978_966_10_1349_9_Ali_Safi_Dla_Ditej

Алі Сафі

Весела книга

З перської переклав Роман Гамада

Художник Нілуфар Мірмохаммаді

ПЕРЕДМОВА

Повне ім’я письменника Фахр ед-дін Алі Сафі ібн Камаль ед-дін Камаль Хусейн Ваїз аль-Кашефі. Народився Алі Сафі наприкінці 60-х або ж на самому початку 70-х років XV ст. в місті Герат, що на північному заході сучасного Афганістану, або ж в іранському місті Сабзавар, звідки привіз його у ранньому дитинстві в Герат батько. Його батько Хусейн Ваїз Кашефі (пом. у 910/1504-1505) був професійним проповідником, а також блискучим письменником.

Даних про життя Алі Сафі та його батька збереглося небагато. Більше відомо про його рідне місто Герат, яке наприкінці XV ст. було великим культурним та літературним центром. На рубежі XIV і XV ст. в Гераті сформувалась нова так звана тимуридська, або гератська, школа художників-мініатюристів, найвизначнішим представником якої був геніальний художник Камаль ед-дін Бегзад (пом. у 1533 або ж у 1536 р.). У цьому ж місті творили і останній класик персько-таджицької літератури Нур ед-дін Абдаррахман Джамі (1414-1492) та основоположник узбецької класичної літератури Алі-Шер Навої (1441-1501), який так само писав вірші перською мовою.

На час літературної та проповідницької діяльності Алі Сафі Герат уже втратив своє значення великого культурного центру і був сильно зруйнований та спустошений узбецькими правителями Середньої Азії із династії Шейбанідів та новими володарями Ірану із династії Сефевідів, які безнастанно відвойовували це місто одне в одного. Війни з узбецькими ханствами Середньої Азії тривали при шахові Тагмаспі І (1524-1576) безперервно. Узбецькі хани Мавераннагра майже щорічно здійснювали походи в Хорасан і не раз брали місто Герат. Так, у 1528 році кизилбаші завдали Убайдуллах-ханові Узбецькому нищівної поразки при Турбет-е шах Джам, але щойно кизилбашське військо відійшло, Убайдуллах-хан знову взяв гору і зайняв, правда на час, Мешхед і Герат (1529 р.). За свідченням історика Мунтазима Насирі, «у 938/1532 році 29 рамазана Убейд-хан з великим військом підійшов до Герата і взяв місто в облогу, і перейняв він городянам дорогу для води і харчів, і справа гератців із дня на день ставала все гіршою та сутужнішою, і голод сягнув такої міри, що люди стали їсти м’ясо собак та котів, і це місто перебувало в осаді й голоді аж до 14-го рабі-уль-авваля 939/1533 року, коли до Убейд-хана дійшла звістка про наближення в цю сторону шаха Тагмаспа і він вдався до втечі, і Герат був звільнений від облоги».

За невідомих обставин та без жодної видимої причини Алі Сафі, як і багатьох інших городян, під час осади Герата правителем Абу-ль-Газі, який більше відомий як Убайдаллах-хан-Узбек (1534-1539), було вкинуто до в’язниці, про що він розповідає в передмові до своєї книги «Латаїф ат-таваїф». Після звільнення Герата від Убайдаллах-хана, після перенесених страждань в останні роки і виснажений до краю Алі Сафі вирішив податися в яке безпечніше місце. Він вирушив у Гарджистан, глуху гірську провінцію з непрохідними дорогами, розташовану на схід від Герата, між Мерв-ар-рудом, Гуром та Газною, аби там знайти захисток в шаха Сейф аль-Мулюка Мохаммед-Султана. Шах Мохаммед-Султан ласкаво прийняв Алі Сафі, і відтоді його стражденне життя перемінилося в спокій. На знак подяки за вчинені благодійства він написав шахові похвальні вірші і подарував йому з посвятою «Латаїф ат-таваїф», написану в попередні роки.

Та не привела йому доля після стількох пригод і знегод пожити в мирі й лагоді: шах Тагмасп І Сефеві в перших місяцях весни того ж року виправив Мунташа-Султана, Хусейн-хана й еміра Бека-Румлу на завоювання Гарджистану, а сам подався на прощу в Мешгед, до гробниці восьмого шиїтського імама Алі-Різи. Про це, зокрема, розповідається в істориків Ахмеда ібн Мохаммеда аль-Гаффарі аль-Казвіні у його творі «Списки прикрашувача світу», присвяченому шахові Тагмаспу І, та в Хасана-бека Румлу в творі «Найкращий із літописів». Оскільки рай Гарджистану перемінився в палаюче пекло, Алі Сафі був змушений знову вдатися до втечі, і цього разу повертати назад до Герата. Через численні випробування, яких йому довелося зазнати в останні роки, виснажений тяжкими гірськими дорогами Гарджистану він помер біля стін Герата того ж 1533 року, і його тіло внесли до міста на погребальних ношах.

Перу Алі Сафі належить кілька книг богословського характеру, та лише «Латаїф ат-таваїф» закріпило ім’я Алі Сафі в історії перської літератури. Буквальний переклад назви книги, заримованої згідно з історико-літературною традицією, звучить таким чином: «Жартівливі оповіді про різних людей», і ця назва повністю відображає зміст книги.

Значення «Латаїф ат-таваїф» полягає передусім в тому, що письменник зібрав у цій книзі все найкраще з творів, писаних як перською, так і арабською мовою. «Латаїф ат-таваїф» з повним правом можна назвати енциклопедією перського гумору, яка за обсягом та багатством матеріалу співвідноситься із твором великого антологіста Мохаммеда Ауфі (1172/1177-1233/1243) «Зібрання історій та світочі переказів».

У багатьох випадках Алі Сафі вказує на джерела запозичень оповідань із творів своїх попередників, зокрема Мохаммеда Ауфі, Убейда Закані, із творів свого батька Хусейна Ваїза аль-Кашефі, а також своїх великих сучасників Алі-Шера Навої та Абдаррахмана Джамі. Він також активно використовував матеріал із літературної антології не завжди достовірного Давлятшаха Самарканді (пом. у 1494/1495 р.) «Антологія поетів», а також із менш відомих творів, писаних як арабською, так і перською мовою.

Проте Алі Сафі не завжди виступає таким собі компілятором та укладачем, він не обмежується лише писемними джерелами — і в цьому його відмінність од багатьох його попередників. Він включає до своєї книги зразки гератського міського фольклору — до них відносяться оповідання про Джамі, оповідання про Бінаї та Алі-Шера Навої та всі інші оповідання, дія яких відбувається в Гераті у XV ст., а також такі оповідання, які він уперше вводить в обіг від свого імені. Алі Сафі з повним правом можна назвати творчим письменником з великою ерудицією, який не просто компонував анекдоти, а й опрацьовував їх, роблячи ближчими й зрозумілішими сучасному читачеві.

ЛИХОВІСНИЙ ПРИХІД

Джафар ібн Умаййа* був одним із головних полководців Абдальмаліка ібн Марвана**. Коли Мусаб ібн Зубайр*** рушив війною на Абдальмаліка, Джафар оголив свого меча проти Абдальмаліка і, одвернувшись від нього, пристав до Мусаба. І коли Мусаба убили, Джафар знову прийшов до Абдальмаліка й став благати пощади.

— Нехай же не буде над тобою милості Аллаха! — сказав Абдальмалік. — Ти зрадив мене і приєднався до мого ворога. Навіщо ти тепер повернувся назад?

— За багато разів я переконався, що коли пристаю до чужих, то приношу їм одне лише лихо. Я навмисне пішов до Мусаба, щоб принести йому поразку, і коли ти звоював його, тоді вже й вернувся до тебе.

Абдальазіз засміявся і не став його карати.

ЧУДОТВОРЕЦЬ

Один чоловік прийшов до халіфа Мутасіма* і об’явив себе чудотворцем.

— Яке чудо ти можеш робити? — спитав халіф.

— Я можу оживити мертвого, — сказав той чоловік.

— Якщо ти покажеш це мені, я в тебе увірую, — сказав Мутасім.

— Принесіть мені гострого меча, — сказав той.

Халіф велів принести свого меча і дати отому буцім чудотворцеві.

— О халіфе, — сказав той, — ось я при тобі відрубаю голову твоєму візирові і в ту ж мить оживлю його.

— Нехай буде так, — сказав халіф, а тоді повернув голову до візира й спитав у нього:

— А ти що на це скажеш?

— О халіфе, — вигукнув той, — хто ж із доброї волі віддаватиме себе на вірну погибель? А крім того, я не вимагав у нього доказів чудотворства, я й так йому вірю.

Мутасім засміявся і нагородив його дорогим халатом, а того чоловіка, що об’явив себе чудотворцем, відправив до божевільні.

ДАРУНОК ХАЛІФОВІ

Якось Джафар ібн Ях’я ібн Халід Бармакі* та Гарун ар-Рашид** їхали степом. Коли ж це перед ними з’явився караван верблюдів, нав’ючених мішками з золотом.

— Звідки така сила золота? — спитав Гарун ар-Рашид.

— Це прислав у дарунок халіфові Алі ібн Іса з Хорасану, — відказали йому.

А Гарун незадовго перед тим призначив Алі ібн Ісу намісником Хорасану, змінивши з цієї посади Фазля ібн Ях’ю, брата Джафара Бармакі. Побачивши таку силу золота, Гарун повернув лице до Джафара і сказав йому з докором:

— Де ж було це золото, коли урядував твій брат?

— У кишенях своїх господарів.

СОКІЛ ТА ПІВЕНЬ

Абу Аййюб* був наближеним і співбесідником халіфа Мансура. Всякий раз, коли халіф прикликав його до себе, Абу Аййюб бліднув на виду і на його тіло нападав дрож. Одного разу вірний приятель спитав у нього, коли при них не було ані душі:

— Ти наближений до халіфа та його співбесідник, і нікого він, окрім тебе, так не шанує. Яка тому причина, що всякий раз, коли він присилає за тобою, ти міняєшся в лиці і тремтиш, мов той осиковий листок?

Абу Аййюб відмовив своєму приятелеві:

«Сокіл сказав півневі:

— Ти із самого що не є малечку живеш із людьми, вони тебе напувають, зерно дають тобі їсти, побудували тобі хату побіля своєї хати. Чому всякий раз, коли вони до тебе підходять і хочуть узяти на руки, ти кричиш, вириваєшся та перелітаєш із даху на дах? От я — дикий птах, виріс у горах, і як упіймають мене люди, сиджу в них на руці без жодного страху. Коли ж мене пускають на лови, то я опісля того, як уполюю здобич, зі спокійним серцем повертаюсь назад, і ніколи не кричу і не галасую.

— О соколе, — сказав йому півень, — чи ти коли бачив, чи чув коли від когось, аби сокола настромляли на рожно і пекли на вогні?

— Ні, — відмовив сокіл.

— Відколи я живу серед людей і став одрізняти добро від зла, — сказав йому півень, — мені довелось бачити чи не сотню півнів, яким відрізали голови, скубли на них пір’я, розпорювали живіт, настромлювали на рожно, пекли на вогні, а потому з’їдали. Тим-то я тривожусь і бідкаюсь, і серце моє не знає спокою».

МОЛИТВА ЗА ДОВГОЛІТТЯ

Мір Алі*, який був одним із найзначніших емірів та наближених мірзи Шахруха Тимурі**, безперестану роздавав силу золота нужденним і неймущим та говорив їм: «Повернете мені тоді, коли помре мірза Шахрух».

Донощики не забарились донести про це в вуха Шахрухові, і сказали вони: «Отой превражий Мір Алі роздає золото нужденним і неймущим з умовою, що вони повернуть його після твоєї смерті».

Перемінив відтоді Шахрух своє благовоління до Мір Алі на немилість, він зараз покликав до себе Мір Алі і сказав йому з докором:

— Дивна річ — на мені полягає твоя влада і твоя сила, а ти прагнеш моєї смерті.

— Звідкіля мірза зволив таке взяти? — спитав Мір Алі.

— А хіба не ти, — відказав мірза Шахрух, — роздаєш велику силу грошей злидарям та убогим з умовою, що вони повернуть їх по моїй смерті?

— Усе так і є, як тобі донесли, — відказав Мір Алі. — Однак я даю гроші з такою умовою сплати, аби боржники вдень і вночі молилися за твоє довголіття, адже коли ти переживеш їх, не треба їм буде віддавати назад позичене.

Мірзі дуже прийшлась до душі така відповідь, і він іще більше наблизив до себе Мір Алі, а донощиків прогнав геть із очей.

КРАВЦЕВА РОБОТА

Аббас ібн Хасан* був візиром аль-Муктафі-біллаха**, а потому візиром аль-Муктадира-біллаха**. Він перемістив одного чиновника з високої посади на незначну та не таку прибуткову. Той чиновник написав йому: «Твоїми милостями я мав високе становище. Яка моя сталась провина, що ти перевів мене на таку низоту, за віщо завдав мені такої ганьби і неслави?»

Аббас ібн Хасан написав йому у відповідь: «Служитель падишаха подібний до кравця: одного дня він шиє парчеве вбрання, а другого дня — грубі веретища».

ПРАВИТЕЛЬ ЄГИПТУ

Одного разу Гарун сидів у своїх покоях і читав Коран. Він дійшов до такого місця, де було написано: «І Фараон, закликаючи до свого народу, сказав: «О люди! Чи не в мене влада над Єгиптом і над цими ріками, які течуть біля моїх ніг?»* Прочитавши цього вірша й побачивши Фараонову пиху, він подивувався, тоді відклав Коран, прикликав до себе державних мужів, прочитав їм того самого вірша і сказав:

— Дивовижна річ, до якої ж то міри Фараон був ниций помислами, що запишався владою над Єгиптом і річкою Нілом та піднявся на претензію самого Бога. Тому я вирішив настановити на Єгипет, владою над яким так величався Фараон, найнікчемнішого чоловіка на світі.

Отже тисяча гінців, сповняючи Гарунів наказ, чотири місяці їздили по найдальших закутках, шукали в руйновищах, на смітниках, при лазнях, проте не знайшли такого, як загадував їм халіф, от хіба що знайшли псаря на ім’я Тулун. Він усе життя прожив між собаками, їв із ними з одного черепка, спав з ними на долівці, зроду не вмивав свого лиця, не прав одежі, яка була саме шмаття, не стриг волосся і не обрізав нігтів.

Гінці прийшли до Гаруна і сказали:

— Ми проїхали всі країни і врешті-решт знайшли такого чоловіка, як ти нам загадував.

— Приведіть його до мене, — звелів Гарун, — отаким, яким ви його знайшли — в отому шматті та разом з його собаками.

Вони пішли і привели Тулуна в отому шматті, із собаками, як малими, так і великими, перед очі Гаруна. Подивувався і жахнувся Гарун із його бридкого виду, тоді звелів відвести його до лазні, поголити голову й постригти вуса, обрізати нігті, вбрати його з голови до ніг у царські одежі, а потому знову привести до палацу. Коли привели Тулуна, Гарун побачив перед собою чоловіка гарного на виду і величної постави. Гарун став з ним розмовляти, і той говорив йому на відповідь слова доладні й розумні, так що всі, хто був при тім, лишень чудувалися. Недовго думавши, Гарун у прибутності державних мужів написав грамоту, якою настановляв Тулуна правителем Єгипту та суміжних земель, і вдягнув на нього свій халат. Він відіслав Тулуна до Єгипту, і той довго урядував там як незалежний правитель і був милостивий до підвладних. Після нього на престол зійшов його син Ахмад і, перейнявши звичаї свого батька, справував свій уряд так як належить. Коли він помер, замість нього сів на царство його син Абу-ль-Джайш і довгі роки справедливо й правосудно правив Єгиптом.

ДАРУВАННЯ

Нехай не залишиться таємницею, що Абу-ль-Джайш був незалежним правителем Єгипту, і його батько Ахмад ібн Тулун* так само самовладно управляв цією країною. Розказують, що Ахмад ібн Тулун кожного ранку вдягав на себе пишний халат, який вартував тисячу диргемів, а ввечері дарував його.

Розпорядникам двору ввірилось кожного дня нести із скарбниці Ахмадові новий халат, і вони, дійшовши до краю, вирішили отой халат, що він даруватиме, купувати за малу ціну та, кілька днів продержавши в скарбниці, потім знову приносити правителеві.

Врешті-решт Ахмад ібн Тулун провідався про їхні хитрощі. Тепер він вмочав палець у чорнило і пучкою ставив на халаті маленьку цяточку, аби розпорядники двору не змогли принести того халата назад.

ДУРНІ ЦЬОГО МІСТА

Один падишах сказав своєму наближеному:

— Напиши мені імена всіх дурнів цього міста.

— Приобіцяй мені, — сказав наближений, — що за всі імена, які я напишу, ти не попрікатимеш мене і не каратимеш.

— Даю тобі моє чесне і правдиве слово, — сказав падишах.

Тоді наближений написав першим у списку ім’я падишаха.

— Якщо ти не доведеш, що я справді дурень, буде тобі лихо, — сказав падишах.

— Гаразд, — відмовив наближений. — Ось цими днями ти ввірив одному своєму слузі податну грамоту на один край та наказав зібрати з жителів того краю сто тисяч динарів.

— Авжеж, — сказав падишах, — усе так і було.

— Я його добре знаю — у тому краї немає в нього ні землі, ні жінки, ні дітей. Якщо він збере ці гроші та подасться світ за очима і знайде собі прихисток у володіннях якогось іншого падишаха і ти не зможеш відзискати своє добро, то що ти тоді скажеш?

— А якщо він не накиває п’ятами і приставить мені гроші у цілості й схороні, то що ти тоді скажеш? — спитав падишах.

— Тоді я викреслю зі списку ім’я падишаха і на те місце впишу його, — відказав наближений.

ЗОРЕЗНАВЕЦЬ

В одного бедуїна спитали:

— Чи ти знаєшся на зірках?

— А чи знайдеться такий чоловік, який би не знав, що почеплено на стелі в його хаті? — відказав бедуїн.

ЗВИЧКА

Один наближений падишаха, чоловік учений і достойний, мав погану звичку мимоволі скубти собі з бороди волосся. Падишахові остогидла ота його звичка, і він одного разу сказав йому:

— Коли вискубнеш іще хоч одну волосину, я накажу відрубати тобі руку.

Наближений злякався і тепер у присутності падишаха добре вважав, аби не накликати на себе його гніву, та все здержував себе. Відтоді життя його перемінилося у нестерпучу муку, і ввесь світ йому став немилий. Минуло лишень кілька днів, проте він уже геть ізнемігся і справа його стала зовсім лихою.

Якось-то в падишаха був хороший настрій, і він урядив гостину, наскликав купу двораків та наближених. Отой вчений і достойний чоловік став розказувати всілякі історії та бувальщини, і добре таки розважив падишаха.

— О такий-то, — сказав йому падишах, — сьогодні я дарую тобі родючі ниви, аби ти міг проживати дні у радощах і дозвіллі. Тепер скажи мені, які ниви тобі до душі?

— О падишаху, — відказав йому той наближений, — замість отих родючих нив краще даруй мені мою бороду, бо відколи я не можу до неї й торкнутися, немає мені ні радощів, ні задоволу.

Падишах засміявся і дозволив йому повернутися до старої звички, і подарував він йому великий та багатий маєток.

ЗАГАДКА ШАХА

Один падишах загадав загадку своїм наближеним:

— Що це воно таке: минулого року не прийшло, цьогоріч не прийде, не прийде і наступного року?

Був присутнім при тому один воїн.

— Це моя платня, — сказав він.

Падишах засміявся і велів видати йому із скарбниці дворічну платню, і наступну його платню подвоїв.

ВОЇН І ЛАЗЕБНИК

Був собі воїн, який приходив у лазню, мився там, а коли вже виходив, заявляв лазебникові: «Десь-то запропалися мої шаровари, і сорочка невідь куди ділася. Знайди мені мою одіж або ж заплати за неї». Він робив з того велику бучу, лаявся на всі заставки і, врешті-решт, не заплативши банне і за гоління голови, ішов геть.

Усі лазебники добре вже перезнали оті його витівки і більш не пускали його в жодну лазню.

Одного дня бідолашний воїн прийшов у якусь лазню і приобіцяв, що не буде нікого винуватити в крадіжці, заплатить за банне, і за гоління голови, та ще взяв кількох людей у свідки.

Коли воїн роздягся і пов’язався рушником і ввійшов у парню, господар звелів лазебникові сховати всю його одіж і залишити лише пояс для кинджала та меча.

Коли він добре вибанився і вийшов з парні, то побачив, що одежі його катмає, проте не міг і слова сказати, адже поклявся при свідках, які ще не пішли були з лазні.

Лазебник зняв з нього банного рушника, і зостався воїн в чому мати його породила. Він тоді хутенько пов’язався поясом для меча і сказав господареві:

— Я нічого не кажу, але сам поміркуй добре, чи в такій подобі я міг прийти в лазню?

Господар і всі присутні засміялися, йому вернули його одіж, а потому господар лазні дозволив йому один раз на тиждень приходити в лазню і не платити.

ХАН І СЕЛЯНИН

Один скривджений селянин приніс скаргу Тамгач-ханові*. Хан був у лихому гуморі і викинув ту скаргу не глянувши. Селянин удруге приступив до хана і сказав:

— О хане, я прийшов до тебе за справедливістю.

— Забирайся геть! — відказав хан. — Не зосталось у мене справедливості.

— Кому ж ти роздав її, о хане, що не зосталось і трохи? — вигукнув селянин.

На хана так подіяли ті слова, що йому з очей потекли сльози, і він вдовольнив прохання селянина.

ЗА ЩО БОЛИТЬ ГОЛОВА
в ШАХА

Одному селянинові вчинили були кривду. Він прийшов до падишаха і подав йому листа зі скаргою.

— Мені вчинили кривду й насильство, — став жалітися селянин, — і ніхто, окрім тебе, не вкарає кривдників по-справедливості.

Проте падишах не став розбирати його справу і одвернувся за якимсь іншим ділом.

Селянин став намагатись, аби розібрали його справу, проте падишах знову не став його слухати. Селянин утретє приступив до нього зі скаргою.

Падишах розсердився і закричав:

— Годі тобі, не докучай, бо мені вже голова болить.

— А чи не для того в тебе голова, аби за всіх вболівати? — відказав селянин.

На падишаха подіяли його слова і він відплатив за нього тому кривдникові.

ВИБІР

Один воїн утікав з бойовища.

— Куди ти біжиш, о боягузе? — спитали в нього.

— Я так гадаю собі, — відмовляв воїн, — що краще нехай скажуть про мене: «Такий-то утік з бойовища, нехай над ним буде прокляття Аллаха», аніж казатимуть: «Такий-то поліг на бойовищі, нехай над ним буде милість Аллаха».

ЧИЯ ПРОВИНА

В одного воїна вкрали коня. Хтось сказав йому:

— Це була твоя провина, бо ти не пильнував добре коня.

Хтось інший сказав йому:

— Це була провина твого конюшого, бо він не замкнув двері стайні.

— Авжеж, — відказав воїн, — уся провина моя, лише злодій ні в чому не винен.

ДЯКА БОГОВІ

Одного разу халіф Мансур сказав сирійському арабові:

— Чому ти не дякуєш Богові, нехай славиться він, адже відколи я над вами правителем, чума уступилася з ваших країв?

— Милосердний Бог, нехай славиться він, не допустив, аби нам припало заразом два лиха, — відказав араб.

Мансура взяли за живе ті слова араба, він заповзявся на нього і врешті-решт під якоюсь приключкою спровадив його на той світ.

ХОРОША ЗВІСТКА

Один бедуїн прийшов із пустелі. Коли він дістався до джерела, то побачив іншого бедуїна, який зняв зі спини повну торбу, розв’язав її, а тоді, потроху виймаючи з неї, заходився їсти паляницю з м’ясом. Голодний бедуїн підійшов і сів навпроти.

Той, що була його торба, підвів голову, побачив перед собою якогось чоловіка і спитав:

— Звідкіля ти прибув, о брате мій?

— Із тих країв, де живе твоє плем’я, — відказав голодний.

— Чи ти проходив біля нашого стійбища?

— Авжеж, — відказав голодний, — влаштоване воно нівроку та й впорядковане незгірш.

Той, що була його торба, зрадів і спитав:

— А ти бачив мого собаку, Бака кличуть його?

— Авжеж, — відказав голодний, — він так пильно стереже твоє стадо, що вовк не може й близько підійти до нього.

— А сина мого Халіда ти бачив? — спитав той, що була його торба.

— Так, — відказав голодний, — бачив, він саме сидів у школі біля вчителя і читав уголос Коран.

— А чи бачив ти Халідову матір?

— От уже, хоч забожуся, у цілому краї немає жінки честивішої та поряднішої од неї.

— А чи ти бачив мого верблюда, який тягає воду з колодязя? — спитав той, що була його торба.

— Авжеж, — відказав голодний, — такий став гладкий та ситний, що спина в нього зрівнялася з горбами.

— А чи бачив ти мій палац? — спитав той, що була його торба.

— Так, — відказав голодний, — його вершечок сягає самого неба — іще зроду не бачив я вищої будівлі.

Дізнавшися, що вдома все гаразд і всі живі та здорові, той, що була його торба, спокійно прийнявся їсти паляницю з м’ясом, так нічого й не давши прибульцеві. Після того, як він добре попоїв, міцно зав’язав торбу. Коли голодний побачив, що хороші звістки й лестощі не подіяли, то аж зажурився. Саме на ту пору прибіг якийсь собака. Господар торби кинув йому кістку й підвівся, щоб покласти торбу за спину та іти собі далі. Голодний стурбувався і сказав:

— Коли б твій Бака був живий, він був би точнісінько, як оцей собака.

— Хіба мій Бака здох? — спитав той, що була його торба.

— Так, — відказав голодний, — якраз при мені й здох, тобі на довгі роки.

— Від чого ж він здох? — спитав той, що була його торба.

— Об’ївся легенів твого верблюда, що тягав воду в цебрах, спершу осліп, а потому вже й околів, — відказав голодний.

— Від чого ж помер той верблюд, що тягав воду?

— Його зарізали на поминки твоєї жінки, матері Халіда, — відказав голодний.

— Хіба ж матір Халіда померла?

— Так, — відказав голодний.

— Від чого ж вона померла?

— Вона так побивалась за Халідом, так товкла головою об його могилу, що їй мізки витекли, — відказав голодний.

— То виходить, мій син Халід так само помер?

— Так, — відказав голодний.

— Яка ж сталась йому причина, що він помер?

— Під час землетрусу завалився палац, що ти поставив, і придушив твого Халіда, — відказав голодний.

Той, що була його торба, почувши такі жахіття, покинув свої припаси, і паляницю, і м’ясо та з криком: «Боже милий, лишенько мені!», «Погибель мені, о горе!» кинувся бігти. А голодний підняв торбу та й накивав з того місця п’ятами, і вже в тихому куточку доїв рештки паляниці й м’яса. І замість молитви, що зазвичай проказують в подяку за хліб, він промовив:

— Нехай не зневажить Аллах нікого, окрім скнари.

ЗМІСТ

Передмова 3

Лиховісний прихід 9

Чудотворець 11

Дарунок халіфові 12

Сокіл та півень 13

Молитва за довголіття 15

Кравцева робота 18

Правитель Єгипту 19

Дарування 23

Дурні цього міста 24

Зорезнавець 25

Звичка 26

Загадка шаха 29

Воїн і лазебник 31

Хан і селянин 33

За що болить голова в шаха 34

Вибір 35

Чия провина 36

Дяка Богові 37

Хороша звістка 38

Халіфство 42

Адамові діти 43

Серце батька 44

Чорнильна пляма 45

Страх Муси 46

Зламана шия 47

Юдей чи мусульманин 48

Плата за шкоду 51

Найкращий спосіб 52

Божий присуд 53

Родовід 55

Хата без даху 55

Багатій і мудрець 56

Найгірше і найкраще 56

Ліки для очей 58

Нічого не їв 59

Припис лікаря 60

Дивна хвороба 62

Докори сумління 63

Передбачення Абу-Рейхана 65

Поради чи золоті динари 66

Дарування Гафіза 69

Надія на винагороду 70

Поет-злодій 71

Визнання безбожжя 72

Хто приносить лихо? 73

Нахаба в гостях 75

Покара 76

Молитва за дощ 77

Не сидіть без діла 78

Мужчина й не мужчина 79

Мухи 81

Діти бідних людей 82

Жарти й глузування 83

Свідок 84

Старість 85

Гробівець 86

Задоволення малим 87

Хто несповна розуму 88

Смерть скнари 90

Провісники 91

Коли страви ворогують 92

Хитрий спосіб 93

Найбезпечніше місце 95

Співчуття 96

Братня пайка 97

Наймужніший чоловік 98

На пам’ять 99

Тобі чого бажається? 100

Відрізана голова 101

Ціна одежі 101

Жадібний Ашаб 102

Рішення судді 103

Шляхетний грабіжник 105

Поки я ще живий 107

Два чи чотири 108

Косоокий 109

Нелюдина 111

Попрохай що-небудь у Бога 111

Одвідини 112

До нас у хату 113

Втішна новина 114

Забув 117

Мала провина 118

Найсмачніша їжа 120

Хліб і вода 121

Гарний голос 122

Верблюд на міському мурі 123

Кмітливий служник 125

Замість батька 127

Помічні ліки 130

Суперечка двох дурнів 131

Захід сонця 135

Чудодій 136

Посох Муси 137

Марна претензія 138

Дружба Буглюля 139

Третій безумець 140

Хто кращий 141

Дарування візира 143

Стіна з одними воротами 144

Бараняча голова 145

Примітки 147