Notice: Undefined variable: rand_row in /var/www/domik701/data/www/bohdan-digital.com/everyload.php on line 109
Ніна Воскресенська - електронні книги видавництва "Навчальна книга - Богдан"

Ніна Воскресенська

Воскресенська

Ніна Воскресенська

(справжнє ім’я Мацебула Ніна Василівна)

Я народилася 30 грудня 1960 року в місті Києві. Завжди пишалася тим,  що мені пощастило народитися в такому древньому та прекрасному місті. Ще за радянських часів на запитання «Звідки ти родом?» відповідала: «Народилася в столиці нашої Батьківщини». «У Москві?» — перепитували мене. «Ні, в Києві», — усміхаючись, говорила я.

Моє дитинство пройшло на київському лівому березі, на масиві Воскресенка (звідси й псевдонім). Свою першу казку я написала у другому класі. Пам’ятаю, це була надзвичайно довга (шість сторінок у зошиті в косу лінійку!) історія про зайчика та лисичку. У сімейному архіві цей твір не зберігся, бо я, допомагаючи народному господарству, як і всі жовтенята тих років, здала його в макулатуру разом із іншими зошитами. І зовсім про те не шкодувала, бо твір писався дерев’яною ручкою з металевим пером, і коли я дошкребла останнє речення своєї казки, рука боліла так, що здавалося — вона відпаде. Можливо, саме тому, хоча  мою казку  прийняли в класі на «ура», професію письменника я занесла до «чорного списку», літературний талант на довгі роки закопала, а професію  собі обрала у царині точних наук, до яких  теж мала хист.

Отож, я закінчила математичний клас і вступила до Одеського гідрометеорологічного інституту, обравши спеціальність океанолога. Коли мене питали, де я знайшла таку спеціальність (більшість моїх знайомих, як з’ясувалось, навіть не здогадувалися, що вона існує в природі), я відповідала: «У довіднику». І це було щирою правдою. А ще ця професія була мало не єдиною, якої не здобували у вузах Києва.

Поїхавши до Одеси, я з’ясувала, що там навчалася чимала київська діаспора, яку теж покликала «муза далеких мандрів». Про Одесу можу розповідати багато, тому що

це дуже специфічне місто, яке перші два роки терпіти не можеш, а потім закохуєшся в нього на все життя.

Після закінчення інституту отримала направлення на роботу на Північ і поїхала до Архангельська. До речі, дуже шкодувала, що на острів Диксон брали працювати лише чоловіків. Цікаво, що в Архангельську я жила на вул. Енгельса,  колишня й теперішня назва якої — вул. Воскресенська.  

Південне узбережжя Білого моря було зовсім не схоже на північне узбережжя Чорного моря, але це мене не засмучувало. Тайга, безлюдні острови, недоторкана природа, льодохід у травні —усе, чого тут, в Україні немає. Наприклад, збирати гриби там було зовсім не цікаво, бо за 5-10 хвилин їх назбируєш стільки, що нікуди класти. Лісові ягоди там ніхто не продавав склянками  — тільки відрами. Довелося побувати й на сумнозвісному Біломор-каналі, й на Соловках. Останнє, до речі, — казкове місце, де ще у ХVІІІ столітті монахи вирощували яблука та виноград (за Полярним колом!).  А ще вони обладнали у монастирі водогін, провівши воду з Верхнього озера через систему каналів. Там  досі ростуть столітні кедри, привезені із Сибіру казна-коли…

Про Північ я теж можу розповідати довго. Наприклад, там я бачила справжнісіньке північне сяйво — такий собі прапор на ціле небо. Намилувалася неймовірної краси заходами сонця та російськими підводними човнами різних розмірів. А одного разу підводний човен почав спливати просто під нашим експедиційним кораблем…

На жаль, працювати океанологом довелося недовго, бо після розвалу СРСР різного роду наукові дослідження майже не фінансувались. Ось тут і знадобились набуті паралельно з основною освітою навички програмування ще на тих великих ЕОМ, які займали цілі кімнати. Мій син зараз дуже любить слухати «жахливі» історії про те, що тоді принтер був завбільшки із шафу й стояти біля нього під час роботи було неможливо, бо він гуркотів, мов трактор. Та з появою нової техніки програмування довелося закинути, бо змагатись із молоддю, яка приходила з вузів уже зі знанням цієї техніки, не мало сенсу…  

Зараз, аналізуючи своє минуле, бачу, що весь час щось писала: наукові статті, стінні газети, комп’ютерні програми, казки для дітей, тексти для комп’ютерних енциклопедій та шкільних підручників, нарешті, статті на усілякі теми: від книговидання до газовидобування. Коли мене питають, про що я можу писати, скромно відповідаю: «Практично про все, але не про все хочу».

Свою першу велику книжку   «Володар Країни мрій»  — хотіла написати дуже давно (мабуть, років 12 тому), але  тоді на це забракло часу. А хотілося тому, що я завжди вірила: абсолютно всі мрії збуваються, коли над ними добре попрацювати. Я називаю «Володаря Країни мрій» «дуже смішною історією про дуже серйозні речі». Ця книжка стала дипломантом Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова»  2004 року. А 2008 року мій твір «Руда ворона» посів 2-ге місце на Всеукраїнському конкурсі творів для дітей «Золотий лелека».

На сьогодні у творчому доробку маю три книжки про Країну мрій («Володар Країни мрій», «Останнє бажання короля» та «Легенда про Бовдура Великого»), декілька невеликих казочок, які увійшли до збірки «Дивовижні пригоди Наталки в Країні часу», історії про дитинство Олександра Македонського, Клеопатри, Івана Котляревського, Гаррі Гудіні та Фрітьофа Нансена із циклу «Життя видатних дітей», абетку «ВесеЛІтери», казкову повість «Руда ворона» та веселі оповідки для першокласників, які так і називаються —  «Першокласні історії».

Усі свої твори я зазвичай поділяю на два типи: перший тип — «Який дурень це написав?!», другий —  «Невже це я написала?!»

Намагаюсь писати для широкого кола читачів, бо коли широкий загал не розуміє того, про що ти пишеш, то або ти не вмієш висловлювати своїх думок, або твої думки не потрібні людям. Щиро вважаю, що головним (і єдиним!) критерієм цікавості й потрібності книжки є інтерес до неї Його Величності Читача.