали їсти, аби не помер з голоду. Одного дня прийшла у в’язницю благочесна жінка, яка велико шанувала святу родину. Вона принесла дві ячмінні паляниці, які сама спекла, дала їх в руки темничникові й попрохала віднести імамові.

Темничник відніс їх імамові і сказав:

— Приходила така-то благочесна жінка, яка велико шанує вашу родину, принесла оці дві ячмінні паляниці і присягається, що то чиста їжа, яку дозволено заживати, і прохала, щоб імам попоїв.

Проте імам не подякував навіть, він відіслав ті паляниці назад і сказав:

— Перекажи їй он що: «Я знаю, що це чиста їжа, але ти прислала її мені на підносі нечистому».

* * *

У книзі «Найкраще із вибраного» Ібн Джаузі розповідається, що якось спитали в імама Джафара Садика: «Який смак має вода?» — «Вода має смак життя», — відказав імам.

* * *

Якось Гарун ар-Рашид сказав імамові Мусі Казиму:

— Назви мені межі земель Фадака, щоб я повернув їх тобі. Я гаразд знаю, що над вашою родиною вчинили насильство, а ті землі, звісно ж, належаться вам, синам Фатими, по праву.

— Коли я назву землі, які нам належать по праву, — відказав імам, — у тебе не стане серця оте все мені повернути.

Гарун заприсягнувся, що поверне. Тоді імам сказав:

— Перша межа — Аден.

Змінився Гарун на виду од тих слів, а тоді велів:

— Кажи далі.

— Друга межа — Самарканд, — сказав імам.

Лице Гаруна пожовкло од гніву.

— Кажи далі, — велів він.

— Третя межа — Магріб Африканський, — сказав імам.

Колір Гарунового лиця із жовтого зробився червоний.

— Кажи далі, — велів він.

— Четверта межа — Вірменська ріка.

Колір Гарунового лиця із жовтого став чорним. Він іще дужче розсердився і насупив брови. Він довго сидів понуривши голову, а потому підвів її і сказав:

— О Казиме, ти насправді назвав межі моєї держави, а не свого поселення, тобто ти назвав ті землі, які по праву належать вам, синам Фатими, і які ми, сини Аббаса, відняли у вас силою.

— О Гаруне, — відказав імам, — я із самого початку говорив тобі, що ти на ці межі не згодишся, а ти мене не послухавсь.

Опісля цієї розмови Гарун заповзяв у серце злість на імама і надумався його вбити. Ях’я ібн Халід Бармакі догадавсь про оцей його намір і вирішив оступитись за імама. Через якийсь час в імама на долоні з’явилася якась пляма, й імам сказав, що це віщий знак, який з’являється в імамів перед смертю. Кажуть, що Гарун отруїв імама, а Ях’ю через те заступництво віддав на страту.

* * *

У переказах про імама Алі-Різу ідеться, що якось він зволив сказати: «Наслідуйте ворона у трьох його властивостях. По-перше, в його усамітненні, адже він завсігди парується в тихих та відлюдних місцях і ніхто ще не бачив його шлюбування. По-друге, в його неоспалості, адже він ніколи не відкладає вечірніх запасів на день завтрашній і вилітає на роздобутки щойно благословиться на світ. По-третє, у його обережності, адже коли він загледить когось іще здалеку, зараз без надуми втікає, аби йому не вчинили кривди».

* * *

У «Книзі одкровенній» Гафіза Абд-аль-Азіза Дженабаді розповідається, що імам Мохаммед Такі зволив сказати: «Є на світі чотири речі, що сприяють людині у добрих вчинках. По-перше, це чесність, по-друге — щирість, по-третє — знання, по-четверте — талан».

Іще зволив сказати: «Благочесна людина притягує до себе дружбу інших».

Іще зволив сказати: «Красота людини полягає в її язиці, а довершеність — у її розумі».

Іще зволив сказати: «Для гнобителя день справедливості є гіршим від дня яремного для знедолених».

Іще зволив сказати: «Хто поборює свою похіть, той сподівається найвищої нагороди».

Іще зволив сказати: «Розумна людина серед невігласів то все одно що блукалець у чужому місті».

Іще зволив сказати: «Користолюбець ходить у заковах безчестя й приниження».

* * *

У деяких літописах розповідається, що одного дня імам Алі-Накі прийшов до халіфа Мутаваккіля і сів біля нього. Мутваккіль побачив, що чалма на імамові із надзвичайно дорогої та пишної матерії. Він схотів дошкулити імамові і сказав:

— О вказуючий шлях, за скільки ти купив оцю чалму, що в тебе на голові?

— Той, хто привіз мені її, купив за її за п’ятсот срібних диргемів, — відказав імам.

— Ти гайнуєш без пуття гроші, коли кладеш собі на голову чалму за п’ятсот срібних диргемів, — сказав халіф.

— А я чув, — відказав імам, — що ти цими днями купив собі вродливу рабиню за тисячу динарів щирим золотом.

— Так і є, як ти оце чув, — відказав халіф.

— Отже, — сказав імам, — я за п’ятсот срібних диргемів придбав чалму, щоб прикрити найблагороднішу частину свого тіла, а ти за тисячу динарів щирого золота купив рабиню задля втіхи наймерзеннішої частини свого тіла. Тепер розсуди справедливо, хто із нас марнотратник?

Халіф засоромився незвичайно від таких його слів.

— Правда твоя, — сказав він, — мені нічим дорікнути тобі та твоєму родові синів Гашима.

Потому він велів принести сто тисяч диргемів, і тими грішми нагородив імамових служників.

ГЛАВА ТРЕТЯ

Захоплюючі історії про правителів
та дотепні вислови султанів

Салябі в своїх «Рідкісних історіях» розказує, що Іскандер написав листа правителеві Індії: «Я маю таку думку, що ти із числа лиходіїв». Правитель Індії написав йому на одвіт: «Лиходії не мають про людей іншої думки, як лишень погану, затим що судять вони зі своєї природи».

Іскандер похвалив його відповідь.

* * *

Халіф Сулейман ібн Абдальмалік утік з міста від чумної моровиці. Йому послали листа з віршем Корану: «Сказав Мохаммед, нехай Аллах благословить його та не омине своєю ласкою, лицемірам: «Не поможеться вам втеча, якщо ви втікаєте від смерті або ж від убивства, і ота насолода вам буде коротка». Сулейман написав у відповідь: «Нехай і коротка, проте бажана».

* * *

Хаджжадж ібн Юсуф ас-Сакафі, піднявшись на казальницю, знайшов записку з таким віршем Корану: «Втішайся своїм бузувірством недовго, скоро ти будеш поміж страждаючих у вогні». Хаджжадж велів написати на тій записці іншого вірша Корану і покласти в те саме місце, і було там написано: «Помріть із оцим вашим гнівом! Воістину, Аллах знає про те, що в грудях».

* * *

Якось Гарун ар-Рашид завітав уночі до Зубейди, своєї жінки. Зубейді було ніяково признатись, що в неї почалося жіноче, і вона прочитала вірша Корану: «Прийшло повеління Аллаха, не квапте ж його».

Гарун не втямив, проти чого вона так сказала, тоді Зубейда прочитала іще вірша: «А коли прийшло наше повеління і закипіла пічка...». Гарун догадавсь, про що та казка, і вже жартома прочитав їй так само вірша: «Я піднімуся на гору, і вона захистить мене від води».

Зубейда відказала йому: «Немає сьогодні захисника від повеління Аллаха».

* * *

Абу-Салляма Халляль був візиром халіфа Саффаха. Одного разу він написав халіфові: «Якщо даси ласкавий дозвіл, ми приведемо тобі вродливих рабинь».

Халіф написав йому на відповідь: «Хоча й зросли мої сила і влада, та жага і спромога змаліли».

* * *

Один мудрий і знаючий лікар прийшов до багдадського халіфа і сказав йому:

— Я приніс тобі три дарунки, які годиться дарувати лишень правителям.

— Які ж то? — спитав халіф.

— Перший — це фарба, що коли почорнити нею сиве волосся, воно ніколи більш не посивіє. Другий — це еліксир, що коли його уживати, можна їсти усяку грубу їжу і на шлунку не буде тяжко, затим що їжа легко перетравиться. Третій — це такий засіб, що коли його уживати, в попереку з’являється сила і розгоряється бажання, і скільки б ти не сходився з жінками, тієї сили ніколи не вменшиться.

Замислився халіф на якусь хвилю, а тоді відмовив:

— О мудрець, перед тим як почути оці твої слова, я мав тебе за людину розумну й достойну, і повага моя до тебе була велика. Ота фарба, що сказав ти, то лишень облуда й мана, бо чорнота волосся — це темнота невігластва, а білизна його — це чистота світла. Нехай абищо марнолюбцеві, який намагається заличкувати світло темнотою. Стосовно ж того еліксиру, про який ти зволив споминути, то я не належу до числа тих людей, що їдять понад усяку міру, я їм аби трохи обавити душу. Що може бути гірше, коли кожної миті треба йти в те місце, на яке не варто й дивитися, не варто слухати та не варто нюхати. А стосовно того засобу, який ти зволив назвати, розкошування з жінками та надуживання пристрастю є одним із видів безумства. Не подобає халіфові ставати перед жінкою навколішки, підмощуватися під неї та говорити облесні речі.

Мудрець Джамі навів цю історію у «Весняному саду» як докір тим, хто шукає марної насолоди, і долучив оцього вірша:

Гадаєш, мудро чиниш ти, показуючи хіть,

Красуні косами трясеш, безумцю-небораку.

Їй-бо, дурнішого немає заняття,

Ніж так, як ти, колінкувать і підкидати сраку.

* * *

Іскандер оддав повеління скарати одного злочинця.

— О падишаху, — сказав той, — коли я вчиняв злочин, я сам відчував огиду до нього.

— Тепер відчуй огиду й до своєї смерті, — відказав Іскандер.

* * *

Коли Анушірван наказав стратити свого візира Бузурджмігра, той став благати помилування. Анушірван сказав:

— Коли не зжати перестиглу пшеницю, на неї кидається гнилизна.

* * *

Садід Ауфі у «Зібранні історій» розказує, що Баграм-шах, син султана Масуда Газневі, настановив свого наближеного управителем в Гурі, і той вчинив гурійцям чи не трохи насильства. Врешті-решт один гурієць зібрався в дорогу, прийшов пішки до Газни і став скаржитись на того свавільця, вимагаючи справедливості. Баграм-шах велів написати тому управителеві листа, в якому в багатьох виразах застерігав його від насильства. Взявши того листа, гурієць повернувся додому й прийшов до управителя. Той став читати листа і, читаючи його, надавав гурійцеві добре в потилицю. Горопашний знову прийшов пішки до Газни і вдруге виклав свою скаргу. Цього разу Баграм-шах велів написати листа, у якому б містились не лишень застороги, а й погрози. Коли писар узяв довгий сувій паперу і ладнався писати, гурієць вигукнув:

— Заради Бога, пиши на коротшому папері, щоб мені менше дісталось, бо він першого разу, коли читав того листа, своїми кулаками стовк мене на гамуз.

Баграм-шах засміявся з отих його слів, тоді гурієць сказав:

— Тобі треба виявляти в державних справах старанність, а ти смієшся з моєї пригоди. Ти маєш гірко плакати над своїми справами, бо призначені тобою управителі не слухаються твоїх наказів і не вважають на тебе.

Баграм-шах дуже опечалився з отих його слів і відмовив:

— О гурійцю, ти вірно сказав. Присягаюсь, що поки не помщуся отому лиходієві, не віддячу за його свавільства, не буде мені ні спокою, ні спочинку.

Він зараз же устав, почепив на пояс меча і став лаштуватися в отой Гур.

— Нехай їдуть слідом за мною воїни, — сказав він, — отак буцім я вирушаю в Гур на полювання.

І під тією покривкою виїхав із Газни і прибув до селища гурійця. Управитель-свавілець виїхав шахові назустріч з дорогими дарунками, готовий йому слугувати, та коли побачив у шаховій свиті того гурійця, то аж задрижав весь від страху. Він зіскочив з коня й підбіг до шаха, щоб поцілувати йому стремена. Баграм-шах велів зв’язати йому міцно руки й ноги і сказав:

— Я не зійду з коня, аж поки не віддам належне оцьому негідникові.

Він звелів принести десять манів свинцю, розплавити його і влити в горло отому тиранові.

— Отаке буде всякому, — сказав він, — хто не сповнятиме наказів свого повелителя, оце відплата за муки й страждання покривджених.

Опісля цієї покари він настановив управителем Гура справедливого чоловіка і, таки не сходячи з коня, нап’яв повіддя і повернув до Газни.

* * *

Один селянин прийшов до халіфа Мансура і поскаржився на несправедливого управителя. Мансур послав управителеві коротку записку: «Заверши справедливістю справу цього чоловіка, або ж справедливість завершить твої справи».

* * *

Омар ібн Абдальазіз послав управителем в якийсь край одного чоловіка, і той став надуживати всіма мирськими благами. Омар написав йому: «Не будь як та худоба, яка пасеться, аби стати ситнішою, бо що раніше вона стане ситнішою, то швидше прийде їй погибель».

* * *

Коли Іскандер пішов війною на Дару, той написав йому: «Дара має вісімдесят тисяч таких, як він сам». Цими словами він хотів налякати Іскандера. Іскандер написав йому у відповідь: «Воістину, різника не лякає велика сила баранів».

* * *

Коли падишах Ефіопії потурив із Ємену Сейфа Зу-Язана, правителя єменського, той знайшов прихисток в Анушірвана і попрохав у нього спомоги. Анушірван дав йому в поміч три тисячі воїнів.

— О кисро, — сказав Сейф Зу-Язан, — як можуть три тисячі воїнів встояти проти п’ятдесяти тисяч?

— Аби спалити велику купу дров, досить і малого вогню, — відказав йому Анушірван.

* * *

Між Абдальмаліком Марваном та Масабом ібн Зубайром завелася війна. Абдальмалік злякавсь і послав до Масаба ібн Зубайра свого брата Мохаммеда, щоб підписати замир’я. Масаб написав йому на відповідь: «Такий, як я, ніколи не відвертається лицем од бойовища, хіба що коли буде переможником або переможеним».

* * *

У кесаря румійського були два могутніх вороги. Одного дня йому принесли звістку, що вони почали між собою воюватись. Дорадники кесаря сказали йому:

— Зараз, коли наші вороги покинули свої землі, найкраща пора напасти на їхні володіння та знищити їх дощенту.

— Ваша думка, яку ви оце сказали, хибна, — відказав їм кесар. — Коли вони дізнаються про наш намір, то вирушать на нас спільно та знищать нас. Ось я зараз покажу вам один приклад, і ви вочевидячки переконаєтесь.

Потому він наказав привести двох мисливих хортів і нацькувати їх одне на одного. Хорти схопилися між собою і стали люто гризтися, тоді кесар велів показати їм газелю. Полишивши гризню, хорти удвох накинулися на ту газелю.

Дорадники кесаря похвалили його мудрість.

* * *

Замахшарі у книзі «Весна праведників» розказує, що схопили одного з правителів аджамських на ім’я Гурмузан і привезли в Медину, коли правителем був Омар ібн аль-Хаттаб. Омар велів стратити Гурмузана. Той сказав:

— Я хочу пити. Дайте мені води, а вже потому вбивайте.

Принесли повний келих води і дали йому випити. Він узяв келиха, проте йому дрижали руки і він не став пити.

— Чому ти не п’єш? — спитали в нього.

— Я боюсь, що мене скарають раніше, аніж я вип’ю воду, — відказав Гурмузан.

— Я даю тобі захист, поки ти не вип’єш цю воду, — сказав Омар.

Гурмузан ту ж мить вилив воду на землю. Омар звелів:

— Убийте його!

— Ти ж дав мені свій захист, — сказав Гурмузан.

— Я дав тобі захист, поки ти не вип’єш воду, — відказав Омар.

— Так я ж іще не випив її, — сказав Гурмузан.

— Нехай поб’є тебе Господь! — вигукнув Омар. — Ти хитрощами взяв у мене захист і зробив так, що я не хотячи тебе помилував.

Таким-ото чином Гурмузан порятував себе від страти.

* * *

Ібрагім ібн Малік Аштарнахі пішов війною на проклятого Убайдаллаха ібн Зіяда і перед тим, аби ніхто не знав, вручив своєму довіреному служникові кілька білих голубів і сказав:

— Коли ти побачиш, що моє військо стане знемагати, а військо ворога напосідатиме, випусти цих голубів над нашим табором, тільки так, аби ніхто не провідався, що оце ти їх випустив.

Потому він сказав своїм воїнам:

— Прочитав я в книгах небесних, що Всевишній пошле нам на допомогу янголів, і оті янголи спустяться з неба в подобі білих голубів.

Воїни його від тієї звістки зраділи і піднялися на духу. Коли розгорілося полум’я битви, виявилося, що ворог сильніший. Вже до того дійшло діло, що військо Ібрагіма ладне було повернути лице до втечі. Саме тоді довірений служник випустив голубів, і вони злетіли над бойовищем. Коли воїни Ібрагіма побачили голубів, вони стали голосно хвалити Господа і передавали одне одному, що це спустилися до них янголи-помічники. А Ібрагім став закликати своїх воїнів до бою і гукав їм:

— Друзі, ідіть уперед, наша справа близька до перемоги!

Воїни з усієї сили вдарили на ворога і розгромили його. Проклятий Убайдаллах ібн Зіяд повернув лице до втечі, проте його наздогнали і вбили.

* * *

Один падишах звелів відшмагати батогом злочинця. Коли його привели, він став лаяти падишаха на всі заставки та все щонайлихішими словами. Усі присутні аж поторопіли од тих грубощів і були певні, що падишах першим ділом вирве йому язика, а тоді порубає його самого на шматки. Коли падишах побачив оте його зухвальство і почув оту гидотну лайку, він не став карати злочинця. Дуже вже чудувалися присутні з такої прояви, а одні наближені спитали причину помилування.

— Я хотів покарати його заради божої справедливості і зміцнення пречистої віри, — відказав падишах, — але тепер, коли він висловив недостойне і мною опанував гнів, а душа моя обурилась, я відмовився від покари. Я переміг себе і не став йому віддячувати, бо коли б я в такому стані пролив його кров, це була б помста зопалу, а не справедливе покарання. Затим-то я й відпустив негідника.

* * *

Оця історія, подібна до передущої, розказує, що святий повелитель Алі, нехай над ним буде мир, під час священного походу на невірних переміг одного арабського сміливця, сів йому на груди і вже ладнався відбатувати йому голову. Той узяв і плюнув на святого повелителя. Алі зараз же устав йому з грудей і передумав його вбивати.

— О Алі, — сказав невірний, — ти переміг мене, такого сміливця, а тепер роздумався вбивати, та ще опісля того, як я вчинив з тобою неввічливо?

— Коли я дістав кинджала, — відказав Алі, — я хотів убити тебе заради божої справедливості, та коли ти плюнув на мене, ти обурив мою душу. Якби я пролив твою кров у сліпому гніві, то заплямував би свій чистий намір ницою помстою.

* * *

Салябі у «Рідкісних історіях» розказує, що один зі стовпів віри послав якомусь падишахові подарунок із таким листом: «Найнижчим рабам посилати дарунки такому могутньому падишахові, як ти, то все одно що возити фініки в Басру». Цим він хотів сказати, що його дарунок нічого не вартий. Падишах написав у відповідь: «Але також привозять фініки в Басру зі святої Медини і їх приймають як святощі».

* * *

Хосрову Парвізу принесли мисливого сокола і сказали:

— Оцей ніби малий з виду птах полює на великих орлів.

Хосров звелів відірвати соколові голову. Потому він сказав:

— Оце покара малим, що наміряються на великих.

* * *

Оця історія, почута мною від достойних людей, схожа на попередню.

Одного разу Чінґіз-ханові сказали, що є такий мисливець, який вивчив шершня полювати на журавлів. Чінґіз-хан звелів привести того мисливця разом із його шершнем. Коли мисливець прийшов, принесли журавля і випустили в пристутності Чінґіз-хана. Щойно журавель злетів у повітря, мисливець дістав з-за пазухи тростинку, звідти вилетів шершень і подався услід за журавлем. Шершень миттю наздогнав журавля, вжалив його в одне, потім в друге око, і осліплений журавель упав на землю. Усі присутні здивувалися і похвалили мисливця. Чінґіз зараз же звелів убити шершня, а мисливцеві відрубати руки. Присутні здивувались від такої покари, бо гадали собі, що він похвалить мисливця і достойне нагородить його. Чінґіз сказав:

— Малих, що на великих важаться, карають смертю, а тим, що малих проти великих підбурюють, відрубують руки.

* * *

Кисрі Анушірвану написали: «Такий-то з твоїх підданців має таку силу добра, що в падишаховій скарбниці немає і десятої частини того». Кисра у відповідь написав: «Дякувати Аллахові, що з-за моєї справедливості мої підданці багатші за мене». А потому він звелів того донощика покарати.

* * *

У Кисри спитали:

— Кого нам настановити правителем такого-то краю?

— Таку людину, яка буде лихою задля лихого, доброю задля доброго, жорстокою до гнобителів і милостивою до селян.

* * *

Одні селяни, підвладні Гарунові ар-Рашиду, послали йому скаргу, в якій було написано: «Сарана пожерла всі наші посіви». Гарун ар-Рашид написав їм у відповідь: «Я, ваш падишах, гаразд знаю, що ви прожерливіші від сарани, тому прощаю вам подать за той рік».

* * *

Якийсь чоловік прийшов до Омара Абдальазіза за справедливістю, став іздалеку розказувати, за чим він прибув сюди, та все товк воду в ступі, так і не приступаючи до самої речі. Один із наближених падишаха закричав на нього:

— Уставай та забирайся геть, ти вже добре допік правителеві!

Устав той прохач із засмученим серцем, а Омар сказав наближеному:

— Твій крик допік мені більше од його базікання.

Потому він вислухав справу того прохача і вирішив її як належить.

* * *

Халіф Гаді чогось-то лютував на Ібрагіма Харрані, та по якімсь часі відсердився. Перед тим Ібрагім написав був йому листа з проханням, аби той пробачив його. Гаді написав йому у відповідь: «Я пробачив тебе вже тому, що ти зрозумів, що треба прохати пробачення».

* * *

Рафі ібн Наср Саййар збунтувався був проти халіфа, а потому написав йому листа, в якому благав пощади. Халіф послав йому помилувальну грамоту із таким віршем Корану: «Я упокою тебе і вознесу тебе до Мене, і очищу тебе від тих, які не ввірували».

* * *

Один падишах розмовляв із своїм еміром про якогось злочинця. Емір сказав:

— Якби я був на місці падишаха, я б завдав злочинцеві за його злочин лютої покари.

— Дякувати Богу, що ти не єси на моєму місці, — відказав падишах. — Тепер я маю помилувати злочинця, бо моя справа відмінна від твоєї.

Він пробачив того злочинця і дав йому свій захист, а того еміра прогнав геть з очей, бо його слова були неввічливі.

* * *

Абдаллах ібн Тагір розказував: «Одного разу сидів я в халіфа, і при ньому не було нікого зі слуг. Він покликав якогось служника:

— Гей, гуляме! Гей, гуляме!

Врешті-решт увійшов якийсь гулям-турчин з невдоволеним лицем і сказав:

— Рабам твоїм так само треба і попоїсти, і потребу справити, і омовіння зробити, і помолитися, і поспати. Щойно ми у якійсь справі відлучимося, як ти одразу починаєш гукати: «Гей, гуляме! Гей, гуляме!» До яких ото пір ти гукатимеш «Гей, гуляме!»?

Халіф похилив голову і нічого йому не відмовив.

— Я вирішив, — розказував далі Абдаллах ібн Тагір, — що зараз халіф підніме голову і відрубає голову отому гулямові. По довгій задумі халіф підвів свою голову і сказав:

— О Абдаллаху, істинно кажуть: «Коли людина доброї натури, натура у його рабів стає лихою». Проте не можу я стати лихим задля того, аби мої слуги стали добрими».

* * *

Кисрі сказали:

— Твої довірені не вділять нужденним і малої дещиці, аж поки не вдовольнять свої невситні потреби.

— Потік не принесе води, аж поки не наповниться нею, — відказав Кисра.

* * *

Одного разу Кисра влаштував учту. Під час учти він постеріг, що один із його родичів, людина достойна й шанована, узяв нишком золотого келиха і засунув собі за пазуху. Кисра вдав, ніби нічого не бачить. Коли ж учта дійшла до краю, чашник сказав:

— Десь пропав золотий келих. Ніхто не сміє вийти із гостиної зали, аж поки ми всіх не обшукаємо.

— Годі тобі, — сказав Кисра, — нехай ідуть, бо хто взяв, не віддасть, а хто бачив, не видасть.

Через кілька днів Кисра знову побачив того чоловіка. На ньому була нова чалма, нова одежа, і чоботи нові, та ще й меча дорогого почепив на пояс. Кисра спитав у нього, натякаючи на нещодавню крадіжку:

— Оця нова одежа — від того?

Чоловік відгорнув полу халата і сказав:

— Оця сорочка, і ці шаровари, і ці чоботи так само від того.

Кисра засміявся й одмовив:

— Візьми у скарбівничого тисячу міскалів золота і додай до того, що маєш. А коли скінчиться, приходь іще.

Той чоловік пішов, узяв золото і став одним із тих, кого Кисра найбільше до себе наблизив.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Захоплюючі історії про емірів, вельмож
і дотепні вислови візирів та служителів двору

* * *

Джафар ібн Умаййа був одним із головних полководців Абдальмаліка ібн Марвана. Коли Мусаб ібн Зубайр рушив війною на Абдальмаліка, Джафар оголив свого меча проти Абдальмаліка і, одвернувшись від нього, пристав до Мусаба. І коли Мусаба убили, Джафар знову прийшов до Абдальмаліка.

— Нехай же не буде над тобою милості Аллаха! — сказав Абдальмалік. — Ти відступився від мене й приєднався до мого ворога. Задля чого ти тепер вернув назад?

— За багато разів я переконався, що коли пристаю до чужих, то приношу їм самі лише нещастя. Я зумисне пішов до Мусаба, упорав його справу, а тоді вже вернувся до тебе.

Абдальазіз засміявся і не став його карати.

* * *

Мансур Даванікі послав свого еміра Сулеймана ібн Вабіля правителем Мосула і дав йому з собою загін у тисячу аджамійців.

— О Сулеймане, — сказав він йому, — я даю тобі тисячу шайтанів, які у твоїх військових справах будуть тобі вірними помічниками.

Коли Сулейман прибув до Мосула, отой загін аджамійців став чинити насильста, грабувати та обдирати, і люди зазнали од них багато лиха. Звістка про їхні свавільства дійшла до Мансура, і він написав емірові листа: «За ті милості, що вчинив я тобі, ти віддав мені невірністю, о Сулеймане!» Емір написав йому на відповідь віршем Корану: «Сулейман не став невірним, але були невірними шайтани».

Мансурові сподобалась його відповідь. Він прислав загін у тисячу арабів, а аджамійців велів вивести з Мосула.

* * *

Зу-ль-Ямінайн був наближеним до халіфа, і був він відомий своїм розумом та красномовством. Халіф послав його на війну з Алі ібн Ісою ібн Маганом, що підняв голову в Хульвані. Зу-ль-Ямінайн пішов і вбив Ібн Ісу і відправив халіфові у столицю переможну реляцію такого змісту: «Зу-ль-Ямінайн покірно сповнив рабське своє слугування, зняв голову Ібн Іси та надів його перстень собі на пальця».

* * *

Якось Джафар ібн Ях’я ібн Халід Бармакі та Гарун ар-Рашид їхали степом. Коли ж це перед ними з’явився краван верблюдів, нав’ючених мішками з золотом.

— Звідки така сила золота? — спитав Гарун ар-Рашид.

— Це прислав у дарунок халіфові Алі ібн Іса з Хорасану, — відказали йому.

А Гарун незадовго перед тим призначив Алі ібн Ісу намісником Хорасану, змінивши з цієї посади Фазля ібн Ях’ю, брата Джафара Бармакі. Гарун повернув лице до Джафара і сказав йому з докором:

— Де ж було це золото, коли урядував твій брат?

— У кишенях своїх господарів.

* * *

Мамун ар-Рашид розгнівався на Алі ібн Джагма і повелів:

— Віддайте його на страту, а все майно його заберіть до скарбниці.

Візир Мамуна, Ахмад ібн Абі-Дуад, прийшов до нього і сказав:

— Якщо халіф його вб’є, в кого ж заберуть майно?

— У його спадкоємців, — відказав халіф.

— Тоді буде так, що халіф забере майно у його спадкоємців, а не його власне майно, оскільки йому після смерті вже нічого не належатиме, — сказав Ахмад. — Не подоба-річ халіфові забирати майно в людей неповинних.

— Гаразд, — сказав Мамун, — вкинь його у в’язницю, забери до скарбниці все його майно, а вже потім віддай на страту.

Ахмад вийшов від халіфа, вкинув Алі ібн Джагма у в’язницю і тримав його там доти, аж поки халіф не відсердився на Алі ібн Джагма і не став знову до нього прихильний. Халіф похвалив Ахмада за такий благородний вчинок і ще більше його возвеличив.

* * *

Один чоловік прийшов до халіфа Мутасіма і об’явив себе чудодієм.

— Яке чудо ти можеш зробити? — спитав халіф.

— Я можу оживити мертвого, — сказав той чоловік.

— Якщо ти покажеш мені це навіч, я в тебе увірую, — сказав халіф.

— Принесіть мені гострого меча, — сказав той.

Халіф велів принести свого меча і дати отому буцім чудодієві.

— О халіфе, — сказав той, — ось я при тобі відрубаю голову твоєму візирові і ту ж мить оживлю його.

— Нехай буде так, — сказав халіф, а тоді повернув голову до візира й спитав у нього:

— А ти що на це скажеш?

— О халіфе, — вигукнув той, — хто ж самохіть віддаватиме себе на вірну погибель? А опріч того, я не вимагав у нього доказів його чудодійства, я й так йому вірю.

Мутасім засміявся і нагородив його дорогим халатом, а того чоловіка, що об’явив себе чудодієм, відправив до божевільні.

* * *

Коли Нух ібн Мансур Самані завоював Хорасан, він настановив правителем того краю одного зі своїх воєначальників, а потому вернувся в Бухару. Воєначальник збунтувався проти Нуха і не став слухати його наказів. Нух написав йому листа, в якому містилася велика сила погроз і засторог, а наприкінці долучив такий вірш Корану: «Коли ми схотіли зруйнувати селище, ми віддавали наказ наділеним благами в ньому, а вони там творили безчестя; тоді справджувалось над ним наше слово, і ми обернули його внівець».

Коли оцей лист дійшов до правителя Хорасану, він зібрав емірів, візирів і майстрів письма і сказав їм:

— Я хочу послати Нухові відповідь. Напишіть йому листа, та чимдовшого, і щоб погроз та засторог було в ньому подоволі.

Тоді підвівся Абдальмалік, візир Хорасану, і сказав:

— Якщо даси дозвіл, я напишу незвичайно коротку відповідь, проте буде в ній погроз і засторог багато більше.

— Пиши, — велів йому правитель Хорасану.

Абдальмалік написав на звороті листа Нуха такий вірш Корану: «О Нуху, ти спорився з нами і збільшив розбрат між нами. Наведи на нас те, чим ти погрожуєш нам, якщо ти із числа правдомовних».

* * *

Ісмаїл ібн Мохаммед був найрозумнішою і найосвіченішою людиною свого часу, і був він наближеним при кількох халіфах. Якось він приїхав до Нішапура, і вподобалось йому тамтешнє повітря, а також підземні канали міста. Кажуть, що на ту пору в Нішапурі було дванадцять тисяч каналів із проточною водою. Проте його серце взялося пилюкою образи на жителів Нішапура через їхню неввічливість. Отже, коли він перебував у тому місті, халіф написав йому листа: «Пришли мені яку звістку про клімат Нішапура та які там люди». Ісмаїл написав йому у відповідь: «Нішапур — чудове місто, от якби ще тільки підземні води в ньому протікали зверху, а люди ходили попід землею».

* * *

Халіф послав одного зі своїх наближених на ім’я Макан правителем Агваза. Отой правитель зачав творити всілякі беззаконня та самоправства, і люди стали скаржитись халіфові. Халіф виправив на приборкання бунтівника одного зі своїх емірів, який вправно володів не лише мечем, а й пером, і, як то мовиться, у світі освіти був незрівнянний.

— Коли порішиш його, — сказав халіф, — даси мені знати.

Емір пішов на Макана, убив його і послав у столицю переможну реляцію, яка складалася лише з кількох слів: «Макан подобився своєму імені». А «макан» по-арабському ясує: «Його не було».

* * *

Абу Аййюб був наближеним і співбесідником халіфа Мансура. Всякий раз, коли халіф прикликав його до себе, Абу Аййюб бліднув на виду і на його тіло нападав дрож. Одного разу щирий приятель спитав у нього, коли при них не було ані душі:

— Ти наближений до халіфа та його співбесідник, і нікого він, окрім тебе, так не шанує. Яка тому причина, що всякий раз, коли він присилає за тобою, ти міняєшся в лиці і тремтиш, мов той осиковий листок?

Абу Аййюб відмовив своєму приятелеві:

«Сокіл сказав півневі:

— Ти із самого що не є малечку живеш із людьми, вони тебе напувають, зерно дають тобі їсти, побудували тобі хату побіля своєї хати. Чому всякий раз, коли вони до тебе зближаються і хочуть узяти на руки, ти кричиш, вириваєшся та перелітаєш із даху на дах? От я — дикий птах, виріс у горах, і як упіймають мене люди, сиджу в них на руці без жодної обави. Коли ж мене пускають на лови, то я опісля того, як уполюю здобич, зі спокійним серцем повертаюсь назад, і ніколи не кричу і не шумлю.

— О соколе, — сказав йому півень, — чи ти коли бачив, чи чув коли від когось, аби сокола настромляли на рожно і пекли на вогні?

— Ні, — відмовив сокіл.

— Відколи я живу серед людей і став одрізняти добро від зла, — сказав йому півень, — мені довелось бачити чи не сотню півнів, яким відрізали голови, скубли на них пір’я, розпорювали живіт, настромлювали на рожно, пекли на вогні, а потому з’їдали. Тим-то я тривожусь і бідкаюсь, і серце моє не має спокою».

* * *

Мір Алі, який був одним із найзначніших емірів та наближених мірзи Шахруха Тимурі, безперестану роздавав силу золота нужденним та неймущим з умовою, що вони повернуть тоді, коли помре мірза Шахрух. Донощики не забарились унести про це в вуха Шахрухові. Перемінив відтоді Шахрух своє благовоління до Мір Алі на немилість, і одного разу сказав йому з докором:

— Дивна річ — на мені полягає твоя влада і твоя сила, а ти прагнеш моєї смерті.

— Звідкіля мірза зволив таке взяти? — спитав Мір Алі.

— А звідтіля, — відказав мірза Шахрух, — що ти роздаєш велику силу грошей злидарям та убогим з умовою, що вони повернуть їх по моїй смерті.

— Усе так і є, як тобі донесли, — відказав Мір Алі. — Однак я даю гроші з такою умовою сплати, аби боржники денно й нічно молились за твоє довголіття, адже коли ти переживеш їх, їм не треба буде віддавати назад позичене.

Мірзі дуже прийшлась до душі така відповідь, і він іще більше наблизив до себе Мір Алі, а донощиків прогнав геть із очей.

* * *

Один благородний візир написав своїм дітям в научання: «Найкращий ваш одяг — це той, який ви бачите на інших, а найкращий ваш кінь — це той, якого ви бачите під кимось».

* * *

Ходжа Шамс ед-дін Мохаммед і Хаджі-візир були візирами мірзи Шахруха. Одного дня вони сиділи в дивані Шахруха, коли хтось приніс листа, вручив його Хаджі-візирові і сказав:

— Отакий-то вельможа пересилає вам своє прохання.

Хаджі-візир відкрив листа і почав читати. Тільки-но дійшов він до свого титула й імені, як пташка, що пролітала над ними, скинула свій послід, і він упав на листа саме в те місце, де було написане ім’я Хаджі-візира. І сказав тоді Хаджі-візир:

— Коли споминають імена праведників, з неба зіходить благість божа.

* * *

Аббас ібн Хасан був візиром аль-Муктафі-біллаха, а потому візиром аль-Муктадира-біллаха. Він перемістив одного чиновника з високої посади на незначну та не таку прибуткову. Той чиновник написав йому: «Твоїми милостями я мав високе становище. Яка моя сталась провина, що ти перевів мене на таку низоту, за віщо завдав мені такої ганьби і неслави?» Аббас ібн Хасан написав йому у відповідь: «Служитель падишаха подібний до кравця: одного дня він шиє парчеве вбрання, а другого дня — грубі веретища».

* * *

Абдаллах ібн Мохаммед Азіз, який був візиром Нуха ібн Мансура Самані, написав одному своєму управителеві листа: «Дарунки великим відвертають лиха цього світу, а милостиня неймущим відвертає лиха світу потойбічного».

* * *

Убейдуллах ібн Сулейман, візир Мутадида-біллаха, написав правителеві Єгипту Абу-ль-Джайшеві ібн Ахмаду ібн Тулуну листа: «Бійся гніву Аллаха та не зіходь на манівці, бо Аллах — найпильніший дозорець».

* * *

Нехай не залишиться таємницею, що Абу-ль-Джайш був незалежним правителем Єгипту, і його батько Ахмад ібн Тулун так само управляв цією країною на свою руч. Розказують, що Ахмад ібн Тулун кожного ранку вдягав на себе пишний халат, який вартував тисячу диргемів, а ввечері дарував його. Розпорядникам двору ввірилось кожного дня готувати Ахмадові новий халат, і вони, дійшовши до краю, вирішили отой халат, що він даруватиме, купувати за малу ціну та, кілька днів продержавши в скарбниці, потім знову приносити правителеві. Врешті-решт Ахмад ібн Тулун провідався про їхні хитрощі. Тепер він вмочав палець у чорнило і пучкою ставив на халаті маленьку цяточку, аби розпорядники двору не змогли принести того халата назад.

* * *

Батько Ахмада Тулун був ставлеником Гаруна і довгі роки самоврядно управляв Єгиптом. Історія про те, як Гарун настановив його на уряд, є найдивовижнішою з усіх історій, і коли дотримувати звичаю стислості, її можна викласти таким чином.

Одного разу Гарун сидів у своїх покоях і читав Коран. Він дійшов до такого місця, де було написано: «І Фараон, закликаючи до свого народу, сказав: «О люди! Чи не в мене влада над Єгиптом і над цими ріками, які течуть біля моїх ніг?» Прочитавши цього вірша й побачивши Фараонову пиху, він подивувався, тоді відклав Коран, прикликав до себе державних мужів, прочитав їм того самого вірша і сказав:

— Дивовижна річ, до якої ж то міри Фараон був ниций помислами, що запишався владою над Єгиптом і річкою Нілом. Та найдивовижніше те, що він в оцій ницості помислів піднявся на претензію самого Бога. Тому я вирішив настановити на Єгипет, владою над яким так величався Фараон, найнікчемнішого чоловіка на світі.

Потому він виправив гінців у всі країни світу пошукати такого чоловіка, від якого б уже не було нікчемнішого та убогішого. Отже тисяча гінців, сповняючи загад правителя, чотири місяці їздили по найдальших закутках, шукали в руйновищах, на смітниках, при лазнях, проте не знайшли такого, як загадував їм Гарун, от хіба що знайшли псаря на ім’я Тулун. Він усе життя прожив між собаками, їв з ними із одного черепка, спав з ними на долівці, зроду не вмивав свого лиця, не прав одежі, яка була саме гноття та рам’я, не стриг волосся і не обрізав нігтів.

Гінці прийшли до Гаруна і сказали:

— Ми, тисяча вершників, проїхали всі країни і врешті-решт знайшли такого чоловіка, як ти нам загадував.

— Приведіть його до мене, — звелів Гарун, — отаким, яким ви його знайшли — в тих лахманах та разом з його собаками.

Вони пішли і привели Тулуна, як був — в отих лахманах, із собаками, як малими, так і великими, із понадбиваними черепками — перед очі Гаруна. Подивувався і жахнувся Гарун із його бридкого виду, тоді звелів відвести його до лазні, поголити голову й постригти вуса, обрізати нігті, вбрати його з голови до п’ят у царські одежі, а потому знову привести до палацу. Коли привели Тулуна, Гарун побачив перед собою чоловіка гарного на виду і величної постави. Гарун став з ним розмовляти, і той говорив йому на відповідь слова доладні й розумні, так що всі, хто був при тім, лишень чудувалися. Недовго думавши, Гарун у прибутності державних мужів написав грамоту, якою настановляв Тулуна правителем Єгипту та суміжних земель, і надів на нього свій халат. Він відіслав Тулуна до Єгипту, і той довго урядував там як незалежний правитель, розпростер килим справедливості і був милостивий до підвладних. Після нього на престол зійшов його син Ахмад і, перейнявши звичаї свого батька, справував свій уряд так як належить, і був він благородним та щедрим державцем свого часу, і як приклад його щедрості була вище розказана історія про дарування халатів. Як він помер, замість нього сів на царство його син Абу-ль-Джайш і довгі роки правив Єгиптом, коли халіфом був Мутадид-біллах. Він держався основ справедливості, покладених його дідом та батьком, і набагато переважив їх прихильністю до підданців.

* * *

Джафар ібн Ях’я ібн Халід Бармакі, візир Гаруна ар-Рашида, написав листа одному свавільному правителеві: «Той, хто чинить насильство над рабами божими, готує собі лихий запас в останню дорогу».

* * *

Якийсь вельможа послав Сагібові Аббаду листа, в якому описував бузувірства одного тирана, і наприкінці сказав, що немає йому, мовляв, іншої покари, як утопити негідника в басейні з водою. Сагіб Аббад відписав тому вельможі віршем Корану: «...не говори зі мною про тих, які несправедливі: воістину, вони мають бути потоплені!»

* * *

У часи візирства Ях’ї ібн Халіда Бармакі один управитель на ім’я Хайят Харрані учинив прогріх, за який повинен був суворої покари. Вельможі того краю, управителем якого був Хайят, подали на нього скаргу, і жадали вони його крові. Ях’я відписав їм віршем Корану: «Для вас життя у помщенні, о люди розсудливі! Може бути, ви будете богобоящі».

* * *

Сагіб Аббад написав правителеві одної області про несправедливого збирача податі: «Скоси зарость на його лиці, себто зголи бороду й вуса, і розмалюй батогом його сідниці в науку і на пострах іншим».

* * *

У часи, коли візиром був Ях’я ібн Халід Бармакі, одного вельможу, на ім’я Саййід Аджалль, вкинули до в’язниці за обмовою у вогнепоклонстві. Достойні мужі того часу вирішили за нього уступитись і принесли до уряду Ях’ї петицію, у якій було написано: «Вже довший час, як Саййід Аджалль сидить у кайданах. Чи то можна б його ослобонити?» Ях’я відписав їм віршем Корану: «На всяку пильну справу — своє писання».

* * *

Один мудрослов своєї доби прислав Сагібові Аббаду листа, написаного незвичайно витонченим і вишуканим стилем, проте було в тому листі аж надто велемовства і красномовства. Коли Сагіб Аббад уважно прочитав оте писання, то побачив, що більшість висловів не що інше, як його власні вислови. Він відповів йому таким віршем Корану: «Це товар наш, який нам повернуто».

* * *

У книзі «Плоди сердець» Саалібі наведено оповідання Абу-ль-Айни, відомого арабського красномовця та незрівнянного поета.

«Одного разу я поскаржився Ахмадові ібн Абі-Дуаду, який був візиром Мамуна, що вороги мої злохитрі й сильні, і поєднали вони руки, аби перевести мене зі світу. Він відмовив мені віршем Корану: «Рука Божа понад їхніми руками».

Я сказав йому:

— Але лукавство і хитрощі їхні великі.

Він знову відмовив мені віршем Корану: «Але ці злохитрощі спостигнуть лише тих, хто вдався до них».

Я сказав:

— Але їх багато, а я сам-один.

Він знову відмовив мені віршем Корану: «Скільки разів невеликі загони перемагали велике військо з призволу Божого».

* * *

Один із друзів Сагіба Аббада написав йому: «Якийсь незнайомець приходив до дверей твого дому, прикладав вухо і добру годину наслуховував, а потому тихенько зник. Стережися і гаразд пильнуй свої справи». Сагіб Аббад відписав йому: «Мій дім навподіб караван-сараєві: приходять до нього щирі друзі, приходять і зловмисники».

* * *

Убайдаллах ібн Сулейман зробив чимало добра Абу-ль-Хасанові Алі ібн Фурату, проте той віддячував йому лишень злом. Врешті-решт Убайдаллах написав Абу-ль-Хасанові листа, аби той не подумав, що може сподіватися такої ж віддяки: «Друзям прощаю, а ворогів помщаю».

* * *

Джафар ібн Ях’я ібн Халід Бармакі наділив одного чоловікова щедрою платнею, яку він мав діставати кожного дня потроху. Невдовзі потому той чоловік написав Джафарові: «Ота твоя платня надто мала і мені не вистачає її на прожиток». Джафар відписав йому: «Краще постійно та потроху, аніж багато та один раз».

* * *

Хасан ібн Сагль, брат Фазля ібн Сагля, був візиром халіфа Мамуна. Він мав давнього приятеля, який другував з ним іще перед тим, як той став візиром. Одного разу приятель написав йому листа: «Не забувай за мене заради нашої давньої приязні». Хасан написав йому на одвіт: «Поздоров Боже всякого чоловіка, який присягає на давню приязнь». Потому він так щедро обдарував його, що кілька поколінь його нащадків проживали в добрі й гаразді і не бачили лиця злигоднів.

Зміст

Передмова. Фахр ед-дін Алі Сафі та його антологія «Латаїф ат-таваїф» 3

ГЛАВА ПЕРША. Про бажаність жартів та про деякі дотепи святого
Пророка і його наступника, нехай буде мир і благословення над ними
обома, а також його нащадків та сподвижників, нехай Аллах буде
ними вдоволений 13

ГЛАВА ДРУГА. Деякі проникливі вислови безпорочних імамів, нехай
Аллах благословить їх усіх вкупі, та деякі історії про них, і хоча
вони не смішні й не дотепні, зате незвичайно витончені й вишукані 19

ГЛАВА ТРЕТЯ. Захоплюючі історії про правителів та дотепні
вислови султанів 27

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА. Захоплюючі історії про емірів, вельмож
і дотепні вислови візирів та служителів двору 37

ГЛАВА П’ЯТА. Захоплюючі історії про вчених мужів, писарів,
наближених, воїнів, а також сміливців, які сперечалися з падишахами 47

ГЛАВА ШОСТА. Захоплюючі оповіді арабів та дотепні вислови
їхніх красномовців і мудрословів 61

ГЛАВА СЬОМА. Захоплюючі оповіді про шейхів, учених, суддів,
законознавців, та їхні напучування 79

ГЛАВА ВОСЬМА. Захоплюючі оповіді про мудреців стародавніх
і сучасних та дивовижні історії про лікарів, тлумачів снів
та звіздословів 95

ГЛАВА ДЕВ’ЯТА. Захоплюючі оповіді про поетів, їхні експромти
й чудовні поетичні фігури, а також їхні найкращі вірші 115

ГЛАВА ДЕСЯТА. Захоплюючі оповіді про дотепних чоловіків та жінок 127

ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА. Захоплюючі історії й жарти про скнар,
прожер та дармоїдів 161

ГЛАВА ДВАНАДЦЯТА. Захоплюючі історії про жадібних людей,
злодіїв, жебраків, косооких, сліпих та глухих 173

ГЛАВА ТРИНАДЦЯТА. Захоплюючі історії про кмітливих дітей,
а також про дотепних невільників та невільниць 191

ГЛАВА ЧОТИРНАДЦЯТА. Захоплюючі оповіді й жарти про дурнів,
брехунів, лжепророків, юродивих та безумців 205

Примітки та коментарі 222